(НА ОСНОВІ «ЖМУТУ СПОГАДІВ», ОПУБЛІКОВАНИХ В «ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ» ПРОТЯГОМ КІНЦЯ 2019 Й 2020 РОКІВ)
Прожито життя. Але його не пояснити нічим. Ні наукою, ні літературою. Мабуть, тільки релігією, якщо вірити в Бога.
Юрій Мушкетик
Життя легким не стане. До того ж, людина все одно зробить його важким…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олесь Воля
Юрій Мушкетик: – «Рух душі героя – то найбільша динаміка з усіх відомих письменникові динамік, особливо героя крупного, масштабного….» – так думаю. Власне, це альфа і омега таїни душі.
Олесь Воля: – Не тільки Душі, а й Духу.
Ю.М. – Поза сумнівом суть Душі, Духу, Любові, Бога (можливі десятки й сотні формулювань) зводитиметься до умовного кінця, якого врешті не існує.
О.В. – Тож не дивно, що ми в дні кожному ставимо собі запитання караючись:
Ясний світе, нащо ми у тебе? Чом так гірко й сутужно живем…Чи не бачим вищої потреби? У ярмі неволі й зогниєм?..
Ю.М. – Намоталося на людину в двадцятому віці сумнівів, думок, тривог. Втратилася первозданність життя, проста впевненість, що ти від Бога, й що живеш т и за його вічним законами. Тепер ми живемо за примхами дезоксирибонуклеїнової кислоти, мутацій, опромінень, збільшеної кількості холестерину в крові, за примхами і дурістю влади, вчених, сусідів, які відвикли робити добро і навчилися робити зло. Світ не став простіший, він став жахливіший, жорстокіший, туманніший, смерть стала невідворотнішою і ближчою, і ні в кого попросити співчуття і рятунку.
О.В. – Не треба просити. На власну самодостатність орієнтуймося, на Неба височінь. Шкода, віру в Бога майже згубили, поховали… Тому й «примхи дезоксирибонуклеїнової кислоти», сміттям отруйним голови забиті…
Ю.М. – Людське життя, війни, убивства, голод, зради, сарданапали при владі винищують людей мільйонами, й хтось із того мільйона малює картину чи пише філософський трактат – Рембрандт і Кант – і все це в одній великій купі – золоті злитки душі й згустки крові, і чомусь ці злитки не переважають кров, і душа людська здебільшого темна, й рідко в якій сяє світло, а сонце, то вже – унікальність.
О.В. – Із протиріч життя, із парадоксів. Ще Довженко колись зазначав: «Один бачить калюжу, а інший бачить зорі в ній…» Тож не випадково на світ рождаються Рембрандти й Канти, і Шевченки й Гончарі, як рідкісні діаманти, але світ каламутять усе загрозливіше – згоден – убивці, зрадники, сарданапали.
Ю.М. – Мене дивує войовниче несприйняття одними митцями інших. Воно зрозуміле в графоманів. Як нині, коли стільки бездарностей хочуть змести все, що поруч з ними, що було до них. «Література починається з нас», – волають вони, а за душею, на папері – поки що нічого.
…Такий тісний світ. Чи тіснява в людській голові?
О.В. – Закони єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість та заперечення запереченням існують як повітря і вода. Про них відають навіть школярі. Тому отак. А світ не тільки не тісний – він розширюється щомиті. Сам себе заперечує й бунтується, як і людина. Нерозумна та амбітна… Хоча її й homo sapiens нарекли.
Ю.М. – Що в нас найдужче зрусифіковане – то це цвинтарі. Навіть на сільських цвинтарях майже всі написи російською мовою. Опріч іншого – наруга над людьми. Жив який-небудь Козел Остап Пилипович, ніколи жодного слова не вимовив по-російськи, а на камені буде написано: «Козел Євстафий Филиппович».
О.В. – Справедливо Ви зауважили, Юрію Михайловичу. Я теж у цьому переконався, пишучи свою народну епопею «Безкровну війну» протягом сорока років (маю звичку бувати на цвинтарях сільських). Чомусь найдужче запам’яталась могилка сиротлива серед степу, терном поросла й полином, панасівської жінки. Це від моїх Винників за кілька кілометрів). Вона хустиною білою на фото запнута. «Бражник Екатерина Афанасьевна» – написано. Невже і справді ми й досі «козли»?..
Ю.М. – А може, й правий був Фрейд, що людиною володіє секс.
О.В. – Фрейд мені не авторитет зі своїм л і б і д о, яке абсолютизував, понизивши людину до тваринячого стану…
Ю.М. – І ось я написав доповідь. Насамперед не дав пощади собі. А тоді – й іншим. І, звичайно, заторкнув Гончара. Розумів – без цього не можна. Отже в нього отой романтизм доведений до крайньої межі. Та ще й у такий спосіб: він ніколи не писав реальних людей, він писав людей красивих, у нього не селяни, не колгоспники, а бронзовочолі степовики, хлібодари. Я тоді тільки починав розуміти це.
О.В. – Просто Ви, Юрію Михайловичу, з Олесем Гончарем різні. Дуже різні, відмінні. А щодо того, в кого реальніші, красивіші виходять люди, – так це залежить від виробленого власного стилю й методу зображення. Ви схильні до суворого, реалістичного, Олесь Терентійович сповідував п о е т и ч н и й р е а л і з м (можливо, в Гоголя запозичив). Інша річ, наскільки досконало, переконливо писалось. Не все вдавалося й у Вас, і в Гончара…
Ю.М. – Заторкнув я Гончара ледве. Знав його амбітність, та й, чого гріха таїти, він стояв десь мовби над нами. До речі, він завжди стояв Над., він ніколи нікого з колег не допускав до себе, до розмови рівних, це проявлялося в усьому, прорікав істини, а був звичайним середнім чоловіком у поглядах на світ.
О.В. – Бач, я, виходить, у своїх визначеннях (для себе) таки не помилявся: ви з Гончарем були абсолютно різні. Й не тільки манерою письма, а і як «психологічні типи». Не сприймали один одного до глибини нутра. Й тому оте надумане «Над» Вас дратувало, з рівноваги виводило. А що Олесь Терентійович не «був звичайним середнім чоловіком у поглядах на світ», – так про це могутньо, неспростовно засвідчили й Щоденники його в трьох томах, після смерті оприлюднені.
Ю.М. – Нещодавно спробував читати «Твою зорю» – не можу.
З Гончарем мені не пощастило й далі, живучи в Кончі, часто зустрічав його, і він повчав мене, як треба керувати Спілкою. Часто сперечалися. Останні півроку я його просто уникав. Він зустрів мене й почав вичитувати, як я допустив, що «Літературна Україна» взяла інтерв’ю в В. Кошелівця. Адже Кошелівець… якогось, здається, 1962 року покритикував десь за кордоном «Таврію» чи «Перекоп». І ніякі пояснення не діяли: що й час не той, і ви з Кошелівцем не ті, й що не знав я цього й не міг знати. Що нині редактор не бігає до голови Спілки узгоджувати, як було за вас. Наступного вечора нотації повторилися. Я огризався і розсердився.
Думаю… і шкода стає. Адже він був письменником за покликанням і натурою цільною, й часом бувало, в нього у вдачі проривалося щось наївне, як дитинне. Зіпсувала система.
О. В. – Я теж так вважаю: псувала система Олеся Гончара. Але не зовсім зіпсувала. Ще: Гончар у «Твоїй зорі» куди слабший, ніж скажімо, у «Людині і зброї» чи навіть у тому ж таки «Соборі». Як на мене, все ж яскравим, неповторним він лишався в своїх спогадах, описах і малюнках дитинства головного героя-тернівця, де народився. Які там світлі, точні й поетичні малюнки.
А щодо стосунків із Кошелівцем – та й багатьма і багатьма письменниками – вважаю, не варто виносити сміття з хати. На мою думку, феномен особистості Олеся Терентійовича ще довгі роки будуть розгадувати. І державотворець, стиліст Гончар – унікальний.
