Жмут нерозгаданий… Юрій Мушкетик – Олесь Воля. Діалог

1001

(На основі «Жмуту спогадів», опублікованих в «Літературній Україні» протягом кінця 2019 й 2020 років)

(Закінчення. Початок на litgazeta.com.ua за 16.01.2021)

 

Ю.Мушкетик – Увесь вечір знічев’я просидів біля телевізора. Паскудні фільми про вбивство і любов без любові, криклива, облудна реклама, брехливі політики. І щось поза мною подумало в мені: потрібний строгий і розумний диктатор, цензура, строга поліція. Подумало, і я злякався цієї думки. І вона заметалася в безвиході.

О.Воля – Суспільне дурисвітство безкарно не минає. Це закон. «Сильна рука» обов’язково буде. Хоча спасіння не прийде. Хворобу суспільства якимось іншим робом, ніж кардинальним, не здолаєш.

Ю.М. – Мабуть, я пережив свою епоху. Вона – моя епоха – закінчилася з класичними романами, з тремким, солодким коханням, сільськими правдивими дядьками і тітками, повільним плином часу.

О.В. – Епохи у нас стільки, скільки нею живемо й жили. І найтрагічніше, що сили із роками не ті. І дух, жадання, устремління пригасають. До того ж, чого ми ще хочемо: хіба не зрозуміло, невтямки, що на Сцені Життя, сповна свою роль відігравши, пора поступитися місцем іншим виконавцям ролей…

Ю.М. – Хмарки летіли, наче обоз уярмленої армії.

О.В. – Хмарки наших химерно-нездійсненних надій і мрій…

Ю.М. – …економіку віддали в неукраїнські руки, а замість обіцяного ковтка повітря українському виробникові тугіше затягнули зашморг, витісняється культура, яка обстоює національні традиції, патріотизм – українських книг лишилося 20%, 80% – російських, українського телебачення 10%, 90% російського і т.д.

О.В. – Колись поруч із Синагогою в лихі дев’яності бандити-шахраї в глухому завулку організували обмінний пункт валют. І так випало, що в ньому довелося й мені там розміняти енну суму. Та суть не в тому, а що над столом висіло гасло, а на гаслі портрет Карла Маркса і великими літерами-горобцями напис: ЄВРЕЇ ВСІХ КРАЇН, ОБ’ЄДНУЙТЕСЬ! Так от: саме оті, що так нахабно дурили нас і грабували, й руйнували, тепер при владі в Україні. Вони тепер іще жорстокіше, підступніше дурили й дурять…

Ю.М. – Сьогодні ми знаємо: те, що нам казали про соціалізм – брехня, а що казали про капіталізм – правда, на початку були розмови про третій шлях, спроби власного розвитку, оперті на власну самобутність, але їх навіть до серйозної уваги не взяли.

Найстрашніше ж для мене – пряма гибіль української людності, зокрема села, і по сьогодні основи нашої, село вигибає, поодинокі вогники в нічній пітьмі, і то вже часто не електричні, а каганців, а ще світять голодні очі дітей і стариків, бо ж оті роздані паї обробити нікому і нічим, їх орендують спритні ділки й платять за рік мішком цукру або борошна. Всі сили напружуються, щоб якось вижити, а що вже казати про якийсь інтелектуальний розвиток. А на крислатих гілках нашої влади гойдаються м’які, теплі гнізда й всілося в них вороння кланів корупціонерів, бодай би вони попадали всі й повиздихали, як вони жиріють на голодних дітях.

О.В. – Слабкому, знекровленому й недолугому (Україна зараз саме така) за будь-якої соціально-економічної формації – чи соціалістичній, чи капіталістичній, а чи теократичній – по-іншому якось вестися й не може… «Маємо те, що маємо». І найжахніше, що село – основа основ як моралі народної, так і підгрунтя економічного, – вигибає. А без села Україна стане не Україною, а сурогатним, жалюгідним наростом на тілі планети. Все може статися. Й… стається на очах. А протидіяти не змога.

