Іванові Бойчуку -50
Ім’я поета Івана Бойчука, відзначеного українськими й міжнародними нагородами, якого назвали «культовим» і який входив до «вербовецької трійці» разом з Тарасом Девдюком та Іваном Андрусяком, тепер в літературних виданнях майже не згадується, хоча раніше про нього писали Петро Сорока, Євген Баран, Олег Соловей, Василь Глібчук. Дві мої публікації в загальноукраїнських виданнях також були присвячені творчості цього, поза сумнівом, талановитого автора, який видав добре продумані (композиційно й художньо) поетичні книжки: «Асиміляція дійсності» (1998), «The Wall/Стіна» (2001), «Сівіл. Книга перша» (2002), «Сплінські стани» (2009). «Стіна» вийшла в Києві в авторитетному видавництві «Смолоскип», в косівському «Писаному Камені» — «Сівіл», а «Сплінські стани» — в Бібліотеці альманаху «Кальміюс» у серії «Укрсучлітпроцес» (XXI випуск) — теж надруковано в Косові.
Так трапилося, що Іван Бойчук поставив власний творчий процес «на три-
валу павзу» і в останні роки хоча й виклацує щось вечорами на своєму компі, проте не виставляє написане в літературний простір. Причини цьому знає лише Іван, а позаяк творчість — річ аж надто інтимна, тому не варто зайве докучати поетові: коли вважатиме за потрібне, тоді й вийде на люди зі своїм сокровенним.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ми б не турбували його, якби 19 жовтня Іванові не сповнилося славних
п’ятдесят літ, і тут уже Сам Бог велів сказати про нього ювілейне слово й нагадати читачам про його поетичний доробок. Зробимо це без звичної для таких оказій компліментарності й славослів’я, адже сам ювілянт, належачи до постмодернового покоління, їх не сприйняв би і відповідно — не прийняв. Його творча метода – руйнування світоглядних і філософських систем, скидання з п’єдесталів всіляких кумирів, осміяння й відкидання попередніх форм естетичного досвіду — реалізму, масової культури і навіть близького (фіфті фіфті?) до ПМ-дискурсу модернізму.
На початку відразу скажу, що прихильникам «прозорого» письма поезії Івана Бойчука можуть здатися не зовсім зрозумілими, а то й неприйнятними. Він справді пише непросто, уникаючи трафаретної строфіки, узвичаєної силабо-тонічної системи версифікації, традиційних асоціативних рядів. Звичні для радянського і пострадянського мистецтва декларативність, риторика, пафосність і патетика у нього цілком відсутні, немає і такої, здавалось би, виграшної, позначеної екзотизмом теми, як тема Карпат, Гуцулії, що її не без успіху експлуатують відомі й не зовсім творці поетичної продукції.
Та що ж все-таки є? Прочитаємо «Пролог» із « The Wall/Стіна»:
Доки бриніла струна —
життя бриніло
доки місяць розсікав небо
спокійно і тихо
над пагорбом падали зорі
осягаючи власну смерть
як СВІТІННЯ…(С. 11)
У цих словах — естетична і моральна програма автора, його намагання пізнати світ, свою роль у ньому, прагнення розімкнути час і простір, осмислити загальні тенденції духовного буття людства.
Згідно з екзистенційним аналізом Франкла, цінністю для людини є те, що її зрушує, скеровує й творить її особу в усіх вимірах буття. Ліричний герой І. Бойчука визначив для себе цю ієрархію цінностей, він спроможний відкривати як цінності в собі, так й існуючі цінності поза собою. Він здатний сумувати, співчувати, любити, взяти «чийсь камінь на свою шию», «просити в Господа щастя» не лише для себе, міряти «дні добром» й роздвоюватися «від слів сказаних». Маніфестуючи власне кредо «як не я — то хто?», заставляє себе дослухатися до голосу предків, щоб донести його до нащадків:
Ти йдеш. Ти приречений йти
бути привидом — першим із перших
твоя ціль — віднайти піднести донести
із глибин світів кров єдиного предка… («The Wall/Стіна»)
Юнг виділив і описав дві позиції — інтроверсії та екстраверсії. Екстраверсійна позиція означає скерованість особи до об’єктивного світу, інтроверсійна — це внутрішня орієнтація, спрямованість до суб’єктивного. Ліричному героєві Івана Бойчука, як, мабуть, і самому авторові, притаманні ці дві протилежні позиції, причому в різні моменти одна з них буває домінуючою й усвідомленою, в той час як інша — підпорядкована й несвідома. До прикладу:
По той бік стіни
починається день й осипаються роси
йде відлуння пісень і накрапує осінь
дощем
щем
в мені
щем стіни
що прорізує навпіл світи
і мовчить
кам’яними брилами…(«The Wall/Стіна»)
Життєвий досвід автора тотожний з досвідом багатьох із нас, коли ми чогось прагнемо, але водночас й остерігаємося, коли емоції затуманюють свідомість і не дають почути тверезе «ні». Стоячи перед вибором, інколи не знаєш, що переважить:
десь між підвісною кладкою та сузір’ям Центуріона
тінню затінений виросту з думки
стану серед води скроплений
вдивлятимусь в очі своєї тіні
встидатимусь
……………………………….
