Михайло Горинь (17 червня 1930, Кнісело — 13 січня 2013, Львів — український правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів, народний депутат України 1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії.
Народився у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області у свідомій українській родині. Дід Михайла був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки Західно-Української Народної Республіки. Батько хлопця керував сільською «Просвітою» та районною нелегальною організацією ОУН, за що тричі був репресований польською владою, пізніше пішов в УПА. Свій вплив на формування Михайла мав і двоюрідний брат мами, провідний діяч ОУН Микола Лебідь.
У грудні 1944 року радянська влада депортувала Михайла разом із матір’ю до Сибіру. Але по дорозі на заслання їм вдалося втекти й легалізуватися в Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод. Там 1949-го хлопець закінчив школу.
Навчався на відділенні логіки і філософії Львівського державного університету. Ще під час навчання долучився до поширення листівок про боротьбу УПА, зблизився з колом таких же «незгодних». На 5-му курсі за відмову вступити в комсомол Михайла виключають із університету. Щоб не засмучувати батьків, хлопець не поїхав додому, а влаштувався у фольклористичну експедицію. Повернувшись напередодні 1 вересня, дізнався, що ректором став академік Євген Лазаренко. Юнак прийшов до нього на прийом, розповів про себе, після чого ректор розпорядився прийняти в нього іспити і поновити в університеті. У цьому ж 1954 році на українське відділення філологічного факультету ЛДУ вступає його брат, Богдан Горинь.
Ще під час навчання Михайло Горинь долучається до педагогічної діяльності. Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після візиту до Львова у 1962-му Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча Михайло Горинь налагоджує тісні контакти з шістдесятниками, розповсюджує політичну літературу, яка видавалася за кордоном, та самвидаву. У ті часи КГБ почало демонстративне стеження за львівською інтелігенцією.
У серпні 1965 року його заарештовують, знявши з дружиною з потяга «Сімферополь-Львів» за 40 км від дому. Його звинувачують в антирадянської агітації і пропаганді, і в квітні 1966 р. засуджують на шість років таборів суворого режиму. Разом з ним на лаві підсудних опиняються його брат Богдан, Михайло Осадчий та Мирослава Зваричевська.
Покарання відбував у Мордовії, де так само налагодив тісні контакти з однодумцями. Реакція не забарилася: за пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів мордовських таборів у липні 1967 р. Гориня відправляють у Володимирський централ. У цей час Івану Гелю вдається самвидавом поширювати книгу Михайла Гориня –«Листи з-за ґрат».
У таборах Михайло зближується з відомими діячами руху опору Левком Лук’яненком, Зеновієм Красівським, діячами ОУН та УПА. В останній рік табірного ув’язнення, 16 червня 1971 року в нього на руках помирає після третього інфаркту Михайло Сорока.
Після звільнення в 1971 році для нього закриваються всі двері для роботи за фахом. Щоб не потрапити знову за грати через статтю про «дармоїдство», Горинь змушений працювати машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівному, а потім ще п’ять років кочегаром у котельнях Львова. Весь цей час Михайло спілкується з родинами політв’язнів, підтримує їх, чим може.
У 1976 році Михайло Горинь активно долучається до створення Української Гельсінкської групи, працює над установчими документами УГГ. Однак просить не записувати його до УГГ одразу. «Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду», – сказав тоді він.
Так воно і вийшло. Після того, як «першу десятку» УГГ арештували, Михайло Горинь готував інформаційні повідомлення й вісники про репресії в Україні. У серпні 1978 р. разом із В’ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник». «Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді, фактично, він був в організації від самого початку», – гзгадував пізніше Василь Овсієнко.
Вдруге Михайла Гориня заарештували 3 грудня 1981 року. Не маючи доказів, КГБ підкидає йому в квартиру фальшиві документи нібито Гельсінської групи, які «засвідчили», що він «продовжує антирадянську діяльність». На знак протесту Горинь оголошує голодування і на 10-й день у нього стається серцевий напад. Попри це, «справедливий радянський суд» присуджує 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у сумнозвісному таборі в Кучино, де протягом 1981-1985 років пішло з життя вісім «політичних» в’язнів, серед яких Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Михайло Горинь мав усі шанси стати наступним.
Але розпочалася перебудова і в 1987 році Михайло Горинь одним з перших, як «не жилец» після двох інфарктів, отримує помилування. У Чусовому його зустрічає брат Микола, якого викликали для супроводу, побоюючись, щоб Михайло не помер у дорозі. Довідку про помилування йому просто тицьнули в руки за воротами, бо принциповий в’язень відмовлявся від «помилування» без реабілітації. Офіційної реабілітації Михайло Горинь дочекався лише в 1990 році, уже в незалежній Україні.
Відновивши здоров’я, Михайло Горинь з головою поринає в національно-визвольну боротьбу. Разом із В’ячеславом Чорноволом та братом Богданом бере участь у розробці «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки», оприлюдненої 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у Львові. У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнародного комітету захисту політв’язнів. Брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
З 1989 року працював у Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату. 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин.
Саме йому належала ідея «ланцюга Злуки» в січні 1990 року, коли сотні тисяч людей з прапорами утворили символічний ланцюг єднання від Києва до Львова. Він же започаткував Свято Козацької слави у 1990 році в Капулівці.
З травня 1992 р. до жовтня 1995 р. Михайло Горинь очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП 1997 р. став одним із засновників Республіканської Християнської партії. З грудня 1992 р. очолював Конгрес національно-демократичних сил. У 2000-2006 роках був головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.