Юрій Мушкетик: «Ми вистоїмо і не розсиплемося»

366

Юрій Мушкетик передусім цікавий тим, що є талановитим письменником, який став класиком за життя. Його перу належать романи «Крапля крові», «Гайдамаки», «Позиція», «Рубіж», «На брата брат», «Яса», «Гетьманський скарб», «Біла тінь», повісті «Обвал», «Біль» і багато інших вагомих творів. З 1956-го по 1972 рік Юрій Михайлович – головний редактор журналу «Дніпро». В роки перебудови очолив Спілку письменників України. Також був одним із секретарів Спілки письменників СРСР. Герой України. Сьогодні Юрій Мушкетик, як і раніше, занурений у творчість, а також у злободенне життя України, яким щиросердно переймається.
Зустріч з корифеєм, звісно, змушувала фіксувати всі подробиці, зокрема й ті, що передували розмові. «Коли йдеться про постать такого масштабу, другорядних деталей нема», – налаштовував я себе.
У Кончу-Озерну я поїхав на спілчанській іномарці під водійством легендарного шофера Володимира Беді. А легендарний він хоча б тому, що возив впродовж кількох десятиліть кількох керівників Спілки письменників – Юрія Мушкетика, Володимира Яворівського, Віктора Баранова, Олександра Божка, нині — Михайла Сидоржевського. Уявляєте, скільки він бачив і чув, причому не лакованого і не ретушованого. Про Юрія Мушкетика Володимир Ількович без позування сказав: «Я вважаю його своїм другим батьком. Це напрочуд людяний чоловік, якому абсолютно не притаманні пиха та зарозумілість. Не було жодного разу, щоб він мене залишив голодним…»
Та ось прохідна, кнопка виклику, охоронець… Знову їдемо, вже закритою територією. Водій киває головою: «Це – дача Миколи Жулинського. А це хороми доньки Юлії Тимошенко».
Біля синього паркану авто зупиняється. Хвіртка не зачинена. Заходимо без перепон. Назустріч біжить кумедний кучерявенький песик (дуже нагадує собаку з фільму «Маска» з Джимом Керрі на ім’я Май Лав). Дзвінко гавкає, але напрочуд дружелюбно.
А ось і господар – Юрій Михайлович Мушкетик. Вітаємося. Письменник жартома бідкається: «Рекс належить онукові Глібу, але він збагрив його дідові». Тим часом Рекс від широти душі радісно заметляв хвостом і поліз обніматися. «Бачте, який лагідний. І це добре», – зазначає хазяїн і веде гостя до хати. «Я чекатиму в  машині» – зронює водій Володимир Бедя. Подвір’я й будиночок мають найскромніший вигляд з нальотом такого собі романтичного запустіння. Всередині дім має ознаки житла холостяка.
«Ви знаєте, я голодний, – несподівано мовить Юрій Михайлович. – Зараз швидко почищу картоплю і ми з вами поснідаємо. А потім поспілкуємося».
Ми опиняємося на кухні, справді з’являється тазик з картоплею. «І я хочу чистити, – кажу, – дайте ніж». І ми в чотири руки починаємо чистити картоплю.
– Оце так пощастило, – з захопленням констатую, – разом із класиком і Героєм України чистити бараболю! Між іншим, скажіть, будь ласка, чому водій Володимир Бедя назвав вас другим батьком?
– Ну це він надто круто сказав. Взагалі-то я ніколи не тримав дистанцію, з усіма по людськи поводився. Можеш допомогти – допоможи.
Якось я вийшов з роботи в обідню перерву з колегами і зателефонував Леоніду Кучмі щодо однієї справи (він тоді був уже Президентом). Кучма сказав, що він мене прийме і зауважив: «Я буду саме із секретарями. Приходьте». (Кучма – мій земляк, тож попліскував по плечах).
Прийшли до нього, а він запрошує на обід. І от обідаємо, я поряд із Кучмою сиджу, мої хлопці всі тут. Я виймаю папір із кишені, подаю Кучмі і тихо кажу те, те, те, і він розписується.
Коли ми вийшли відтіля, хлопці мене за петельки: «Це ти, певно, випросив велику пенсію?..» А я навмисно напускав туману. Коли ж повернулися до Спілки, розгортаю документ. Я випросив квартиру для водія Володимира Ільковича, однокімнатну, правда. «Оце, – кажу хлопці, – те, що я просив, як бачите, і Кучма підписав». Тоді з цим було вже надто сутужно, але він встиг одержати.
А тепер хай вариться! – запалює газову конфорку Юрій Михайлович. – А ми приступимо до інтерв’ю.
Забігаючи наперед, зазначу, що розмова склалася з двох частин. В якийсь момент Мушкетик перервався: «Все, картопля готова. Пішли поснідаємо. А потім продовжимо». Він покликав водія Бедю і ми взялися за гарячу картопельку, сальце, домашню ковбаску… і вишневу наливку («Цей божественний напій мій друг Станіслав Маринчик з Ічні привозить», – пояснив Юрій Михайлович).
На зворотному шляху водій зауважив: «А що я вам казав. Жодного разу не було, щоб Мушкетик не нагодував гостей».
Юрію Михайловичу, 2015 рік, співвітчизники спантеличені, збентежені, морально збиті з ніг. Я вранці увімкнув Fm-радіо, диктор пропонує голосування: «Шановні українці, як ви вважаєте, наша Україна почала падати у прірву, ми в середині падіння чи вже в кінці падіння?» І третина людей сказала: «Ми тільки починаємо падати». Отакий жахливий фаталізм, зневіра, сум, депресія. А як Ви оцінюєте те, в чому ми нині варимося?
Якщо думаєте почути від мене щось мудре, то Ви помиляєтеся. Де у мене взятися мудрості? Я все життя прожив при дурнях. Жив при Сталіні, той помер, сказали: «Дурак», при Хрущові жив, помер, сказали: «Дурак», те саме казали про Брежнєва і Горбачова. Ніхто з наших чотирьох президентів теж мудрістю не засвітився. Тож де мені тої мудрості взяти?
Втім, я жив у різних епохах, взаємодіяв з різними людьми і бачу, що нам надто важко живеться, сподіванка за сподіванкою проминають. Ось Майдан засвітив нас своєю надією, але і він поки що не виправдовується. Це не мої думки і висновки, це і так зрозуміло, всі це бачать.
У чому ми живемо? Між молотом і на ковадлом: між Москвою і Вашингтоном, між Європою та азіатчиною. Звісно, Євромайдан і Путін нас консолідували, проте війна знесилює народ, люди зневiренi, принижені, розсмикані, виживають. Втім, є купка твердої української iнтелiгенцiї, яка щось там іще хоче. Коли зустрічаєшся з молоддю в університетах, то бачиш там чимало мислячих студентів, які прагнуть правди і справедливості. Є волонтерський рух. Є багато українців, які проливають кров за неподільну Україну. Країна змінилася. Щоправда, мало змінилася влада, нині буцімто почала боротися з корупцією, впроваджує реформи, від яких людям стає чомусь тільки гірше.
