35 літ без Івана Миколайчука…

92

3 серпня – роковини з дня відходу у вічність визначного українського актора, кінорежисера, сценариста, лауреат Шевченківської премії  Івана Миколайчука (1941 – 1987).

Про це згадує на своїй сторінці у фейсбуці Сергій Тримбач.

СМЕРТЬ. ОСТАННЯ МІСТЕРІЯ

Знали про надважку хворобу Івана Миколайчука, одначе ж все одно повідомлення про смерть митця застало усіх зненацька. 3 серпня 1987-го.

Ніяких розпоряджень щодо похорону Іван не давав, прощання з небіжчиком відбувалося на кіностудії імені Довженка. Він любив її – любив працювати там, спілкуватися з друзями, колегами – під чарку і без неї.

А тут… Домінувало відчуття непоправної втрати. Ніби із самим кіно прощалися, ніби так.

Сам похорон відбувся на Байковому цвинтарі. Стояв я біля розритої могили і бачив, як Іван Миколайчук, в образі філософа Фабіана, риє могилу, засипаючи сусідню. А потому як він спритно й красиво обробляє дерево, майструючи труну у вигляді не домовини, не дому вічного – ні, а футляра для скрипки. Скрипки, якій звучати вічно, одкриваючи кришку того футляра і дістаючи смичка.

Далі поплив переді мною кадр з «Вавилону ХХ», де Іван сидить зі скрипкою й футляром біля озера. І не наважується запустити містерію звуків у небеса. Мовчить озерне плесо, мовчить небо, мовчить скрипка…

Аж тут із неба полився дощ – просто страшенний. Огром води замість музичних гармоній. Як того бажав сам Іван – не хотів би слухати нещирих промов, або таких, що на крик зриваються. Хай краще стогне небо, замкнувши сонце у піднебесні погреби.

Домовину, гріб почали опускати в могилу. О, Господи, далі почали засипати її – тільки чим? Це не земля, це будівельне сміття, з уламками якихось невеличких конструкцій, шматками бетону і цегли. Навіть тут, навіть тут одібрали у нього землю і наказали небу утрамбувати-погамувати прямокутник вічного упокоєння праху.

Праху, але не душі. Душа вознеслась слідом за музикою, якій Іван служив так само вірно, як і кіно. Послужив би ще й слову, літературі, одначе ж настав час: Слово потрібне і там, де вже віддавна витає душа Івана. Поруч душ Шевченка й Довженка, Лесі Українки і Франка, Амвросія Бучми і Федора Кричевського…

Іван там, нагорі, ми – тут, унизу. Життя це вічний вертеп, і хто знав про це краще від Івана Миколайчука?

(Фрагмент із книги Сергія Тримбача “Іван Миколайчук. Містерії долі”. Київ: Дух і літера, 2021).