2 липня — не просто дата. Саме цього дня 1951 року вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну” оголосили ідейно шкідливим, а самого поета — майже зрадником. Любов до Батьківщини в його поезії стала загрозою для режиму.
2 липня 1951 року газета “Правда” надрукувала статтю “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, яка стала вироком для поета Володимира Сосюри. Його вірш “Любіть Україну”, написаний ще 1944 року в розпал війни, тепер називали “ідеологічно порочним твором”, що “оспівує якусь одвічну Україну без колгоспного ладу й п’ятирічок”.
А ще зовсім недавно, у 1948-му, цю ж поезію відзначали Сталінською премією І ступеня.
Шквал критики прокотився сторінками радянських газет. Наступного дня статтю передрукували у “Радянській Україні” та інших виданнях, 4 липня — в усіх обласних. А ініціативу підхопили письменники. Андрій Малишко у своєму тексті звинувачував Сосюру в “ворожій” поезії, а на Пленумі Спілки письменників України вірш обговорювали чотири дні поспіль. У бібліотеках сторінки з текстом вирізали, в книгарнях — вилучали збірки. В народі ж з’явилася гірка пародія:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Любіть Україну, як хочте любіть… Та тільки мовчіть і про це не кажіть — бо вб’ють вас при першій нагоді”.
Сама постать Сосюри не вписувалася у радянську ідеологічну рамку. Народжений у багатодітній родині на станції Дебальцеве, він ще юнаком воював за УНР у полку Симона Петлюри. Пізніше, вже в радянській Україні, писав і про Мазепу, і про Махна. Поет, який розривався між любов’ю до України й вимогами радянського режиму, не міг не писати про серце, що болить. За це його переслідували, а 1930-х — навіть запроторили до психіатричної лікарні.
У 1951-му прізвище Сосюри знову римувалося з “Петлюрою”. Його змусили переписати текст, вирізати “карі очі”, додати “сад братніх народів”. Вірш повернувся у друк лише після смерті Сталіна — але вже з цензурними латками. Оригінальна версія, з її щирістю й болем, стала майже підпільною.