У моїй душі час від часу ще прокидається вогонь, хочеться щось сказати читачам. Наприклад, про те, що відбувається сьогодні в нашому суспільстві. Власне, цій темі присвячена моя найсвіжіша повість “Час звіра”, яка побачила світ. Там i про нашу владу, i про вибори, i чималою мірою про нинiшнi події.
Навіть у стані маячні не можна було уявити, що Росія піде на нас війною.
То тяглося дуже давно, Росія тиснула нас увесь час. Міф про дружбу братніх народів і про старшого брата тільки тепер розвіявся в порох. Українські хлопці, помирають, підривають себе гранатами, щоб не попасти в полон до старшого брата. Не думали про таке, звичайно. Але…
Якщо заглянути в історію, Москва завжди на нас тиснула, тиснула, тиснула. В усi часи! От, вiзьмiмо, Переяславську угоду: ви знаєте, що спочатку в ній було записано, що московське військо i їхній воєвода стоятимуть тільки в одному мiстi – у Києві? Та далi вони з’явились у Чернiговi, Полтаві, Гадячі, Нiжинi, Бiлiй Церкві… Гетьманів, оточених московськими вояками, змушували підписувати нові та нові угоди… А згодом узагалі ніхто уже не дотримувався ніяких домовленостей!
Росія, на жаль, в усі віки відстала, це Маркс і Ленін зазначали, всі російські демократи і письменники писали. Вона жорстока і підступна, і тільки на цьому може жити. Подивіться шкільні підручники з історії. Які там розділи? «Покорение Сибири», «Покорение Крыма», «Покорения Кавказа», «Покорение Средней Азии»…
Що це означає? Наприклад, російські війська прийшли на Кавказ. Це найліпше описано у Толстого, скажімо, у творах «Хаджи-Мурат» або «Рубка леса». Оточили аул, вирубали ліс, підпалили саклі, хто вискакує, того стріляють… Покорили. Російська історія була на цьому заснована і такою є нині.
На превеликий жаль, Росія ніколи не ступала по шляху демократії, через це вона так страшно не любить Америку, це навіть якийсь безум. У США свої біди є, але там демократія все-таки, і рівень життя значно вищий. А Росія на шлях демократії не стає, стан агресії і жага нападів для неї є звичними. І 85% росіян вірять кровожерливому Путіну. Російський мужик за все своє життя не наївся хліба, а кричить: «Мы великие! Мы покорим мир! Мы поведем мир за собой!» Куди вони його поведуть?
Росія як намагалася не допустити нас до незалежності, знищити, асимілювати, так і продовжує. Це триває від часів царя Олексія Михайловича. Але хочу думати, що тепер це востаннє, що ми якось виберемося – і збудуємо власну державу. Хоча на заваді «синдром гетьманства» нашого: згадайте, скільки після смерті Богдана Хмельницького претендентів на булаву було – і в жодного не вистачило в голові олії відмовитися на користь другого. Але ж так само повторюється вміння українців боротися до кінця, бо ж скільки віків нам вдавалося вистояти і не розсипатися.
З гіркотою дивлюся на те, що нині відбувається, на цих бандюків, на те, що ми давали можливість весь час на сході вестися антиукраїнській агітації. «Запрещают говорить на русском языке» – це велика дурниця: якраз українську мову забороняли і зараз забороняють, бо весь час тягнули і пнули оту формулу «русский язык – великий, могучий и свободный», але забували другу половину формули, яку б я долучив, – це мова більшовизації світу, мова агресії, мова брехні. В усі часи і російські демократи, і марксисти говорили, що Росія – жорстока, зла, «немытая».
Через її імперські амбіції у нас дуже важке становище. Європа крізь пальці на це дивиться, їй аби якось самій висидіти. У Росії одне завдання: без України імперії немає і вона буде тиснути, тиснути. Сподівання на те, що, може, ми якось самі оборонимося.
Та маємо свої біди. Я боюся ще однієї чорної ради, тобто третього Майдану, який змете все і вкине нас у повний хаос. На це штовхають росіяни і зрозійщені «сепарати». А народ живе дуже погано, він може підтримати, бо ростуть ціни і зменшуються зарплати і пенсії.
Країна на грані бунту?..
Так, це реальна річ. Багато не робиться того, що обіцяли. Санкції проти Росії, маленькі поганенькі, у багатьох країнах діють, у нас же вони не ухвалені, заводи і фабрики російські як працювали в Україні, так і працюють, і навіть виробляють зброю, компоненти для ракет відправляють в Росію, і ті летять вже нам на голову.
Одна з причин? У Порошенка 7% кондитерського бізнесу – в Росії, це значить, якщо він тут притисне, там притиснуть його. Порошенко як йшов в президенти, обіцяв з перших днів, що позбудеться бізнесу. Але не позбувся.
Хоч незручно, але скажу про мою маму, голову одного з найбільших у Чернігівській області колгоспу, безпартійну, дочку куркуля (отакий парадокс). А я був найбіднішим хлопцем у школі, хоча матері, крім “паличок” трудоднів, належало отримувати велику зарплату, та вона жодного разу не принесла її додому, казала: «Люди не одержують і я не маю морального права ці гроші взяти, хай йдуть на шлейки, хомути і на інші потрібні речі». Я вже був підпарубійко, хотів піти в клуб на танці, а в мене були валянки, пошиті з трьох шматків солдатського сукна. Ну як я піду? Кажу: «Мамо, візьми хоч раз гроші, купи мені чоботи». – «Синку, я не можу».
Такі люди тоді не були рідкістю. У нашому селі жив колишній партизан на прізвище Рева – голова сільради, потім перший секретар райкому партії, згодом відав в області сільським господарством.
І ось в обласній газеті «Деснянська правда» виходить стаття, що він, мовляв, ворог народу, труїв зерно і худобу. В його рідне село приїжджає комісія в ременях, зганяють народ у клубі (я тоді ще малим попід лавами повзав). Статтю зачитує вголос молодий учитель, якого виводив у люди Рева за свої гроші. В статті сказано, що він – син поміщиці і сам поміщик. А у вікно клубу видно його хату, халупу-розвалюху, де стара мати на двох карлючечках ледве ходить. Про людей можна сказати, що всі вони були конформістами- кон’юнктурщиками, бо ніхто у залі не сказав, що це – брехня, подивіться у вікно. Мовчали, бо знали: якщо скаже, то завтра йому клямка буде.
Мати розповідала, що коли Рева вже був на великій посаді, вона йшла містом і зустріла його, він сказав: «Зайдіть до мене, пообідаємо». Мати засоромилася: «Ні, ні…» А він таки затягнув до себе. Стіл був збитий з дощок. Замість стільців ящики, застелені газетами. На обід був борщ і каша без м’яса. Отак жив керівник обласного рівня.
