Життя як життя. Розмова з Григорієм Штонем

3612

Григорій Максимович Штонь в одній зі своїх «візій» так визначив власне творче кредо: «Наука, проза / Зрідка – віршування – / Із фарбами і пензлем мука». Читати книжки Штоня та його полемічні виступи в періодиці завжди цікаво. Проте не менш цікаво й корисно спілкуватися з ним особисто, чути його сильний, потужний голос, вдумуватися в його лапідарні, завжди виважені оцінки – не лише літературні, а й потрактування життєвих явищ.

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю митця, яке він дав напередодні свого ювілею для Володимира Кузьменка.

 

В.Кузьменко.: Мотто подальшої нашої бесіди я взяв з давніх з Вами розмов про ідеальну мету літературного руху – мати його результатом зображення життя як життя, а не як паралельної якоїсь реальності.

Г.Штонь.: Я помилявся. Творчість нічого не калькує. Крім того, чим є Життя насправді – то таїна таїн. Ми затуркані наукою, наявним соціумом, політичними і не лише політичними протиборствами. І що ж література, яка на думку більшості вітчизняних її істориків, постійно бореться, виборола? Російська – путінізм, наша – чортзна що. На спаді відведеного мені віку багато чого бачиться і сприймається не так, як замолоду. При тому абсолютно доказово. Хоч абсолют – теж один із фейків. Додам – фейків заспокійливих, позаяк віра (про віру в церковного Бога тут не йдеться), грубо кажучи, мертвить духовний та інтелектуальний неспокій, втягливо зачаровуючи ілюзією досягнутості. У буддизмі – нірвани, в самогероїзованого українства – ілюзією України. Де вона? Держава-калічка нею не є. І ніколи не стане, поки Україною не почне опадати в землю кожен людиноколосок. Кожен. Верховна Рада, міністри, голови всіляких громад, пенсієвичікувачі і пенсієотримувачі – то життєбаласт. А українець живий…

В.К.: І Ви?

Г.Ш.: І я. Тільки не перебивайте… А українець живий, не зважаючи на суцільний довкіл брехні і злодійство, не колись, а зараз є сам собою, а не Америкою і американцем. І, звісно, не гомо-советікусом. Цивілізована порча щоденності ідеями будь-якого соціополітичного спрямування – справа звична і давня. Казочки про соціуми, перейняті цілими наборами понять справедливості – то гріх (звісно, у Європі) ще Доби Відродження. Гріх, який став певним світоглядним злочином у процесі запровадження свідомісної партійності. Життя не кориться жодній із партій, а тим більше – жодному з їхніх очільників, які неминуче стають або мріють і прагнуть стати диктаторами. Погляньте довкруг. Кім Чен Ин, Путін, Ердоган, Лукашенко. Ця нечисть (про африканських і латиноамериканських політбандюг мілкішого, не мілітарного і не ядерного розливу згадувати мало потрібно і лінь) стала виплодом модерного, нарешті нагодованого соціогуртожитку. Гроші – то обов’язково війна. А війна – то завойовництво і гроші. До якої саме війни і війни проти чого готуються Китай, Америка, Росія? Проти життя. Я нарешті не лише чуюся, а й став письменником. І не просто дозволяю, а й наказую собі думати про себе і свій фах, вибачте за апломб, фахово. Література не бореться разом з Порошенком, за чи в ім’я України, література Україною є. Або не є, тоді вона – не література, а різновартісні тексти. Про які молода доцентура і професура вчить вести мову теоретичним суржиком чужинства. Мною широко колись цитований ґадамер України не знав і не знає. І знати її не потребує, вважаючи позитивістську естетику Заходу правомочною про Шевченка не чути і цим не печалитися. Пані Гундарова і К° теж не проти ставитися до Шевченка як до всього лиш предтечі Бу-ба-бу і, цілком для неї можливо, – жадана. Оминаючи Євгена Плужника, найближчого до української версії рідномовного духопростору Вінграновського. Наголошу – мною зараз говорить не патріот, а літератор.

В.К.: Який знає, що з у нас написаного належить літературі, а що ні.

