Наш співрозмовник – Владислав Сердюк, історик, краєзнавець, мистецтвознавець, видавець, підприємець. Ця дуже україноцентрична людина живе на півдні Іспанії (на Канарських островах) і подвижницьки занурена в історію України. Вла-дислав Сердюк – упорядник, один з авторів, видавець книжкових серій: науковий збірник-щорічник «Інгульський Степ» (виходить з 2016 р.), і «Родовід Сердюків» (виходить з 2011 р.).
Член Ліги українських меценатів. Член опікунської ради Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика.
Засновник і меценат премії редакції збірника «Інгульський Степ», яка з 2019 р. присуджується за значний внесок в розвиток історичного краєзнавства Степової України. Лауреат літературно-наукової премії Воляників-Швабінських фунда-ції Українського Вільного Університету (Нью Йорк – Мюнхен) за 2018 р. Збірник «Інгульський Степ: історія – краєзнавство – родовід – джерела – спадщина» має на меті друкувати найгучніші відкриття, а також статті істориків, краєзнавців, архівістів та генеологів, які займаються проблематикою цього краю – міжріччям річок Інгул і Інгулець. Видання безкоштовно розповсюджується по історико-краєзнавчих музеях, бібліотеках краю, провідних університетах та наукових інституціях України, деяких країн.
«Інгульський Степ» – це не белетризована оповідь про минулі часи між Дніпром та Бугом, не приправлений авторською лірикою збірник легенд і переказів. Це солідна збірка першоджерел (архівних документів) про історію сіл Кіровоградщини і Криворіжжя. У ньому подають виписки з метрик 18-20 століть, матеріали про церкви, фортеці, козаччину, репресії.
Загалом, те, що робить Владислав Сердюк, вражає, він будує майбутнє України, вивільнюючи із темряви забуту минувшину.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пане Владиславе, почнімо з Вас. Де Ви, як кажуть, «народилися, хрестилися»? Яку освіту отримали?
Народився в Києві в 1970 році, а хрестили мене аж в 1984 в Чугуєві за рекомендацією батьків мами, які були віруючими людьми. Хрещення відбувалося таємно, перед виїздом за кордон. Батька командирували на Кубу, як радника міністра сільського господарства (звісно, туди поїхала і родина). Середню освіту я отримав в Гавані при посольстві СРСР. Потім – сільськогосподарська академія (нині НУБІП), але диплом інженера-механіка я вже отримав у Національному аграрному університеті. Потім аспірантура того ж університету і кандидатська на тему економіки. Майже рік стажувався в Пенсільванському державному університеті.
Яким дивом Ви потрапили до Іспанії? Якою справою займаєтеся як аграрій?
У нас з дружиною четверо дітей, і так сталося, що у другого сина були проблеми зі здоров’ям в Україні. Наші лікарі не могли нормально поставити діагноз, кожен лікував по-своєму, а результату – ніякого, тому ми думали про переїзд. Спочатку націлювались на Кубу, але оскільки ця країна доволі далеко, чимала різниця в часі, Інтернет слабкий (я не зміг би повноцінно керувати своїм бізнесом, який є в Україні), тому вирішили шукати прихистку десь в Європі. Колись один знайомий німець перевіз своїх дітей, які хворіли, з Німеччини на південь Іспанії. От і я поїхав в лютому, коли в Києві вже чотири місяці була погана погода (хмарилось, мрячилось), на той самий південь Іспанії. Там світило сонечко, було градусів двадцять, а головне, зустрів там радісних і щирих людей. Отож і вирішили туди переїхати. От уже скоро десять років ми в Іспанії. Як аграрій займаюся імпортом й реалізацією різноманітних товарів для агровиробників, це – засоби захисту рослин, насіння, добрива. Також виконуємо різні послуги, наприклад, внесення добрив, агротехнологічний супровід.
Чи є в Іспанії творче середовище, де Ви почуваєтеся своїм?
На жаль, немає. Переважно тут такі самі великі родини як і наша, але знайти людей, які цікавляться, скажімо, історією, родоводом чи мистецтвом, я поки що не зміг. Наведу такий приклад. Організував один українець тут асоціацію українців. У розмові з ним виявилося, що він має такі погляди: Шухевич, Бандера, Петлюра – не герої, а герої – Жуков, Ватутін й інші радянські комуністи… Йому вже за п’ятдесят, тому перевиховати його навряд чи мені вдасться, на цьому наша розмова закінчилась, по честі кажучи, якогось бажання спілкуватися з ним немає. Отже, тут живуть або заробітчани, які часто не мають освіти, або бізнесмени, які подорожують «туди-сюди», а родина живе в Іспанії. Але вони доволі далекі від української культури.