І коли я порівнюю їх із сучасними зверхниками, які «з-під копит» рвуть, щоб щось урвати, то мені просто душа болить. Можливо, ми були трохи наївними, всерйоз сприймаючи гасло Великої французької революції «Всі повинні їсти однаково чорний хліб рівності». І хоча насправді цієї справедливості було дуже мало (а тепер я її й зовсім не бачу), це почуття в мені залишилося. Я й сьогодні душею – з отими, хто в підземних переходах простягає руку за милостинею, з безневинно засудженими, обібраними, пограбованими.
Втім, хороші люди бувають у всі часи і на всіх посадах. От розкажу ще один випадок, який стався у моєму селі Вертіївці Ніжинського району. Йшов сорок сьомий, голодний рік. У полі жінки перебирали кагат з картоплею. А йдучи додому, кожна несла трохи картоплі у відерці. Жінок перестріла міліція, тут же склали акт, й одвезли жінок до Ніжина, у в’язницю. Моя мати приїхала коником додому – юшки якоїсь переїсти, а до неї позбігалися родичі заарештованих. Вона їде в район до голови райвиконкому. А та кричить: ти що, Сибіру захотіла? Мати з плачем вийшла, постояла-постояла і, хоч і безпартійна, пішла до першого секретаря райкому Чотириуса. Той викликав прокурора і з’ясував, що жінок можна взяти на поруки. Мати підписала заяву, але прокурор каже: одного підпису – мало. Тоді секретар райкому каже: «То буде два», бере ручку і підписує. А прокурор, коли Чотириус підписував, аж за руку його схопив, мовляв, це ж для вас смертельний вирок. Але той все одно підписав і людей випустили…
Нині хоч один олігарх, що живе в мармуровому палаці і їсть суто делікатеси, хоч трусне кишенею, хоч жменю мідяків людям кине? Повіситься, але не кине.
Скільки вже разів йшлося про те, що треба накласти податок на багатіїв. По всьому світу податок на багатіїв не менше як 75%, а то й 90%. А в нас? На дядька, який на базар робить вироби з дерева, накладають податок в 40%, а на Ахметова – 4%, і той іноді знімають. І він має понад шість мільярдів доларів прибутку на рік. Та якби з нього взяли відповідний податок, то для трударів щось перепало б. І так процвітають Пінчук, Коломойський, Фірташ та інша гоп-компанія.  Не накладають податок на багатство. Чого? Бо це накласти на самих себе податок такий. Бо у Верховні Раді сидить таких дуже багато, нащо їм на самих себе такий податок накладати? А з мого боку ця балачка – жалоби турка.
Я, дістаючись до вашої обителі, думав, що побачу солідну садибу у клумбах…
Коли круті тут ходять, скуповують маєтки, то, бачачи мою дачу, кажуть: «Она нам и на нужник не годится». А мені колись пощастило, що я все це придбав.
Я думав, що у Вас холодильник під стелю, що до вареної картоплі – чорна або червона ікра. Щось надто скромно живе живий класик літератури, Герой України.
Я не скаржуся, живу нормально. Ця дачка невеличка, але мене влаштовує. Не брехатиму вам, я весь час одержував пенсію таку, як і всі письменники. Мені було соромно одержувати якусь іншу. Та коли в мене розлучена молодша дочка втратила роботу і почали потерпати внуки, я вже подав на пенсію Героя України, тож можу допомагати їм. Старшій не треба помагати, вона доктор наук, чоловік у неї дипломат, а молодшій доводиться.
Отже, я не ремствую, за таких умов я можу жити, але серце болить, болить за Україну, увечері вмикаєш телевізор, дивишся новини, а вони про смерті, про поховання безкінечні, про те, як живуть наші люди. А більшість живе дуже бідно.
У Кончі-Озерній та в інших елітних селищах живуть багатії, а в селах жінки-матері не можуть купити дитині білого хліба, того ж батона, а в Януковича і таких, як він, лежать золоті батони, бо так вони бачать світ.
Ви, я бачу, господарюєте абсолютно один…
Нічого, тримаюсь. Я весь вік працював, була дружина, працювала на заводі, потім в Інституті хімії, приходила пізно, тож треба було зварити і собі і дітям. Я і борщ готую чудовий, і смаження роблю. По суботах приїжджають до мене дочки, то одна, то друга, наварять мені на тиждень, так що я не можу поскаржитися. Звісно, і сам куховарю.
В одному з інтерв’ю Ви сказали, що зосередилися на публіцистиці. Є оповідання. Чи можна розраховувати на вихід книжок?
Для цього потрібні гроші. Таких грошей у мене немає.
Раніше у мене вийшло дві книжки оповідань. Думаю, що книжка «Суд» це взагалі найкраще з усього, що я написав. Ще, буває, пописую статті на болючі теми українства, української мови. Ось нещодавно надрукував статтю «Звідки пішла земля Руська і хто ми такі» з підзаголовком «Як московити украли  нашу назву і нашу історію». Стаття досить широко пішла в люди, отримав багато дзвінків, зокрема з УНІАНу. Можливо, хтось видасть брошурою. До того у мене вийшло кілька статей.
Цьогоріч у журналі «Кур’єр Кривбасу» у двох номерах вийшла повість «Іду на Ви». Це – Київська Русь, це ще до початків, це ще Аскольд і Дір. Так що, як бачите,  намагаюся працювати, перо ще не випускаю із рук і думаю.
На письмовому столі лежить рукопис, отже…
Це вже триб мого життя, а може, просто звичка. Знаєте, як буває у господарстві: кінь уже старий, його не запрягають, а він щодня сам заходить в голоблі – щоб постояти. Так само i я. (Усмiхається). Втім, я ще до сьогодні папір псую. У мене торік вийшла книжка «Час звіра», у ній є, зокрема, великий роман «Така її доля». Це про мою матір. Я виконав синівський обов’язок. Вона була, я вже казав, багато років безпартійною головою колгоспу. Звичайно, їй потім теж відплатили, дали пенсію 12 карбованців, хоч мала отримувати пристойну пенсію.
Чого так сталося? Коли начальство з колгоспів поставки овочів, фруктів, збіжжя, м’яса вимагали (вивіз, вези ще), то членам партії казали: «Або вивозь, або партбілет на стіл клади». А їй то не скажеш цього, вони мали просити, кланятися: «Уляно Онуфріївно, ну ще сто тон, ще двісті тон…» І за оці свої, як вони вважали, приниження, їй нарахували пенсію – 12 карбованців. І у батька пенсія була дуже мала, бо він був у полоні, війну йому не зарахували у стаж.
У мене ще був старший брат Леонід, який війну пройшов автоматником штурмового батальйону. Вернувся інвалідом, і від ран тих і помер. Я був пацаном, казав: «Льоню, розкажи мені про війну». А він: «Що я тобі розкажу? Що я про неї знаю? Уночі кудись женуть. На світанку окопуємося. А настав світанок – пішли німці, танки і піхота. Перед цим обробляють передову артилерія і літаки. Ну, впадеш на дно окопу, куфайкою автомат накриєш (щоб не забило піском) і лежиш. А земля ходором ходить. Коли стихає, встаєш і по окопах дивишся: а скільки нас осталося? Бувало, половина залишалася або навіть шість чи дев’ять з роти.  А рота – це сто чоловік, її поповнюють весь час. З тих, з ким я переходив Дніпро, в Шепетівці я залишився один з первісного складу роти. Якщо ззаду нас ще є артилерія, яка б’є по німецьких танках, так ми автоматами та кулеметами відсікаємо піхоту, а як нема, то ноги на плечі – і ходу».