Г.Ш.: Належить все. Для Вас одне, для мене – інше. Ми домовлялися не сваритися. А злити один одного – прошу. Мені, нагадаю, вісімдесят років. З них майже шістдесят я гицав по Європі і світові, хапаючи і проковтуючи все, що ненаситно читав. І що так чи так перетравлював. Почуваючись марксистом, гегельянцем. Але, вдовольню ваш скепсис, не шевченкознавцем, франкознавцем, лесезнавцем. Гете і Лев Толстой теж мене довший час цікавили як продуценти певних думок і так званих «концептів». Гетівська словосполука «світова література» не мене одного просвітила. А Толстой взяв і поранив «Смертю Івана Ілліча». Паралельно і те саме зробили Стендаль з Флобером. До письменницького пера я допустив себе десь років у сорок. Та й то спершу як критик. І лише років з десять тому в мені чи мені розвиднілося. За мене і мою фахову доосвіту взялася мова. Вона катувала і Григора Тютюнника. Тим, що виражала більше, ніж нотувала. Йдеться не про художність, а людинонаповненість, якої катма чи й не в усієї соцреалітичної класики. Хоч я наразі їй не дорікаю: вона існувала і мала читача, мала початкову і вищу школу. Окрім того, без неї її довелося б так чи так повторювати. А так маємо (я про прозу) Гончара, ворожбитно багатого Стельмаха. Меншою мірою… Але це зайве. Маю на увазі – мимовільно критикувати десятки славнозвісних покійників.

В.К.: Чому ж. Штонь – то задерикуватість, сміливість…

Г.Ш.: Нечемність, самозалюбленість.

В.К.: Є й таке. Хоч Ви колись зронили – себе не люблять, а всього лиш терплять.

Г.Ш.: Ти диви. Не пригадую Вас за енеївським столом, де більш-менш порядна людина міняється. І каже те, що їй нашіптує захмелілий Дух. Колись з мене вирвалося: «Я не такий дурний, щоб попадати до таборів». Вже наступного дня кадебістський куратор Інституту літератури запитував: «Що саме Ви мали на увазі?» – «Те, що сказав». – «А що Ви сказали?» – «Як кому…». Було це ще при Брежнєві.

В.К.: То КДБ Вами цікавилося?

Г.Ш.: Запитайте про це Євгена Кириловича Марчука. Він виплутав мене зі справи, яку б я вихаркував досі. Якби погодився з тим, що мені настійливо пропонували. І що залюбки робили майбутні академіки, Герої України. І потолоч дрібніша. Винниченкове «чесність з собою» вартує, може, й більшого, ніж Шевченків «Заповіт». Мені та чесніть коштувала практично повної відлучки від сраколизних державних благ і, що найболючіше, від читача радянського (себто правдоборчого) кшталту. Правдоносець з мене ніякий.

В.К.: Як скажете. І все ж дещо з Вами написаного, я не раз чув, вартує уваги. Мені, це Вас може здивує, подобалися і подобаються Ваші вірші. І віршовані п’єси. А проза як здавалася, так і здається інтелектуально втомливою. Кожним реченням Ви вгризаєтеся в гірські породи, для щоосібної господарки не конче потрібні. Так казали люди старші. А молодші взагалі Вас не читають. Як гадаєте, чому?

