Майнуть роки, минуть епохи,
Та не розмиють край води
Не завжди смертні, вічні трохи
Мої карбовані сліди.
Яр Славутич
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знову літо. Знову липень…
Хто народився – ще цвісти квітом, пахнути медом, слухати бджолині пісні, вигравати мелодії на сопілці.
Хто завершив земний шлях – світити зіркою для тих, хто народився, стелитися карміновим листом для легкого падіння тим, хто народився, співати вічну зозулину пісню для тих, хто народився…
4 липня 2025 року – 14 років без Яра Славутича.
В моїх руках – листи, які він уже підписував: Яр Сліпий. Перший написаний від руки, решта – на друкарській машинці. Легкі, світлі, видно, відчували, що летять у рідний край. Не зразу здогадалася писати великим кеглем: 18 чи 20. Як же він дякував, що так придумала. Ніби й дрібниця, але для нього – велика зручність. Писав, що пані Волошина надсилає йому журнали «Українська література в загальноосвітній школі», що мої пісні, написані на його вірші, співають в сімнадцяти молодечих організаціях Едмонтона. Аудіодиск «Я мрію про щастя жадане» (10 пісень Лідії Яцкової на вірші Яра Славутича) був надісланий мною на його адресу в Едмонтон ще у 2008 році. Моя співпраця з Волошиною Нілою Йосипівною, доктором педагогічних наук, професором, членом-кореспондентом АПН України дала плідний результат – в Києві у видавництві «Троя» вийшла наша книга «Славний нащадок козацького роду Яр Славутич» (2009). Велика частина тиражу була надіслана в Канаду. За такий подарунок письменник і нас не обділив увагою – надіслав повне видання своїх творів через «Міст». Одержавши велику посилку, на прохання Яра Славутича, книги подарувала в обласні бібліотеки, Інститут післядипломної освіти, а також в Кам’янець-Подільський університет на кафедру літератури. Книги чудові, на першій сторінці – з родовим гербом автора.
Яр Славутич (1918-2011). За життя мало хто чув про нього в Україні. А от Канада знала його ім’я добре. З її далеких висот він оспівував рідні степи, річки, поля – все, що дороге його серцю, без чого довго не міг вкоренитися на чужій заокеанській землі. На долю Григорія Михайловича Жученка випало стільки випробувань, що вистачило б на десятьох. Весь свій смуток, біль, переживання він перелив у поетичне русло ріки життя. Він справді Антей літератури, що, оберігаючи літературні надбання багатьох талановитих письменників, розчищав шаблями правди дорогу для повернення із небуття їхніх творів.
Хто ж такий Яр Славутич? Поет, філософ, мовознавець, літературознавець, науковець, перекладач, редактор, видавець, мандрівник. Він – автор першого в світі мартирологу української літератури «Розстріляна муза», що був надрукований у 1955 році в Детройті (США). В Україні ця книга була під суворою забороною. Адже в ній було подано імена письменників, культурних діячів, знищених тоталітарним режимом.
Зробимо невеликий екскурс у біографічний літопис, який – як ріка, має два береги: калинова Україна і кленова Канада.
Народився Григорій Михайлович Жученко 11 січня 1918 року в давньому (заснованому ще в XVII столітті) козацькому зимівнику (згодом родовому хуторі Жученки), що поблизу села Благодатне на північній Херсонщині. Батько походив з роду козацької шляхти, мати – проста селянка. У родині свято зберігали українські традиції, на хуторі бував славний відомий дослідник козаччини, що приятелював з дідом Григорія, Дмитро Яворницький («Дід із Січеслава», Пам’яті Дмитра Яворницького. 1982). Від свого рідного діда хлопчик одержав козацьке хрещення: прибувши потягом до Запоріжжя, три доби провели вони на берегах Славути, а на Хортиці малий Гриць урочисто склав присягу, проказану дідом, бути найкращим у світі січовиком, а потім продекламував Шевченкове «Б’ють пороги…». Повернувся додому поетом («Боковеньки», 1929). Батько майбутнього поета, як і будь-який нащадок роду козацького, дуже любив коней. («Коню мій буланий», 1938; «Золотий кінь», Пам’яті Батька, 1982).