Вже не розповідатиму, як брата танк гусеницями давив і він виборсався із того жаху. Він не любив розповідати про війну, лише раз, коли добряче випив, дещо мені розповів.
Я дуже шкодую, що свою маму не розпитував про долю її батьків, про прадідів та і прабабусь…
Я лобом б’юся об стіл, що цього не робив. Мама помирала на моїх руках, а я каявся, що не встиг її розпитати. У неї була дивовижна пам’ять, рідне село мало майже десять тисяч населення, вона про кожну родину могла розказати на кілька поколінь вглиб. А я все: «Нехай колись, нехай колись…» Ну це щось поспогадував і написав роман. А треба було про все доскіпливо розпитати. Бо рід моєї матері дивовижний, таких родів в Україні та й в світі дуже мало. В родині мами було одинадцятеро дітей і ще троє прийомних. Її батько був ковалем, у нього не було ноги, дерев’янка. Я розповім про одного з синів, і ви побачите, який це рід.
Мій дід Онуфрій Давидович Будко як інвалід турецької війни мав право віддати одного сина у військове училище. Але ні в піхоту, ні в артилеристи (то була преференція дворян), а у фельдшерсько-медичне. Хлопця трохи підготували священик і вчитель. І от мій дід веде сина у Київ здавати іспити, сам – на коні, а Микола – пішки. Той не складає іспити перший раз (до речі в «Поєдинку» Купріна зазначено: «Тричі дозволялося випробувати долю, щоб навчатися»). І дід всю дорогу назад арапником вибивав з Миколи гривеники, що потрачені. А той і на другий рік не складає іспити. На третій склав, але так розсердився на свого батька, що не вийшов попрощатися, через ворота домашню одежу перекинув і – все.
Закінчив училище із золотою медаллю. І Санкт-Петербурзьку військово-медичну академію закінчив із золотою медаллю. Приїжджає до Києва вже хірургом волею Божою номер один. Одружується на доньці купця першої гільдії, що купив дворянство. Той не хотів віддавати дочку за селюка, але вона сказала: «Поріжусь». На весілля дарується будинок з орлами на даху і автомобіль. А тут громадянська війна, і Микола міняє скальпель на шаблю, стає петлюрівським офіцером, і гине.
Мені в сім’ї не казали, хто такий був Микола і хто такий був мій дід. А дід – не багатій, землі мав мало, але господарство було, тож до Сибіру вислали як куркуля. А ще раніше його розстрілювали.
За що?
За те, що свого часу його від села вибрали уповноваженим на збори до Києва обирати гетьмана. До речі, розстрілював легендарний односелець Микола Кропив’янський, командир першої української повстанської дивізії, батька якого дід врятував від смерті.
Куля пройшла наскрізь через груди, затим його багнетом пробили наскрізь, а він вилазить із ями до моєї матері, яка мала за душею якісь медичні курси. Тоді він вижив. А вже в колективізацію опинився в Сибіру і звідти не вернувся. У мене є тільки одна його сибірська фотографія з написом: «Моїм внукам Льоні і Юрі од їхнього діда». Отака була сім’я.
Розкажу ще про свою тітку Тетяну, старшу материну сестру. Вона вийшла заміж за батрака. В діда землі було дуже мало, тож він дав корову, двоє овечок. І вона з чоловіком найнялася в селі пасти людям худобу, громада їм дала шість десятин піщаних невдобій. Тирлувати (обіднє доїння) скотину гнали на свою ділянку. Таким чином землю угноїли, і вона почала родити. Вони тягли із себе жили, спочатку була хата із тину, обліплена кізяками,  потім поставили хату таку, як у всіх, і хлів, і клуню, розжилися конем, коровою. А тут колективізація. А вони ж не жили ще по-людськи, в колгосп не хочуть іти. Якось сунуть до них в кінець села – до хутора червоні опричники. Чоловік Андрій у картоплю закинув гвинтівку, принесену з австрійського фронту, і бігає з циновкою з патронами у циновці – куди їх діти? А тут свині в загорожі, так він патрони – в корито і зіллям накрив. У житті, як і в літературі, роль грає деталь. Комнезам сидить у дворі, на моріжку, описує хазяйство. А порося проламало тинок і біжить з патроном у зубах. Ну і колишнього батрака зразу забрали.
А дружину – через два тижні. Рушати в район довелося проти ночі, тож заночували у знайомих другого арештанта. Тітку зачинили у коморі, але селянська відповідальність і обов’язковість у неї були настільки великими (отакі були справжні селяни!), що навіть знаючи, що ніколи вже до села не повернеться, вона вибралася через маленький лаз під стелею і сім верст бігла до себе додому. Бо знала, що корова не доєна, свині й коняка не годовані, вона не могла залишити напризволяще скотину. Попорала хазяйство, доручила сусідам доглянути за худобою і – назад. А вранці її відвезли до чоловіка, а потім їх разом – до Сибіру…
Тітка вернулася звідти. Це ціла історія. Вона теж стала головою колгоспу, хоч як дико звучить.
У Вашому житті було багато знакових зустрічей з людьми високого творчого і духовного рівня. Хто з колег-літераторів залишив зарубки на Вашій долі?
Розкажу дещо про геніального, дивовижного, зламаного Миколу Холодного.
Ось читаємо в його «Баладі про чорну птицю»:
Трупи клав на вози
Тридцять третій рочок
Хоч бери та гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
І торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочок з герба.
Уявляєте, так писати у п’ятдесяті роки. Але це був чоловік зламаний. Він сам ламався, його ламали… Ось, наприклад, він приносить мені як редактору журналу «Дніпро» теку віршів (хоча у відділі поезії забракували) і каже: «Прочитайте». Я читаю.  Вірші на той час всі антирадянські, непрохідні. Я опускаю голову і кажу: «Миколо, ми таких віршів не друкуємо». Він на другий день приходить і знову кладе теку. А там вірші про Леніна, про партію, про «Ура, Ура!» Я підвожу голову і кажу: «Миколо, ми таких віршів не друкуємо».
Гадаю, що колись Микола Холодний прийде до читачів з тими віршами, які здебільшого не друкували. Наведу ще один його вірш Миколи Холодного, від якого дибки встає волосся:
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
Прочани поклони б’ють.
Сьогодні комусь на згадку
Подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.
Сьогодні жива колекція
Побільша по той бік грат.
Сьогодні у клубі лекція
«Людина людині – брат».
Іншого замісу був Антоненко-Давидович. Коли він повернувся із Сибіру, з каторги, де був, здається, понад 18 років, він поселився в Ірпені, в одному з дерев’яних будиночків знімав закуток. Я тоді перебував у Будинку творчості. Якось вийшов після сніданку з Олесем Гончаром і хтось нам сказав: «В Ірпінь приїхав Антоненко-Давидович». Я мало знав про нього з чужих вуст. Ми з Гончаром домовилися: підемо, провідаємо. Пішли. Зустріч не вдалася, вийшла бліда, бо він ждав дочку Ярину із Москви, яку не бачив із часу свого арешту. І вона справді приїхала при нас, і ми пішли, не стали заважати.
