Юрій ВИННИЧУК: "Ви ще мене не знаєте, але ви ще мене пізнаєте!"

93

Відомий український письменник
уголос розмірковував про львівську богему та жіноче питання в літературі

 

Юрію, розкажіть, будь
ласка, про житіє богемноє 70-тих…

Я описав його частково у книжці „Груші в тісті”. Наше житіє
було винятково підпільним, бо офіційні письменники, члени Спілки, мали своє
богемне життя, і ми з ними не перехрещувалися. Нас не друкували, ми писали,
малювали і співали для себе, і це теж було в кайф. Ми мали своїх фанів і
фанаток. Юні інтелектуалки якось не дуже пропадали за членами СПУ, яким на
гачок потрапляли лише початкуючі поетеси, яких вони витягали за вуха в
літературу. Була така приказка: „Коротич – це драч молодих поетес”. У фарватері
практично кожного 60-десятника можна знайти поетес, яких вони ставили на ноги
та в інші пози.

Ми не мали змоги комусь допомогти, бо самі були, як бездомні
пси, зате любов, яку нам дарували наші прихильниці, була щирою і непідробною.
Ні Микола Рябчук, ні Олег Лишега, ні Володимир Яворський, ні Грицько Чубай, ні
художники Юрко Кох та Володимир Кауфман (в обох предки були німцями), ні
відомий нині російський прозаїк, який покинув Львів, Ігор Клєх – ніколи не
працювали постійно на одному місці, а весь час кочували. Я взагалі не любив
ходити на роботу від дзвінка до дзвінка і, маючи філологічну освіту, працював
художником-оформлювачем, займався фарцуванням (себто спекуляцією) та іншими
справами, які межу­вали з криміналом. А весь вільний час я присвячував
літературі, цілими днями просиджував у науковій бібліотеці. Задля цього навіть
влаштувався на кілька місяців до архіву на посаду наукового працівника, щоб
отримати відповідний читацький квиток. Ми писали тільки те, що нам хотілося
писати, і в нас нема творів, за які нам було б сьогодні соромно.

 

Теперішня львівська
богема дуже відрізняється від тодішньої?

Я теперішньої богеми не знаю. І не знаю, чи вона є. З
колишніми друзями бачуся зараз рідко, але в мене є друзі серед молодих
літераторів, з якими я радо можу посидіти за пляшкою. Під час осіннього
книжкового форуму у Львові я у своїх Винниках організовую Свято винограду. І
тоді власне відбуваються справжні богемні посиденьки аж до ранку.

 

В одному з інтерв’ю
Ви себе назвали «дуже специфічним пияком». Алкоголь – обов’язковий атрибут
літературної легенди?

Я ніколи не замислювався над творенням якоїсь легенди. Мені
це по цимбалах. Я живу так, як мені подобається. П’ю лише добрі вина. Хочу –
п’ю, не хочу – не п’ю. Не люблю пити за командою – мовляв, вип’ємо за те-то й
те-то. І взагалі я частіше п’ю вино сам з собою, аніж у товаристві. Але у мене
є своя міра. Якби її не було, скінчив би так, як чимало моїх знайомих і друзів.

 

А як щодо
донжуанського списку?

Він ще не опрацьований. Я от прочитав у Генрі Міллера серію
портретів його любасок і подумав, що треба б і мені такий сотворити. Тим
більше, що окремі панночки, з якими у мене був роман, уже й самі описують наші
стосунки у своїх книгах. Так що і я став літературним персонажем. Це вони мені
мстять за фразу у „Весняних іграх”: „Жінок треба любити і перетворювати на
літературу”. Вони це зрозуміли буквально і перетворюють на літературу мене. Але
покинута жінка ніколи не буває м’якосердою, тому мій образ у їхніх творах
насичений їхньою їддю. Я там негативний і потворний, як Карабас-Барабас. А вони
в моїх творах навпаки – в образах прекрасних фей.

 

«Жити з поетесою –
все одно, що пити коктейль з горілки і портвейну. Кайфу море, а голова тріщить»
– Ваша цитата. А які ще жінки Вам подобаються?