Г.Ш.: Текст як гра… Як щось адресоване не собі, а іншому… Я називаю головніші з «бастіонів» загумінково постмодерного мислення. Ним перейнята більшість з нині пишучих. Їх, до речі, стільки ж, скільки і читаючих. Я ціную Ваш до мене прихід і хочу скористатися ним по максимуму. Себто не наговоритися, а ословити якнайбільше з того, що належить до, можливо, передсмертного мого світогляду. Насамперед художнього, хоч найбільш ніби балакуча література насправді мало що просто виголошує, риторизує. Сама по собі дійсність жива, але глухоніма. Те саме стосується всього, що про неї каже наука, у тому числі й гуманітарна. Судження і образ (це так, по ходу) не близнюки, а антогоністи. Образ до- або й пересотворює те, що не піддатне запереченню. Толстой зауважував, що переповісти той чи той (здається «Анну Кареніну». Або «Війну і мир»?) твір можна лише повторивши його дослівно. Не менше і не більше. Більше – то вже балаканина. У тому числі й критична. Франція з Флобером після друку «Пані Боварі» судилася. І що висудила? Нуль цілих і нуль десятих. Приклад іще більш промовистий. Трагічно промовистий. Маю на оці долю творів тих, кого сталінізм закатував. Вони (мене це мучило і мучить) навіть по-людськи не поховані. А твори – живуть. В собі і для себе повносило. Ані крихти в себе не приймаючи з того, що годує критику, позаяк читач переживає їх наодинці. І – власнодухо. Критика творчість відспівує. Не ховає, а саме відспівує. Я вже згадував Григора Тютюнника. Мученика подвійного – офіційною і неофіційною критикою і мученика процесом їх – творів – написання. Колись на правах героїчної легенди ходили розповіді про тижневі і більше пошуки Григорієм Михайловичем отого єдиного, казково точного слова. Якого саме – не уточнювалося. Не знайдете тих єдино точних слів-знахідок і в авторизованих Тютюнником текстах. Бо вони всі точні. А якби такими не були, не було б і Григора Тютюнника. Пора уточнитися – про що я силкуюся сказати. Про світ і потужності мови, а з нею – мовлення, які народили Шевченка і з ним – Україну. Я послуговуюся прізвищами, які у нас, що називається, «на слуху». Але підкрадаюся до суті чи сутностей набагато наразі значиміших. Я не так давно прочитав про здогад науковців, які пропонують вважати Всесвіт єдиним, себто цілісним і по-своєму живим мозком. Чи думає так само про себе Всесвіт, запитати поки що ні у кого. Тобто можна, але не теперішнім нам. Не думає сам про себе самим процесом думання і мозок людський. Він, скокну ближче до наразі потрібного, просто працює. Так само працює в собі і для себе мова. Коли, скажемо так, вилюдніє, набереться (все це грубо і не точно) цілих сузірсемантик, гравітаційних тяжінь, енергетичних (аналог – сонячний вітер) рушень. З’ява того чи творчого задуму уможливлює його реалізацію тільки тоді, коли носій або вловлювач цього задуму є здатним з мовою «злитися». Не втопитися у ній, а саме злитися, ані на мить не забуваючи про мету цього процесу – опредметити, ословити, оживити все те, що потім постане у вигляді «Катерини», «Лісової пісні», «Тіней забутих предків», оповідки «Віддавали Катрю». Зайве нагадувати, що поза Україною і її мовою аутентичний зміст цих творів малоймовірний. Нобелянт Бунін перекладом «Гайявати» ніби довів протилежне, проте довів кому? Тим, хто не є володарем багатств мови англійської. Але це так, не по суті, а просто по ходу нашої розмови. Сама ж суть полягає в ставленні чи й тямленні мови як обов’язкового і всесильного співавтора навіть геніального творчого акту. Генієві просто дано більше – скористатися тим, чим до нього не користувався ніхто. Мова як наш усіх «мозок» – це здогад моєї старості, яким я омолодився. Запізно, то й що?

В.К.: Підбиваєте мене на суперечку? Вона мені заборонена. Жанром і віком. Сперечається (теж колишній Ваш вислів) людопорожняк. Тоді Ви ще вказали на вантажівку з кількома листками жерсті, яка розкричалася як торговка. А було б тої жерсті кілька тон, чутно було б лише працю мотора. Ви теж останнім часом мовчите. Щось пишете велике?

Г.Ш.: Велике? Гаразд, прощу. Але зауважу – самосудна велич вбивча. Мені доводилося з нею гиркатися. Прізвищ не називаю, але у критичному своєму минулому я кількох «великих» дратував. Зараз це засуджую. Один прозаїк доброго історичного замісу в «Енеї» на моє запитання: «Як справи?», щиро (ми вже були на ти) відповів: «Нормально. Приходить повно листів. Називають батьком нації. Ти б теж щось написав». Те, що я зопалу подумав (тільки подумав, але язик прикусив), мало б звучати так: «Перехрестися. Ти ж людина розумна». Якимось побитом не з язика, а з очей це все ж «прозвучало». І товаришуванню каюк. Тішився (це казала дружина Тютюнника старшого) моїми критичними опусами лише Григір. Ні, брешу, Дімаров теж їм радів. Стельмах не встиг, помер до виходу про нього книжки. Я ними трьома теж тішився. По-різному й за різне. Талановитість – річ подарункова. Франко «Зів’ялого листя», Плужник, Вінграновський, Лорка, Еліот, Фіцджеральд, Вірджінія Вулф, Распутін мене робили щасливим. Зараз – ніхто. Це дуже й дуже печально.