З одного боку, Ви – бізнесмен, економіст, з другого – гуманітарій, історик. Які люди, обставини, змотивували Вас взятися за дослідження «історичного українського підґрунтя»?
Якось, після того як я відбув стажування в Пенсільванському університеті і повернувся додому, батько мене познайомив з художником, який працював багато років у рідному мені Національному аграрному університеті. За національністю він був угорцем, звали його Габор Балог, він вільно володів угорською, німецькою, російською, англійською, українською мовами, читав приблизно ще на десяти мовах, наприклад, на іспанській, французькій, португальській, італійській. Не мав телевізора, все його помешкання було заставлене книгами. Вони були всюди! Спочатку я відвідував публічні лекції Габора з історії мистецтв, а потім, коли він звільнився з університету, я зі своїм кумом, який також ціка-виться історією і мистецтвом, умовили його читати для наших підлеглих і друзів приватні лекції. Вони відбувалися або вдома у «діда Габора» (так ми його називали), або у нас в офісі. Лекції з історії європейського мистецтва (в основному, це було Відродження) поступово переросли в лекції про історію мусульманського мистецтва, культури, права і релігії іслам. Це мене сильно захопило, я і досі вважаю, що вище мистецтва мусульманської архітектури взірців не існує. Я побував у багатьох азійських країнах, побачив центри мусульманської культури в Андалусії (Кордоба, Гранада, нині це Іспанія), в Марокко, в Туреччині (Істамбул, Едірне, Бурса, Конья), Узбекістані (Бухара, Самарканд) тощо.
Друга мотивація. Якось на черговий день народження брат подарував мені світлину, збільшену з маленької. Сидить мій прадід у мундирі офіцерському, стоїть прабабуся в красивому вбранні, як міська жителька, їхній син, ще десятилітній мій дід – у гімназійській формі. Фотографію було зроблено в місті Тбілісі в 1914 році. Мене зацікавило, як прості селяни, що жили на території нинішньої Кіровоградщини, потрапили в Тбілісі, чому на них таке вбрання. І почалося…
Спочатку я зайнявся родоводом, а потім зацікавила історія тих місць, де проживали пращури, почав шукати, читати. І з’ясувалося, що, на превеликий жаль, нічого конкретно не відомо про батьківські села. Мама родом з Галичини, це нині територія Польщі, там іще з часів Русі жили наші люди – русини-українці. В 1946 році їх звідти брутально вигнали, був так званий обмін населенням між Польщею і СРСР. Поляків попросили і вони однозначно погодились і з задоволенням переселитися в Польщу, подалі від тих злочинців, які тоді керували радянською країною, а українців просто насильно вигнали з власних домівок в СРСР вояки комуністичної Польщі під наглядом НКВДистів, які були переодягнені в офіцерську польську форму. Отже, я зайнявся і Галичиною, і українським степом, бо рід батька зі степової України.
Познайомився з дослідниками, які опрацьовують цю тематику. Наприклад, Григорій Гусейнов написав чудові книжки – серії «Господні зерна» і «Незаймані сніги», він також є упорядником інших серій, де друкувалися легенди, перекази тощо. У Києві живе і працює знаний історик Анатолій Пивовар, без праць якого важко було щось віднайти з історії українського степу і тих сіл, де, зокрема, мешкали і мешкають мої родичі. Його книжки – це своєрідні каталоги і довідники, де можна відшукувати різноманітну інформацію і далі, на її основі, проводити свої пошуки в архівах, тобто є певне підґрунтя, від чого можна відштовхуватися. Я виявив для себе багато нового, дізнався про метричні книги, сповідальні і церковні відомості і багато інших джерельних масивів. Це зберігається в архівах і доступно кожному. Але є і втрати по періодах, населених пунктах. Наприклад, в історії інгульського степу (міжріччя Бугу і Дніпра) є так званий «чорний період» – відрізок часу від 1830 до 1880, від якого залишилось дуже мало документів щодо окремих сіл. Тож доводиться по крихтах збирати відомості. Досить значний масив інформації стосовно військових поселень міститься в Центральному історичному архіві в Києві, але ця інформація закінчується 1864 роком. Це не метричні книги, не прямі генеалогічні документи, але для історії досить цікаві.