За день-два я знову пішов до Антоненка-Давидовича і ми вже дуже довго розмовляли. Я запитав: «Борисе Дмитровичу, як ви живете?» Він розповів. Кажу: «Ідіть до нас літературним редактором в журнал «Дніпро». Не обов’язково сидіти, ви берете відібрані рукописи, прочитуєте вдома і приносите. У нас зарплатня теж невелика, але все-таки більша, ніж ваша пенсія. До речі, як редактор «Дніпра» я отримував 120 карбованців. Він погодився.
Прийшов у редакцію, почав працювати. Була одна обставина, яка нас поєднала. І він, і я дуже курили. В інших кабінетах жінки не давали курити, то Борис Дмитрович приходив до мене. Ми сідали на дивані, він витягав пачку «Прими», коротенький мундштучок, розламував сигарету надвоє, палив. Потім і другу половинку. Він багато чого мені розповів. Я недалекоглядний був, не позаписував. Казав йому: «Ви це запишіть».
Мене дуже тисли, щоб я його звільнив, неймовірно тисли, нині я перед Богом чистий і сам себе хвалю, що все-таки втримався, не звільнив Бориса Дмитровича і можу себе не картати.
Пізніше (коли мене вигнали з журналу і Антоненко-Давидович, здається, там вже не працював) ми якось ішли по Інститутській назустріч, він до мене нахиляється і каже: «Пишу».
Потім ці записи він зберігав у одного письменника, але КДБ забрало. Коли я вже був головою Спілки письменників України, я намагався забрати ці записи в КДБ, мені прийшла офіційна відповідь: «Знищені як такі, що не становлять ніякої культурної вартості». Звісно, це була брехня. Згодом спогади Антоненка-Давидовича викупила його сім’я, зокрема зять Борис Тимошенко. Але, як виявилось потім, то були раніші записи, що стосувалися часів громадянської війни (вони були більшістю вже опубліковані). А пізніші спогади, напевно, все ж таки пропали (КДБ тоді його навідувало майже щодня). У них, певно, йшлося про події від п’ятдесятих років і вище, то були неймовірно цінні свідчення про радянське буття. Напевно, там були і прориви у 37-й рік, радше це була його епопея каторжанина, саме про це він мені розповідав. А я його просив: «Напишіть». Він запевнив: «Пишу».
Якісь фрагменти я і досі пам’ятаю. Наприклад такий. Антоненко-Давидович – зек. У табір приїжджає дуже великий енкаведистський начальник всього краю. Усіх вишикували, але він пройшов повз шеренгу, нічого не сказав. Антоненко-Давидович каже: «Я замітив, що на ньому була кенгурова бекеша і кенгурова папаха». Минає час, Антоненко-Давидович знову сидить у тюрмі, його пересуджують, він – староста камери. Двері прочиняються і вкидають чоловіка. Борис Дмитрович вдивляється: на ньому кенгурова бекеша і кенгурова папаха, в руці дві торбинки: одна – з цукром, друга – із махоркою. Блатні, звісно, відразу відібрали. «Але далі я взяв його під свою опіку, – розповідав Антоненко-Давидович. – Мені було цікаво, що собою становить цей великий енкаведистський начальник, і я забрав його в свій куток до політичних. Розпитував: «Як же так? Чому ви так страшно впали? Ви підписали, що вам інкримінують?» – «Ну, я підписав, бо футбол не витримав». Футбол – це коли чотири енкаведисти стоять біля стінок і один до одного штурляють й б’ють людину. – «Але ще не підписав нові обвинувачення, муки попереду». Його водили на допити і потім «стража сталінізму» не стало».
Антоненко-Давидович розповів, зокрема, і про свій арешт. З одним товаришем вони зрозуміли, що над ними нависла очевидна небезпека і вирішили тікати. Той чоловік утік до Сибіру, там і прожив життя, став заслуженим учителем СРСР. А Антоненко-Давидович втік до Казахстану, почав ходити на письменницькі збори. Люди в сірому зробили запит і відтіля його повезли до в’язниці. Розумієте, що було найстрашніше? Атмосфера. Брат нічого не міг сказати братові, батько – синові, бо стіни мали вуха та й самі могли бовкнути, це розходилося – і кінець.
Антоненко-Давидович розповідав: «Розмовляю з Григорієм Епіком» (то був правильний радянський чоловік, письменник і керівник управління видавництв), а він мені каже: «Борисе, не говори мені нічого, бо я такий, якщо мене покличуть, то я розповім і таке, що ти і не казав». І коли мене привезли з Казахстану, то привели на очну ставку Григорія Епіка. Він був весь побитий, морально знищений, каже мені: «Борисе, признавайся, вони все одно знають, що ми були з тобою в одній контрреволюційній організації». Я процідив: «Ти брешеш, Епік». А він закрив обличчя руками, заплакав. Його вивели.
Борис Антоненко-Давидович був людиною особливою, іншою. З одного боку, у побуті дуже поступливий і м’який чоловік, як пасочка: «Добрий день, добрий день». Він до мене звертався: «Товаришу Юрій» і пропонував, щоб я називав його «Товаришу Борис». Я цього не міг робити, називав його Борисом Дмитровичем. Це в ньому було ще з часів УКП (Української комуністичної партії), він був укапістом, а верховодило вже КПУ.
З другого боку, в питаннях принципових він був несхитний.
У моєму серці він лишився як чоловік добрий, розумний, знавець мови, я багато чого в нього навчився.
Часом прийде на спомин, з’явиться переді мною і я думаю: «Яких людей втратила українська література, скільки б вони могли дати». У «Дніпрі» ми дещо друкували, скажімо, його роздуми «Як ми пишемо». Але в цілому Антоненко-Давидовичу не давали проходу, весь час піддавали обшукам, жахливі пасквілі на нього писали. Такий опір міг витримувати тільки титан.
Юрію Михайловичу, чим для Вас є Конча-Озерна?
Прихисток вимученої душі (посміхається). Я тепер тут живу безвилазно, до Києва вибираюся хіба що раз на місяць. Колись на «письменницькому хуторі» було шістдесят садиб, моїми сусідами були Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко… Але сьогодні письменників залишилося всього восьмеро: Олександр Сизоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Олег Чорногуз, Валерій Шевчук, Микола Жулинський і Раїса Іванченко.
Чим запам’ятався Олесь Гончар?
