29 листопада 1823 р. в с.Заріг на Полтавщині народився Матвій Номис (Матвій Симонов) – український етнограф, фольклорист, письменник і педагог, укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань-антології українського усного фольклору (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо) (1823-1901).
Якщо слово Симон прочитати навпаки, отримаємо Номис. Про письменника на прізвисько Номис ми й поговоримо.
8 січня 1901 р. у м. Лубни упокоївся 77-річний Матвій Терентійович Симонов (псевдо Номис).
Він народився 17 (29) листопада 1823 року в козацькому селі Заріг на Полтавщині на хуторі Терентія Симонова. Батько другої дружини Терентія Семеновича Симонова був турок, не козак. Якось російський купець Єфимов взяв у полон турченя, назвав його Василем, виховав і віддав за Василя свою доньку. Від того шлюбу знайшлася Марія Василівна Єфимова – мати М.Т. Симонова.
Діти від обох шлюбів Симонова, тітка, склали велику родину, яка трималася на твердому характері батька та доброті матері. У творах М. Номиса “Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка” та “Різдвяні свята” автор описує власне “дитинство неповторне”, хату «мов гніздечко», коли був “пахолком” і слухав спів колядниць:
Ой, рано-рано кури запіли,
Святий вечір!
А ще раніше пан Матвійко встав…
Пан Матвійко встав, коня осідлав,
Коня осідлав, в поле виїжджав…
Мотя з дитинства був нерішучим, не дуже веселим хлопцем, простуватим, а після нещасного випадку, коли позбувся лівого ока – й поготів: “шумное и многолюдное веселье и тогда уже производило на мою душу тяжёлое впечатление”.
До дев’яти років дитя навчалося вдома, потім — у Лубенському повітовому училищі (1832-1835), у Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835-1840), у Полтавській гімназії (1840-1844). Упродовж 1844 – 1848 рр. навчався на словесному факультеті Київського університету. Учителював у Ніжинській і Немирівській гімназіях.
Сусідами-поміщиками Симонових були Білозерські, Забіли, Марковичі, Рєпніни, тому в Києві він поглибив із земляками знайомства та дружбу. Познайомився Матвій Симонов із Тарасом Шевченком, із чоловіком Олександри Білозерської – Паньком Кулішем. Тихий, дуже скромний Матвій був безкомпромісним, коли справа стосувалася честі. Так він вступив у бійку з кривдником-студентом. Було це на останньому курсі і хоч княжна Варвара Рєпніна владнала конфлікт із помічником попечителя Київського учбового округу М.В. Юзефовичем, Симонова виключили з вишу з характеристикою “очень самонадеянный” і відправили у глухе село Волинської губернії вчителем парафіяльного училища. Втім, як кращий студент Матвій Симонов отримав учений ступінь кандидата.
Сім років М.Т. Симонов працював учителем словесності в Ніжинській (1848-1853) та Немирівській (1853-1855) гімназіях. Часто він спілкувався з Опанасом Марковичем, разом записували фольклор, особливо прислів’я. І хоч не був Матвій Терентійович «ходаком», але подружився з П. Кулішем. У 1853 р. Пантелеймон Олександрович придбав у Номиса в с. Заріг землі й оселився там.
Оскільки П. Куліш, брати Білозерські жили й працювали у Петербурзі, вони допомогли Симонову у 1855 р. отримати посаду в столиці. Тут продовжилася дружба з Паньком Кулішем та його дружиною, з М Костомаровим, Т. Шевченком. Частенько він зустрічався з Опанасом Марковичем та його дружиною Марко Вовчок. Матвій Симонов радів, коли відшуковував, записував приказку, навіть словечко, таким був і Панас Маркович, який зробив 50 тисяч записів. Оскільки суд заборонив Марковичу писати й друкувати свої твори, складений разом із Панасом збірник приказок Симонов випустив у 1864 р. у Санкт-Петербурзі під псевдонімом Номис. На той час ця книга була скарбом українського слова, етноенциклопедією. У 1865 році молодий Панас Мирний записав у щоденнику: “Спасибі Номису за його працю, велике спасибі!”. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти владики Мстислава (племінника Симона Петлюри), патріарха УАПЦ, збірку було перевидано з додатком окремої книги досліджень про збірку та її автора.
Почалася 14-літня служба чиновника: у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі; в першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочиння, потім у Контрольному департаменті цивільних звітів; начальник Псковського відділення Санкт-Петербурзької контрольної палати, управляючий Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Відповідальність і ретельність Симонова була відзначена орденами, чином статського радника.
У Санкт-Петербурзі М. Номис зустрів своє кохання – то була Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, рідна сестра Сані Білозерської (псевдо Ганна Барвінок, дружини П. Куліша, сестра братів Білозерських). Надія Михайлівна була дружиною Миколи Миколайовича Забіли, але чоловік жив окремо у Ніжині.
Знайшлося у невінчаних молодих четверо донечок: Надія (вересень 1857 – 4 грудня 1918 р.), Марія (1858-?), Олександра (1862-1928), Галина (1863-1922). Хрещеною матір’ю старшої дочки була письменниця Ганна Барвінок (Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша). Виховувалася Надія у добрих традиціях роду Симонових-Білозерських. Її чоловік учений хімік, український письменник Микола Кибальчич (писав під псевдонімом Дорошенко). Микола Кибальчич за виготовлення бомб для замаху на царя Олександра II, разом з графинею Софією Перовською, Желябовим був повішений 1881 р., у віці 27 літ. Надія Матвіївна Симонова-Кибальчич писала нариси, оповідання, драму “Катерина Чайківна”, під псевдонімом Наталка Полтавка. Її дочка, онука Матвія Номиса – Надія Костянтинівна Кибальчич (за чоловіком Козловська), дитяча письменниця.
У 1869 р. М.Т. Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то у Лубнах. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював по господарству (“перекрывал соломенные крыши на усадебных постройках, городил тыны, мастерил возы”).
Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872-1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885-1890).
Стосунки Матвія Терентійовича з сім’єю погіршувалися. Він не зміг знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми, зробити їх щасливими. Важко пережив арешт у 1883 р. доньки Марії разом із її коханцем В. Мальованим. Не очікував М.Т. Симонов, що молодші Галина та Леся проти його волі вийдуть заміж за простих сільських хлопців. Махнув Номис на все рукою; перестав бачитися з доньками, переїхав до Лубен, почав жити з далекою родичкою дружини – вдовою Софією Миколаївною Забіло.
М.Т. Симонов продав свій хутір, забезпечив дружину та дітей; пожертвував значні суми на українські справи, на Наукове товариство імені Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в його рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Лікарня безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних.
Тихий, непомітний Номис помер 8 січня 1901 р. самотнім, навіть на похоронах не було нікого з рідних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал