Некрасов Віктор Платонович народився 17 червня 1911 року в Києві, помер 3 вересня 1987 в Парижі. Відомий письменник-фронтовик, звинувачений владою СРСР:
в сіонізмі за підтримку ідеї створення меморіалу в “Бабиному яру” під Києвом;
в “українському націоналізмі” і дисидентстві, за захист молодого письменника В’ячеслава Чорновола. У 1974 р. виїхав з СРСР, а у 1979 р. позбавлений радянського громадянства;
лауреат Сталінської (Державної) премії (1947) за книгу про війну “В окопах Сталінграда”.
5 ПОДВИГІВ ФРОНТОВИКА ВІКТОРА НЕКРАСОВА ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Головною, хоча і вимушеної помилкою Сталіна було те, що у 1944-1945 рр. мільйони радянських солдатів побачили життя “за залізною завісою”, де навіть зруйнована і спаплюжена нацистською Німеччиною Європа виглядала більш привабливо, ніж Радянський Союз. Це справило незабутнє враження на всіх солдатів і офіцерів Радянської армії, включаючи письменників, тільки одні мовчали, отримуючи нагороди, премії, місця в Союзах письменників і журналістів, інші, як донкіхоти, вступали в бій з системою, який виграти в ті роки ніяк не могли.
Одним з таких донкіхотів і був фронтовик-орденоносець Віктор Некрасов, який
- Наважився виступити з критикою… КПРС, поставивши свій підпис під петицією про порушення прав людини в УРСРі на захист забороненої книги В’ячеслава Чорновола “Лихо з розуму” (надісланих у 1968 році в Міжнародну Асамблею ООН);
потім Віктор Некрасов підписав лист на захист українських дисидентів, який був адресований Брежнєву, Підгорному і Косигіну;
у 1966 році став одним із 25-ти діячів культури та науки, які відкрито виступили проти реабілітації Сталіна у своєму зверненні до генерального секретаря ЦК КПРС Л. І. Брежнєва.
- Після закінчення війни Віктор Некрасов продовжує пам’ятати про неї і шанувати пам’ять тих, хто не дожив до перемоги, включаючи безвинно убитих, насамперед, у Бабиному яру, де було розстріляно понад 100 000 євреїв і радянських військовополонених;
у 1959 році Віктор Некрасов написав повість “Кіра Георгіївна”, яку публікує в “Літературній газеті” разом зі своєю статтею про необхідність увічнити пам’ять радянських людей, розстріляних фашистами у 1941 році в Бабиному Яру. У відповідь Віктора Некрасова звинуватили… в сіонізмі, що означало в Радянському Союзі “заборону на професію художника слова”.
Чому СРСР боявся встановлювати пам’ятник жертвам фашизму у Бабиному Яру? Відомий радянський архітектор Анатолій Ігнащенко (1930-2011) так пояснив позицію ЦК КПУ , коли також хотів взяти участь у створенні пам’ятника: “Згідно ідеології, яка тоді панувала у нас, всі жертви Бабиного Яру не заслуговували народної пам’яті: українці – націоналісти, військовополонені – підлі боягузи і зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, якщо, не пручаючись фашистам, за першим наказом окупантів прийшла, як стадо овець, в Бабин Яр на розстріл … Про тисяч військовополонених мовчали – хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!”.
Віктор Некрасов не міг зрозуміти логіки комуністів стосовно “вибіркової” правди про минулу війну. Ще в жовтні 1959 року в “Літературній газеті” він надрукував статтю “Чому це не зроблено…”. “У мене теж загинув тут друг. У Києві немає людини, у якої б тут, у Бабиному Яру, не спочивав би (ні, тут інше слово потрібно) батько чи син, родич, знайомий… Коли людина вмирає, її ховають, а на могилі її ставлять пам’ятник. Невже ж цієї данини не заслужили 195000 людей, по-звірячому розстріляних у Бабиному Яру, на Сирці, у Дарниці, у Кирилівській лікарні, в Лаврі, на Лук’янівському цвинтарі?» – писав Некрасов.
Пам’ятник у Бабиному Яру відкрили в 1976 р., коли Віктор Некрасов вже виїхав з СРСР. “У Бабиному Яру були розстріляні не тільки євреї, але тільки євреї були розстріляні тут лише за те, що вони були євреями”, – написав про цю трагедію сам Некрасов.
- За нариси про Європу та США Віктора Некрасова звинуватили… у “низькопоклонстві перед західним способом життя”. У 1960-х роках Некрасов побував в Італії, США та Франції. Свої враження про поїздки він описав у кількох нарисах, в яких не став описувати “загниваючий капіталізм”, за що… спочатку отримав партійне стягнення, а трохи пізніше і зовсім був виключений з КПРС. На цьому радянська влада не зупинилася, і при обшуку в будинку Некрасова були вилучені усі рукописи й нелегальна література.
Після цього протягом 6 років поспіль Віктор Платонович постійно піддавався багатогодинним допитам;
а у 1971 році, після виходу в світ книги Некрасова “У житті і в листах”, його творчість була заборонена, а книги, які вийшли раніше, почали вилучатися з бібліотек;
“Некрасов піднявся на трибуну не з покаянної промовою. Він намагався пояснити, що не збирався когось хулити або хвалити, але якщо, наприклад, у США на телебаченні 17 каналів, то він вказав на цей факт… Із залу закричали: “Навіщо нам ваша пропаганда! Ви говорите про те, що надрукували в журналі, щоб дезорієнтувати народ”, – згадує те, що відбувалося тоді, письменник Євген Сверстюк.
