Курт Воннеґут, молодший (англ. Kurt Vonnegut, Jr.; 11 листопада 1922, Індіанаполіс — 11 квітня 2007, Нью-Йорк) — американський письменник-фантаст. Вважається одним з найбільш значних американських письменників XX століття. Автор таких творів як «Сирени Титана» (1959), «Мати Темрява» (1961), «Колиска для кішки» (1963), «Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» (1969), «Сніданок чемпіонів» (1973), що поєднують в собі елементи сатири, чорного гумору і наукової фантастики. У 2001–2003 роках був удостоєний честі називатися «Письменником штату Нью-Йорк» .
Нижче – рецензія Дмитра Дроздовського на один з кращих романів К.Воннегута – «Бойня номер п’ять», оприлюднена 2014 року. У світлі новітніх загроз акцентовані мотиви цього роману набувають особливого звучання і забарвлення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дмитро Дроздовський. «Час Воннеґута»
Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять : роман / пер. з англ. Володимир Діброва, Лідія Діброва. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2014. – 320 с.
Сам Курт Воннеґут поставив цьому своєму роману найвищу оцінку.
«Бойня номер п’ять», яка нарешті з’явилася українською у драйвовому й неколоніальному перекладі Володимира й Лідії Дібров (попередня версія Петра Соколовського 1976 р. – добра версія справді на свій час непоганого російського перекладу Рити Райт-Ковальової), – роман про людину як найабсурднішу істоту. Людина не здатна збагнути свого призначення, а тому вона – постійне джерело небезпек на планеті. Їй значно легше знаходити для всього виправдання, аніж пізнавати справжній смисл.
Цей твір американського письменника у своєму претексті має численні дослідження з психології, антропології (яку Воннеґут студіював у Чиказькому університеті), фізики, історії, соціології та футурології. Книжку написано легко, в іронічній манері, яка тільки посилює відчуття приреченості людини в ХХ столітті. Як інакше сказати про масові знищення людей? Чи здатна «нормальна» людська психіка витримати всі жахіття війни, якщо уявити кожного, хто загинув? Сьогодні людина навчилася вдаватися до іронії, але вчора вона стріляла в інших, убивала, гралася у війну.
Воннеґут пропонує нову концепцію нелінійного часу, в якому фрагменти реальності аж ніяк не пов’язані між собою. Про цей секрет Всесвіту знають тральфамадорці, мешканці іншої планети, які сприймають час дискретно. Кожна мить неподільна й унікальна як річ-у-собі. Час не спливає, він має зовсім іншу природу. Можливо, Воннеґут мав на увазі той факт, що часу як окремого виміру взагалі не існує, в чому переконують сучасні дослідженні фізиків. Що ж тоді існує? Лише людина в кожний момент часу. Тому й не варто плакати за небіжчиком, бо ж є час минулого, в якому та людина жива й житиме там вічно. Можливо, Воннеґут також грається з релігійними поглядами на природу людського життя. Наприклад, у православній гілці християнства священики наголошують на тому, що за померлими не потрібно сильно тужити на сороковий день після смерті, бо в цей час душа остаточно полишає земне життя і потрапляє на небеса (до раю чи в пекло). Релігійна «рекомендація» здобуває атеїстичне потрактування в романі «Бойня номер п’ять».
Воннеґут – атеїст, який зі скепсисом ставився до будь-якої системи, яка стверджувала, що знає все про людину. Про людину достеменно не знає ніхто, і мешканці Тральфамадора можуть тільки дивуватися людській природі, незбагненній навіть для цих високотехнологічних істот. «Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, – сказав на це тральфамадорець, – я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під «свободою волі». Я особисто побував на тридцяти одній планеті Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі» (с. 131; побічно зауважу, що друкувати сторінки на такому жовтому тлі неможливо, вони просто нечитабельні). Устами тральфамадорців заперечується один із постулатів Нового часу, явлений у Ренесансі. Людина не має свободи волі, себто й свободи вибору, бо вона невіддільна від часу-в-собі. Людина, шукаючи свободу волі, тікає від сприйняття подій у їхній максимальній об’єктивності. У Всесвіті зіткнення комет чи вибух зірки – подія, позбавлена оцінювального компоненту; це лише те, що сталося, не добре і не погане. А от смерть людей під час війни – це добре чи погано?
На Тральфамадорі знають про кінець Всесвіту й знають, що нічого неможливо змінити. Але такий «фаталізм» має специфічну природу. Реальність дискретна й унікальна в найменшому відрізку. Є відрізок, на якому Всесвіт і Земля гинуть від вибуху, а є відрізок у минулому, на якому вони існуватимуть вічно. У таких авторських настановах проглядає полеміка з філософією античного часу, передусім із досократиком Гераклітом. Воннеґут показує, що людина – найбезглуздіше створіння Всесвіту, поява людини спричинила кінець Галактиці, проте це не є ані добрим, ані поганим. Друга світова війна, явлена в образі «дрезденської пекельної м’ясорубки», – війна, в яку грають діти, не суб’єкти війни, а лише знаряддя, яке використовує хтось інший.
Роман звучить сьогодні особливо актуально. Світ знову здригається від можливості Третьої світової війни. Воннеґут показав, що Дрезден, який забрав значно більше життів, ніж Хіросіма, – одна з трагічних помилок людини. Але людина приречена на помилки й приречена на потребу в смертях, породженні зла та абсурду. І в ХХ столітті люди залюбки перетворюють речі, які були тортурами, знаряддями катувань у середньовіччі чи в пізніші епохи на меблеві аксесуари, на предмет дизайнерського інтер’єру. А в підсвідомості людини одвічне бажання до тортур і крові, в чому переконує образ Роланда Вієрі. Бойня номер п’ять залишилася у своєму часі. Але людині жити далі… І їй «не можна озиратися…» (С. 47).