Ю.М. – Банальне.
Я один з 6 мільярдів (стільки, вважають, людей на землі). Для чого прийшли, куди відлітаємо? З чого постало життя? А чи треба це нам? Все одно не відгадаємо. А коли б і відгадали, що це змінить? Нічого… Скільки наукових істин познаходили, й що далі? Інакше ж не можна. Не можемо. Немає чогось такого… Неймовірного. З галузі духу. Що б примирило людину зі всесвітом її буття і її смертністю. Це – найбільше, його немає. Вікинепримиренними були Платон і Аристотель. А тепер бачимо, що вони обоє були і праві і не праві… Що світ – це не Матерія і не Дух. Або обоє разом. А певні то – щось інше. Невідоме.
О.В. – Кажете, Юрію Михайловичу, банальне. Я це твердження сприймаю як іронію. Адже якщо й справді питання походження світу, всього живого в ньому й неживого вважати банальністю, то що тоді небанальне? Звідси все – волають наступні новонароджені покоління? Куди-йдемо-летимо на Космічному Кораблі Землі? Непримиренні в суті своїй бінарній… Тільки незбагненна й непізнанна рівновага протилежних сил тримає нас і світ. Мільярди думок і життів породжуються-гинуть. Задля чого? В ім’я чого? Творець мовчить – він тільки натяки дає…
Ю.М. – …Літератори змагаються не в глибинні зображення, а у вигадливості. Це вже не творчість, а дідько знає що.
О.В. – Вигадливість, якщо вона не наповнена Богом, його духом святості, гармонії й краси, – це вже не творчість, а своєрідний штучний «сліпий дощ»: зовні ніби й дощ, але ж у «середині» цілющості немає. Несправжній, отже. Так само й літератори несправжні. Нетривалі, плазкі. Як мильні бульбашки.
Ю.М. – Люди з усього хочуть витиснути насолоди, насолоди вже не в них, не в усвідомленні краси та досконалості, гармонії, почутті, а в миттєвому ефекті, в оглумленні себе, нарощуються швидкості (терпкі почуття), нарощується аморальність і безвідповідальність перед собою та Світом, Богом, і нічого доброго попереду.
О.В. – Аж надто драматизувати світ не варто. Але вважаю, що всі біди, надщербленість та оглуплення від того, що ми з рожденням кожним розманіжуємося, слабшаємо.
Ю.М. – В Олеся Гончара, коли захворів, з прогресуванням хвороби, з упадком сил, прогулянки ставали все коротші, спочатку він прогулювався до Дніпра, далі до сухої верби, потім до мосту, в кінці по вулиці перед двором і вже зовсім наприкінці тільки у дворі.
Усе навпаки, як у дитинстві, в людини: спочатку тупає по хаті, далі – в двір, ще далі – на вулицю, потім – кінець села, до лісу і врешті в широкий світ. Коло замикається в тому самому місці.
О.В. – Кілька разів щастило й мені бувати в Конче Заспі на дачі Олеся Гончара, де він жив останні роки, бачив і я Дніпро, туманами покритий, й оту «суху вербу», місток і вулиці кінчик, що перед двором. Усе, як Ви й помітили, Юрію Михайловичу. Потім кола геть змаліли. Світ звузився до лавки ліворуч перед входом у оселю. Аж поки замкнулись кола…
Ю.М. – Я часом думаю… Це не моя епоха. Моя – десь там. Це не мій час – оце смикання, оскали зубів, металічні конструкції замість людей, і люди як дробарки. Цей світ мені не цікавий. Ні зірок, ні місяця, і вогнів у очах. І все штучне, несправжнє. Справжній світ зникає.
О.В. – Не світ і не епоха зникають. Ми – зникаємо… Та ще й Старіємо.
Ю.М. – …І все ж… людям потрібні великі перебільшення, великі приклади. То більше, їх стає все менше й менше, ми розвінчуємо все, все піддаємо осуду та дурній іронії.
