У 444 році до нової доби в Афінах Геродот читав завершену “Історію” перед афінянами. Четверта книга “Історії” – “Мельпомена” – цілковито присвячена історії і географії України. Як свідчить “батько історії”, давні греки сприймали Україну-Скіфію, як країну Артеміди (§ 103). В давній легенді Артеміда збурила море і тим самим затримала кораблі та військо Агамемнона перед походом на Трою. За легендою Артеміда врятувала Іфігенію від принесення її в жертву богам; закутавши у хмару, відносить дівчинку в свій храм на Тавриді. З тих пір царські скіфи (на Тузлі) приносили пожертви своїй захисниці (там же у § 103).
Важлива деталь. Геродот вживає образ “Стара Скіфія” (§ 99), маючи на увазі не тільки нові землі Добруджі на південь від Істра-Дунаю, але й своє раніше твердження, що “найбільше вони (скіфи – авт.) моляться Гестії” (§ 59). Гестія – Богородиця, Державна Богоматір. Тут одне свідчення не суперечить другому. І Свята Пречиста, і Свята Богородиця Пірогоща – Берегині України. Геракл, як син Богородиці, називався “Claviger”, “Sclavens”, “Scythus” – “Булавоносець”.
Грецький письменник Євсевій на початку IV сторіччя так само називав Україну “Хриса” (IV сторіччя). Ім’я “Хриса” по відношенню до України вжив імператор Візантії Константин Порфирогенет (Багрянородний), Прокопій Кесарійський назвав Україну “Евлісія” (богиня молитви). Йордан, теж у VI сторіччі, назвав землі України “Ойум” на основі грецького “οїω” – “вірити”. А значно раніше, у I сторіччі, Пліній Секунд вжив назву “Славія”. Вживання до України поетичних назв Артеміди, богині молитви і моралі, для нас вкрай суттєво. Це той самий випадок, коли не записана історія перетворюється в легенду. Ім’я “Іфігенія” у перекладі – “Зачаттєвська”. У Гомера Іфігенія названа “Іфіанаса” – “Domina”; у Йордана – богиня названа “Феодосія”. Запорізькі козаки називали Іфіанасу “Домаха” (Володарка), так називалася адміністративна Січова паланка, нині – місто Маріуполь.
Той виродок, який віддавав наказ бомбардувати Маріуполь, і ті злочинці, які злочинний наказ виконували, обстрілювали і бомбардували місто Святої Діви Марії, понесуть за свій гріх і злочини неминучу кару. Як писав Микола Гоголь, ”покарані будуть до останнього в роду їхньому”.
Сумлінний автор “Єврейських старожитностей” Йосип Флавій в коротенькій V главі своєї двотомної праці зазначив, що греки при описанні сусідніх земель і народів не вживали автохтонних назв, а писали їхні назви на грецькій, латині (й на інших мовах), щоб творити уявлення, що всі народи походять від греків. Грецька традиція наявна у Геродота. Так, в іменах перших братів – Ліпоксай, Арпоксай, Колаксай – вжиті грецькі слова “λιπα” (моління) ,“αρπη” (оскордь, серповидна зброя) та латинь “colo” (жити, проживати, доглядати, славити). Як бачимо, старший з братів став служителем релігії, середній став воїном, а молодший з братів залишається господарювати на землі. На такий розподіл соціальних функцій між братами вказують імена братів в “Повісті временних літ” – Щека (Руговіт), Хоріва (Орів, як Стадник) і Кия (Родень).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Назвавши по-своєму роди трьох братів – авхати, паралати, катіари і траспії – Геродот пояснив, що “всі вони (роди – автор) називаються сколотами від імені (їхнього) царя, а скіфами нарекли їх греки”. Соціальна приналежність родів розкривається у їхніх назвах: “авхати” – віряни, молитвені; “катіари” – полкові, “траспії” – похідні; “паралати” – родимичі. Проте, всі роди мають спільну назву “сколоти”. В “Слові о полку Ігоревім” про аналогічний поділ свідчать слова “Були віці Трояні, минула Літа Ярослава, були полці Ольгові”.
Латинь “colo” (colui, cultum) у назві “сколоти” (σκολοτες) передає значення “жити, проживати, населяти, доглядати, славити (богів)”. За своїм змістом ці значення слова цілком і повністю відповідають назві “українці”. Так само й літописна назва населення “Поляни”, утворена від грецького слова “πολευω” (жити, проживати, населяти, орати землю) та іменника “πολιας” (як “Головна частина країни” і “Рідна земля”), відповідає назві “Україна” в значеннях як “Метрополія” і як “Рідна країна”. А хіба не так розуміємо ми, українці, назву України, при тому, що поземельні назви характеризують “волинян”, “лемків”, як людей молитви, “буковинців”, як паству; “козаків”, як полкове воїнство, а “полян”, як населення метрополії.
При порівнянні свідчень грецьких, римських, західноєвропейських писемних джерел про Україну-Скіфію доби Геродота з сучасним історико-географічним контекстом України виявляється цілковита тотожність. Відтак, як для істориків України, так і для інститутів влади України настав час з’єднати історію України і створити історичний календар України від доби Геродота до сучасності.
