Не стало Ореста Сливинського

416

 
23 червня 2017 р. у місті Боярці Київської області скінчилося земне життя Ореста Сливинського, відомого українського письменника, блискучого публіциста і критика.
2007 року Орест Сливинський прийшов до своїх численних читачів з невеличкою малоформатною книжечкою під назвою «Аж до ранкового сяйва» з підзаголовком «Окремі блискітки з літературного потоку» (Київ, ПВП Задруга 2007 з накладом 500 прим.). Тут з’явилися цікаві нариси, спогади та спроби психологічного прояснення однієї драми, нарису, присвяченого моїй долі. Редакція чи сам Орест Сливинський подали такий виразний і переконливий анонс наступного змісту: «Це передовсім особистісне відлуння від прочитаних творів кількох письменників і торкається воно різних площин духовного життя українців, котрим незичливі сусіди вкупі з нашими ж численними перекинчиками уже не століття засліплюють очі штучно роздмухуваними вогневіями на шляху їхнього саморозвитку. Втрати від цього – незмірні. Але ж і надія виборсатися з історичної западні не вмирає; а живить її в нас, серед іншого, та чудодійна сила, котру звемо рідною літературою… Світанок неодмінно розвіє ядучі дими від іще невичахлих нічних згарищ. Із такими думками читач перегорне останню сторінку цього видання».
З посланням «Мій дорогий побратиме» Орест Сливинський звертається до автора цих рядків. Мені неводнораз доводилося обговорювати з Орестом проблеми, порушені в цій книжечці… Хотілося б повідати про розповідь Ореста у згаданому посланні до мене про не надто приємні розмови з офіційною особою із КДБ про начебто підозрілі контакти Ореста зі знаним філософом Євгеном Пронюком, якого Орест взагалі особисто не знав. Про його перші місяці праці в «Літературній Україні».
Нижче – фрагмент із цієї книжки Ореста Сливинського.
«І хоч мене радо прийняли в редакційний колектив (перед тим як позаштатний автор я встиг надрукувати в «Літературній Україні» кілька статей, які всім сподобалися, задовольняло редакцію і моє редагування тих матеріалів, що надходили до нас поштою і були придатні до публікування), я дуже скоро й чимраз більше став відчувати: щось таки рішуче мінялося навколо мене.
Проскочила в одному з номерів газети помилка; власне, навіть не помилка – прізвище небажане пішло до друку, письменника Аркадія Любченка, який у кінці війни емігрував на Захід. Це в статті одного професора, який писав про ще передвоєнну поїздку українських письменників до Білорусії. Перед тим, як стаття вийшла в світ, її уважно читали в редакції кілька чоловік, але виявилося, що винен у цій «політичній помилці» лишень Орест Сливинський. Записали сувору догану… Якраз тоді громили в пресі роман Івана Білика «Меч Арея». Мала виступити і з такою погромницькою статтею і «Літературна Україна». Тих, хто залюбки зробив би це, поза межами редакції можна було знайти скільки завгодно (прислужників ідеологічної системи, котра чавила все їй неугодне, наплодилося безліч). Викликають мене й так із притиском: це повинен зробити тільки Сливинський!
Ну що мені діяти? Залишився після роботи в редакції. Усі співробітники розійшлися додому. Поклав за столом голову у розкрилля долонь і сам-самотою пробую впорядкувати зжужмлені думки, щоби якось власкавити свою щербату долю. Години півтори сидів, а тоді взяв аркуш паперу й на ім’я редактора написав заяву з проханням звільнити мене з роботи. Залишив заяву на столі завідувача критики й почвалав на свій Киянівський провулок. Перед будиночком, де мешкав, у світлі ліхтаря, що погойдувався на стовпі, зграйка дітлахів гралася під наглядом бабусь та матерів. І ось один сусідський малюк, який знав мене, голосно викрикує: «Сматлітє! Сматлітє, вон уклáїнєц пасол!» Мене ці слова немов довбнею з-за рогу вдарили: подумати лишень – це ж мовлено в Києві, столиці України, яка навіть вважається українською державою», УРСР. Як узагалі жити далі? Як? Думав я над цим, замкнувшись у своїй кімнаті, усю ніч – зрозпачено, із гнітючим відчуттям зацькованості…
Довго після того ніде не міг влаштуватися на роботу, десь щось норовив дописувати до газет як позаштатний автор (у «Радянській освіті», у «Друзі читача» або на радіо, де мене знали). Але не завше це друкувалося, навіть якщо писав на замовлення завідувача відділу чи й самого редактора. А мізерних гонорарів за такі дрібні публікації нерідко не вистачало й на те, аби раз на день з’їсти тарілку пісного борщу й гарнір без м’яса в дешевій їдальні» (Орест Сливинський: Аж до ранкового сяйва // Окремі блискітки з літературного потоку // Київ ПВП Задруга 2007 // Сторінки 169 – 170).
 
25 червня 2017 року група найближчих рідних у складі сестри Оксани Сливинської, швагра Петра Михайлова, онуки Мартусі Михайлової і найближчих друзів та колег письменника – лауреата Шевченківської премії Олеся Лупія, першого заступника голови Київської організації Національної спілки журналістів України Віктора Пасака, професора, завідувача кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету, члена НСПУ Івана Ющука, доктора фізико-математичних наук Василя Шендеровського, лауреата премії Фонду Воляників – Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку, члена НСПУ Івана Пасемка, кореспондента редакції «Колос» Укррадіо Володимира Тищика на Новому цвинтарі у Боярці Київської області, де Орест спочив поряд з дружиною Марією Сливинською, востаннє попрощалися з Орестом. Більшість перелічених літераторів у своїх виступах відзначали поряд з незавершеним романом-дилогією «Плач Флояри» про Юрія Федьковича і незавершену дилогію про УПА та його гостру публіцистику та літературну критику, присвячену аналізу творчості таких письменників, як Дмитро Бедзик, Марія Влад, Олесь Гончар, Володимир Дрозд, Євген Дудар, Володимир Забаштанський, Павло Загребельний, Василь Захарченко, Роман Іваничук, Ліна Костенко, Ігор Кравченко, Олесь Лупій, Микола Петренко, Михайло Стрельбицький, Дмитро Чередниченко, Валерій Шевчук, Василь Шевчук, Василь Шкляр та багатьох інших.
 
Іван ПАСЕМКО,
лауреат премії Фонду Воляників – Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку, член НСПУ

№13 (201) 30 червня 2017

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!