Ю.М. – Кажуть, у американському метро в одному місці є два такі написи: напис перший: «Бог помер. Ніцше». І напис другий: «Ніцше помер. Бог».

О.В. – Хай там що і як десь пишуть – в Америці чи, скажімо, Німеччині – одначе парадоксальний вислів Фрідріха Ніцше про Бога – тільки вислів. Ні більше, ні менше. А нам би найсвятіше Божество зберегти, для поколінь наступних передати – Україну-матір.

Ю.М. – Ми, українці, у двадцятому столітті не дали бодай Булгакова, Платонова, Шолохова. Головко, Панч, Ле – зовсім не те. Можна подумати, що в нас не було талантів. Одначе це не так. У нас не було навіть тієї крихти схожості на свободу, яку все ж мала Росія. Наше гроно поетів – Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан – явище унікальне, могло розцвістися й розростися рясно. Але було задушене при корені. Росло, де воля: Маланюк, Багряний.

О.В. – Але ні: ми не гірші від росіян, а в багатьох відношеннях і кращі. І знову ж таки, повторю вслід за Тарасом: «У них своє, у нас своє…» Думається мені насамперед, що треба уникати найпідступнішого лиха: самих себе душити в обіймах власних, не шукати винних у власному боягузстві й зраді когось на стороні.

Ю.М. – Сьогодні в літературі розмився водорозділ між добром і злом у бік зла, і зовсім не беруться до уваги виховні функції літератури. Майже всі герої якщо не непорядні, то мало порядні. Раніше, а особливо в класиків, цей вододіл був дужче різким. Наприклад, у Марка Вовчка. Інститутка і її покоївка й інші героїні: Маруся, Оксана, вже аж такі красуні, працьовиті, щирі. Чи в П.Мирного в «Товаришах» – різке розмежування, і в інших творах – так аж до Григора Тютюнника.

О.В. – Літературний твір – як і письменник: він або є, або його нема. Про літературних героїв це саме кажу. До того ж, талант має бути – «не позичений, а власний». Ось критерій.

Ю.М. – Скільки лозунгів, закликів до всесвітніх Рівності, Братерства. Під буддійським знаком, хрестом, серпом і молотом. І все – обман або самообман.

О.В. – Обман у самих собі й для собі подібного. Бо ж боїмося заглядати у власні очі. Боїмося правди про себе…

Ю.М. – Усі борці за народну справу зазнали поразки. Їхня боротьба в майбутньому не увінчалася успіхами. Сумно. «Перемога або смерть». Перемогли. І далі починається боротьба «проти перемоги».

О.В. …Бо ті всі перемоги були дуті. Отож і смерть домінувала над життям. А ми нової крові прагнемо ще й досі… Безумці ошалілі.

Ю.М. – Дев’ятнадцятий вік був віком гуманізму, надій, боротьби за їх справдження. З нього – ХХ вік. Справдилося. Повна регламентація життя. Хода по струні. А людям хотілося свободи. Здавалося, за свободу – все…

О.В. – Йдемо поки що не туди й у напрямку не тому. Собі самим пилюку в оч кидаємо. А треба світла для очей і… щонайзіркіше дивитися у власну душу: у ній скарби і відкриття.

Ю.М. – Бідність, розчарування низів і жадібність, захланність верхів мали б створити вибухову атмосферу. І щось не видно. Корупція, некомпетентність влади – всі це бачать і миряться з цим. Поки що миряться і чекають революції. Звідки вона прийде?

О.В. – Нам нових революцій не треба – Жити треба нам власним життям. Найжаданіша світу потреба – буде мир. В любові – злиття.

Ю.М. – Ім’я мого народу по світу як не знали колись, так і не знають нині. Наче в маленькому містечку: не знають імен бідняків, а знають багатих панів, крамарів, лихварів. Бо нічого не завоювали, нічого не загарбали, нічого не просили, а жили своїм.