У вересні 1932 року впало на їхній хутір страшне нещастя: 14-річного хлопчика заарештовують разом із батьком, який «не виконав плану до двору». Батька везуть на заслання, а Григорій вискакує з потяга (на ходу) крізь отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона й таким чином урятовується. Потай пробирається додому. Але тут його зустрічає не радість, а скорбота. Поет згадував: «Надвечір дід помер. Я поховав його на узліссі, спустивши в яму на старих санках. Навіть хреста не поставив – боявся, щоб ніхто «не зрушив тіла». І плакав, ридав усю ніч… («Тридцять третя весна / У двадцятім сторіччі / До людей, навісна, / Заглядала у вічі» (Вірш «1933», 1943). Страшний голод забрав не тільки улюбленого діда, а й бабусю та піврічну сестричку Галю. «Я врятувався лише тому, що пас худобу в радгоспі «Скотар» і міг потайки підживитися молоком». І саме тоді вирішує: якщо зостанеться живим, то розповість всю правду людям.
Через п’ять років Григорій Жученко вступає до Запорізького педагогічного інституту, але зразу ж опиняється у в’язниці за читання еміграційних віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка. На щастя, його викупила мати за червінця та «зі сливами печену качку». У 1940 році Григорій учителював у селі Ботеве на Приазовщині. Тут жило багато болгарських переселенців. Спілкуючись з ними, легко засвоїв болгарську мову. Тоді й почав перекладати. На все життя полюбив Київ, хоча був у місті недовго – призвали до армії. Замість сподіваного Чорноморського флоту потрапив у сапери до Білорусії. Та раптом – війна! Під час Другої світової війни, коли фашисти захопили Україну, молодий вояк разом з іншими військовими організовує в лісах північної України Чернигівську Січ, яка охороняла місцеве населення від німецьких загарбників, а також рятувала молодь, яку відправляли до Німеччини на роботу. Чернигівська Січ – унікальна бойова частина, яка мала стати армією Самостійної Української Держави («Чернигівські січовики», 1942). Молодого вояка і тут дістало велике горе: гітлерівці спалили живцем дружину Уляну та одноденну донечку, винищуючи українські села («Пам’яті спалених Доньки й Дружини», 1944).
Після війни Яр Славутич опинився за кордоном у таборі для «переміщених осіб». За спиною – стільки всього пережитого, а попереду – невідомість… Він відвідує лекції в Українському Вільному університеті й викладає у вечірній школі. Йому платять цигарками, які потім допоможуть розплатитися за першу друковану книжку «Співає колос». Багато віршів було втрачено раніше. «Слово про Запорізьку Січ» загинуло в київській друкарні під німецькими бомбами в 1941 році. Збірка «Гомін віків» (1946) записана з пам’яті. Розпочинає писати спогади про голодомор в Україні.
Потім він емігрує до США, де закінчує Пенсільванський університет. Одержавши диплом доктора філософії, викладає українську мову у Каліфорнії. Пізніше навчає рідної мови та літератури дітей українських поселенців у Канаді («І над усім Канадська Україна / Дзвенить – як пісня рідна солов’їна!» («Канадська географія», 1974).
Кленова Канада стала для нього другою Батьківщиною. Тому 1959 року у Вінніпезі він написав юнацьку пісню канадських українців: «Канаді ми раді. / Канада — це ми. / У вільній Канаді / Себе почуваєм людьми. /… 3 тієї родини / Стелилась нам путь, / А дві Батьківщини / Нам силу і радість дають» («Дві Батьківщини»).
І хоч знайшов Яр Славутич притулок за океаном, тихе і спокійне життя не для нього. Душа Поета поривається до України, а серце все більше наповнюється тугою. Згадує матір, яка була для нього і дитинством, і всім світом. «Ти, що мене під серцем носила; / Ти, що дала життя мені й крила; / Мамо, журавко рідна моя, / Жайвора виспів, трель солов’я» («Пам’яті матері», 1990). В збірці «Правдоносці» є поезія «Мати», де образ матері асоціюється з Божою Матір’ю.
Вижити Поетові допомагали віра в щасливе майбутнє незалежної України, надія побувати на рідній землі і – любов, яка жила в його імені, адже «Яр – по-перському любов» («Люблю, як бджілка – цвіт калини!» (1945), «Дружині Вірі» (1962), «Тобі» (2001).
Яр Славутич – багатогранна творча особистість. Він – доктор філософії, професор Альбертського університету в Едмонтоні (Канада), дослідник історії української імміграції в Канаді, визначний мовознавець та літературознавець, що уклав декілька підручників з української мови та книжок з літературознавства, багато статей і рецензій на нові видання, бібліогафії. А ще – творець української мови, автор багатьох неологізмів (наприклад, багряноперий, буйнорогий, стоголово, багатопалий, обмежжя, будення, сніготал, яснограй, димляний, звадливий та ін.). Він заснував в Едмонтоні українську друкарню «Славута», де протягом 35 років видав близько сотні видань українською, англійською, французькою, польською та білоруською мовами.