О.В. – Не стільки перебільшень, прикладів бракує щастя. А ми таки розвінчуємо все-все у світі, бурчимо і мучимося від нашої ж немудрості. Бо… ліниві, непослідовні, слабкі.
Ю.М. – Віктор Михайлович (Глушков – О.В.) не раз мені говорив, що у співжитті люди машин переможуть. У цьому змаганні й справді можуть перемогти машини: сильніший завжди перемагає слабшого.
О.В. – Це стверджував і Микола Михайлович Амосов. Я з ним розмови вів запальні про штучний інтелект. Стосовно ж мене, то вважаю: машини переможуть лише дурних конструкторів; розумним – у підмозі стануть.
Ю.М. – Скільки я знаю всього непотрібного.
О.В. – То й що? Радіти тільки треба. Ще Сковорода стверджував: «Боже, як добре, що ти створив усе зайве непотрібним, а потрібне – корисним…»
Ю.М. – Література завжди служила добру, істині, правді. Це вважалося її покликанням. Деякі нинішні молоді вважають, що це не є завданням літератури. Слово служить саме собі. Досить служити комусь… Рабство знову в іншій формі. І все руйнувати. «Література – гра». Для Шевченка, Франка, Мирного? А наш час хіба щасливий?
Постмодернізм… Це мовби в майстерні всі роблять свищики. А хто зробить колесо? Воза? Хто виоре поле? Потік свідомості… Це – мовби паталогоанатомія. Вона може теж згодитись. Але для хірургів і терапевтів. Людям потрібні хірурги і терапевти.
О.В. – Література в моєму розумінні – життя. Тобто це серйозно, з прицілом на вічність, на те, що навіть не піддається визначеності. Тож у жодному розумінні не гра й заняття, коли людині нічого робити чи прикласти руки до чогось-кудись. Літератор – лікар. Й не просто лікар, а лікар-хірург, котрий рятує людину. А ще пророк. Як Шевченко, Франко, Леся.
Постмодернізм? Хай буде. Але постмодернізм – це не «виговлення свищиків». Аж ніяк не це. Окрім того, нічого в світі не існує в чистому вигляді. Ні реалізм, ні постмодернізм чи ще який «ізм».
Ю.М. – Я знаю, ми ніколи не виповідаємо матерям своїм любові, навіть частки її, ми соромимось своєї любові, губимо її в зашкарублості буднів, і матері сходять у могилу з переповненими серцями своєю високою материнською любов’ю.
О.В. – Матерів, скільки не люби, скільки не оспівуй, а все-таки їхня любов до тих, кого вони народили, стократно вища. Любов материнська найвисочинніша й найдорожча вже тим, що Природа наділила матерів місією народжувати.
Ю.М. – Вічні моральні цінності. Вони є. Але ми розсмикуємо їх сумнівами.
О.В. – Світ – не закостенілість холодно-незрушна, світ рух невловимий і незупинний. Уже наступна мить інший одяг має моралі й моральності. А сумніваємося в моральних цінностях не задля їх розсмикування, а щоб у чистоті себе берегти.
Ю.М. – У тридцяті роки практично не вистояв ніхто. І все ж українство існує. Уже понищені Хвильовий, М.Куліш, Підмогильний, але живуть залякані Довженко, Тичина, Рильський, Сосюра… Від них постає Малишко («Запорожці»). Пишуть по-українськи. На грунті українському. Отже – для людей – для чогось так пишуть, отже, є щось… Якби не було їх, їхньої творчості, не було б Симоненка, а далі Ліни Костенко, Драча, Стуса – усіх інших, більших і менших, принишклих у п’ятдесяті, сміливіших у шістдесяті.
О.В. – Ми всі, аби вижити, одне одному дружнє плече підставляємо. Отак і суспільство, цивілізація. А що вже казати про письменників. На жаль, і шизофренічне ошаління суспільне також повторюється спіралеподібно. Та совісті не вбити в нас і глузду здорового. Що ж до названих імен – вони тільки накреслення приблизне. А їх тисячі і тисячі були і є. Тільки сьогоднішні також принишкли. Невже хитрують…
Ю.М. – Якби з початків людства панував авангард, то замість скульптурного портрета Юлія Цезаря ми мали б голий куб, а Венера була б скручена з кількох дротин. Вся історія людства, його пам’ять – реалізм.
