Юрій ЩЕРБАК: “Люди без моралі – це смертохристи”

146

Юрій Щербак – відомий
український державний діяч, дипломат, посол України в Ізраїлі, США, Мексиці,
Канаді, доктор медицини, письменник, чия книжка «Чорнобиль» обійшла багато
держав світу в перекладах. Приводом для зустрічі став його новий роман «Час
смертохристів. Міражі 2070 року», що вийшов у видавництві «Ярославів Вал». Цим
твором Щербак-романіст повернувся в літературу.

 

Юрію Миколайовичу, як
виникла ідея написати роман «Час смертохристів. Міражі 2070 року»?

Насамперед хочу сказати, що роман важливий у моїй біографії.
В 1991 році вийшли моя документальна книжка «Чорнобиль», після того я не написав
жодного оповідання, жодної повісті. 1992 року в інтерв’ю московській
«Литературной газете» я сказав, що більше прозу не писатиму. Отакий виявив
максималізм, на той час логічний, то не було кокетством чи брехнею, я тоді
вірив і тепер вірю, що правильно робив: час і сили забирала напружена робота як
депутата Верховної Ради СРСР, як міністра охорони навколишнього природного
середовища, як лідера Партії зелених України, і тим паче як посла.

Тепер я відійшов від активної державницької роботи, зайнятий
політично-публіцистичною діяльністю, з’явилися час, гармонія і свобода, які
потрібні кожному авторові, незалежність, особливо від тих, хто читає тебе,
скажімо, на державній службі. Я реалізував давню мрію. Прелюдією до «Часу
смертохристів» можна вважати попередню книгу публіцистичних статей – «Україна в
зоні турбулентності», яку видано торік,– геополітичні роздуми про долю нашої
держави і можливі події, які формують цю долю.

 

Як Ви визначаєте жанр
«Часу смертохристів»?

Гостро-політичний трилер і антиутопія. Хочу, щоб якомога
більше людей прочитало цю книжку, тож авантюрний сюжет додає цікавості.

Я ніби зазирнув у майбутнє, але не хочу щоб мої пророцтва,
не дай Боже, справдилися, бо йдеться про похмурі речі. Роздуми над тим, що
відбувається у світі, приводять до висновку, що ми стоїмо на порозі доби
великої непевності й великих конфліктів. На жаль, так складається XXI століття.
Власне, про це я пишу.

Спочатку оповідь здається фантастичною, але будь-яка
ситуація, пов’язана з головним героєм – начальником військової розвідки України
генерал-лейтенантом Гайдуком, має реальну основу, навіть повороти у міжнародній
долі цього героя реальні, хоч написано у формі гротеску. Багато років він
працював в Америці (в майбутньому – це конфедерація країн Північної Америки, до
якої входять США, Канада і Мексика). Генерал повертається в Україну, де і
розгортаються події в 2070 році.

Що мене мучило? Особливо після повернення в Україну, коли я
побачив конкретні ситуації політичного та економічного життя, часом страшні
сюжети українських доль. Я подумав про те, що виникла якась нова порода людей,
я їх спочатку назвав «новолюди», тобто істоти без жодних натяків на будь-яку
мораль, на совість. Це дуже серйозно, і ми маємо розуміти, що сталося. В усі
часи були люди без совісті й моралі. Проте їх менше було. Тепер надто багато, і
це лякає. Я вигадав свій термін, сподіваюся, що неологізм «час смертохристів»
увійде в обіг.

 

Отже, смертохристи –
це…?

Ті, які оголосили, що Христос помер, він не Бог, просто
людина, і що його принципи добра, милосердя, справедливості – ілюзія.
Смертохристи пропонують своє жорстоке насильницьке бачення світу. Це передбачає
небезпечний розвиток людських доль. Якби йшлося про одну людину, скажімо,
якогось керівника-самодура, можна було б ігнорувати, але мовиться про масові
процеси. Тривогу щодо смертохристів, які почали окупувати людські душі й
Україну, я хотів, власне, вивести в цьому романі.

У романі є така страшна річ: персонаж каже: «Уявіть собі, що
ми останні українці у світі». Ця тема не вперше у мене проголошена, у книзі
«Хроніка міста Ярополя» один професор теж уявив, що він останній українець.
Однак тоді не було реально такої небезпеки. Нині вона є, і ми маємо
замислитися: «Невже нація зникне і залишиться тільки територія, яка називалася
Україною?».

 

Згадану книгу
«Україна в зоні турбулентності» сприйматимуть як ідейну преамбулу до роману. Її
проблематика, аналіз, діагноз, прогноз відлунюють в романі в художній формі. А
в якій позиції до «Часу смертохристів» перебуває ще одна Ваша книжка «Україна:
виклик і вибір»?

Я вдячний, що ви пригадали мою першу після повернення з
Канади книжку «Україна: виклик і вибір», яка вийшла 2003 року у видавництві
«Дух і літера». На той час я читав лекції про геополітику у Києво-Могилянській
академії й моїм студентам ця книжка придалася як підручник. То була розминка,
підготовка, конспект до кристалізації моїх геополітичних поглядів перед книжкою
«Україна в зоні турбулентності», я там зводив докупи різні міжнародні ситуації
з Україною, аналізував прогнози щодо участі України в НАТО, в Європейському
Союзі. На жаль, багато чого залишилося актуальним. Перше – це відносини з
Росією, які погіршувалися і доходили до критичної точки, і тепер вони не
найліпші. Друге – це наше тупцяння на шляху до Альянсу, нині ходу взагалі
припинено. Третє – відносини з Євросоюзом сумнівні,– поки українська еліта і
суспільство не приймуть європейські цінності, ми не станемо членами Євросоюзу.