Поет Яр Славутич – автор десяти збірок поезій: «Співає колос» (1945), «Гомін віків» (1946), «Правдоносці» (1948), «Спрага» (1950), «Оаза» (1960), «Маєстат» (1962), «Завойовники прерій» (1968), «Мудрощі мандрів» (1972), «Живі смолоскипи» (1983), «Шаблі тополь» (1992). З-під його пера виходять поеми: «Одрад і Доброслава», «Соловецький в’язень», «Донька без імени», «Скарга», «Світичі», «Білий дім із чорною душею», «Моя доба». Створив чимало перекладів. У 2006 році видавництво «Славута» в Едмонтоні видало книжку Яра Славутича «Дослідження та статті», куди ввійшли такі праці, як «Розстріляна муза», «Меч і перо», «Українська література й мова на Заході».
Його поезії перекладались англійською і французькою, німецькою та італійською, угорською й польською, а також румунською, білоруською та російською мовами.
Громадська думка діаспори із найбільшим захопленням сприйняла збірку «Правдоносці», назвавши її «збіркою збірок», а його самого нарекла «правдоносцем».
Окремо слід сказати про збірку «Живі смолоскипи». В ній оспівані «правдооборонці»: «новітній Самовидець» В’ячеслав Чорновіл, «України новітній стяг» Валентин Мороз, «совість вільного віку» Святослав Караванський, творець «нового універсалу» Іван Кандиба, «правозахисник» Левко Лук’яненко, «мужній Світич» Іван Світличний, «гучний промовець» Михайло Масютко, «Волинню подарований» Євген Сверстюк, полум’яний Василь Макух, «з долею Вишні Остапа» Осадчий, «правди вісник» Василь Стус, «прозрівший обранець епохи» Шумук, брати Михайло і Богдан Горині, «новітня Жанна д’Арк» Ірина Сеник, «твердий корсар» Олесь Бердник, батько й син «нескорені» Січки, генерал УПА Шухевич, самоспалений Олекса Гірник, борець-поет Микола Руденко, «орлиця горня» Алла Гірська, автор невмирущої «Рути» Володимир Івасюк, правди Сурмач Андрій Малишко та інші.
У 1990 році Яр Славутич вперше відвідує Батьківщину, якої не бачив близько 50 років… «Повертається правнук до рідної хати – / -Спадкоємних полів, на дідівський поріг, / До батьків на гробках воскресення благати, / Обтрусивши пили із далеких доріг» («Повернення», 1991).
Свої враження від поїздок на Україну, під час яких було побачено 80 міст і близько 100 сіл, поет передав у сонетах, народжених в різних місцевостях: від Чернігова до Криму, Херсону та Одеси, від Івано-Франківська до Луганська, у дорогій серцю Столиці, про яку так мріяв на чужині. «Я мрію про щастя жадане, / Коли з верховіть навесні / Ти врониш, престольний каштане, / Пречисту пелюстку мені» («Я мрію про щастя жадане», 1970).
Дослідження Яра Славутича мають велике значення в історії української літератури. Автор десятиріччя збирав матеріали про винищення української письменницької еліти. І хоч як намагалися знищити цих борців за волю, література наша виявилася незнищенною.
У вінку Яра Славутича переплелися кетяги калини, кленове листя, сині, як небо, волошки, золоті, як сонце, колоски. Вони – дорогі серцю кожного українця, особливо того, хто змушений мати дві Батьківщини, а в серці зберіг любов до України.
Кажуть, у цьому світі кожна людина має свій шлях, своє призначення, своє покликання. Мені випало на долю не тільки навчати дітей української мови та літератури, долучати їх до художнього Слова, а й відчувати його – і творити своє, нове.
Твори Яра Славутича вразили мене силою почуттів і глибиною переживань. То справді карбовані сліди талановитого майстра слова. В його поезіях такий безмір горя, туги, смутку, болю і жалю, що, здається, одна людина не в змозі стільки пережити. Але все це переборює любов: до життя, до людей, до світу, до України. Любов, яку Григорій Жученко проніс через усе життя, через усі шляхи й випробування.
Бо Яр Славутич – не тільки Поет. Це Людина-борець! Таким я «побачила» митця, прочитавши книгу «Яр Славутич. Поезії та поеми», такими я «почула» його вірші.