О.В. – Без реалізму і світ наш був би нереальним… Від реалізму – пам’ять людства. А авангард, він задніх пасе, а ще частіше баламутить…
Ю.М. – Піднятися у височінь, а для цього потрібно багато читати, багато знати, дуже багато працювати, поставити суперзавдання й кинути на нього всього себе. Адже не секрет, що багато нинішніх молодих сподіваються завоювати відомість легким коштом, якби то пошуком, а то штукарством чи й хуліганством, то «слава» Герострата, та ще й минуща. Ніякі виверти, ніякі похилені сонети (без змісту, літери в словах накидані безладом, скажімо, після «а» – м’який знак) слави не принесуть.
О.В. – Ніяких Америк цим твердженням Ви, Юрію Михайловичу, не відкриваєте. Але ж кожне наступне покоління відкриває, утверджує й виборює істини прописні як свій набуток. Тільки свій. І слава жодна (навіть Герострата) з таким набутком не зрівняється. За рахунок незрівнянних Труда і Поту творці ще вищі височіні підкорюють.
Ю.М. – Не дати доконечно псувати нашу культуру європейськими переймами, стежити за Європою, вчитися кращого, але творити своє.
О.В. – Одна справа – це розуміти, а інша – запроваджувати у бутність нашу. Дуже туго нам ця наука дається…
Ю.М. – Люди клепають космічні кораблі й кажуть, що вони прориваються кудись. Люди тільки дужче загрузають самі в собі. Прорив треба робити тут. Та ба!
О.В. – Космічні далі у собі – куди затратніші, гіркіші. Але інших доріг «прорватися» до себе, ніколи не було й не буде.
Ю.М. – Зорі нас манять просто як зорі, а не як космічні тіла. То проза, а зорі – поезія.
О.В. – І справді так: мільярди зір у Небі незбагненнім, але все одно, здається нам, що мало їх. Для всіх не вистачає. І світло – що у наших душах і в просторі космічнім – творить Поезію, І Бога, і Любов.
Ю.М. – Яка недосконала людина перед тривогою і жайвором! Яка вона страшна і кручена. Homo заповзявся заволодіти планетою і скрізь учиняв свою волю-сваволю.
О.В. – Мені думається, що досконалий кожен з нас, коли ти ще не родженний тілесно. А коли Природа за необхідне визнала тебе на світ явити і народження твоє послати з г о р и – від Бога, то маєш в удосконаленні своїм рости. Це обов’язок і перед Вишнім, і… врешті-решт перед жайвором…
Ю.М. – Нація нещасних людей. Якщо українець справжній, то вже нещасливий. Не може бути щасливою людина, коли твій народ упосліджений, принижений. І так – століття.
О.В. – Не всі нещасні, а тільки ті, що заблоковані для Неба. І не стільки з тієї причини, що українці, а що принижені, пограбовані, упосліджені не тільки ворогами, а у самих собі паралітики.
Ю.М. – Ще трішки стронцію. Ще трішки цезію… На Парфенон, на чола Венери та Афродіти. На всю цивілізацію. Зусилля поколінь людей, мислителів, поетів засипаємо стронцієм. Мозок сипле сам на себе стронцій. Чи ж він мудрий?
О.В. – А я не обсипаю себе попелом, але цілком реально може статися, що всю нашу таку лагідну, довірливу планету може вкрити попелом погибелі й забуття…
Ю.М. – Національний характер… У нас його практично немає. Хто і як може його створити? Немає сил, які б створили його. Державою практично ніхто не править. Потрібна дужа рука, яка б навела лад. Це рука – на якийсь час. Тимчасово. Щоб не задушила демократії. Це ж треба дожитися до таких думок! Увесь він думав навпаки.