О.В. – То й добре: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою…»

Ю.М. – На початку війни у людей вилучали радіоприймачі. Оскільки нині йде війна з мораллю, з порядністю, було б ідеально, якби якимсь указом у людей були вилучені всі телевізори. У людей бодай трохи прояснілися б мізки.

О.В. – Телевізор серед народу українського називають «сіонською коробкою». Не випадково. Адже чужий він, телевізор, руйнівним зомбуванням. Викинути давно його треба з осель.

Ю.М. – Як «урегулювати» суспільство? Якось «урегулювати» треба, бодай у щоденному житті – потрібний порядок – дотримувати «не убий», «не укради» і т. ін. Праця, шлюб, навчання.

О.В. – І починати треба з того, щоби крок за кроком, у терпінні мовчазнім, непоказнім оволодівати чи не найтяжчим мистецтвом самих себе «регулювати»…

Ю.М. – Не люди, не їхній розум придумали природу. Вона «придумалась» сама. Через те й закони, її дії досконалі, а людські – ні. Людський розум експлуатує природу, намагається витиснути з неї якомога більше, псує її, нищить. Вона ж саморегулюється, самоіснує.

О.В. – Природи стільки в тобі, брате, скільки тебе для світу і людей на світі є…

Ю.М. – Гуманізм? Великі ідеї проголошують дрібні, нікчемні люди, нездатні йти за проголошеним. Те саме й демократія. Крім того, демократія тільки для себе, для свого кола. Вони не думають про люд, його життя.

О.В. – Усе це так. Та тільки боїмося називати поіменно й по національності – хто ці демократи. Чому… бо ми керовані. Керовані отим лайном псевдодемократичним, загребущим, без страму-совісті…

Ю.М. – Дивлюся на пташок… Насипав у годівницю крихт, пшона, прилетіла одна, дзьобнула й полетіла, за хвилину прилітає їх зграя. Так само діти, щось знайшов: «Сюди, сюди». Доросле ж пхає знайдене за пазуху чи до кишені, волочить у кущі й ховає…

О.В. – …Така «біологія» всього живого, що на світ Божий породжене. І кожна пташка, а чи звір, а чи людина, щоб вижити, свій рід-зграю прагне зберегти. Різниця тільки в тому, що людина найхитріша, найлихіша егоїстка, тому і шкодить сама ж собі…

Ю.М. – У старості ми часто блукаємо по руїнах молодості.

О.В. – …А щоб так не ставалося, пагіння молодості в суворості бережімо.

Ю.М. – Ніхто з нас за життя не знає, як нас потім оцінять на далеких літературних гонах, знаю напевно – цінуватимуть не за чиновницьку, письменницьку роботу, а по написаному. Хоч на тій роботі й намагався «служити» чесно громаді.

О.В. – Не знають, але здогадуються… А коли навіть не здогадуються, то ціни не навчились складати при житті. По смерті – поготів.

Ю.М. – На початку думаємо, що світ розвивається в напрямі прогресу, добра, істини, що у світі, нехай і повільно, утверджується соціальна справедливість. І інша ілюзія: майже всі люди добрі, служать правді, а потім, коли дивитися в очі політикам, які кличуть до добра й справедливості, то бачиш, що вони брешуть і всі слова хочуть повернути собі на користь, на владу. У молодості вірив у гуманність і демократію – не осягаючи їх як слід, вірив – вірою. І все життя боявся влади, хоч довгі роки вважав, що влада ця його. Потім зрозумів, що вона йому ворожа, як особі, як кожній особі, в неї зазвичай ідуть непорядні люди, і вся вона на знищення своїх супротивників, а не на добро. То як же жити людині, якими принципами?

О.В. – Жити просто. Конкретніше – не за ілюзіями й гаслами псевдодемократів. По совісті. По добру батьків. А інше все «приліпиться».

