Дванадцяте липня…. Сьогодні поету, журналісту, гумористу, заслуженому діячеві мистецтв України Василю Юхимовичу виповнилося б 100 років.
МІЙ ДОБРИЙ, ЩИРИЙ І ВЕЛИЧНИЙ ЗЕМЛЯК
Уперше я зустрівся з Василем Лукичем Юхимовичем іще коли був школярем, бігав юнкором до міськрайонної газети зі своїми оповідками про природу і «братів наших менших». Мій наставник, журналіст Анатолій Стрільчук якось сказав, щоб я не барився після школи і негайно йшов до редакції… Того дня я й зустрів величного земляка, а з ним ще одного, не менш відомого – Миколу Федоровича Сингаївського. Вони завітали до кабінету відповідального секретаря газети Степана Симончука, який очолював на той час літературну студію (вона й перейшла мені в спадщину пізніше під назвою «Древлянка») при редакції. Так я й опинився на першому у своєму житті літературному уроці. Результатом цього знайомства стала знову ж таки моя перша літературна оповідка «Подружилися» вже в іншій газеті для дітей – «Зірка».
Дещо пізніше, після закінчення школи за рекомендацією того ж Анатолія Стрільчука я вступив до Київського держуніверситету. Закінчивши навчання, повернувся до рідної газети. Одного разу до рук потрапив глянцевий журнал «Україна». Там і знайшов прізвище Василя Лукича, який входив до редколегії видання. Не гаючись, надіслав туди свою дитячу оповідку про хом’ячка. Натомість одержав від земляка листа, де він розкритикував мене за те, що звірятко треба називати Хомком, а не Хомкою, потім поштою – журнал, де й був видрукований мій «Хомко» (на все життя відтоді запам’ятав «науку» досвідченого майстра слова. І твердо вирішив стати… письменником.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Роки невпинно бігли вперед, змінюючи події добрі і не зовсім… Очолив відділ у рідній міськрайонці. Одружився і створив власний тижневик «Вечірній Коростень». Щосуботи проводив засідання літературно-мистецької студії «Древлянка». І ось на одне з її засідань знову несподівано прибув сам Василь Лукич (пишався й радів невимовно). Тоді ж й зав’язалася розмова про створення літературно-мистецького свята. Поет, вислухавши мене і всіх учасників засідання, порадив назвати його «Іскри Іскоростенщини»…
Але не «прижилася» та назва. А вже наступної осені Коростенський парк відпочинку радо приймав знаних гостей. На дерев’яному помості, уквітчаному чорнобривцями, льоном, під теплим бабинолітнім сонцем у багрянолистому жовтні наші величні земляки Микола Сингаївський та Василь Лукич читали свої поезії, що прославляли рідний край.
З того часу зав’язалася справжня дружба. Зустрічей з Василем Лукичем побільшало. З його ж легкої руки я познайомився ще з одним заслуженим діячем мистецтв України Василем Довжиком (на жаль, теж пішов уже у засвіти). Бажання стати письмен¬ником міцніло. Мені навіть вдалося видру-кувати дві невеличкі книжечки. І коли мій колега Валерій Нечипоренко (він уже був членом СПУ) запропонував вступити до Спілки письменників… голова, повірте, пішла обертом. Та чуйний, як батько, Василь Лукич зумів-таки «вчасно зупинити запаморочення від слави» І… написав щирий рекомендаційний лист до спілчанського керівництва, промовляючи: «То як Василь міг би не рекомендувати Васильчука?! Урветься ж родинно-краянсько-земляцька нитка літературна. Та ще й тоді, коли рідна Спілка старіє та сивіє, та мало не щотижня скидає скорботно шапки у жалобі над втратами — і видатними, й іншими…»
…Якось ми навіть побували біля старезної хатини в його рідних Сингаях. А він потому, коли б не їхав через Коростень до своєї рідні, завжди кликав мене на зустріч. Телефонував напередодні: «Вікторцю, як живеться? Чекаю тебе на вокзалі…» Ми розмовляли про все на світі, про життя, про літературу, творчі плани і про майбутнє Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову». Він любив своє село, всі села й міста України, людей. Бувало, я прибіжу на вокзал, а він уже й чарчину замовить у тамтешньому кафе. Пригадую, раз запитав його: «Що це ви постійно жуєте, чи не жуйку, бува?» Земляк розсміявся, задумався на мить і сказав сумовито-щиро: «Так, жуйку… мені її моя мама під час голодомору завжди давала… Це шматочок хліба… балабуха така собі…» А потім Василь Лукич розповів про той страшний час. То була зовсім не газетно-радіо-телевізійна розповідь. Справді життєва, правдиво-жахлива…
Дванадцятого липня 2002-го я вранці привітав Василя Лукича з його сімдесят восьмою річницею. Чекав на нього… Але двадцятого липня зателефонували з рідних йому Сингаїв і з розпачем і сумом у голосі повідомили: «Немає вже нашого Василя Лукича…». Немов грім вдарив, тріснуло небо навкіл, враз зів’яли напрочуд сині поліські льони на полях Коростенщини. Не стало Земляка, Поета, Громадянина України. Сина поліських гаїв, Доброї Людини Василя Юхимовича. Спілка письменників «скинула скорботно шапки у жалобі». Плачте, рідні й близькі, плачте, земляки й друзі, товариші й побратими, плачте, ліси і ріки, схиляйте голови льони, стихайте, грози, сумуй, Україно – пішов із життя Поет. З усіх сил тамував я сльози, співаючи з усіма «А льон цвіте синьо-синьо».