В.К.: Стривайте, це що ж виходить? Літератор-аналітик (Ви ж, багато хто вважає, аналітик) ще й на додаток до всього дитина? Радіє, тішиться…

Г.Ш.: І плаче. Після прочитання «Очима клоуна» Г. Бьоля я, будучи якимось там завучем в одній із шкіл Дрогобича, заховався у своєму кабінетику і години дві буквально спливав сльозами. Висушу лице, помовчу і раптом схлип і знову пообіч носа річка. Література – то й любов. Яка щасливою не буває.

В.К.: Тільки не ображайтеся, а Ваші речі Вас теж розчулювали?

Г.Ш.: Ще й як. Я, вже будучи киянином, відпочивав у Трускавці. Не відпочивав, а дописував «Адама і Хеву». І раптом Хева, слухаючи докори Бога, каже: «Мені тебе шкода». Як то шкода? Чому? Тому… Санаторійні дівчата, з якими я разом обідав, у той день боялися на мене дивитися. Згорьованого і горем ніби звеличеного. Можна було б, я б тоді ще й стогнав. Література оперує нас без наркозу. Хоч я не наполягаю на своїй причетності саме до літератури. Інакше з Вами розмовляв би зараз відомий український… Не підкажете, хто саме?

В.К.: Критик, історик, теоретик, прозаїк, поет, драматург. Забув – художник. Ви ж – людинп-оркестр!

Г.Ш.: Абсурд! Григір Михайлович (тільки не вважайте, що я його обожнюю) любив ставати над головами чаркувальників, яких більш-менш сприймав, і запитував: «Матрос Тютюнник. Кто такой Анна Зегерс?» – «Выдающаяся немецкая писательница» – «Абсурд. Выдающийся борец за мир». Я теж не видатний, але борець. Більшою мірою сам із собою. Пияком, бабієм, а навзагал – шалапутом. Якому пощастило кимось з офіційно шанованих не стати. І – врятуватися. Уявляєте мене академіком? Або депутатом. Усе це мені світило. Проте в життєвій темряві постійно здригував, летів і відлітав усе далі й далі вогник, що наполягав: «Наздоганяй! Не стій! Ти – не вони».

В.К.: Хто саме – не вони?

Г.Ш.: Напевне – народ. Громадськість. Людство… Не все, але більша його частина. Коротше – я людина не отарна. Це не обов’язково достоїнство. Але кожен герой, кожна знаменитість є продуктом саме отарності смаків, розмаїтих сутностей і суті… Та й заслуги розмаїтими спільнотами калібруються. Залишмо цю тему для молодших. Їм – гуртуватися, нам – просто доживати. Точніше, доживати достойно. Без ілюзійно. Нагадайте, з чого Ви починали розмову? Як там – життя як життя… Коротко самопояснюся, чим ця формула мені мила. Визнанням приналежного Світові права залишатися таким, яким він був, є і буде. Міняємося лише ми. Міняється, звісно, й Світ, але упродовж тисячоліть. Ми приходимо на Землю випадково і ненадовго. Швиденько всотуємо усі соціовимоги, вдовольняємо плоть, виборюємо свій закуток, плацдарм або й трибуну і назад у темряву. Цього не робить Мова. Саме вона розвиднює нас як істот духорозумних. Люди пишучі навіть встигають Мові дещо додати. Оте дещо і є Шевченком і Шевченковою Україною. А кріпацтво, царат – то точильний камінь так званого «пера». Чи «серця». Чи «духу»… Я вже, здається, казав, що безнаціональної мови нема. Це не новина. В добу чи з настанням багатьох діб інформатики, очевидно, відбудеться повне розмежування змістів одноплощинних і образних. Технології будуть спілкуватися технологічно, а ми – світотямно. «Тече вода з-під явора» – це не поняття, не термін, а світопізнавальний духоімпульс. Те, що ми зараз називаємо інтенцією, насправді належить до явищ змістосущих. Усе супряжне з усім, перетікає в усе, розповідає про все… В Україні по-українськи. Український макрокосм – не виплід фантазії, він існує давно. І життя по-українськи – теж штука давня. Те саме стосується української природи. Порозуміння із нею ще майже не розпочато. Надто коли нагадати, що сама по собі Природа – феномен загальнокосмічний. З огляду на це кожен письменник є духокосмонавтом. А те, що ми називаємо реальністю – то так: трохи побуту, трохи злягань, трохи соціосволочизму. Однакового що в Середні віки, що зараз. Рано чи пізно ми із мертвіючим, мілітарним, життєзгубним соціумом розпрощаємося… Навчимося жити самовглиблено вільно.