Ю.М. – Ми мчимо, летимо, весь час нарощуючи швидкості. Швидкості – це спалене вугілля, нафта, промайнуле життя. Вся цивілізація вилетіла в трубу.

О.В. – …Нікуди цивілізація не вилітає і навіть «у трубу»: вона стає е н е р г і є ю, як Ви, пам’ятаю, любили висловлюватися, Юрію Михайловичу. Усе на світі, підтверджую, із праха її вийшло і в прах увійде, окропивши ще й ще Усесвіт Духом несмертя-таїни.

Ю.М. – Сьогодні бачив у лісі галявину конвалій… Геть завалену сміттям. Якийсь нелюд вивіз машину сміття й завалив конвалії.

О.В. – Мерзенники не перевелись. Відтак згадалася картина (працював тоді провідником – у молодості ще). Яскріло сонце світанкове – я на роботу йшов і побачив, як палав вогнем жмут троянд на снігові. І сніг сліпучо сріблився аж очі різав… І квіти, якоюсь рукою викинуті з вагона, немов ридали сиротливо на снігу холоднім; і лайно – ще свіже, як дим, куріло поруч…

Ю.М. – Замолоду несамовиті, гарячі, а далі…

О.В. – Далі, як Бог пошле-дасть… Це стверджує як мудрий, так і не мудрий. Навіть дурний, як пробка.

 Ю.М. – Бджоли літали, носили мед, інші вентилювали вулики, ті тягли вощину й стерегли. Все доцільно й злагоджено. – Чому в них так, а в нас?.. – запитав син.– У них немає розуму – відказав батько. – Розум – зло?

О.В. – Розум – не добро й не зло. Але коли вже Бог наділив людину розумом (як виняток), то вона має бути відповідальною, а не жити безрозсудливо, підленько і лякливо.

Ю.М. – Ми всі приречені. На народження. На любов (її розчарування в ній). На одруження. На отаке життя. На смерть. На війну.

О.В. – Дурниці?! Як ти дивишся на світ, так і світ дивиться на тебе. Єдине, з чим я, додаючи, погоджуюсь: «Ми, земляни, на боротьбу одвічну приречені. І це найбільше щастя яко на землі, так і на Небі.

Ю.М. – Якщо я живу на землі не вперше, чому ж я припускаюся помилок?

Чи… один живу в порожнечі, до мене і після мене – біле поле?

О.В. – Помилок допускаємося – скільки б сотень і тисяч народжень-смертей за нами не стояло – бо… нерозумні. Але в тому то й розум незбагненний Творця всесвітнього, щоб помилки нас обсідали, як реп’яхи. А живемо не в порожнечі ми, не в білому полі – з Богом. І Бог наш щосекундно інший і незнаний. Він Батько над Батьками.

Ю.М. – Життя, як у піщаному годиннику, видно, скільки лишилося.

О.В. – Якби ж то…

Ю.М. – І навіть… Довженко. У житті, в роботі також був «вождиком», нетерпимим, жорстоким. Байдужим до доль людей, яких позривав із роботи, нещадним до підлеглих.

О.В. – Ніхто конкретно зараз не знає й не скаже, як там і чому так сталося, що Довженко «з роботи позривав людей» і яких морально-ділових якостей ті люди були. Це по-перше. По-друге, Довженко, як і всі, був, крім того, що геніальним творцем, звичайною людиною: всіх обігріти він не міг…

Ю.М. – У нас період Руїни. Ці періоди в нашій історії повторюються.

О.В. – Руїна на Руїну множиться. Отже, мав би відбуватися прогрес, а ми не тільки на місці тупцюємося, а й назад відкочуємося…

Ю.М. – Кажуть, що розгад усіх світових питань – там – у небі. А що, коли світ створив не Бог, а Сатана?

О.В. – Не окремішньо світ творився Богом чи Сатаною – разом! Відтак світ досі – сатанинсько-божий, божо-сатанинський. Може, завдяки цьому й не гине…

Ю.М. – Історія – жінка продажна. З ким вона зараз спить, того й славить.

