Олег Лишега (30 жовтня 1949, Тисмениця, Івано-Франківська область — 17 грудня 2014) — український поет, драматург і перекладач. У 2000 році Лишега та Джеймс Брасфілд одержали нагороду ПЕН-клубу за переклад англійською мовою збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги» (англ. The selected poems of Oleh Lysheha). Книга Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» в 2010 році увійшла до довгого списку премії української служби Бі-Бі-Сі «Книга року Бі-Бі-Сі».
17 грудня 2014-го помер поет, прозаїк і художник з Київської школи Олег Лишега, який народився сім десятиліть тому. В анонсі книги “Старе золото” його нарекли “богемним ґуру сучасної української поезії”. Олег Богданович Лишега, митець, який так і не визнав власне членство в Київській школі та завжди цурався літпроцесу. Аби, здається, не вимазати в ньому своїх витончених рук і крил. Він для багатьох, навіть і теперішніх, залишиться саме ґуру, Учителем, поводирем крізь ліс цивілізації ХХ-ХХІ сторіч.
Якось я запитав у поета, що він відчував 2000 року, коли в Нью-Йорку, у Лінкольн-центрі американський ПЕН віншував Олега Лишегу за найкращий переклад американської поезії на свою рідну мову. Він тільки в бороду всміхнувся і каже: “Було десять номінацій. І кожен з нагороджених мав сказати щось від себе. Я сказав кілька слів, а в кінці сказав: “Now you know that Ukraine it is” – “Тепер ви знаєте, що Україна є”. Тоді піднявся – якраз ми сиділи на сцені, на підвищенні, в такому амфітеатрі – здоровенний чоловік такий літній, син Володимира Набокова, і потиснув мені руку. Він єдиний поздоровив мене після таких слів. Так що це було, мабуть, не тільки від мене”.
Дійсно, справжнє мистецтво є завжди “не тільки від мене”, воно – унаслідок роботи багатьох у тобі. Для самого Лишеги також був ґуру, американський письменник Генрі Девід Торо. Олег Богданович жив ним та його “лісовими” заповітами: заховатися, забитися подалі від цивілізації, яка паплюжить справжній сенс природи, людини, думки, взаємин.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шукати істину в первинній “дикості”, коли “дика” гілочка, “дикий” вогонь та “дика” кістка тварини, знайдена на “окультуреній” стежці – ось де сенс першобудови, де основа життя, його витоки. Стаючи одним цілим із природою, із оцим чистим у тобі “диким”, з божеством Пана, розпорошеним у довкіллі, нарешті отримує послання, яке він може передати світові або в фарбах, або в рядках вірша, або в химерах кольорової, глинистої та вогненної прози, подібної до вірша.
Світ Олега Лишеги дивний, складається з двох частин: з письма й споглядання, і, мабуть, другого в Лишеги було більше. Так само дві місцевості обрамляють життєвий шлях великого українського поета сучасності, який 30 жовтня 2019 року міг би відсвяткувати своє 70-річчя: Тисмениця на Прикарпатті та Київ – дві його батьківщини. Віхи двох різних епох митця, об’єднані образами, віршами й тільки зовсім трохи біографією. Адже справжня біографія Олега Лишеги – це стояння у лісі поблизу Глевахи в очікуванні лиса. Чи очікування ловлі риби в річці біля Тисмениці. І вся вона, автобіографія, у віршах:
Олег Лишега поділився зі мною своїм баченням поезії 8 лютого 2001-го: “Деякі вірші із моєї “Зими в Тисьмениці”, їх я знаю на пам’ять, це ті такі речі менші, які я можу охопити, вони як обереги такі маленькі, завжди при мені, завжди в моїй кишені чи на серці моєму, як це кажеться, я завжди їх ношу при собі. А більші, вже пізніші вірші – вони написані були 30-40 років назад, – а пізніші, вже вони довші вірші, вони мене підтримують якось так внутрішньо, звичайно, але я їх не пам’ятаю, і вони мають уже своє життя. Це ті діти, які давно вже поодружувалися, вже мають своїх якихось дітей, онуків, а я живу на іншому кінці світу (сміється), вже рідко бачу їх”.
Під час розмови з ним завжди виникало враження наче якогось чи то затишку, чи то моментального наставання тихого щастя. Здавалося, що людина, яка говорить із тобою, як і предмети у його поезії, цілком реально та нечарівно намагається злитися з тим, про що говорить. І це якось фантастично в Олега Богдановича завжди таки виходило.
Художник Олег Лишега понад усе любив червону вохру. Його поезію також називали саме цим авторським епітетом. “Я більше черпав, можливо з прози, із живопису, із скульптури, – міркував Олег Лишега. – Я кажу, знов ж таки, що поезія для мене – це не є література чи тільки література, це – набагато більше.
Це та велика жінка, яка завжди зі затіненим обличчям, ніколи не розрізниш тих рис, хоч знаєш, у принципі, знаєш, яка вона має бути. Так само і з цим поняттям. Мене більше вчили якраз інші стихії: та скульптура, яка мене вчила структури, поняттю кристалу, чи живопис – поняттю кольору. Це все потрібно знати поетові, бо це є його знаряддя, це його абетка: колір, звук, поверхні оці, пласти якісь, світло – це все найперші якраз його ґрунтовні матеріали.
І тому я згадую Воробйова та Чубая: це були майстри, що володіли ремеслами, так, найдавнішими ремеслами. Якраз їх можна було прямо зв’язати з людиною із палеоліту чи з трипільської культури, яка могла зробити горщик, розписати його. І знала, що таке горщик, що таке форма, cправжні архетипи – форми, кольору, світла. Це люди якраз не вузькі, не “майстри пера”, як то кажуть – це люди, які мають руку, яка народжена для ремесла.
Вони можуть зробити рукою своєю щось і створити, створити, створити! Із шматка глини створити світ навіть! Таких людей дуже мало. Це люди, як живородящі рибки – маленькі рибки такі акваріумні, живородящі. А є більша категорія літераторів: то все-таки імітатори. Не те що імітатори, а ті, які розробляють родовища, експлуататори. “Простий робочий пролетаріат” – те все (сміється)…”
Саме так він уважав, що поезія живе у різних формах, а література – не абсолют. Уважав ще, що на відміну від живопису, який потребує денного світла та тіні, скульптура є продуктом ночі й найбільше наближена до музики. І все-таки для України Олег Лишега – передовсім залишиться, певно, таки поетом.
Олег Лишега помер п’ять років тому, 17 грудня 2014 року від пневмонії, і похований на тисменицькому кладовищі. У Тисмениці поет і народився 30 жовтня 1949-го. Автор поетичних збірок “Великий міст” (1989) і “Снігові та вогню” (2002). А також збірки прозових творів “Друже Лі Бо, брате Ду Фу” (2010). Він був першим українським поетом, якого було нагороджено премією ПЕН за поетичний переклад. У 2000 році Лишега та Джеймс Брасфілд одержали цю нагороду за переклад англійською мовою збірки “Червоний лебідь. Вибрані вірші Олега Лишеги” (The selected poems of Oleh Lysheha). Книга Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу” потрапила до довгого списку премії української служби Бі-Бі-Сі “Книга року Бі-Бі-Сі-2010″.
Ця людина зі світовим іменем, реформатор української поезії, потенційний нобелянт, богемний ґуру сучасної української поезії. Олег Лишега назавжди залишиться з нами принаймні в оцьому одному вірші, написаному на початку 1980-х. Його покладе на музику “Мертвий півень”. Це вірш-заклик українців до свободи:
2019 р.