Гарні. І не так жінки, як дівчата. Щодо співжиття з поетесою
чи взагалі із мисткинею, то є одна сумна закономірність: жінка може стати
видатним митцем лише пожертвувавши сім’єю. Переважна більшість поетес були
самотніми, розлученими або вели вільне життя, мали кількох чоловіків. Були і є,
звісно, винятки, але, як сказав філософ, винятки тільки підтверджують правило.
Поетеси – особи імпульсивні, і що талановитіші, то імпульсивніші й нервовіші. З
ними жити можна лише в період їхнього творчого дозрівання, а коли дозріють –
все, гаплик, треба тікати. Я колись давніше потрапив у компанію поетес і
художниць з цілком порядних родин. І що цікаво: у всіх у них були проблеми з
психікою, дехто навіть потрапив до лікарні. Жінці важче нести тягар таланту,
ніж чоловікові. Чоловік може собі розслабитися з пляшкою, а для жінки ця забава
небезпечна.

 

Як ви ставитеся до
конфлікту „батьки-діти” в літературі?

Ну, це ж було у всі епохи. „Діти” завше відзначалися більшою
поступовістю, ніж „батьки”. От і зараз ми бачимо по один бік „батьків”, які не
знають мов, не володіють комп’ютером й Інтернетом, і „дітей”, які на всіх цих
ділянках доволі просунуті. І ось „діти” починають вживати нецензурні слова, а
„батьки” – нервують, хапаються за голови. Та й не тільки „батьки”, а й деякі
„діти” з тих, що за рівнем освіти залишились в таборі „батьків”. От наприклад
такий О. Яровий. Теж волає про „матюччя”. Але я не розумію, в чому проблема: не
хочете, не читайте. Але треба второпати одну річ: у тій Європі, в яку ми сунемо
своє рило, такого поняття як матюк нема. Я читаю книги і дивлюся фільми на всіх
слов’янських та на англійській мові. І можу сказати, що, звичайно, в
екранізаціях творів Діккенса чи Флобера матюків нема, але у фільмах на сучасну
тематику – безліч. І як нам далі з цим жити? Не йти в Європу? Я, скажімо, не
матюкаюся у своїх творах, але не вважаю, що це страшне зло, про яке навіть
мусила своє віще слово сказати Ліна Костенко. В «Літературній Україні» постійно
чути завивання на тему „просунутих” авторів, грантоїдів, „дітей капітана
Гранта” і т. д.

 

А що таке ґрант у
вашому розумінні?

 Це стипендія. Кожен
письменник може з неї скористати і пожити собі у якомусь замку на шару. Але для
цього треба знати мови. Отут і облом. І починає жаба дусити. А чому не я? А
причина ще й у тому, що багато членів НСПУ видаються у якихось зацофаних
видавництвах, які практично не торгують їхніми книгами. От я зайшов до
найпопулярнішої у Львові „Української книгарні” і поцікавився, чи є книги
авторів, про яких в „ЛУ” пишуть хвалебні оди. Нема. То хто у цьому винен?
Колись дзвонить мені одна літераторка, яку я назвав „сірою мишкою”, і доводить,
що вона не сіра, бо видала 18 книг! А де ці книги? Я навіть у науковій бібліотеці
цікавився: є оці автори чи ні. Нема. Є лише якісь давніші видання. А як казав
мені директор наукової бібліотеки: „Якщо цього автора нема у нашій бібліотеці,
то його нема взагалі”. І в цьому є глибокий сенс. Я, наприклад, стежу, аби мої
книги були в бібліотеках, сам заношу і дарую. Тепер поставте себе на місце
зарубіжного перекладача. Який хоче щось перекласти, але – не може ані купити,
ані замовити у бібліотеці.

 

А ви себе вважаєте
просунутим?

Я себе сам ніколи нікуди не просував. Я видавав книжки, які
ставали популярними, на них звертали увагу за кордоном і перекладали. Але я для
цього не робив жодних зусиль. Вже опісля я зближувався з перекладачем і в нас
виникали дружні стосунки. Деякі свої оповідання я сам перекладав.

 

І насамкінець
побажання читачам від Юрія Винничука.

Побажання, тости, анекдоти і т. д. – це якраз те, що я
робити не вмію. Що я можу побажати читачам? Відразу постає запитання: яким
читачам? Моїм? Ну, якщо моїм… Хіба словами поручика Лукаша з „Пригод Швейка”:
„Ви ще мене не знаєте, але ви ще мене пізнаєте!”

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!