 

Є відчуття, що існує
два якісно різних Юрія Щербака. Один писав до міжнародної кар’єри дипломата,
другий – після. Принагідно зазначу: існує думка, що письменник тоді
надпотужний, коли він – дитя двох культур, а ще краще трьох. Згадаймо
феноменальних латиноамериканців Маркеса, Борхеса, Амаду, які вчилися в
Сорбоннах і Кембриджах, багатьох європейців, котрі увібрали культури кількох
країн. Ви теж є вихованцем мінімум двох культур, побачили світ. Один Щербак
прагматично-приземлено вникав в українські реалії, другий Щербак отримав
можливість дивитися на події з космічної висоти. Чи так?

Побоююсь таких патетичних означень: космічний погляд. Хоч
ідея про двох авторів, а може, і трьох, видається правильною. Я став іншою
людиною після набутого досвіду. Побачив неймовірні речі, які наснитися не
могли, і багатьом невідомі в Україні. У Білому домі уявив, яким би щасливим був
мій батько, коли б дізнався, що син спілкується з президентом США, прогулюється
з ним – той показує Білий дім. Це я говорю для емоційного розуміння.

Я багато увібрав від західної культури, найбільше від
американської, чимало читав текстів, щодня сприймав телеінформацію, зустрічався
з людьми, тобто жив тим життям. Отже, є момент подвоєння чи навіть потроєння
автора порівняно з письменником-лікарем, який колись знав своє місце в умовах
радянського концтабору, в якому ми всі жили. Оскільки я не був членом партії,
не належав до якихось керівних органів, я міг бути лишень санітаром тринадцятої
категорії, якому дозволяється працювати в лепрозоріях. І я працював у
лепрозоріях під час епідемії холери, був у вогнищах чуми. Такий був мій досвід.
Він також катастрофічний. Друзі-літературознавці у зв’язку з новим романом
нагадали мені, що в основу моїх творів було покладено катастрофи. Перший твір
був про катастрофу в лабораторії, коли смертельним вірусом заразилися
співробітники і три дні до смерті вони переживають у карантині. Роман «Причини
і наслідки» про те, як смертельний вірус сказу охопив Україну. «Чорнобиль» –
про планетарну катастрофу, яка розгорнулася на наших очах. В новому романі теж
ідеться про катастрофу, але уже про глобальну – про третю світову війну.

Отже, справді є два-три автори, один із яких залишився в
минулому. Та я ніколи, думаю, не зраджував своїх ідеалів, перші свої оповідання
ціную і вважаю, що вони чесно написані, для мене це має велике значення.

Якщо мати під космічним поглядом розуміння геополітичних
процесів, то ви маєте слушність, точка зору збільшилася, оптика така, що
дозволяє бачити-аналізувати, що відбувається у взаємопов’язаному світі. Ми
живемо в перехідному періоді, проминула стабільність, яка була навіть під час
«холодної війни». Духовна деградація, глобалізація, економічно-політичне й
природне розбалансування призводять до глобальної втрати гармонії й
перспективи. Утім, у романі багато ситуацій може видатися надуманими, але вони
не є такими, бо фактично – це віддзеркалення нинішнього світу.

 

Якою мірою «Час
смертохристів» фантастичний у сенсі антуражу?

Я не збирався писати про технічні дива, в романі мінімум
антуражу майбутнього. Акцентував на людях і подіях. Погляньмо, скажімо, на
п’ятдесят років назад – у шістдесяті. Щось принципово змінилося? У багатьох
людей ті самі меблі в квартирах. Так, є Інтернет, мобільний зв’язок, але основи
життя мало змінилися, так само буде і в майбутньому. Звісно, придумають ще
якісь технічні новації, суспільство ще більш глобалізується: коли почнеться «повзуча»
війна і буде перерізано шляхи сполучення, ми одразу деградуємо до певного
примітивного рівня. Загинуть високі технології, бо їх підтримувати непросто.
Отже, повторюю, я навмисно не хотів неймовірними фантасмагоріями забивати
голови читачам. Головне – те, що буде з нами, яка доля спіткає українську націю
і світ.

 

Дедалі частіше
лунають думки про надто низький інтелектуальний рівень можновладної еліти. Що
скаже з цього приводу не дипломат, а громадянин?

У романі діють люди, яких названо смердами, це фактично
кріпаки. Проведу таку паралель. Нині мажори дозволяють собі вбивати людей,
їдучи на крутих машинах, і не мають жодної покари, це жахливе свавілля означає,
що ми живемо у феодально-кріпацькому суспільстві. Тож у творі є такий епізод.
Головний герой розповідає керівництву України: «Ви ж послухайте, яка гра
відбувається – гонки Монте-Карло: мажори на крутих тачках змагаються, хто
більше вб’є на вулицях людей». Цей гротеск із нашої дійсності взято, нинішні
реалії можуть довести до абсурду і краху.

Потенціал ненависті зростає. В романі один із близьких мені
героїв – священик отець Іван (його потім розпинають жахливо) – каже: «Я не
знаю, як упоратися з потенціалом ненависті, люди хочуть братися за сокиру і
убивати». І це показано: починають вбивати чиновників, олігархів, просто
багатих людей. Ми маємо усвідомлювати: терпець має межу. Сила демократії в
тому, щоб цю пару, яка накопичується в середині суспільства, якимось чином
випускати, а не робити так, щоб вибухав казан.

У творі показано: наше недалеке майбутнє – плід нинішніх
процесів і розкладів. Що для мене дуже важливо? Політики не можуть цілковито
втратити совість, не можуть бути абсолютно жорстокі й безчесні, бо (хоч
політика – цинічне заняття) є певні межі цинізму і зневаги до людини.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!