вергну себе на скалу!
…десь між сузір’ям…
(«Сплінські стани»)
Намагаючись позиціювати себе в часопросторі, герой І. Бойчука прагне пізнати надцінність, яку людство протягом тисяч літ називає Богом. Свідомо чи несвідомо шукаючи надсенс, в пошуках своєї повноти він водночас спрямовується вертикально — до Бога, й горизонтально — до людського й предметного світу:
Приходжу до тебе Боже
невимушено і скорботно
в храм твій небесний на схилі
стою перед святими ликами стін
Відходжу від Тебе Господи
сповнений духом мов пролісок
що з під-снігу визирає…
Еріх Фромм пише про потребу особистості в надприродному. Хто має таку потребу, той здатний до перспективності й до самореалізації. Герой Івана Бойчука усі свої можливості концентрує довкола самоактуалізації, тенденції до розвитку за допомогою інтеракції з об’єктивною дійсністю відповідно до свого надприродного ідеалу. Тому Бойчукові тексти містять конкретні факти конкретної дійсності, яку ми всі разом переживаємо: це і плем’я поетів, що «розводить ватру /кидає в неї представників реалізму /творить нову націю — «… ізми» /(шабаш такий — /не те що Варфоломіївська ніч)»; і «владні мужі», що «в амфітеатрі порозсідались /вирішують /як мапу країни поділити»; і «старий при дорозі», що « з торбою наче з дівчиною обнявся /«Отче наш …» та «Богородицю» глаголить / а поруч нього Бог з образка визирає»…
Болючі рефлексії про те, що проминуло й чого вже не вернути, вводять Бойчукового ліричного героя в стан відчаю, безнадії та невтішної печалі — звідси і назва книжки «Сплінські стани»:
дощі зачинили таверни
чи тішитись… а чи померти
портрети зринають…портрети
протерті потріскані вперті
у профіль у фас втома…фертик
І поет, переживаючи ці болісно-драматичні відчуття, признається:
…по літері тихо
жовтіє
мистецька душа.
У щирості мовленого не доводиться сумніватися — Бойчукові тексти саме тому стали літературним фактом, що вони є результатом індивідуального переживання, а одночасно й «найвищим знанням» про світ, як говорив у свій час Анрі Бергсон.
…Нинішнє мистецьке покоління, глибоко й боляче рефлексуючи над проблемами людини та світу, не вдається до альтернативного їх протиставлення, не намагається показати повну абсурдність існування людини в такому ж абсурдному світі. Тому ліричний герой І. Бойчука, прагнучи ствердитись у своєму праві на індивідуальність, особистісну цінність, аж ніяк не є надломленим чи деструктивним. І в цьому — обнадійлива тенденція, що вже означила себе в мистецтві першої чверті двадцять першого століття, адже екзистенційність ПМ-героя якісно інша, ніж у модернізмі. Книжки І. Бойчука демонструють такий висновок. Сам автор володіє потужним креативним потенціалом і здатен вписати в поетичну літературу яскраві твори високої художньо-естетичної якості. Маємо оптимістичне сподівання, що Іван Бойчук «…втиснутий в слово власного імені» невдовзі потішить своїх прихильників новими віршами, бо справді його книжки — це література, причому література справжня й аж ніяк не змалена до масштабів місцевого значення чи містечкового вжитку.
З полудневим ювілеєм, поете!
Аделя Григорук,
письменниця,
членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ,
заслужений працівник
освіти України.