…Зовсім осиротіла хата Василя Юхимовича, до якої він так любив запрошувати всіх, і про яку пізніше написав наш спільний побратим Леонід Закордонець з Ірпіня: «Заїдем, хлопці, до моєї хати. Вона ж стоїть самітня в Сингаях…». Тоді й народилася ідея створити музей-садибу. На підмогу прийшли письменники, місцеві підприємці. Днювали й ночували ми з тодішнім головою Сингаївської сільради Валерієм Дідківським, щоб причепурити хатину, де народився й виріс поет-пісняр, публіцист, гуморист (у літературних колах його знали ще й як майстра гумору та сатири, про що свідчить збірка «З квитанцією», видана у бібліотеці журналу «Перець») Василь Лукич Юхимович. Тепер Всеукраїнське літературно-мистецьке свято розпочинається завжди звідси.
Після створення музею-садиби, задумав я заснувати Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені величного земляка. Підтримали очільники Коростенської райдержадміністрації та райради (дякую, що й зараз підставляють плечі). Відрадно, що першу премію імені Василя Юхимовича одержала саме коростенська поетка, лікар Тетяна Микитчук за книгу «Подих віків» (нині вже майже як 50 письменників удостоєні цієї премії). Вручав її на першому Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову», у 2008 році, голова комісії з присудження Микола Сингаївський (після нього – Василь Довжик, а нині її очолює житомирський письменник і мій друг Василь Головецький), тримаючи в руці дорогу його серцю книжку «Час братерства», де ще в 1975 році Василь Лукич написав: «Миколі Сингаївському, поетові і землякові найближчому – від автора на добру згадку».
«Він і сьогодні сміється разом із нами» – під таким гаслом щорічно дванадцятого липня в Сингаях, у садибі-музеї нашого земляка, поета-пісняра, публіциста, перекладача і гумориста, заслуженого діяча мистецтв України Василя Юхимовича проходили традиційні літературні читання. Чимало гарних слів звучало на адресу Василя Лукича, який прославив далеко за межами Коростенщини наш древній край не тільки своїми гарними віршами і душевними піснями, але й своїми добрими справами.
З ним було завжди легко спілкуватися, він міг швидко «налаштувати» відповідний настрій. При цьому дуже точно відчував спів¬розмовника, вгадував його настрій. Він навіть передбачив майбутнє і ставлення молоді до книг і читання в таких рядках: /Ото й всього добра — торбина книг,//Що настарався за піввіку, власне…//А візьме в ранець хоч одну із них//Чи п’ятикласник, чи дев’ятикласник?//Удома нагадає батько чийсь,//А в класі мовник: «Був такий письменник…//Ось почитай хоч «Жито» і повчись.//Там – іскри серця в зернах безіменних./
…Іноді мені не вистачає його письменницьких порад, а то й просто – доброго слова по телефону. Але ж… Пригадуються слова одного з корифеїв українського гу¬мору Євгена Дударя: «Вдячний, що ви не забуваєте тих людей, які справді були окрасою краю і України і які зробили чимало і для українського слова, і для української душі. Кожен є величина своя. Василь Лукич — це постать в Україні, в літературі, у Всесвіті…».
…Його Всесвіт у Сингаях, у тій старій хатині. Люблю там бувати. Пригріває сонечко. Метелик сів на плече. А високо в небі кружляє парочка бузьків. Стою на тихому подвір’ї садиби земляка, біля височенної берези під низенькими дверима понад столітньої сільської хати, і відчуваю, Василь Лукич живими добрими очима дивиться з гранітної меморіальної дошки прямісінько на мене. А десь аж у серці звучить його м’який батьківський голос: «Вікторцю…».
Сьогодні мало б виповнитися сто років моєму доброму, щирому й величному Землякові…
А ЛЬОН ЦВІТЕ СИНЬО–СИНЬО…
Василю Лукичу Юхимовичу (за основу взяті назви його творів)
Він — «З наших землячків». І вперше увійшов у моє життя піснею, яку співала мама: «А льон цвіте синьо, синьо…», що «Зеленою подушкою» заспокоювала на дитячому ліжку. Саме через неї я пізнав і «Верес» рідного краю, почув «Перепілоньку», скуштував терпке вино «Із грона винограду», побачив «Смерть осокора» і пошкодував, що ми не зустрілися «На конкурсі вин».
Але знайшов я час і навідався до його «Хати древлянської», стояв на старенькому подвір’ї і чув свій «Годинник — як серце». Натомість відважився і написав листа, тільки ж «Від імені Невідомого».
А він відповів, як «Ровесникові-в’язу» про «Гіркий мед» того шляху, що я збирався обрати, і порадив шукати «Світ за вікном», а не писати «Диптих «старшому брату».
Я прагнув дослухатися слів мудреця, батька духовного, і мені вдалося видрукувати у часописі «Україна», де він працював на той час, кумедного й незграбного «Хомка».
А потім ми зустрілися «На автовокзалі». Я трепетно слухав його «Роз¬дум» «Про Народичі, село мого народу», і не міг відповісти на його сакральне: «Невже це край мій занедужав», все розповідав про себе, ділився планами і сокровенним.
Не були ми з ним ніколи на «Дачі Великого театру», а більше — в холодному міському будинку культури, і в його старій як світ хатині в рідних Сингаях. І пили ми з ним «Звичайне вино й славнозвісне», іноді й не «Воду», а заїдали «Хлібом, нащадком Папая».
Було тих добрих зустрічей досхочу…
А потім раптом його не стало. Він помер. «Як вмирає, щоб ожити, жито»,
Що залишив він? «Ото й всього добра — торбина книг». Та ні, без нього, мабуть, не було б ніколи і «Просто на Покрову». Не було б і моїх «Мандрів…».
…Щемно завжди звучатиме у моєму серці невмируща пісня «А льон цвіте синьо, синьо».
Віктор Васильчук