О.В. – Історія спить із тим, з ким їй тепліше, солодше, м’якше. То справа її переконань. Вона продажна? – це ще подумати треба…

Ю.М. – Вічне: крилаті коні вперемішку з матюками нетверезих ротів. Ницість духу в погоні за словом.

О.В. – Інакше й бути не може…

Ю.М. – Коли кругом неправда і стає нестерпно, появляється поет і починає говорити за весь народ.

О.В. – Це так. Але ж треба, щоб і народ – поетом став. Точніше спілку з Богом мав.

Ю.М. – Усе життя вчили молитися народу. Він – великий. А що він нині? Спотворений, розсмиканий, денаціоналізований – розбовтане море. Народ треба творити.

О.В. – Для Бога один день що тисячу років, і тисячу років що один день. Отак і для великого народу (принаймні український народ саме таким і є, на хресті сатанізму й олжі розіп’ятий). Але творити і повчати народ – це не з тієї опери…

Ю.М. – Кожен із нас, письменників, плекає сам себе. Перебільшує власну особу, власні писання, пишається «муками творчості», похвалами і навіть приниженням. Без цього б він не писав. Наші далекі попередники теж дещо лицемірили, але вони лицемірили на великому – бачили себе рятівниками нації, вболівальниками за людей, за ідею. І це «лицемірство» перемогло, залишило їх для нащадків.

О.В. – …Дух людський – несмертний. А отже, й Слово, коли на всекосмічні орбіти виходить. А вимагати від слабкої, амбітної людини « нелицемірства», чи це буде письменник, а чи навіть святий, – блюзнірство, близькозорість. До того ж від нахабного людського его нікому не вдавалося втекти. І не втече ніхто. Навіть коли переселиться на житло постійне на планету якусь іншу в космосі далекім…

Ю.М. – Уже майже не лишилося письменників довічної літератури – класичного напряму. Невідомо, чи повернеться література до відповідності, реальності життя.

О.В. – …Ще повернеться. Не надовго. І знову сатанізм і збочення триватиме (не лише в літературі), поки цивілізація стане розвиватися на принципах моралі й совісті. Коли гармонія і чистота Всесвіту служитиме взірцем, немов зоря…

Ю.М. – Письменник завжди був пророком, літописцем, суддею. Тепер його хочуть звести до ролі «затейника». І парадокс – чимало молодих із середовища літераторів із цим погоджуються і цьому сприяють. А хто ж захистить Україну?

О.В. – Письменників, що від землі і тих, що із народом, котрий у поті чола свого хліб добуває, а також пісню власну творить, – таких мізерне число.

Ю.М. – Нинішнє письменницьке молоде покоління байдуже до проблем політичних, національних, енергія спрямована на гроші, маленькі самоствердження кожної особистості зокрема і знову на гру, але вже чисто літературну. Куди буде спрямована енергія наступного покоління?

О.В. – На те саме, що й відбувалося з поколінням нинішнім: не стільки на боротьбу за утвердження нації й держави, скільки на імітацію боротьби, сильніші, тобто талановитіші, хитріші, об’єднуючись у зграї й зграйки, витіснятимуть і «поїдатимуть» нездаровитих. Явні ж, відкриті донкіхоти будуть жорстоко понищені або ж по тюрмах сидітимуть. Те саме буде. А що покоління нинішнє байдуже до проблем політичних – так це добре. Годі один одного дурити, збираючи сливки слави обдурювачами, як це було за тоталітаризму. Цим я не звинувачую письменників, а кажу те, що є було і буде. Природа людини незмінна.

Ю.М. – Людське життя смислу не має. Життя окремої людини: військова кар’єра, відточена майстерність робити храми чи писати книги. Кожен починає спочатку. Але, мабуть, має смисл життя людства загалом, в тому, як воно для чогось замислене (якимось чи чимось) і розвивається. Комуністична ідеологія ще повернеться… У якій одежі, у якому прямуванні?..

