13 грудня 1963 року помер Василь Симоненко – відомий український поет, журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник (8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 13 грудня 1963, Черкаси, Українська РСР).
Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».
Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.
Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії… », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», – констатує Сверстюк.
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.
Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.
1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.
Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди… Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все… А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним…».
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.