У чому полягає родзинка, специфіка наукових альманахів «Інгульський Степ»? Які автори беруть у ньому участь? На чому вони акцентують, здійснюючи свої розвідки?
Перші два випуски називалися альманахами, а потім я вирішив це слово замінити на більш влучне – збірник. Родзинка полягає в тому, що ми друкуємо матеріали, які досі не були відомі більшості фахівців і тим більше широкому загалу, хоча це, в основному, матеріали з архівів України. Річ у тім, що в наших архівах і досі панує великий хаос. Щоб дослідити історію одного села, скажімо, села мого батька Бокової Долинського району, треба спочатку працювати в архіві Кіровоградської області, потім в обласному архіві Одещини, а також в обласних архівах Миколаївщини, Херсонщини, Дніпропетровщини, навіть в обласному Полтавському архіві. Значна кількість документів також міститься в уже згаданому в Центральному державному історичному архіві в Києві, і навіть в деяких музеях.
Уявіть собі, як пересічна людина-дослідник може тривалий час шукати, а згодом десятиріччями вивчати знайдені документи. А наш колектив авторів дає базову інформацію, знання, відомості дослідникам – на що спиратися, куди подавати запити, які документи просити і так далі.
На жаль, архівні каталоги і описи, які складені, не завжди відповідають дійсності, багато помилок, чимало суттєвого не відображено. Якщо взяти Одеський архів, там панував безлад (і панує досі по певних періодах). Якби не згаданий уже Пивовар, там ніхто нічого не зміг би знайти. Науковець видав кілька книжок, потім чимало його матеріалів оприлюднено в «Інгульському Степу». Це дуже достовірні довідники, з якими можна пра-цювати далі і писати історію конкретного населеного пункту, району, історію благочиння, церкви, вести родовід і ще багато іншого. Наскільки я знаю, такого роду видань як «Інгульський степ», взагалі в Україні немає, передусім я маю на увазі наукову новизну і кількість важливої інформації, яка надається в кожному випуску.
Нині для нас пишуть статті різноманітні автори. А спочатку, якщо брати перший і другий випуски, дуже важко було знайти авторів; історики і краєзнавці ставилися до мого починання доволі скептично. Слава Богу, підтримав Анатолій Васильович Пивовар, він запросив своїх друзів, переважно це люди, які проживають у Кіровоградській області. Також дещо з матеріалів дає правий берег Дніпропетровської області – Олександр Мельник, знаний історик в Кривому Розі. Вдалося домовитися, щоб в третій випуск дав свої матеріали Олександр Галенко, відомий сходознавець, який добре володіє староосманською мовою, читає в’яззю. Я сподіваюсь, що завдяки пану Олександру ми дізнаємося багато нового з того, що відкриють нам османські архіви, карти, бо, на жаль, ми, в основному, базуємо свої знання на документах періоду російської імперії. А історія степової України набагато цікавіше, ніж та, яка століттями нав’язувалася під гаслом «до нас нічєго нє било». Ми поступово руйнуємо цей міф, за яким, наприклад, давнє місто чомусь вважається засноване відтоді, коли туди прийшли московити і перейменували його в Одесу… Це для прикладу.
Чим Вас дратує «офіційна» історична наука? Яким шляхом пішли Ви?
Мене не дратує наша офіційна історична наука, у ній працюють у більшості професіонали, деякі з них навіть базуються на документах, коли пишуть свої монографії. Ви добре знаєте, що офіційна історична наука завжди слугує певній державній ідеології, тому вона, вибачте за слово, завжди прогинається під цю ідеологію і слугує їй. А от хто по-справжньому дратує, так це більшість російських і деякі польські історики, які не працюють в площині історичної істини, а просто як слуги виконують певні завдання. Такі «історики» пишуть спираючись на погляд, що, мовляв, на українських землях до приходу Польщі або до Росії нічого не було. Як тільки вони прийшли, відтак почалась якась культура, засновувались міста і села. Псевдоісторики відчутно протидіють тому, щоб їхні суспільства були толерантнішими до своїх українських сусідів, пишуть таку собі історичну пропаганду.