Олесь Гончар був талановитим прозаїком. З одного боку, він був людиною посутньою, чесною. Хоча в кожного з нас є амбіції, і Гончару теж хотілося, щоб його коники бігли попереду. Гончар був вельможею. Що ви хочете – у 30 років він став лауреатом Сталінської премії. Олесь Терентійович жив недалеко від моєї дачі, і ми щодня з ним ходили до Дніпра гуляти – після інфаркту й інсульту він боявся сам ходити на прогулянки. Гончар не  дуже  розкривався, говорили з ним переважно про офіційну політику, знайомих. У його «Прапороносцях» хороші характери, там війна правдиво змальована, але роман наскрізь радянський. Він і сам був радянською людиною дуже довго, але, коли йшла боротьба за незалежність, Гончар став, хоч це і велемовно звучить, національним прапором. Це він виступав і в парламенті, і на мітингах. Ставитися критично до радянського устрою він почав ще тоді, коли його били за «Собор». Він тоді на одному з вечорів сказав: «Хай своїми копитами брудними не лізуть, я їх не боюся!», – і це тоді, коли його вже збиралися арештовувати. Навряд чи його за щось мучила совість, тоді всі такі були – вірили в радянську владу.
Таке відчуття, що Конча-Озерна із творчого осередку виродилася в територію, забудовану елітним житлом для людей, котрі вважають себе господарями життя.
Так воно і є. То близькість столиці спрацьовує. А от, скажімо, містечко Ічня на Чернігівщині не втратило своєї аури. Ніби глибока провінція, але воно дало стільки видатних людей, що іноді ціла область не може цим похвалитися. Наприклад, скульптор Іван Мартос. У Москві пам’ятник Мініну і Пожарському, в Одесі Дюку Ришельє – це роботи Мартоса.
Із Ічні чудовий прозаїк Степан Васильченко і самобутній поет Василь Чумак, який загинув у 19 років. А сучасних вже й не перелічити, і Григорій Коваль, і Анатолій Дрофань, і Соня Грін, і Володимир Голець… А скільки народних артистів,  художників, композиторів…
Тривалий час в Ічні працює об’єднання літераторів «Криниця» (засновник і керівник Станіслав Маринчик), до складу якого входять понад 50 осіб, у тому числі члени Національної спілки письменників України. Криничани видали кілька десятків авторських книг.
До речі, мій добрий приятель Станіслав Маринчик, письменник, режисер і кіносценарист, поставив багатьом видатним землякам пам’ятники. Уряд відмовився фінансувати, а він знайшов меценатів (маслозавод, цукрозавод тощо) і тепер стоять чудові пам’ятники, зроблені місцевими скульпторами.
А поруч славетна Качанівка – знаменитий маєток трьох поколінь поміщиків Тарновських. Із експонатів цього маєтку сформовано майже повністю Національний Музей Шевченка, великою мірою Національний музей історії України та Історичний музей в Чернігові. Там подовгу жили Шевченко, Глінка, Рєпін, Куліш, Марко Вовчок… Дивовижний край.
А ще пропоную поїхати до міста Козелець. Здалеку видно собор Різдва Богородиці. Іконостас зроблено на спеціальне замовлення в Італії для Ісакіївського собору у Санкт-Петербурзі. Граф Олексій Розумовський, фаворит цариці Єлизавети, його забрав і поставив у соборі у Козельці, а те, що не увійшло, розмістив у своєму селі в Лемешах – в тамтешній церкві.
Якщо поїдемо далі на схід, то побачимо великий щит «Мотронівка». Це хутір, де міститься садиба Пантелеймона Куліша, тобто літературно-меморіальний музей-заповідник «Ганнина пустинь». Може, один-єдиний в Україні, де все відреставровано, там стоять пречудові хати. Це завдяки зусиллями Івана Плюща, він звідти родом, з Борзни. Я якось запитав: «Іване Степановичу, де ви такі гроші взяли?» А він: «Один великий злодій мав сісти в тюрму, та я йому (я тоді був головою Верховної Ради) сказав: «Або тюрма, або гроші на Мотронівку». Він вибрав друге.
А далі – Батурин, його вже Віктор Ющенко допоміг реставрувати. Цей унікальний заповідник об’єднує безцінні пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль гетьмана Кирила Розумовського, будинок генерального судді Василя Кочубея, музей археології Батурина, Воскресенську церкву-усипальницю  гетьмана Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, Батуринську фортецю.
З Батурина хочу перевести стрілку на Ірпінь. Юрію Михайловичу, майже чотири роки я мешкав в Ірпінському Будинку творчості письменників в шостому корпусі. Поспішаючи на роботу, майже фізично відчував фантоми Тичини, Рильського, Остапа Вишні, Сосюри, Малишка, Олександра Довженка, Павла Загребельного, Ліни Костенко, Івана Драча… Там і Ваш фантом ходить письменницькими стежинами.
Я постійно дивувався: а чому стіни легендарних будиночків не обвішані меморіальними дошками? Чого оселя, де полюбляв мешкати Андрій Малишко, розвалюється на очах? Багато тих «чого».
Донині в Будинок творчості приїжджають письменники «з тих часів»: Анатолій Качан, Світлана Йовенко, Михайло Слабошпицький, Валентина Запорожець, Валентин Ткаченко, Вадим Бойко, Василь Герасим’юк… У цій захисній оазі вони рятують душу від негараздів незалежної України. А чим для Вас був Ірпінь?
Про Ірпінь скажу у двох іпостасях. В особистій і в загально-письменницькій. Для мене це теж була оаза, мій другий дім, де я написав багато творів, де відпочивав душею і працював дуже посилено. Приїжджаючи туди, мало хто десь тинявся, а всі працювали. І я працював. Річ за річчю писав. Зранку поснідав – і на цілий день за письмовий стіл. То не був санаторій для сибаритів, то була робітня і майстерня, і усвідомлення цього не дозволяло бити байдики чи терти шильники, а мобілізовувало.
У декого, звісно, були трошки і розваги. Наприклад, приїжджає драматург Микола Зарудний. Перший день він п’є. Тобто як чоловік заможний Зарудний виставляв батарею пляшок і запрошував хлопців. Наступного дня він замикався і до нього не попадеш. До самого кінця путівки він вже не відчинить двері. Навіть в їдальню ходив так, щоб там уже нікого не було. Поїв – і нишком назад.
Цікаво, що Будинок творчості Спілки письменників України в Ірпені розташований на території колишньої дачі старости Київських купецьких зібрань, дріжджового фабриканта, власника друкарні Миколи Чоколова. Дача, побудована на початку ХХ століття в стилі неомодерну, нагадує казковий будинок. У 1936 році за ініціативи поета Івана Гончаренка на цій території відкрили Будинок письменників.
Спочатку він був, до речі, у Межигір’ї, яке захопив Янукович. Є фотографії Євгена Плужника у Межигір’ї, а потім Будинок письменників перебрався в Ірпінь.
Це місце натхненної праці майже всіх найкращих письменників України.
Кого Ви особисто бачили, з ким контактували?
Я був близько знайомий фактично з усіма українськими класиками нової доби, особливо коли став редактором журналу «Дніпро», спілкувався з ними. В редакцію приходив, скажімо, Максим Рильський. Попереду йшов його секретар Ваган Олександрович Маміконян (тоді депутатам Верховної Ради виділяли певну суму на утримання секретаря), великий, такий, товстий, а позаду чимчикував худенький Рильський, тож далеко не всі знали, хто саме Рильський, а хто секретар. У Вагана Олександровича було прізвисько «Вагон-ресторанович», оскільки в його величезному портфелі разом з рукописами та діловими паперами, віршами і статтями завжди була пляшка горілки або коньяку. Про всяк випадок.