О.В. – А як ти створиш національний характер без національної еліти? Насправді, коли й існує еліта, то вона – так звана. Насотена космополітичним душком.. Еліта грошолюбна, зрадлива, підла. В усьому користь бачить. А на дужу, справедливу й незрадливу руку, коли така й з’являється в результаті нестерпних наглих наруг, одразу ж тавро тирана присобачать. Або уб’ють. Або зметуть, а чи отруять…
Ю.М. – Якби з книжок Хемінгуея вилучили слова чарка, стакан, віскі, коньяк, вино, то там нічого б не залишилося.
О.В. – Гарно підмічено. Але письменники, що виросли за соціалістичної, радянської доби, зовсім з іншого тіста були зліплені. Також думається, що Хемінгуей – по-перше, неабияк талановитий, по-друге, цинічний, як сама доля, що його спіткала й прибрала зі світу…
Ю.М. – Доля людини. Людина її вибирає, чи навпаки. Й те, й інше. Іноді все залежить від дрібниць… Пам’ятаю, як я ходив по Києву, вибирав, куди, у який виш вступити. Мене штовхали в інженерно-будівельний (знав математику). Походив і біля інституту цивільної авіації (форма, назва). Але писав уже вірші. Якби вступив у технічний виш?.. Певно, писав би й далі, але життя могло б і затовкти, засипати листям буднів.
О.В. – Доля, як не парадоксально, хоча й визначена якоюсь силою незбагненною, однак і непередбачувано-випадкова. А ще точніше: яка людина, така і доля, яка доля, така й людина.
Ю.М. – Оті розлогі, «розжовані» романи відходять. Але й ця – не та література, на яку чекаємо. Цинізм, відсутність святого…
О.В. – Обсяги й форми романів – діло перемінливе, нестабільне. Головне – щоб талант домінував, керував увагою читача. Щоб життя полум’ям пекучим горіло. Щоб душу рвало-шматувало. Не буде цього, то скільки не «жуй-пережовуй» сюжети чи інтригу, – все одно зоставатиметься гиблим ділом написане.
Ю.М. – Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі, з байдужості або зі страху. І це особливо страшно. А найдужче люди ненавидять тих, які живуть правдою, бо вона є повсякрожденним докором їм.
О.В. – Правди на світі стільки, скільки й брехні. Ба більше: правди стільки, наскільки в неї віримо і користуємося нею. До того ж, відразу велику викликає правда тим, що вона куди більше, нахабніше боїться людей і світу, ніж брехня.
Ю.М. – Те саме після Жовтневої революції: більшовики стріляли білогвардійців, далі кадетів, далі меншовиків та есерів, далі праві-ліві ухили, самі себе…
І от сьогодні, коли в Росії більшовики зімкнулися з монархістами та шукають способу загнати «бидло» назад у хлів, ми хочемо уп’ястися один одному в горло.
О.В. – Усе одно у хлів загальний політичний заганяють. Усіх і вся – в один кагал. Кагал і править. Як, принагідно мовлю, й у нас – «вільній і незалежній». А національність самих членів чомусь не називають… Чому?!
Ю.М. – Єдина справжня й щаслива ілюзія людини – це ілюзія молодості. Молодій людині здається, що життя, яке в неї попереду, безконечне, вона майже безсмертна.
Ця ілюзія минає в старості, і я бачу, що не жив. Що життя – мить. Я тільки «вчора» приїхав до Києва із села, отамо стояв, отамо пив воду просто зі шланга і т.д. Це було вчора.
О.В. – Для більшості життя – не тільки ілюзія дурна, а й по-дурному більшість живе в марнотних буднях сірих і дрібних. Тому стільки нещасливих, незбутніх людей. Тому танцюємо на одних і тих самих граблях. Тому злидні…
Ю.М. – У світі існує одне велетенське коло, й по ньому ходять планети, трави, люди. На вічнім ланцюзі одного закону, однієї причинності народження і смерті. А наші пристрасті, наші мислі – це порох, бо вони нічого не можуть змінити.