- Літературним подвигом Віктора Некрасова критики називають його всесвітньо відому повість “В окопах Сталінграда” (1946). Даний твір було написаний на основі реальних подій, які пережив сам автор, який воював під Сталінградом на посаді заступника командира саперного батальйону;
він пішов добровольцем на фронт, хоча мав бронь, пройшов шлях від Сталінграда до Польщі, закінчивши війну капітаном.
Його повість “В окопах Сталінграда” стала першим твором про війну, написаним правдиво, наскільки це було можливо в той час;
– “Так, найстрашніше на війні – це не снаряди, не бомби, до всього цього можна звикнути; найстрашніше – це бездіяльність, невизначеність, відсутність безпосередньої мети. Куди страшніше сидіти в щілини у відкритому полі під бомбардуванням, ніж іти в атаку. А в щілини ж шансів на смерть куди менше, ніж в атаці. Але в атаці – мета, завдання, а в щілини тільки бомби рахуєш, влучить або не влучить”, – одна з цитат, що найбільш запам’ятовуються, з книги Некрасова “В окопах Сталінграда”.
ЦІКАВЕ ПРО ВІКТОРА НЕКРАСОВА
У 1967 році у виданні “Новий світ” був опублікований нарис Некрасова “Дім Турбіних”, люди потягнулися до цього будинку. Зараз будинок називають не за прізвищем автора роману “Біла гвардія” Михайла Булгакова, який тут жив, а за прізвищем його героїв, які “лили” тут. Будинок став сучасної легендою Андріївського узвозу в Києві;
всю Сталінську премію (50 тис. рублів), яку отримав Віктор Некрасов за свою повість “В окопах Сталінграда”, він віддав на придбання візків для інвалідів війни, не залишивши собі ні копійки. Але від Некрасова чекали не цього. Влада хотіла, щоб він став “ручним лауреатом”, який буде писати тільки те, що захоче влада, і не виходити за межі;
“В окопах Сталінграда” вийшла окремою книгою в СРСР тільки один раз. Але перевидавалася загальним тиражем більше чотирьох мільйонів екземплярів і була переведена на 36 мов світу;
його виводило з себе казенна формулювання, яка супроводжувало скалічених солдатів майже все життя: “підлягає переоглядові через 6 місяців”. Безногі люди повинні були кожні півроку приходити на переогляд, доводячи, що у них не відросла нова нога;
Віктор Некрасов не визнавав показухи. Він не писав за полірованим столом, а просто підкладав шматок дощечки під листочок і творив буквально на колінах. Не визнавав він і пихатості в одязі, включаючи піджаки і краватки, тому верхній гудзик сорочки у нього завжди була розстібнутий;
у Швейцарії Віктор Некрасов зустрічався з Володимиром Набоковим. А в Парижі жив спочатку у Марії Розанової та Андрія Синявського, потім на найманих квартирах. Скрізь намагався знайти свій кут, але це так у нього і не виходило;
після того як Віктор Некрасов разом з дружиною залишив територію СРСР, у нього в Ростоці залишився пасинок Віктор Кондирєв зі своєю дружиною, оскільки ця сім’я не отримала права на виїзд. Некрасов звернувся за допомогою до Луї Арагона, якого радянське керівництво збиралося нагородити орденом Дружби народів. Той прийшов у радянське посольство і заявив, що публічно відмовиться від ордена, якщо Кондирєва не випустять з СРСР. Ця погроза подіяла, і Кондирєву з його родиною у 1976 році дали дозвіл виїхати у Париж – до матері і вітчима;
книга під назвою “Маленька сумна повість” стала останнім твором Віктора Некрасова;
поет Володимир Корнілов написав вірш на згадку про Віктора Некрасова:
Голос твой, в заглушку встроясь,
Лезет из тартарары.
Вика, Вика, честь и совесть
Послелагерной поры….
Віктор Некрасов дуже любив Київ, хоча досить часто з гіркотою в голосі зауважував: “У Києві флора – це да! Зате фауна далеко не найкраща через начальницьких екземплярів…”. Проте у письменника було дійсно багато ніжних слів про це прекрасне місто. Взяти хоча б слова з “В окопах Сталінграда”: “Милий, милий Києве!.. Як скучив я за твоїми широкими вулицями, за твоїми каштанами, за жовтою цеглою твоїх будинків, темно-червоними колонами університету… Як я люблю твої схили дніпровські… “.
УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ ВІКТОРА НЕКРАСОВА
У Києві на Хрещатику встановлено меморіальну дошку на фасаді будівлі, де колись жив Віктор Некрасов;
1997 рік – бібліотеці у Києві по вулиці Ярославській було присвоєно ім’я письменника Віктора Платоновича Некрасова;
“Укрпошта” випустила поштовий конверт з портретом В. Некрасова до 100-річчя від його дня народження;
22 травня 2009 року відкрито монумент в меморіальному парку у м. Бней-Айш (Ізраїль) з іменами нині вже покійних видатних людей-неєвреїв, які боролися проти антисемітизму, і ім’я В. П. Некрасова стоїть на першому місці в списку.