Що стосується наших істориків, то є доволі об’єктивні, глибокі фахівці, той самий Олександр Галенко, Віктор Брехуненко (до речі, він з Долинської, земляк мого батька), Олександр Алфьоров, Тарас Чухліб. Останній працює в архівах Польщі і дає нам змогу дізнатися багато нового. Отже, є науковці, які справді приносять велику користь. Однак вони не займаються так званою мікроісторією, тобто історією маленьких географічних об’єктів, районів, навіть областей чи таких гео-об’єктів, як той самий інгульський степ.
Тому цю незаповнену чашу заповнюємо ми, в міру сил. Для прикладу – районні центри Петрове та Новгородка (яка раніше називалась Куцівка). Ми, зокрема, знайшли, хто і коли їх заснував – запорозька старшина, відповідно Петро Старий і полковник Афанасій Куций, підтвердили це архівними документами. Втім, місцева влада на це дивиться через призму своїх інтересів, чиновники вважають, що краще триматися усталених стереотипів і легенд. Шкода, бо ці поселення могли б завдяки історичним родзинкам стати не-величкими туристичними центрами, приваблювати людей. В обох селищах є церкви, в Петровому навіть збереглася стара церква – Покровська, яка була збудована на початку XIX століття. В Новгородці перша дерев’яна церква була побудована ще за часів запорожців. Але місцеві владоможці не розуміють цінності історичних пам’яток і нічого не хочуть робити, щоб щось цікаве, культурно значуще зробити для людей, врешті й для себе – для увічнення своїх добрих справ.
Ваша роль у виданні «Інгульського Степу? Як мецената і автора…
Ідея ця навіяна спілкуванням з краєзнавцями, які прагли оприлюднювати окремі статті, не чекати наповнення авторських книжок. Тому і виник задум видавати науковий збірник. Назву «Інгульський Степ» я взяв з карти середини XIX століття, яку склав італієць Річчі Дзанонні, він написав «Степ Інгулу». Я трішки переформатував назву і вийшло – «Інгульський Степ».
Збірка видається цілковито за мій рахунок, іноді допомагають невеличкими сумами мої знайомі, в тому числі автори (якщо бюджет видання одного випуску складає приблизно 50 тис. гривень, то пожертви загалом становлять до 5 тис. гривень).
Щодо мого авторства, моїх статей, то ставлюся до цього дуже скромно, особливо на тлі таких цінних матеріалів, які подають Анатолій Пивовар або Олександр Галенко, мої досліджування цікаві переважно вузькому колу людей. Взяти для прикладу мою статтю «Історія баштинської Олександро-Невської церкви» в третьому найсвіжішому випуску. Кому вона потрібна? В основному, священикам, які працюють в тих краях, місцевим краєзнавцям і тамтешнім жителям, які цікавляться краєзнавством Долинського району. Тож я досить тверезо ставлюся до своїх розвідок.
Якими накладами виходить збірник? Куди і до кого він потрапляє?
Це зазвичай 200 примірників щороку, вони безкоштовно розповсюджуються по території Інгульського Степу (нагадаю, що це міжріччя Бугу і Дніпра), передусім потрапляють у кожний районний і обласний краєзнавчий музей і в кожну обласну і районну бібліотеку. Також потрапляють у центральні архіви і бібліотеки, наукові бібліотеки столиці, університетські бібліотеки вишів, які мають історичні факультети, це не тільки в Україні, а взагалі у світі, наприклад, вони потрапляють у Лондон, Торонто, Гарвард, Едмонтон і так далі. Я хотів розширити географію, але деякі факультети дивно відреагували, мовляв, треба довести доцільність отримання наукового збірника в їхню бібліотеку. Я цим доведенням займатися не буду, як кажуть, не хочете – не треба.
Яким є вплив збірника на академічні кола істориків?
Я думаю, що ті науковці, яким це цікаво, знають про цей збірник, вони його чекають і читають. У фейсбуці є сторінка збірника «Інгульський Степ». Аудиторія близько 150 людей, вони цікавляться, ставлять свої вподобання, якимось чином реагують. На сторінці пишемо не тільки про саму збірку «Інгульський Степ», профіль охоплює більш широку тематику.
Серед київських істориків мало хто цікавиться збірником, крім Анатолія Пивовара і Івана Синяка, який працює в одному з історичних інститутів, також Олександра Галенка, який відкрив для себе «Інгульський Степ» і навіть дав туди свої статті.
Твори кого з авторів альманаху мали честь виходити окремими книжками?
Окремі книжки з’являлися в Анатолія Пивовара. У постійного автора збірника «Інгульський Степ», головного зберігача фондів музею історії Долинського району Віктора Маруценка. Йому колись заслужено присвоїли звання заслуженого діяча культури України, практично на ньому тримається Долинський історико-краєзнавчий музей, до нього, отже, і до музею, приїжджають люди з України і різних країн. Він подвижник і фанат своєї справи. Маруценко видавав з 2001 по 2006 рік книжечки під загальною назвою «Боковенька». Серед них – краєзнавчий альманах, біографічний довідник «Степовики», літературний альманах, дослідження по голодомору (це ще, здається, до періоду президентства Ющенка, коли здійнялася хвиля досліджень по голодомору, українству). За його словами, вихід збірника залишив його на роботі, він збирався на пенсію. А так є тепер що досліджувати і над чим працювати.
Олександр Галенко має, наскільки я знаю, два переклади – це чудова книжка «Османська імперія. Класична доба», а також першоджерела «Історія Наїми», автор – османський літописець, який дещо написав і про наші краї.
У Олександра Мельника вийшло чимало книжок різного плану, він свої статті да-вав у другий випуск «Інгульського Степу».
Коли можна очікувати Вашу нову авторську книжку? Зокрема, деталізуйте «головний пафос» двох книжок мемуарів «Родовід Сердюків».
Я працюю над низкою книжок. Наприклад, це – історія Яблінок, села, яке містилося на території Галичини і знищене після вигнання етнічних жителів – українців. Найближчим часом я сподіваюсь видати збірку своїх статей, які в різні роки виходили в районних, обласних газетах на Кіровоградщині, в «Інгульському Степу». Будуть там і нові статті, які ще не бачили світу. Радше за все це станеться весною 2020 року.
Про «Родовід Сердюків». Перша книжка – це записки Миколи Павловича Сердюка, дядька мого батька. Я випадково натрапив на його зошит, який, можна сказати, валявся у купі книжок і старих шкільних зошитів, моїх, брата і сестри, на горищі батькової дачі. Я передивлявся, наче відчував, що знайду щось суттєве. Так і сталося.
Дядько Микола народився в 1922 р. Вчитель фізики і математики, він за духом був краєзнавцем, любив історію, і от написав, що міг на той час написати: про історію роду, села, краю. Однозначно без роботи в архівах. Розпитував людей. Цей зошит викликав у мене велику цікавість. І в 2011 році вийшов перший наклад книжки, в основному я її дарував родичам, знайомим.
Потім я розпочав поїздки і розвідки по селах і містах – до родичів, до їх сусідів, знайомих. Всі просили мене дати почитати книжку, тому вийшов вже і четвертий наклад, тим паче, що я видаю небагато, по 50 штук, зокрема, розіслав їх по всім краєзнавчим музеях і бібліотеках областей і районів, які входять в Інгульський Степ.
А друга книжка – це спогади людини, яка, слава Богу, досі жива, це Олексій Данилович Чорномаз, директор школи села Варварівка Долинського району, звідки походить рід моєї прапрабабусі – Москальців. Вони там опинилися приблизно в кінці 1770-х – на початку 1780-х. Це було козацьке поселення вільних людей, селились і запорожські родини, на цих землях до 1775 року були їхні зимівники. Втім, заселялося поселення переважно городовими козаками, які тікали від закріпачення на їхніх рідних землях – Миргородського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського полків Гетьманщини.
Друга книжка – це свого роду данина тому роду Москальців, які проживали понад сто років у Варварівці, спогади про Варварівку, про роди, які її населяли тощо.
Розкажіть про нагороду, яку отримали Ви нещодавно як генератор альманаху «Інгульський Степ».
У листопаді в Національному університеті ім. Т. Шевченка відбулась церемонія нагоро-дження премій Фонду Воляників-Швабінських нью-йорської Фундації Українського вільного університету, що вручають за кращі твори з літератури, історії, філософії, публіцистики, написані українською та іншими мовами з симпатіями до України. До речі, лауреатами премій Фонду Воляників-Швабінських у попередні роки стали Володимир Базилевський, Степан Сапеляк, Петро Перебийніс, Ірина Калинець, Олег Чорногуз, Михайло Слабошпицький, Анатолій Погрібний, Оксана Пахльовська, Роман Кудлик. Отож я влився в цю когорту.