О.В. – На такі всеохопні питання простої відповіді не існує… Але Ви, Юрію Михайловичу, наскільки я зрозумів із коротких розмов із Вами, відстоюєте ідею саморозвитку, самотворення матерії; а отже, саме в собі відкривається й шукає себе людство багатомільярдне. Як Ви стверджуєте: з а г а л о м. То чому ж тоді окрема людина так само не розвивається? Те і з кожним щонайнепомітнішим індивідом відбувається, з огромом Галактик, порошиною кожною. А куди прямуємо, на це відповіді немає й не буде. І першоштовхач, зачинатель буття Природа відповіді досі не давали і… ніколи не дадуть. Аби самій не згинути у нетрях протиріч.

Ю.М. – Чому світом володіють люди – такі захланні, жорстокі, а не солов’ї, зайці чи хоча б сороки!

О.В. – А хто сказав і по якому праву? Це все ілюзії про наше «володіння». Ми тля. Хоча і найсильніша. Мерзенна тля.

Ю.М. – Якщо «матерія» – все і ніщо, вона матеріальна і нематеріальна, отже «ніщо» всесильне й незнищенне, і світ всесильний. А це веде до вищої сили в невідомому нам розумінні. Легко повірити в неї, але важко їй поклонятися, бо ж нащо вона створила (вільно чи невільно) таку стражденну істоту як людина, дала їй дрібку радості й велетенський міх страждання.

О.В. – Умовні речення «якби» чи «якщо» завжди трохи смішать, адже такі запитання в кінцевому результаті – лише розуму довільна гра і самовпевненість дурна. Відтак на думку приходить анекдотичне: «Якщо Бог усесильний і всемогутній, то чи може він створити такий камінь, якого і сам не підніме…» За логікою, коли Бог усесильний і всемогутній, – то може. Але який він усесильний і всемогутній, якщо каменю такого не підніме? Абракадабра. Абсурд. Це кажемо й про видиму й невидиму матерію.

А щодо такої стражденної істоти як людина, то, думається мені почасти: тварини – ще страджденніші. Але ж людина в своїй погорді, засліпленні тварину взагалі на нуль множить…

Ю.М. – Людство стає все витонченішим, опускається морально все нижче, саме витонченість надає можливість обманути всіх (і себе самого), все гидке у світі вигадують розумники, надто, коли вони вкупі, а дурні вже беруть готове і «впроваджують».

О.В. – І найхитріший себе перехитрив, бо… розумник. За прикладом далеко ходити не доводиться. Скажімо, селянин, що як віл із плуга турбот земних не розпрягався, знав ціну поту, а тому й мораль у нього відповідно чиста, праведна. Селянин цінував понад усе і працю, піт, пролиту кров. Але ж потроху, непомітно з’являлися й росли мудригайли, що, як гриби-поганки, засмічували, отруювали світ. Вже, вважай, і природу, ми загнуздали, змусивши її на себе «працювати». Проте навіть не помітили, що стали придатком ницим до неї…

Ю.М. – Тільки Дух може об’єднати людей (народи), скільки разів намагалися це зробити мечем – марно. Але духовна ідея має бути велетенською. Й властиво співзвучною душам багатьох народів.

О.В. – Як мовив наш батько української філософії Григорій Савич Сковорода: «Плоть нічтоже – Дух животворить…» І в кожного народу цей Дух прив’язаний паколом любові до конкретних Неба і землі. Отак і живемо в сум’ятті споконвічнім. Роз’єднано-об’єднано, об’єднано-роз’єднано.

Ю.М. – Митці втрачають свою первозданність, «наївність» дивуватися світом і дивувати інших, силу рвати всі пута довкола себе.