В.К.: Без машин, ракет?

Г.Ш.: Не машиноподібно.

В.К.: А як же інженерія людських душ?

Г.Ш.: Брєд. Хоч якісь закономірності у стосунках кожного з Усесвітом існують і потребують вивчення. Але не формульного, не засміченого узагальненнями, які нагадують наші реакції на погоду. Ми самоспізнаємося і самоспізнається Космос. Не окремо, а вкупі з нами. Кожен творчий акт не є всього лиш текстуальним. Це якщо вести мову виключно про літературу, хоч письменство – не щось духоавангардне, а всього лиш письменство, про яке ми знаємо не багато. Оті всілякі «Теорії літератури» – то жменька знань про закономірності змістоформуючого ряду. Хоч сам по собі художній зміст – фортеця ще всього лиш обстрілювана. Але не впокорена. Як окреме небесне тіло.

В.К.: Вами говорить читач чи іще хтось? Геть втаємничений. Важко заперечити речникові тет-а-тетного знайомства з процесом написання вірша, п’єси, роману. У тім числі й з їхніми розмаїтими складовими. І все ж Ви самі собі перечите, коли об’єднуєте твір з тим, чим він сам по собі не є – сприймацькими всілякими абераціями. Вони нічого до моноліту художнього змісту не додають. Те саме стосується і наукових суджень про художність, щодо якої знання з математики, фізики, психології багато про що говорять, але мовчать про неї як певний енергетичний імпульс. Твори, грубо кажучи, сприймацький загал вдаряють. Не підзаряджають, а саме вдаряють. Ви це відчували не раз, я теж відчував. Не потребуючи приладів для замірювання цієї споживчої штуки. Читання, як і процеси письма, насичують. Кого чим. Вас у Ваші роки здоров’ям.

Г.Ш.: Дякую за пропозицію облишити всілякі теоретизування. Повернемось, як часто мовиться, до наших баранів. Або конкретно до мене. Я справді не чуюся аж надто старим. Якби не хворі ноги – ще брикав би й брикав. Старіння продовжує процеси розвиднювання. Міняються, правда, контексти. Світ, у який приходиш, і світ, який покидаєш – далеко не одне й те ж. І ти лиш свій однофамілець. Я вже тричі (романи «Всього лиш люди», «В хащах небес», «Спаринг») літав у інші Галактики. Дивна річ… Подумалося оце тільки що… Найстарші мої там двійники – всього лиш колоп’ятдесятилітні. Виходить, і мені десь стільки саме. Якщо відняти дитинство, школу, армію, вчителювання. Матриці мого доросління кілька разів мінялися. А остання взагалі юна. З питомо української літератури я урешті-решт вибув. Так у ній і не нажившись. Принагідно зазначу – перебільшувати у заняттях творчістю роль читача, так званого «сприймача-співавтора», не варто або й не слід. Можна і треба обходитися без нього. Інша справа – література в цілому. Але й вона з коханої перетворюється на тещу, яка все знає і з усього потребує мати користь. Не стану брехати – я теж колись думав про користь. Зрозуміло – гонорарну. Серед нашого брата ходили чутки про стотисячні гонорари Гончара, Стельмаха, Загребельного, драматургів Зарудного і Коломійця. У мене колись теж зібралося цілих п’ятнадцять тисяч карбованців, і я шукав прилісову «дачу» і її знайшов. Але ні її, ні машини не купив. Хоч на машину потім стягнувся. Як, не буду таїтися, працюючий консультант-науковець. Причому – зацікавлений, позаяк теми всіх дотягуваних до захисту кандидатських і докторських дисертацій я обирав за принципом «розібратися з цим мені не завадить». Додам і те, що бездарі (винятки були) я не допомагав. Мені казали і кажуть: «Нащо ви в цьому зізнаєтеся? І чому не встидаєтеся?». А чого тут встидатися? Хай встидаються хабарники. Їх серед псевдодокторського брата повно. Саме тому з літературознавчої Ради по захисту Київського національного університету я просто вийшов. Не в останню чергу й тому, що нею керував і, певно, досі керує взірцевий невіглас. У державі злочинної в цілому структурованості і природи це ніяке не диво. І стосується ця закономірність усіх керівних у ній рівнів.

