Раз на чотири роки, саме у високосний, припадає день народження неймовірно щирцевого чорноземно-українського поета Володимира Затуливітра.
Сьогодні йому було б 80…
На Тарасовій Горі в музеї Тараса Шевченка згадали поета, який у 2002 році переселився на хутір Бучак, прагнучи вирватися із жорсткого немилосердно міського світу (з Києва) до рідносвіту села, в обставу первозданної природи, до джереличних криниців, до глиняних хатів, що тримають у пам’ятку своєму віки пращурівського духу, слова… Переселився ближче до Шевченка, чия Гора проглядалася із Козацького шпилю, над вічною синню Дніпра…
Прожив на канівському Бучаку, опустошеному совєтами заради будівництва ГЕС, всього рік, бо вже у 2003 за загадкових обставин помер… Там, похований на Козацькому шпилі, зорить тепер вічно у глиб величної ріки.
Щорічно відбувалися у цій місцині Затуливітрівські читання, які ще донедавна невтомно організовувала Люба Василівна Снісар. Немає вже і її. Та продовжують справу популяризації канівські громадські активісти – поетеса і співзасновниця фонду Віра Носенко; науковець Трахтемирівського заповідника, дослідник творчости поета Дмитро Іванов… Щорічно приїздить зі своїми учнями із Черкаського колегіуму “Берегиня” і головна просвітянка області Олена Фещенко, чиї діти добре знають і читають самобутні затуливітрівські твори. Це завдяки їй постав оновлений пам’ятник на могилі поета.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шевченківським національним заповідником разом із фондом Володимира Затуливітра заснована однойменна всеукраїнська літературна премія. Першою лауреаткою цієї премії стала відома українська письменниця Раїса Харитонова, яка сьогодні і в Бучаку коло могили поета, і в музеї, де проходив пошанівний захід, читала свої виболені про Затуливітра рядки.
А ще думно, магічно звучала кобза Віталія Кобзаря… І чув її Бучак, і слухала Чернеча.
А ще сьогодні багато було поезії Володимира Затуливітра: читали її і дорослі, і учні. Нелегка, сковородинівського штибу філософія, зринала із поезій архетипними образами Затуливітрової України: хата, піч, глина, полотно, поле, криниця, козацький хрест… Все це оживало і проживалося учасниками читань… І від того ще більше щеміло за трагічну долю поета, долю рідної землі з її прадавнього історією, яка вирішується сьогодні у важких кровопролитних боях проти ворожого московського кодла.
Ось прочитайте його хоча би “Скіфську Пектораль”:
***
Міжзоряно, високо –
ні Дніпром, ні багаттям не спиниш! –
пронизливо й тонко
гуси крізь мене
летять в давнину –
як стріла степова
крізь мурзатий закінчений горщик,
в якому вкипав –
на костях, може, наших –
деревій,
звіробій,
материнка,
безсмертник,
чебрець
мого молодого, як трави, народу.
Сухою, мов полум’я, глиною
віє із круч подніпровських.
Зіницям, як небу вечірньому,
просто і просторо мріяти,
наче ожинові крила
здійсняться в світі
колись самотужки –
за майбутніми кресленнями
безіменного скіфа.
Дніпро щось мовчить
коло правого вуха
крізь Канівське море.
Лівій долоні,
яка проти серця,
щиро і широко мріється,
ніби дірчастий оцей черепок
Здійсниться колись археологам
правічним рубчатим горщиком,
в якім як уміли, так і кипіли –
на костях, може, наших –
деревій,
звіробій
материнка,
безсмертник,
чебрець
мого молодого, як трави, народу.
Закінченим горщиком,
не під серце,
попід горло пробитим:
щоб не забув нічого,
але й трудно було сказати.
Міжзоряно, високо –
ні Дніпром, ні багаттям не спиниш!
пронизливо й тонко
гуси осінні крізь мене несуть
від родоньку вісті…
Дякую уклінно ЗСУ, що маємо змогу плекати культурний український простір.
Валентина Коваленко