18 лютого помер Яків Зайко

Учора, 18 лютого, помер Яків Зайко – народний депутат України 1-го скликання, журналіст, редактор, мій земляк, мій мудрий вчитель, неординарна і яскрава особистість, творець мирної «житомирської революції» 1989 – 1990-го років.
Це сталося між 16 і 17 годиною в київському метро. Вірогідна причина – зупинка серця.
Ми з ним учора зустрілися на на підході до перехрестя вулиць Інститутської і Шовковичної. Це було приблизно о 14 годині 30 хвилин. Удвох з письменником Василем Трубаєм ми йшли з Будинку письменників, щоб долучитись до кількатисячного гурту протестувальників, коли я почув, як мене хтось гукає. Це був Яків Зайко, який теж ішов у тому напрямку. Ми зустрілись як рідні і стояли поруч недалеко до перехрестя, спостерігаючи за подіями, які там відбувались, і обмінюючись думками. Яків Якович був як завжди мобільний, вигляд у нього був здоровий, він у своєму стилі коментував події (хто знав Якова Зайка, той розуміє, про що я кажу), лише я звернув увагу, що він кілька днів неголений – такого раніше ніколи я не бачив. Коли ми стояли, до нас, вірніше до Зайка, підійшов нардеп Олег Ляшко з кількома людьми; побачивши Якова Яковича, він голосно вигукнув: «Ось жива легенда українського парламентаризму!». Ляшко біля нас стояв кілька хвилин; вони розмовляли з Зайком як старі знайомі. Яків Якович навіть дістав диктофон і за своєю журналістською звичкою ввімкнув його, записуючи коментарі Ляшка стосовно політичної ситуації. Потім Ляшко пішов, ми втрьох залишились і розмовляли далі. До Зайка зателефонував Євген Пашковський і вони говорили про якийсь рукопис Пашковського, який Зайко мав передати в Спілку письменників, щоб там його роздрукували. Я сказав Якову Яковичу, що рукопис можемо занести в Спілку; хоч Банкова була перегороджена камінною барикадою, яка виросла буквально за кілька годин, проте вузьким проходом через двори (його мені показав учора корінний киянин Богдан Жолдак, з яким і з Трубаєм ми виходили зі Спілки після 14-ї години) можна було туди дістатися. Але ми з Зайком вирішили, що зараз не час, і рукопис, який, наскільки я розумію, залишився у Зайка. 
Буквально за кілька хвилин почалась перша (пробна) атака «Беркута», який стояв праворуч від Інститутської у дворах. Присутні на «Інститутській» — а це були переважно пересічні громадяни-мітингувальники і кілька десятків молодих хлопців, які кидали камінням у напрямку кордонів спецпризначенців (представників «Самооборони» з Майдану» там було зовсім мало) кинулись Інститутською у напрямку Банкової і Майдану. Я згубив і Зайка, і Трубая в натовпі. Почав їх шукати, але безрезультатно. Оскільки мій блокнот із телефонами залишався в Будинку письменників на Банковій, я пішов туди, і зателефонував Зайкові. На моєму телефоні зазначено час дзвінка: 15.49. Він щось відповів, наскільки я зрозумів, що в цей час він чи спускався в метро, чи вже був у вагоні. Чути було погано, і зв’язок обірвався. Я набрав знову, але він був «поза зоною».
Здається, після 17-ї години мені зателефонував Трубай. Я в цей час перебував у Будинку письменників і через вікна дивився на «зачищену» від протестуючих Інститутську; там порядкували спецпризначенці, ходили «тітушки». Трубай сказав, що йому щойно подзвонив Євген Пашковський і повідомив, що, коли він зателефонував Зайкові щодо рукопису, невідомий чоловік, який представився міліціонером, відповів йому, що власник телефона мертвий, і помер він у метро.
Пізніше я зателефонував і сказав про це Віталію Мельничуку – колишньому (на початку 1990-х) меру Житомира, народному депутату України 1-скликання, нашому спільному колезі. 
Сьогодні вранці В.Мельничук підтвердив: Яків Зайко помер учора. Зараз його тіло перебуває в моргу на вулиці Оранжерейній. Там перебуває син Якова Яковича Олександр. Ховатимуть Якова Яковича, як сказав Мельничук, у Житомирі. Очевидно, туди його повезуть сьогодні.
Дорогий Якове Яковичу! Ви були незвичайною людиною. Пишу ці рядки і не можу стримати сліз. Я вам дуже вдячний за Вашу науку мужнього, безкомпромісного життя. Своїм особистим прикладом Ви зробили дуже багато – для України, для Житомира, і для мене особисто.
Вічна пам’ять і царство небесне Вам, дорогий Якове Яковичу! 
З безмежною повагою і вдячністю Михайло Сидоржевський.