В.К.: Вас це ображало і ображає?

Г.Ш.: А Ви як думаєте. Навіть злить. Але, не спішіть усміхатися, не заздрісно. Перебуванню в університеті я завдячую тим, що безпосадово у нім писав. Професорство – то гарна над тобою парасоля. Нею за радянських часів партія і КДБ обдаровували, а цілих тридцять вже років Незалежності підторговують. Не заважаючи згортати і розгортати ту парасолю лише при робочій її потрібності. Все має свій гешефт. Навіть (а може – найперше) холуйство. А самостійництво (я принциповий самостійник) – то всього лиш власний вибір. Не прибутковий – то й що? Мені вистачає пенсії. Інша справа – друк в останні роки написаного. Його в мене томиків чи й томів п’ять. Нікому, крім мене, не потрібних. Так звані «соціальні блага» є вислідом природи соціуму. Я його ненавиджу. Чи зненавидів, коли втямив, що утворився він заради воєн. Присмачених релігійним фанатизмом, неодуховненим націоналізмом (я, до речі, щорік запекліший націоналіст), ненаситним меркантилізмом. Європа і в цілому Захід – то гроші, гроші і гроші. А нащо їх поосібно багато? Навіщо мені Нью-Йорк і його нетрі? Кулішеве хуторянство не було і не є тим, з чого імперська людність і за царату, і за сталінізму кепкувала. Більшість ціннісного капіталу держав a-la Америка просякнута антигуманізмом. Заспокоює те, що поняття гуманності і гуманізму усе ж в мізках позитивістських учень і учених вилущилось. Справа за майбутнім.

В.К.: Ви у нього вірите?

Г.Ш.: Життя не може бути самогубним. Його духовний потенціал чи екзистенціал рано чи пізно сучасною цивілізацією згидиться. Чи стане цей процес масовидним – твердити важко. Надто коли дивишся телівізійні всілякі шоу, вистави «Вечірнього кварталу», боксерські бої без правил… Але на тому ж таки Заході не вмирає мистецтво опери, грають посеред лісу і навіть пралісу симфонічні оркестри, збирають глядацькі юрмиська змагання олімпійців. Духовно-емоційне забезпечення так званого «соціального прогресу» зберегло і зберігає тенденцію до переживань, які не мають і ніколи вже не будуть мати нічого спільного з торжеством маскульту. Духовна неповторність і духовна одинність стане першопотребою не гомосапієнса, а гомоангелуса. Якщо, звісно, людство не самознищиться у тій його якості, яка переважає зараз. Мені серед нього перебувати набридло.

В.К.: Це психологічна втома.

Г.Ш.: Це, скорше, ознаки здоров’я. Я співчуваю бідним, але тільки до тої мітки, далі якої владарює багатство. Український його різновид гомогидотний. Оті Конча-Заспи, Пущі Водиці є поселеннями цвинтарними. Те саме стосується Печерських висотників, заселених не просто чужинством, а живими симулякрами. Ще раз повернуся до націєзгубності як призвідця людинощезності. Виродження етносів як колиски майбутніх Шевченків, Коцюбинських (обмежимося лише українством) призведе (вже призводить) до існувальності лише в тілі і задля тіла. Не стану ображати життєпрограми тварин і саму тварність; що таке, приміром, живий вовк, ми не знаємо і знати не хочемо. Досить знань себе, грубо кажучи, долюдських. Кілька мільярдів духовної і фізичної голоти – теж є бранцями всього лиш животіння, критичний модус ставлення до якого натякає на існувальну якусь антитезність. Проте звідки вона візьметься там, де не хтось чи щось, а увесь соціум орієнтований на прибуток? Скільки його потрібно, аби сказати: «Досить!», – невідомо, позаяк ненаситною є і держава. Хотілося б бодай рік пожити у світі без ядерної зброї, без банківського розбесту, без харчань і сідничних ознак маскультури. Не доведеться. Кожна складність стремить до усе нових і нових форм і змістів простоти. Якою вона передбачена капіталізмом і соціалізмом, уже давно зрозуміло. Але тривоги нуль. У тому числі й у літературних метазмістах, орієнтованих на читача, звиклого до сміху і сліз всього лиш купованих. Хоч є й некуповані. Бо надиктовані не метафізичною, а реальною бідністю.

