29 листопада 123 роки тому на Київщині народився Григорій Косинка (Стрілець) – український письменник-новеліст, перекладач, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого, жертва сталінських репресій (1899-1934).
“Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його “одним із наших найкращих майстрів слова”. Максим Рильський зауважував: “…Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися”.
Наприкінці 1920-х років Григорій Косинка зазнав гонінь з боку тодішніх радянських ідеологів. Восени 1929 року вождь більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку “буржуазним націоналістом”, і вже на початку 1930-х років ситуація різко змінилася – цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку “Серце”. Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні “куркульської ідеології” та “націоналізмі”.
Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською “Мертві душі” М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран. У червні 1934 року, у Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали – після тотального винищення українського селянства, Голодомору 1932-1933 років – успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: “Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ”.
Віктор Домонтович згадує: “Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: “Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое”. Він говорив про те, що в умовах “соціального замовлення”, коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була гістерія. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
4 листопада 1934 року Григорій Косинка був викрадений працівниками органів НКВС і ув’язнений. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Усіх їх звинувачували у підготовці до скоєння замаху на життя комуністичних керівників. Григорія Косинку розстріляли 15 грудня 1934 року. З тюрми, вже перед смертю Косинка писав до дружини Тамари Мороз (українська письменниця, літературознавець): “Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все…”, – УКРІНФОРМ.
Тамара Мороз-Стрілець першою дізналася, де похований чоловік. Це – місце у північно-східній частині Лук’янівського кладовища в Києві. Там, у братській могилі, лежать усі страчені за тією справою “терористи”. 18 грудня 1994 р. на цьому місці встановили дерев’яний хрест з табличкою з іменами всіх закатованих людей.
Посмертна реабілітація письменника відбулася в 1957 р.