Дмитро Кремінь (21 серпня 1953, с. Суха, Іршавський район, Закарпатська область — 25 травня 2019, Миколаїв) — поет, публіцист, есеїст, перекладач, заслужений діяч мистецтв України (2016), лауреат Шевченківської премії (1999). Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997), Асоціації естрадних діячів України (1999), головний редактор часопису «Соборна вулиця».
Доля відміряла йому небагато – 65 років, але прожив він їх на всю глибину поетичного та публіцистичного хисту, ставши символом єдиної, не пошматованої України. Бо ж митець поєднав і в творчості, і в житті два такі несхожі українські реґіони – Закарпаття та Миколаївщину. Постать Кременя стала ще одним виявом соборности української душі, коли талант з Верховини не тільки прижився у степовому Причорномор’ї, а й став його поетичним вособленням.
Уродженець звичайної селянської родини з гірського поселення Суха на Іршавщині, Д. Кремінь рано звернув на себе увагу своїми обдаруваннями. Підліток чудово малював і писав вірші. Тож закінчував школу-інтернат вже в Ужгороді, де мав змогу ходити на студії до відомого художника-педагога Золтана Баконі. А далі перед ним відчинив двері філологічний факультет Ужгородського університету, де Д. Кремінь з таким же раннім поетом-самородком Миколою Матолою, поселившись в одній кімнаті гуртожитку, вели цікаве життя, спілкуючись не тільки з ровесниками та старшими літераторами, але й визнаними художниками-нонконформістами Павлом Бедзіром та Ференцем Семаном.
Та золотий час молодої богеми, юнацького бунту та поетичного визрівання припав не на благодатні 1960-ті роки, а на значно гірший, пізніший період, коли в Україні вже почалися не тільки політичні заморозки, але й розправи. Івана Чендея виключили з партії за книжку „Березневий сніг“. Пішли під ніж вже надруковані „Розп’яття“ Петра Скунця та „Подражаніє театру“ Фелікса Кривіна. Відомий літературознавець Олекса Мишанич потрапив під нагінки за „ідеологічні відхилення“ в Києві, там же іншого закарпатського аспіранта-літературознавця‚ Юрія Бадзя‚ засудили до ув’язнення.
Але молоді ужгородські поети, які їздять до своїх колеґ-однодумців до Львова, мало звертають уваги на „недремне“ каґебістське око. Юності не властива обережність. Навпаки – хочеться безстрашного герця з несправедливістю, власного подвигу. Та й ще коли старші і досвідченіші, яких колись бачив лише у мріях, визнають у тобі непересічний талант, іскру Божу, що так окрилює й підносить.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1974 році в кімнаті Д. Кременя КҐБ зробило обшук, під час якого знайшли картини, намальовані явно не в стилі соціялістичного реалізму. Далі вилучили і самовидавні збірки, які молоді поети друкували для себе. Вірші були теж „буржуазні“ і підпадали вже під кримінальну статтю, бо ж самвидав в СРСР був заборонений. Д. Кременя затримали, над юним обдаруванням нависла реальна загроза понівеченого життя з „вовчим білетом“. На щастя, окрім атак ідеологічних функціонерів, за відкритого і доброзичливого юнака заступилося чимало мудрих людей, починаючи від ректора Ужгородського університету Дмитра Чепура.
Доцент катедри української літератури Юрій Туряниця згадує, як непросто проходив захист дипломної роботи Д. Кременя в 1975 році. Лише підтримка проректора, літературознавця Миколи Лакизи, який став його керівником, врятувала юнака від невдачі. Партійний секретар факультету наполягав на неґативній оцінці, бо Д. Кремінь якось висловився, що в радянській літературі нема що досліджувати. Все ж юнаку вручили диплом, але з категоричною порадою їхати подалі, поки його тут не змусили замовкнути назавжди.
Так нечекано у долі горянина з’явилася степова Казанка, яка на карті виглядала поруч з морем. Але за чотири роки тамтешнього учителювання поет так і не скупався у хвилях Чорного моря, натомість змушений був навіть купувати питну воду, якої в степу бракує. Зовсім інший світ, зовсім інші обставини, ніж у рідному краї, де жебонять гірські струмочки у прохолодних зворах, а з крутих вершин видно пів области. З непримітного селища міського типу Д. Кремінь, який вже встиг видати перші збірки і навіть стати членом Спілки письменників СРСР, перебрався в обласний центр, де щойно було створено письменницьку обласну організацію. Працював журналістом в україномовній пресі і творив поетичним та публіцистичним пером новий образ Причорномор’я. Закарпаття виринало лише ремінісценціями, флешбеками, зате якими коштовними були ці перли!
З Д. Кременем мені пощастило бачитися лише тричі. Найпам’ятнішим було спілкування в Миколаєві, в обласній організації Спілки письменників України, яку він очолював кілька термінів поспіль. Саме там я відчув, яким незаперечним авторитетом є поет для Миколаївщини. Людина з чутливим серцем, глибоким інтелектом та дивовижною відкритістю до світу – він возносився якоюсь гірською вершиною в степовому краю. До нього весь час заходили люди, старші й молоді, різномовні, часом просто погомоніти у двох крихітних спілчанських кімнатках у старому центрі міста корабелів. І він нікому не шкодував часу та уваги. Став своїм у Миколаєві, як не переставав бути своїм на Закарпатті і через 40 років відсутности. Дивно, що в такої сердечної людини могли бути вороги.
Закарпаття подарувало Миколаївщині один з найкращих своїх талантів. Подарувало недарма, бо якщо в Ужгороді залишився П. Скунць, то в колишній столиці імперського чорноморського флоту з’явився Д. Кремінь – поет найвищої проби, який вписував тутешній край протяжністю в кілька тисячоліть – від античности до сьогодення – в український культурний простір. Він часом жартував, що віддає Миколаївщині борги за миколаївців Спиридона Черкасенка та Миколу Аркаса-молодшого, які творили українську культуру в міжвоєнну чехословацьку добу на Закарпатті.
Нам ще належить по-новому прочитати не тільки його поезії, що звучать так природно, мов написані одним доторком пера, без жодних правок. Адже Д. Кремінь – це не тільки відсторонений споглядач прекрасного, а й зболене серце, глибокий осмислювач, який дивував образністю вислову та метафоричністю текстів, де перепліталася історія та сучасність. Його публіцистичні візії давно слід видати окремою книжкою. Як тут не згадати курйозний випадок, коли листи Віталія Коротича до Д. Креміня надрукували окремим виданням, а відповіді миколаївського поета до свого старшого московського приятеля туди не ввійшли. А Д. Кремінь любив епістолярії, знаходив в цьому особливу втіху, не раз дорікав за мовчанку. Навіть інтерв’ю ми записали листовно. І його листи – це міні-послання, в яких розсипано чимало слушних і позачасових суджень.