В.К.: Вас не зрозуміти. То на щось надієтеся, то на все нарікаєте. Є ж і якась середина. Крайнощі повинні сходитися.

 

У тому числі й бунтує проти цивілізаційних всіляких накруток. Будинок, садок, засіб пересування… А власний літак, власна яхта, власний хмародер. Навіть якщо те все стане загальноприступним – до біса. Внутрішній Всесвіт не потребує золота. А хто без нього не може – хай залишається його слугою. Згоден – це неможливо без розбудови нової людини. То що заважає ту розбудову починати? Література розважальна, література жахів, література героїчна і навіть література філософічна колінкують перед життям, яким воно є. Навіть коли його критикують. А його треба прибрати з очей як бутафорію. Правдоподібну, але не співвідносну з цілком можливим його інваріантом не суто споживацького штибу. Розумію, що остаточне вилюднення у цьому світі маломожливе. Тоді переселяймося у світ інший. Не паралельний, а всього лиш дієвопротестний. Література не має права бути служкою двох панів – грошей і злигоднів. У тому числі й злигоднів політичних. Хоч би скільки їх совістив, вони неусувні, позаяк і Біблія рекомендує віддавати кесарю кесареве. А я не хочу. Віддавати те, що належить до духовних моїх набутків. Коротше – писати для народу, сподіватися на народ досить. Пора народжувати народ інший. З іншими Небесами. І, це найголовніше, принципово іншою земністю. Її не існує ні в Панаса Мирного, ні в Флобера, ні в Маркеса. Добір прізвищ випадковий і не випадковий.

В.К.: Що ж, вольному воля. Новий світ, нова людина, нова література… Та, що прийшла Вам на зміну, саме, до речі, такою себе і вважає.

Г.Ш.: Ви змушуєте мене назвати іще один гандж і літератури, і зображуваного нею світу. Класицизм, Романтизм, Реалізм, Модернізм, Постмодернізм… Парад історико-літературного марнословства. Я про Європу, хоч Індія чи Японія теж, напевне, щось членують, хоронять, забуваючи… Ні, Японія і Китай нічого не забувають. Немає в цьому потреби. Давньояпонська поезія і досі архісучасна. А наші Петренки, Куліші, навіть Сосюри і Рильські – митці реквізитні. Чому, не буду повторюватися. Так звані літературні епохи належать до витворів колективного плагіатства. Ідейного і не лише ідейного. Стиль і авторські стилі теж вважаються то романтичними, то постмодерними. Індпошив в літературі рідкість. Це до того, що літературна класика хвора на те саме, що й соціо-політичні «ізми» – на змістовий ширужиток. Моя домашня бібліотека вже давно мені не потрібна. Крім якогось десятка книжок, половина з яких написані мною. Не егоцентриком, а учнем. Власної недосконалості.

В.К.: Написаних – я про книжки – для кого?

Г.Ш.: У підсумку – для самого себе. Як автора власної самості. Звітую, що звучить це виклично, але це правда. Ніхто й ніколи мене не цікавив як стилеформуючий приклад. А тим паче – взірець. Можливо, саме через це мною ніхто не захоплювався, мене і мої книжки не любив і не любить. Письмо, як і читання, – праця. От я і допрацювався. До самого себе. Найбільш прикро – безконстекстуального. Про мої п’єси один суто телефонний співрозмовник, якому здалося, що їх можна адаптувати (його і тільки його мозком і пером) до сцени, урешті-решт визнав – вони, себто п’єси, потребують тільки їм притаманного театру. Є щось у цьому приємне, а є й різне. Але то дурне. Я існую. П’єси існують. Обійдемося без родичань з ширужитком. Навіть високоприбутковим.

В.К.: Гадаю, Ви лукавите.

Г.Ш.: А задля чого? Якби я потребував у свої вісімдесят оплесків – мене, яким Ви мене бачите, й сліду тут не було б. А що його не буде також у літературі – то ще побачимо. Правда, без мене. Це теж зайвий резон не відмовлятися від каторжної приємності ставати і залишатися найперше собою. Дякую за Ваше терпіння. А читачам співчуваю.

В.К.: Чому?

Г.Ш.: Гонор дратує. Навіть дозований.

 

Спілкувався

Володимир КУЗЬМЕНКО,

голова творчого об’єднання критиків і літературознавців Київської організації Національної спілки письменників України, доктор філології, професор.

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (297), 12.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!