Заповіт Тараса Григоровича Шевченка “В своїй хаті своя правда і сила, і воля” великою мірою стосується насамперед вітчизняних істориків. Адже, коли нам і нині доводиться чути від історика нової хвилі, що “анти то – інший народ” та, що назва “склавени” – це “славени”, а “сармати – іранського походження”, то чи варто дивуватися ”історичним опусам” новоявленого фюрера про Україну, як про країну “створену Леніним”! І це сказано всупереч тому незаперечному факту, що Україна як держава, згадана в березневі дні 1187 року в “Слові о полку Ігоревім” (текст: “Ігор іде по Боричеву до Святої Богородиці Пірогощої України заради”) і в літописному зводі (“За ним Україна дуже сумувала” – про журбу в усій Україні у зв’язку з кончиною переяславського князя).
Державний статус України засвідчений не тільки в “Повісті временних літ”, в “Слові про благодать” митрополита Іларіона чи “Слові о полку Ігоревім” та в “Києво-Печерському патерику”. Описом України, її земель і населення на протязі півтора тисячоліття після Геродота рясніють відомі історичні праці іноземних авторів, в яких давні українські назви поспіль перекладені на мову греків і римлян, зворотний переклад яких (назв) тотожній сучасним назвам.
Безсумнівно, основоположним писемним свідченням про географію України слугує “Історія” Геродота (книга IV “Мельпомена”), а тому й повага до “батька історії” має бути вшанована в календарі – в пам’яті вдячного народу України.
1500 рік до нової доби. У Святочний день (Великдень) в Україні було обрано одного спільного правителя. Геродот записав, що подія ця сталася не більше як тисячу років до походу на Скіфію перського царя Дарія. Обрання спільного правителя знаменувало також об’єднання народу. “Так постав їхній народ” (“Історія”, книга IV, §§ 5 – 7).
Доказом належності артефактів 3500-річної давності сучасній Україні свідчать назви “золотих предметів” – оскорді, плуга, ярма-паруса і чаші – у назвах рік: Оскол – оскордь, Саксагань і Кривий Ріг – плуг (розсоха), Збруч – ярмо-парус, Сян – чаша (обрис русла ріки творить “чашу”; топоніми – Чашин, Каньчуга).
444 рік до нової доби. Перша згадка назви Метрополії України – “Ексампаіс” – є поясненням автохтонної назви: грецькою “Εκ-σαμη-pais” „У рідній країні“, а староірландською “to eks-sam” – народжувати. “Рідна країна” – Україна. Цей факт підтверджується значеннями назв: “паралати” (“pario” – народжувати у назві роду Колаксая) як родимичі; у назві “ставани” (Клавдій Птолемей), де “sta” – жити, проживати; у назві “сіттичі” (в списку “Баварського географа”), де “sitte” – жити, проживати; у назві “поляни” від грецьких слів “πολευω” – жити, проживати і “πολιας” – Рідна країна, Головна частина країни (Повість временних літ).
55 – 77 роки нової доби. Пліній Старший (Секунд) в ”Природничій історії”, яка складалася з 37 книг, вперше вжив по відношенню до України назву “Енінгія” [Aeningia) на основі грецького слова “αινη” /ene/ – слава, хвала: “І не меншою уявляється Енінгія. Деякі (люди) передають, що вона населена впритул до ріки Вісули (“Visula”) сарматами (Sarmatis – козаками), венедами (Venedis -слави), скірами (назва “Sciris” вжита на основі грецького κυρος – влада, сила – метропольні поляни), хіррами (назва “Hirris” вжита від старопівнічного слова “hyrr” – горіння, вогонь – сіверяни, сурожці-огнищани)”. У Плінія домінуюча роль в Україні надається воїнству (козакам), у переліку воїнство назване першим. Так само й у Клавдія Птолемея – по відношенню до земель України вживається назва “Європейська Сарматія” (Козаччина, Козацька Україна). На Певтінгеровій мапі сармати локалізуються поряд з венедами (славами) від Прикарпаття і Закарпаття до Волині, а уличі названі “роксоланами” (“ula” та “rock” – скеля, камінь).
433 – 450 роки нової доби. Зазначені роки охоплюють період діянь вождя т. з. “гуннів” Аттіли, а найбільш вірогідним свідченням про Аттілу вважається опис перебування в ставці Аттіли Пріска Панійського. Сама назва “гунни” –(Ουννοι) утворена від староверхньонімецького “unnan” (gunnen, ge-unnen, giunnan – в сучасній німецькій мові gönnen – жадати, воліти, хотіти, а також у значеннях gestatten, erlauben, gewähren, verleihen). Значенню “жадати” відповідає назва Туровської землі, де санскрит “tura” має значення “палкий” у значенні ”рєть”, “завзятий”, “настирнтй” та ім’я “Ізяслав”, де грецьке “Ις” – сила, міць (у назві міста “Рівне” – від дунайської латині “rivna” – рєть; Решуцьк, або англійське “zial” у прізвищі “Ціолковський”, нащадка роду Наливайків). Синонім – назва “Волинь”. Для порівняння – назва ріки “Стир”, у якій присутнє німецьке “stier” – настирно дивитися (про Артеміду, як богиню, яка наглядає за дотриманням моралі в суспільстві і в ставленні до природи). Про слов’янське походження Аттіли (“atta”,, “αττα” – батя, батько-кормилець, а так називали отця- отамана війська) свідчать імена батька і дядьків та імена людей в оточенні Аттіли. До того ж, в грецькій і римській літературі відсутнє протиставлення між назвами “гунни” і “скіфи” (сколоти). В релігійному відношенні назва “гунни” близька за значенням назві “аріани” (аріанство – моління з докорами – “аркучи”).
530 – 550 роки нової доби. Зазначені роки VI сторіччя і події в житті слов’ян (склавинів – буковинців та антів – волинян, як і альтціагірів – переясоавців) добре висвітлені в працях Йордана, Прокопія Кесарійського та інших авторів. На нашу увагу заслуговують свідчення Йордана про розселення склавинів від Нови-Сада на Дунаї до Дністра та антів від північних схилів Карпат до Дніпра і до Чорного моря та альтціагірів-переяславців – від Переяслава до Меотиди, себто, до Азовського моря. Важливе свідчення залишив Прокопій з Кесарії про те, що “анти і склавини це один народ і в давнину у них навіть ім’я було одне – родимичі (спори)”.
750- 800 роки нової доби. Детальні свідчення про розселення, міста і громади на двох торговельних шляхах – від гирла ріки Ельби до Східної Пруссії, звідти через ріки Шару і Прип’ять до Києва і Переяслава та через ріки Західний Буг і Дністер до Чорного моря і Дунаю, – наведені укладачем списку “Баварського географа” (800 – 830 роки). В списку названі 58 полінонімів (назв за місцями проживання), з яких №№ 1 – 14 стосуються шляху від гирла Ельби до Східної Пруссії, №№ 15 – 25 – назви міст і населення на шляху до Києва і Переяслава. При тому, назви №№ 26 – 32 – це перелік здаля семи назв, які стосуються Оксько-Верхньоволзького межиріччя (тут ше немає жодного міста), а назви №№ 33 – 58 стосуються шляху через Західний Буг до Дністра і до Чорного моря та Дунаю (впритул до кордону з Румунією, як нині). Серед всього масиву назв виділяються назви “черіяни”, названі від дунайської латини “cere”, в перекладі – “галичани”, “сіттичі” в перекладі – “поляни” (у яких міст було безліч) та “стадичі” – козаки. Себто, Баварський місіонер називає ту ж таки структуру населення України, яку назвав Геродот (авхати, паралати, катіари і траспії) і автор “Слова о полку Ігоревім” : “були віці Трояні, минула Літа Ярослава, були полці Ольгові”.
850 – 880 роки нової доби. У літописному зводі “Повість временних літ” у рік 852 записано важливу вість: “Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися (наша земля) – Руська земля. А про се ми довідалися (з того !!!), що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому”. Головний висновок з літописного свідчення – у 852 році київський літописець зазначив факт існування назви “Русь” в грецькому літописанні і ця назва стосується України і Полянської землі зокрема. Всіляка інша балаканина про походження назви “Русь” стає зайвою. Дивувати могло б одне: чому греки не використали для пояснення назви “Поляни” тотожного і питомо грецького слова “χωρα”, а скористалися латиною “Rus” (Land, Pais)?
Суть назви “Русь” у тому, що вона присвячена богині Землі-Роді. Назва “Русь” по відношенню до метропольної Полянської землі зберігає символіку герба України, центральна вісь якого символізує Землю-Роду, а бічні є Берегинями Землі-Роди, як обителі народу (людства) – місячна богиня і богиня Провідної зорі. Трисутність знака Посейдона-Стрибога це вселенський образ. Небесна Провідна зоря обертає небесні сузір’я, змінюючи пори року, день і ніч, а Місяць-Мислич впливає на клімат Землі, лічить місяці року і дні кожного місяця. Первісно невтомний Посейдон-Стрибог вважався покровителем землеробства.
Образ Тризуба творять Дніпро з притоками Прип’ять (“п’ятити” – дивитися настирно) і Десна (Правиця); ріка Синюха з притоками Куниля (нині – Гнилий Тікич) і Вись теж творять Тризуб. При тому, назви допливів Синюхи свідчать про те, що в добу Геродота назва ріки Синюхи була присвячена богині Землі – Рода, Родня, Жита (грецьке “συν-εχω” – тримати на одному місці, єднати). Про шлях у потойбічний світ свідчить назва ріки “Мертвовід” з двома своїми притоками. Ріка Мертвовід з допливами теж творить знак Посейдона. Про Тризуб нагадує топонім “Трикрати” справа від Мертвоводу. Біля витоків ріки Дністер, як ріки Посейдона-Стрибога, Тризубу присвячена назва “Тершів” (латинь “ter-“ – трикратний).
Відень, Австрія