150 років з дня народження Томаса Манна

Томас Манн (нім. Thomas Mann; 6 червня 1875, Любек, Німецька імперія — 12 серпня 1955 поблизу Цюриха, Швейцарія) — німецький письменник, філантроп, есеїст, молодший брат Генріха Манна.

6 червня виповнилося 150 років від дня народження Томаса Манна. І це не ще один ювілей іще одного класика, а нагода звірити те, що називають “пульсом епохи”. І вкотре переконатися: Томас Манн не перестає бути сучасним хоч би тому, що наше сьогодення дедалі більше нагадує його минуле. Він – серед тих, кого треба не просто перечитувати, а вчитися сприймати заново – як своєрідного “інтелектуального каталізатора”. Зрештою, все це було би самоочевидним, якби не прикре “але”: в українському інформаційному – і передусім літературному – просторі ні згадки про цю дату. І це не випадковість, а чергове – демонстративне – засвідчення інтелектуального провалу – наочний доказ того, як “функціонує” наша “літспільнота”, зациклена на “власних” темах (тобто сама на собі) і глуха до цивілізаційного діалогу. Бо Томас Манн був не лише німецьким письменником, а й письменником Європи в найвищому сенсі цього слова. І його значущість – не лише в естетичній досконалості написаного, а й у тому, що він не переставав шукати для Європи етичну вертикаль, здатну чинити опір диктатурі – як засинанню розуму перед політичною катастрофою – і деградації ідеї гуманізму загалом. Саму ж Європу Томас Манн розумів не як географічний конгломерат, а як простір відповідальності, як своєрідний “geistiges Prinzip.“ Чи не тому й зумів одразу розпізнати й описати фатальну привабливість нацизму – не лише як політичної машини, а й своєрідної психоемоційної конструкції, що діє через міф, екстаз, гіпноз, обіцянку величі та “магію спрощення” – ту, що лежить в основі всіх політичних демагогій і диктатур. Зайве нагадувати, як дивовижно точно ці спостереження резонують із сьогоднішніми інкарнаціями тоталітаризмів у Європі – від бутафорського угорського до агресивного польського, а що вже говорити про російський. Не менш важливо й те, що Томас Манн був одним із перших, хто відмовився від наївної віри в “антифашизм на Сході”, побачивши в радянській системі двійника нацизму, – і ця його позиція – рідкісний приклад інтелектуальної чесності, не підпорядкованої політичній моді. Переживши, як і чимало його сучасників, зачарування радянським міфом так само, як перед тим міфом німецьким, Томас Манн у підсумку переконався: комунізм і нацизм можуть сходитися в головному – у знищенні думки, в контролі над сумлінням, у підміні істини добре оформленою брехнею. На відміну від (і цей список був би дуже довгим), він, незважаючи на неодноразові запрошення, не прийняв жодної пропозиції відвідати Москву, а його дедалі різкіші оцінки радянської цензури, репресій, політики Сталіна – знаки не емоційного чи ідеологічного розчарування, а чіткого морального й інтелектуального дистанціювання від радянського “антифашизму”. Сьогодні, коли Росія реалізує гібридну суміш обох тоталітарних традицій, а частина західних інтелектуалів знову повторює мантри про “складність”, “історичний контекст” і “неоднозначність”, – написане і прожите Томасом Манном набуває і злободенної актуальності, й особливого морального статусу. Це – приклад внутрішньої чесності, яку нічим не замінити. А українській “літспільноті” варто пам’ятати: Європа починається не з грантів, резиденцій і паспортів, а з того, кого вона читає і в кого вчиться.

Вадим ВАСИЛЕНКО

Фейсбук