О.В. – Я так би самовпевнено, однозначно не стверджував: «У світі існує одне велетенське коло, й по ньому ходять планети, трави, люди». Гм – велетенське коло. Не стільки воно, як мільйони і мільярди кіл, котрі то стискуються до крапки дзвенючої, то незлічимим числом у Всесвіті розбризкуються, мов сяючі краплі дощу. Усе на порох перетирається, із пороху і праху вийшовши. Цей порох знову воскресає. Щоб сяяти…
Ю.М. – У селі всі мають назвиська. Я й сьогодні не маю прізвищ декого сусідів, а тільки назвиська: Відіш, Тюлюлю, Камєнний Цвєток (сокирою тесане обличчя, ніс у пів обличчя, був фільм з такою назвою), Німчик (якийсь предок був німий), Соловей (не мав голосу, а співав на пастівнику), Чушкар («чуєш-чуєш»), Пердилка, Йош («йош твою мать»), Нюхняк (говорив у ніс)…
О.В. – І це по всіх селах України. Зокрема й у моїх Винниках. Я колись фіксував у щоденнику, що десь десятків зо два мій батько «придражнив» винниківців. І ще додам назвиськ, що зараз спливають у пам’яті: Гітлер Капут, Поти-Тоти, Каберуй, Сара-кізонька, Келя-воротар, Бєбла, Квіточка Весняна, Швидкодрист, Бздун, Брехало.
Ю.М. – Хто не бачив кошари для худоби? На лузі, на пастівнику… Багнюка по коліна, перемішана з екскрементами. Отак і Союз…
О.В. Це правда: не раєм був Союз, але й не кошарою… А все тому, що Природою не дано жити в злагоді, коли аж занадто в одну купу зігнані…
Ю.М. – Скільки пристрастей перекипіло на планеті, скільки енергій… пішло прахом. Одна лишень громадянська війна. Кінні армії… десятки, сотні тисяч енергій в молодих серцях, подвигнутих ідеями. Либонь, ідеї не справджуються ніколи. Істинне – життя. Несутні – ідеї.
О.В. – І таке враження складається, що на прогрішеній до самого свого осердя землі сатана як правив нами, так і нині до прірви веде. Але ж це лічені одиниці розуміють…
Ю.М. – Усе життя людства – серед двох полюсів: свобода або тиранія. Часто перша переходить у другу, часто ті, хто проголошував свободу, проклинали її.
О.В. – Усе вертається на круга своя. У шаліючому танці парадоксів. А свобода – лише у мріях… Досі не гряде.
Ю.М. – На землі панує культ насолод. Люди живуть для насолод. Так склалося у світі.
О.В. – Не стільки насолод прагнемо, хоча вони й у центрі пожадань, – скільки щонайвищого рівня душевного комфорту (РДК). Це визначення, до речі, належить моєму навчителю Миколі Амосову.
Ю.М. – Надходять листи від рядових членів української інтелігенції. Ідея конгресу виникла у Спілці на засіданні Президії. Два перші засідання організаційного комітету провів я, а потім передав «віжки» Драчеві. А конгрес фактично нічого не робить. Мертва організація. А як започатковувалися!
О.В. – …Мертва, бо немає серйозного притоку грошей. До того ж відсутній контроль над цим притоком. Дурням безвідповідальним навіть ті невеликі кошти попалися.
Ю.М. – У житті літератури більше, ніж у самій літературі. Ніяка вигадка не може бути багатшою за Життя.
О.В. Література є література: напівжиття-напіввигадка. Це навіть банально. Тож банальні істини в лінощах своїх «перешерстюємо»…
Ю.М. – Я старію і старію, стаю повільнішим, а мої коні притьма мчать мене до прірви.
Колись у дитинстві, їхав на волах. І все здавалося, що ті воли йдуть надто повільно. А потім їхав на конях ходою, тюпака, риссю. А нині шалений алюр з обірваним повіддям.
О.В. – А декого взагалі «коні поносили» – тепер каліки. Майже нерухомі, бездіяльні. Тільки й того що ще дихають.
(Продовження буде)
“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.