О.В. – А це тому так, що Богом живемо лише приблизно, намагаємось його анатомувати чи у Число загнати, а чи у ще якусь нісенітницю. Тому й наївність Бог нашу забирає, тому й не стільки пута рвемо, як невільниками стаємо зла і сатани. Насамперед митці.

Ю.М. – Я спостерігач, а не діяч, і за способом мислення, і за конфігурацією душі. А життя повсякчас ставило мене в дію: редактор журналу, голова СПУ, і в сім’ї теж усе на мені. Не знаю чому.

О.В. – Отой, що в Небі, – все він знає й усіх нас розставляє на свої місця. Ми лиш виконавці недолугі та мілкі. Хоч декому чогось вдається досягти. Мабуть, тому, що так належить бути…

Ю.М. – Жива клітина – тільки програма (більше там нічого немає), вона весь час розвивається, програма закладає нову програму. А хто ж заклав першу? Звідки вона? І звідки той, що заклав?

………………………………………….

Програма ж не помирає? Тоді існує безсмертя. Чиє?

А в принципі – пізнати не дано, і лізти туди не треба.

О.В. – То ж бо: не треба. Але… водночас і треба лізти. Хоч як не «обпікались», гинули в смертях непоясненних. І все задля несмертя. Помацати його лиш не дано. І теж – не треба. Досить, Боже, того, що ти існуєш не тільки сам по собі, але й у кожному із нас. Не треба мучитись отим: хто Він і де той Програміст? Оселя де? В тобі? В мені? Коли він народився? Одне я знаю, зором Духу бачу: Він вічно існував.

Ю.М. – …одного дня ми всі прокинемось в поїзді на тій самій станції, з якої від’їхали.

О.В. – …Тобто кола земні, особистісні замкнуться. Щоб розімкнутись.

Ю.М. – Мабуть, людина не була ніколи такою самотньою, як нині. Дикуни жили гуртом. Колись у селах – громадою. А тепер? Держава неначе й не тиранує, але й не захищає і не згуртовує, і в селі всі нарізно. Партії – це зграї по суспільному здобуванню харчу. Здобув – і у свою нору.Європа катастрофічно старіє. Навіть такі в недавньому жваві країни, як Франція, не можуть звести кінці з кінцями. Суспільство скрізь розпорошене, закони примарні, майбутнє темне.

О.В. – Не так, Юрію Михайловичу. Не треба спрощувати. Дикунство в минулому, і слава Богу. Ми туманно й не конкретно уявляємо, яким воно жорстоким і безжальним було. Життя тоді зводилося до щонайжаданішого, інстинктивного: вижити. А Духа Неба для дикунів не існувало… Інша річ, що ми незмірно порозумніли, тож оселю душ будуємо. Щоправда, таких небагато будівничих. Особистостей. Деміургів. Творців. Це завжди маю на оці. І це вселяє віру, що усеземна Цивілізація житиме довго, хоча й загине. Але… воскресне.

Ю.М. – Протягом 18 -19 століть ми були відрізані від світової філософії, не акумулювали її в себе, й тепер це відбувається на всій нашій літературі, на науці, ми робимо маленькі відкриття відкритого раніше.

О.В. – Колесо відкрите з бозна-яких часів незнаних, але ж продовжуємо відкривати – колесо в колесі і якісь новітні колеса. Так в усьому світі, і не варто перейматися занадто й зайве таким станом речей.

Ю.М. – Учора я забрав із батьківської хати єдину річ напам’ять – мідний безмін. Либонь, ще 18 століття – важить на фунти. Скільки ним переважено жита, пшона, іншого збіжжя, і думаю: взяти б і переважити на землі добро і зло, любов і ненависть – чого більше? Так мало любові.

О.В. – Багато чого нам не дано знати певне, але, віруючи у Всевишнього, переконаний безсумнівно: добра і зла на світі стільки, скільки й треба: аби світ у мудрій рівновазі тримався. І так усе в рівновазі. Але дурній, слабкій та ще й обмеженій людині завжди чогось не вистачає, завжди вона у ворожнечі із собою. Бурчить і нарікає.