Український вільний університет (УВУ) існує понад 90 років у Мюнхені. Готує фа-хівців з української мови, літератури, історії, права, економіки, знавців суспільно-політичних наук і утримується на пожертви української діаспори.
Нагороду я отримав за третій випуск «Інгульського Степу». Був досить сильно здивований і схвильований, що вони про цей збірник знають, і присудили премію. Я просто висилав збірник у Мюнхен, де міститься Український Вільний університет, оскільки там займаються історією, щоб вони читали і дізнавалися щось нове для себе.
Після отримання названої премії я вирішив заснувати премію редакції збірника «Інгульський Степ» за значний внесок в розвиток історичного краєзнавства Степової України, яка вже і вручена в м. Кропивницький 16.11.2019 відомому досліднику, автору більше 10 унікальних книг, написаних на базі архівних документів, Івану Даниловичу Петренку.
Яким Ви бачите розвиток збірнику і себе як науковця?
Дасть Бог, що в мене вистачить фінансів і надалі видавати збірник «Інгульський Степ». На сьогодні вже просять розмістити статті доволі поважні історики, краєзнавці. Деякі матеріали залишаємо на потім, а ті, що підходять під певну тематику, ставимо. А тематика така: історія, краєзнавство, родовід, джерела, спадщина. В «Історії» друкуються більш широкі статті, переважно А. Пивовара, в «Краєзнавстві» більш вузькі, скажімо, мої статті і В. Маруценка, інших авторів, які пишуть про певну церкву, про конкретне село чи місто. В «Родовід» подаються здебільшого матеріали, які можуть використовуватися для пошуку родоводу, в «Джерела» – матеріали саме першоджерельні. Річ у тім, що для історика основне – першоджерело, на ньому він базує свої наукові опрацювання. Якщо на базі них написана кандидатська чи докторська, тоді це – справжня робота з історії. Якщо ж історик базує свої «відкриття» на монографіях інших істориків, це вже, на мою думку, не є науковою роботою серйозного рівня. В «Спадщині» ми друкуємо статті незнані або забуті видатних дослідників, які працювали у XVIII, XIX століттях.
Складно сказати, як я розвиватимусь як науковець. Я постійно досліджую нові документи, які мені присилають люди, що працюють в архівах, шукаю нові цікаві теми, яких сьогодні в розробці більше десятка. Дуже хочу описати історію маминого села, де вона народилася. Також описати мікроісторію періоду українських визвольних змагань між Інгульцем і Інгулом. Там, де жили борці за волю, за Україну – це такий ланцюг: Гурівка, Бокова, Варварівка, Верблюжка… Про них дещо написано і Романом Ковалем, і Олександром Мельником, трошки іншими, але загалом ця тема мало досліджена, а вона цікава. Там діяли визначні постаті, які боролися проти більшовиків та «білих» за вільну Україну. Наприклад, отаман Іванов, брати Клепачі, Григор’єв, Кость Блакитний, а також багато людей, про яких нині ніхто не знає, але вони теж боролися і допомагали цим названим мною відомим ватажкам.
Ваші рожеві і блакитні мрії?
Вони є, мабуть, мало здійсненими. Бо якщо в Інгульському Степу села мали населення до падіння царату від 5 до 10 тисяч осіб, то нині мають від 50 до тисячі людей. В селах було по 2-3 церкви, школи, ремісничі училища, млини і вітряки тощо… А мрію я про те, що люди об’єднаються і створять якусь оазу. Та насправді села там помирають, молодь від’їжджає в інші краї або у великі міста. Люди, які там проживають, чомусь не можуть об’єднатися заради самих себе, створити громаду і, наприклад, спитати свою місцеву владу, а що ж вона робить саме зараз, куди йдуть кошти і чому нічого не робиться і таке інше.
Та мене не полишає надія, що згуртується Україна, маленькі громади – в середні, середні – в більші, і нарешті закінчаться чвари, запанує мир і злагода, країна стане сильною і заможною, які і всі її громадяни. Я на це працюю, і сподіваюсь, що згуртована держава Україна згуртує своїх дітей.
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН