З НАГОДИ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЛАВЕТНОГО ПИСЬМЕННИКА
Габріель Гарсія Маркес писав «Сто років самотності», не маючи ні копійки в кишені, зате маючи віру в свою історію. Коли він вирішив повністю присвятити себе книзі, дружина підтримала його. «Я заклав машину і віддав гроші Мерседес. Вона якось знаходила все необхідне для мене: папір, цигарки, їжу», — згадував письменник.
Щоб відправити рукопис видавцеві, родина заклала міксер і фен. Мерседес не нарікала, лише пожартувала: «Не вистачало ще, щоб роман виявився поганим». Але він не виявився поганим. Коли «Сто років самотності» нарешті побачив світ у 1967 році, ніхто не міг уявити, що це буде початок легенди.
Габріель Гарсія Маркес народився 6 березня 1927 року в маленькому містечку Аракатака у Колумбії. Його виховували бабуся і дідусь. Саме вони стали першими казкарями в його житті.
«Моя бабуся розповідала найфантастичніші історії з таким виразом обличчя, ніби говорила про погоду», — казав Маркес. Його дідусь, колишній військовий, наповнював дитячі вечори розповідями про битви, відвагу і честь.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ці дитячі враження стали основою його “магічного реалізму”. Тому в його романах фантастика сприймається як буденність: з небес ллється жовтий дощ, люди живуть по 150 років, а дівчата возносяться в небо разом з простирадлом.
Свою майбутню дружину Мерседес Барча він зустрів, коли їй було всього 9 або 13 років (історія має різні версії). Маленька дівчинка з великими очима одразу запала йому в душу.
Вони одружилися у 1958 році й прожили разом понад 55 років. Це була ідеальна любовна історія — така, яку сам Маркес міг би написати у своїх романах.
У творчості письменника особливе місце займає місто Макондо, поселення, в якому будинки були розташовані таким чином, щоб кожен житель, приносячи воду з ріки, витрачав однакові зусилля, і в спекотні полуденні години однакова кількість сонячних променів зігрівала кожен будинок. А в будинках цих була така кількість птахів, що коли у циган спитали, яким чином вони змогли знайти Макондо, вони відповіли, що просто йшли на пташиний спів. Це не просто місце дії «Ста років самотності», а символ всього Латинського світу – з його магією, бідністю, війнами та мріями.
Маркес зізнавався, що Макондо — це його рідна Аракатака, де він провів дитинство. У 2006 році навіть хотіли перейменувати місто в Макондо, але не вистачило голосів на референдумі.
У 1982 році Габріель Гарсія Маркес став першим колумбійцем, який отримав Нобелівську премію з літератури. Його нагородили «за романи і оповідання, в яких фантазія і реальність, суміщаючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту».
На церемонію він приїхав у традиційному білому костюмі гуаябера, відмовившись від смокінга. Так він показав, що залишається вірним своїм корінням.
Маркес не лише писав, а й брав участь у політиці. Він товаришував із Фіделем Кастро, був посередником у переговорах між Кастро і президентом США Біллом Клінтоном.
Проте його дружба з кубинським диктатором викликала критику. Його звинувачували в тому, що він ідеалізує революцію. Сам Маркес відповідав:
«Письменник має бути там, де відбувається історія».
У 2004 році Маркес написав «Згадуючи моїх сумних повій». Але за місяць до офіційного виходу пірати вкрали рукопис і продали нелегальні копії.
Письменник вирішив діяти радикально: переписав фінал книги. Офіційний мільйонний тираж був розпроданий за лічені дні, а «піратська» версія з іншим фіналом стала об’єктом полювання колекціонерів.
У 1999 році у Маркеса виявили рак лімфатичної системи. Він продовжував працювати, але вже не видавав нових творів.
17 квітня 2014 року він помер у віці 87 років. В останні роки він страждав від деменції і забув багато речей,… крім одного: своєї дружини Мерседес.
Книги Маркеса – це чари, які змушують реальність підкорятися фантазії. Його життя – це роман, у якому любов сильніша за бідність, а історії важливіші за кордони.
Габріель Гарсія Маркес не просто писав книги – він змінив саму літературу, зробивши її чарівною, глибокою і безмежною, як саме життя.