Ю.М. – Люди думають, що це вони винайшли й водять поїзди, кораблі, літаки, а це було задумано бозна-коли. Тобто не конкретно задумано, а прокреслено шлях. Шлях еволюції. Хтось створив людину, і то у Євангелії правда, що створив за образом і подобою своєю. Інакше він не міг створити. А щоб воно жило і розвивалося – еволюціонувало. І воно, либонь, буде еволюціонувати. Тут, на наших планетах. І поки що істинного шляху ми не бачимо. Може це й буде отой штучний інтелект, а може він створить щось інше. Усе це в тому разі, якщо людство не перекреслить само себе. Але й тоді все почнеться спочатку.

О.В. – Я також оптиміст. Й не тільки й не стільки життя, що на Землі прогрішеній…

Зауважу й щодо творення людини: не Бог створював нас за подобою-схожістю із ним, а ми витворили Бога за подобою своєю. До речі, такого, аби за ним сховатися… Та ще й прикритися ним. Хитруни.

Ю.М. – Колишні диктатори – Сталін, Хрущов – були дикі й дико керували культурою. Нинішні просто плюнули на неї, вони її бояться і вважають, що вона їм непотрібна, а на свій слід в історії їм також наплювати.

О.В. …Навіщо так наохляп і скороспіло в одну купу все змішувати. Сталін, Хрущов. Одразу незаперечно, однозначно їх одним аршином міряти.

Ю.М. – Блохи можуть заїсти найлютішого вовка, а миші слона…

О.В. – З цих двох зол краще вже хай зостаються «санітари» – вовки, ніж така нікчемна гидота, як блохи й миші.

Ю.М. – Народ і інтелігенція. Дві різні даності. Вони не зблизились, не знайшли порозуміння між собою. Народ терпить, народ звик, народ примирився. Інтелігенція бунтує на кухні за чаркою.

О.В. – Немає в нас інтелігенції. Немає і еліти. Такої, щоб за нею можна було і в вогонь і в воду. Та й народ «підгнив», хирлявим став за століття розбрату й безуспішної боротьби-колотнечі.

Ю.М. – Ми (люди радянські) ніколи не почували справжнього потягу до волі. Справжній потяг до волі почували козак Голота, Нечай, Морозенко (Хмельницький не зовсім), Кармелюк, Максим Залізняк.

О.В. – Не фальшивте, Юрію Михайловичу – почували ми потяг до волі. Ще й як! А за віщо ж тоді саджав радянський режим Чорновола, Лук’яненка, Стуса, Глузмана? Просто так – надумалось службистам – і в кутузку їх? О ні! А більшість із письменників (та й просто сіромашна голота) були обережними обережниками, а зараз вони голови попіднімали – за героїв – аж «потіють та товпляться…» – себе видати прагнуть. Коли ж іще глибше копнутися, то почуття «святої волі» для людини вроджені, не тільки батьком матір’ю дані, а й Богом закладені. Інша річ, що за волю маємо боротися всіма фібрами душі, а не рабами ницими конати… Я шкодую тільки через те, що з двох цінностей – свободи й кар’єри – творці переважно вибирають кар’єру. І не тому, що нутро у них прогниле і смердить, а що попадають мимоволі в петлю таких обставин, коли їм кар’єра порятунок…

Ю.М. – Наші опозиціонери. Вони на один копил. Переливають із сулії в сулію ті самі програми. І виникає підозра, що за умов кожен із них стане Януковичем. Немає нових, демократичних поглядів, свого оригінального світогляду, своєї потрібної людям інакшості.

Чи появиться?

О.В. – Появиться. Неодмінно появиться. Україна стане в числі, а може й на чолі народів світових потужних. Адже за таку Україну і українські боги, і українське сонце золоте.

 

Київ, 1 – 5 січня, 2021 рік.

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!