Цьогорічна зима стала подією не лише кліматичною, а й світоглядною. Вона повернула нам відчуття справжності: сніжної, морозної, ясної. Такої, в якій кожна лінія чітка, звук виразний, думка без зайвого шуму. Давно ми не переживали зими, що не імітує себе, а повноцінно вступає у свої права. І, можливо, саме тому вона так глибоко відгукнулася.
Ми скучили за справжніми зимами. За тишею, яку приносить сніг. За контрастом світла й тіні, за ясністю повітря, у якому звук і думка звучать чіткіше. Зима, на відміну від інших пір року, не дозволяє розслабленості, вона загострює відчуття. І цього року вона загострила й наше сприйняття краси.
Особливо це відчувалося в просторі просто неба Національного музею-заповідника українського гончарства. Скульптури, відкриті вітру й снігу, не зникли під білою ковдрою – навпаки, стали виразнішими. Сніг не приховав експозицію. Він не знівелював її. Навпаки – оголив силуети, підкреслив об’єми, надав формам нової графічної строгості. Білий колір став не покривалом, а акцентом. Природа ніби вступила в діалог із мистцем: холод окреслив те, що створювалося теплом рук. У цій взаємодії народжувався особливий образ – мистецтво, занурене в стихію, але не зруйноване нею.
Узимку скульптура звучить інакше: без строкатості зелені, без літньої розсіяності погляду. Вона стає суворішою, а відтак – чеснішою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відвідувачі приходили навіть у люті, морозні дні. Йшли засніженими алеями, фотографували, зупинялися, вдивлялися. У цих кадрах не лише естетика зими. У них потреба зафіксувати мить стійкості. Бо коли мистецтво стоїть серед снігу, освітлене холодним сонцем, воно стає символом: краса може існувати в суворих обставинах і не втрачати сили. Мистецтво просто неба цієї зими стало образом витримки. Воно не сховалося від стихії, а прийняло її.
Та ця зима була не лише світлою й естетично довершеною. Вона минала під постійний гул генераторів – звуку, що став фоном нашого повсякдення. Світло підтримувалося зусиллями, тепло – турботою, звичний ритм – наполегливістю. За білою тишею снігу ховалася інша реальність – напружена, втомлива, інколи виснажлива. Зима вимагала не тільки теплого одягу, а й внутрішньої витримки.
Можливо, саме тому вона сприймається так гостро. Бо поєднала в собі красу й тягар. Вона нагадала, що справжність не буває стерильною. Вона завжди має свою ціну. І водночас – свою гідність.
Ми вистояли. Працювали, відкривали простір для людей, берегли культуру навіть тоді, коли доводилося буквально підтримувати світло. У цьому не пафос, а факт нашого сьогодення. Незламність не звучить голосно. Вона проявляється у щоденній праці, у відкритих дверях музею, у кроках відвідувачів.
Скоро весна! Вона завжди приходить, як природний закон і як метафора. Принесе тепло, оновлення, нові сенси. Та досвід цієї зими залишиться з нами, як нагадування, що культура не є крихкою прикрасою часу. Вона – його опора.
І поки на обрії вже відчувається м’якість весняного повітря, ми зберігаємо головне – віру в світло без генераторів, у тишу без тривоги, у тепло, що повертається назавжди. І в Перемогу, як нашу спільну, заслужену весну!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Юрка Пошивайла