Рильський належав до письменників, які були порядними і відповідальними. Деякі молодші вже «зажралися», відповідали кур’єрами, але, скажімо, той же Рильський вірші завжди приносив сам. З Володимиром Сосюрою було по всякому. Якось я замовив вірша до Дня шахтаря, потім телефоную: «Володимире Миколайовичу, ваш вірш готовий?» Він зам’явся, каже: «Готовий». – «Я зараз приїду до вас». – «Не їдьте, а йдіть пішки». Я зрозумів, що вірша ще немає. І пішов до нього, а вірш уже є. Я нетактовно сказав: «Ми прочитаємо, коли буде щось не так, вам зателефонуємо». – «Та що там може бути не так? Ідея є, коми на місці, друкуйте».
З Рильським та Сосюрою, як і з більшістю славних авторів «Дніпра», я зустрічався в Ірпінському Будинку письменників. Тоді 4-го, 6-го, 10-го корпусів ще не було. Були маленькі будиночки на одну-дві кімнати. Найпопулярнішим і найпрестижнішим був корпус №1 – будинок Чоколова, де мешкали корифеї. А нагорі були ще такі кацебірки, прикомірки, де й ноги протягнути не можна, там мешкали молоді і ще незнані літератори.
Зрозуміло, що всіх надихала розкішна річка Ірпінь. Це пізніше над нею поглумилися (взагалі над всіма річками в Україні познущалися горе-меліоратори, чимало з них загинуло). Річка – це збалансований світ зі своїм мікрокліматом і флорою, це – здоров’я. Ірпінь була суднохідною, з великими заплавами і плесами, з безліччю боліт і джерел. Птаства і звірини жило незліченно.
Максим Рильський любив на веслах піти далеко проти течії, а назад плив уже за водою, у нього вудка була без грузла, він нахлистом ловив красноперів і в’язів, привозив повне відерце. Ловив на коників, яких заздалегідь вполював. Тепер в Ірпені ви майже нічого не піймаєте, її зробили, як жолоб, русло випрямили. Та все одно мальовнича магія цієї місцини надихає на творчість. Там мимоволі одтаєш душею…
В які роки Ви заприязнилися з Ірпенем?
Десь з 1956 року. Я там бував дуже часто, жив і працював. Багато творів написав. Там працювали мої ровесники або трошки старші колеги. Скажімо, Василь Земляк. Чудовий письменник, нині трошки призабутий, але для мене він номер один. Там любив працювати Павло Загребельний. Григір Тютюнник творив в Ірпені свої геніальні новели, які нині вивчають у школах і вишах, якими зачудовуються читачі всієї України. Михайло Стельмах написав романи «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Кров людська – не водиця». Іван Драч, Борис Олійник, Леонід Горлач і Ліна Костенко писали в Ірпені шедеври.
Увечері ходили до річки або до лісу, дорогою відбувалися творчі розмови, часто ділилися задумами, хтось щось підправляє, підказує чи радить. «А цей сюжет повернути б отак». Письменницький Парнас як робітня був дуже цінним у своїй цілісності, це був акумулятор і стимулятор. Дуже важливо, щоб це існувало тепер, цей феномен слід обов’язково відродити, щоб молодші генерації літераторів могли черпати там і натхнення, і досвід, і сили для написання нових творів.
Розірвався зв’язок між поколіннями. В Ірпені можна проводити семінари по всіх літературних жанрах. Молодь прагне цього.
Необхідно елементарно все відремонтувати, навести лад, отже, створити умови як для індивідуальної роботи письменників, так і для колегіальної. Раніше так було.
Отже, немає питання: потрібен чи не потрібен Будинок письменників?
Зрозуміло, що потрібен. Скільки молодих обдарувань визріло там, на цих же семінарах. Потім вони залишалися по цих кімнатах і, натхненні, працювали.
Поставити хрест на робітнях-майстернях? Це – дурість, відмовка, хитрощі. Наш безгонорарний письменник не в змозі поїхати на Мальдіви чи Гавайї, де суто розважаються, йому потрібна пільгова путівка від Спілки письменників України, щоб поїхати в Ірпінь і написати чудовий твір.
Наприклад, Григір Тютюнник та Євген Гуцало більшість творів писали завдяки пільговим путівкам. Я особисто виписував пільгові путівки і це виливалося в чудові твори, які тепер є у хрестоматіях.
Те, що Будинки творчості вже не потрібні, або що колись такого не було, це зовсім не так. Наведу приклад. Біля містечка Ічня був і є нині палац Качанівка, де господарювали три покоління Тарнавських. Туди їздили митці. Шевченко там писав і малював, на його рукописах і картинах можна побачити позначку «Ічня». Глінка написав там багато творів під впливом українського мелосу, навіть альтанка Глінки збереглася. Там Куліш і Рєпін працювали.
Тож це теж був своєрідний будинок творчості, тільки він тоді не називався так. Завжди виникали потреби у творчих прихистках. Нині є лише одна організація – Спілка письменників, яка може згуртовувати письменників. Це дуже потрібно для молодих. У Будинку письменників завжди творили старші і молоді. І вільно чи мимохідь молодші вчилися у старших, і як жити, і як поводитися, і як писати. Це обов’язково треба відновити, відстояти. Не дамо скоробагатькам жирувати за рахунок понищених Будинків творчості.
Ірпінь це справжня літературна держава, яку не можна втрачати, як і нашу українську державу.
Не забуваймо таке. В  радянські роки політикою не займалися. Якщо хтось починав говорити на якусь політичну тему, інший зразу підправляв: «Поговорімо краще про любов». Втім, у шістдесяті роки дух вільнолюбства заповнював душі. Енергія почала виходити в дослідження, в самвидав, та ще більше – в епіграми. В Ірпені написано багато дотепних епіграм. На Смолича, на Дорошка, навіть на Малишка. Розігрувалися всілякі хохми й дотепи. Пару випускали через них. Але основне було, повторюю, праця. Інтенсивно працював, наприклад, критик і літературознавець академік Леонід Новиченко. Він був флюгером, але разом з тим це була дуже тонка натура, більшого естета, знавця літератури я не знав.
Працювали там і жінки, скажімо, Марія Пригара, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Любов Голота, Ліна Костенко.
В якому Ви будиночку мешкали?
У різних. Кілька разів у першому корпусі (чоколівський будиночок), жив і в четвертому, а ще раніше і в другому (там дві кімнати). Колись, зрозуміло, не було сучасного опалення. Грубка, купка дров. Кидаєш у вогонь дрівця. Ніч. Сосни шумлять. А ти за столиком на чистому папері ручкою думки мережиш. За стіною хтось, бува, на машинці клацає, скажімо, Загребельний.
Ну і любовні історії в декого траплялися. Все було. Життя є життя. Найголовніше, що то була, повторюю, ціла літературна держава, і втрачати її не можна, то великий гріх, бо вона спонукала до праці, і вся атмосфера сприяла тому, щоб працювати.
Щоб вивести Будинок письменника зі стану занепаду, в Ірпені пропонують наступне. Перше, за рахунок продажу майже половини території (захаращений ліс), ключову частину відремонтувати до єврорівня, а на захаращеному місці створити казкове місто Незнайки (за твором ірпінця Миколи Носова). Друге, добитися надання Будинку письменників статусу державного історико-культурного заповідника, щоб на нього вже ніхто не зазіхав. Причому, загалом має бути єдина облагороджена територія, між ними – ніякого паркану, щоб всі, хто забажає (пересічні люди чи гурти екскурсантів-туристів) мали змогу ходити, де їм заманеться. А якою є Ваша точка зору?
Перше, Носов – це чудовий російськомовний письменник, більша частина життя якого пройшла у Москві.
Друге, Ірпінь є оазою саме української літератури, а не якогось одного письменника. Отже, має бути казковий заповідник, який би відображав саме такий стан речей, це має бути ірпінський Парнас саме української літератури, над назвою треба подумати.
Третє. Перетворювати всю територію Будинку письменника на суцільний парк, в якому будуть гуляти, розважатися, категорично не можна. Письменницька праця осібна, інтимна, делікатна. Письменник має бути зосереджений у собі і не дивитися на когось і тим паче, щоб на нього ніхто не дивився чи зазирав у вікна. Ніхто не повинен йому заважати. Літератор працює, іноді його піднімає настрій робочий, охоплює натхнення, він може вискочити з будинку, кругом походити, по ліску (підкреслюю – самітно), щоб з образами впоратися. А коли він натикатиметься на чужих людей, які будуть йому щось казати, розпитувати, то це вже не буде справжня письменницька праця.
Я думаю, що треба облаштувати обидва «крила»: створити літературний парк і відродити вотчину письменників, яка має бути ізольованою, щоб в цих будинках активно працювали письменники. Не треба перетворювати їхній творчий процес в туристичний бум, юрбу, галас, розвагу сторонніх людей. Їхнє буття має бути відокремленим від світу, інша річ – домовлені творчі зустрічі з читачами, дозовані екскурсії.
Поки що можливі два шляхи перетворень. Перший – це відлякати письменників, перетворивши літературний Парнас в суто туристичну Мекку, тобто письменницький прихисток фактично виглядатиме, як скляна лазня. І є можливість все зробити компромісно: створити поряд з відокремленою письменницькою оазою Читай-містечко або Читай-парк, а ще ліпше Сад української літератури, тоді це зіграє на плюс всьому місту Ірпеню, стане його заповідною перлиною.
Ви маєте рацію. Треба зробити так, щоб це було притягально для всіх. Якщо там будуть молодіжні наради, фестивалі, вони ж прозвучать на всю Україну або й ширше. Відтіля випурхнуть твори, які підуть по світу, зокрема, це можуть бути переклади, пісні, мюзикли. Спілкування – це могутній фактор. Ми маємо знати, що відбувається у нас і за кордоном. Колись в Ірпені обмінювалися думками про Хемінгуея, Фіцджеральда, Камю, Маркеса… Буває, хтось не читав Фіцджеральда, а я починаю розказувати, і лунає: «А де мені дістати?» Я кажу: «У мене є. Ось Фіцджеральд, візьми прочитай, найкращий американський письменник».
Колись Ірпінь навідували письменники з багатьох країн світу, а не тільки з республік колишнього СРСР.
Живий обмін критичними думками, поцінування літератури – безцінна річ. Коли всі сидять по кутках, це призводить до містечковості. Сьогодні розрив між старшими і молодшими надто помітний, Будинок творчості нині особливо потрібний для єднання письменників і літератури, для єднання культури.
У Ваші вікна в Кончі-Озерній зазирають сосни і фруктові дерева. Я знаю, що є письменники, для яких полем діяльності, тобто городом і садом служить стіл письмовий. А є письменники, які фанатично полюбляють порпатися в землі. До якої категорії Ви належите?
До першої.  Я все-таки волію працювати за письмовим столом. Тут є дерева фруктові, але вони не родять. Бо реліктовий пісок. У мене грошей не було, щоб їх пересадити та добре удобрити. Але вони все-таки цвітуть, радують мою душу. В землі я можу трошки попорпатися, але більше я паперовий жук, ще й самітник.
А чого? Ви ставний мужчина, міцний чоловік.
Старий я дуже.
Тож краще було б, якби до вас якась добра жіночка мистецька горнулася?
Моя дружина померла сім років тому, ми разом прожили 53 роки. Вона з мого села, навіть з моєї школи. Я її забути не можу, у мене це як рана, я весь час думаю про неї. Це одна із основних причин моєї самітності. У дітей своє життя.
Я не скажу, що ми із дружиною як голубки проворкували все життя – були і суперечки, і сварки. У мою сферу дружина не втручалася, і добре, бо я знаю дружин  письменників, які лізуть не в своє, то ще й гірше роблять. І я не втручався в її сферу — вона працювала в Інституті органічної хімії. Тепер, коли її не стало,  тужу душею за нею. Написав про неї невеличкий шкіц, після якого багато дружин письменників мені дзвонили і говорили: «Хотіла б я, щоб мій чоловік так про мене написав».
Вона ніби відчувала, що відійде. Іди, каже, покажу тобі, як пральною машиною користуватись. Я все відмахувався. А тоді, як лишився сам і настав час сорочки прати, підходжу до машини, а там біля кожної кнопочки понаписувано – котру за якою вмикати. Про все подбала…
Стіни Вашої оселі рясно прикрашені картинами, багато щемних пейзажів, на яких зображені сокровенні місцинки. Звідки ці картини?
У мене немає якихось великих раритетів. Картини куплені здебільшого на обласних виставках або й базарах. Наприклад, я з дружиною їздив на Сорочинський ярмарок, де місцеві художники виставляють картини. Іду і бачу, що ніхто їх не купляє. Ну і думаю: хто ж їх купить, якщо не я? І кілька картин купляю. Або подивіться на ці колоритні гарбузи. Іду Андріївським узвозом, дощ мрячить, стоїть бідний студент, хоче продати картину, йому їсти нема за що і ніхто до нього не підходить. Ну я підходжу і кажу: «Продай мені картину». І ось вона у мене висить. Кілька картин знайомі художники мені подарували.
А я думав, що то все подарунки, а виявляється, Ви – добра душа, просто підтримуєте художників…
Більшість картин куплені на товчку, знаєте. Вони, може, великої ціни не мають, втім, хтось з авторів, можливо, і проб’ється до слави.
Юрію Михайловичу, що Вас нині живить на цьому світі? Скажімо, мене дуже підтримують психологічно дві речі – добра компанія і мандрівки у природу, де я лікую свої рани. А що для вас є підтримкою?
Я вам заздрю, що є добра компанія. У мене її немає, мої ровесники в більшості повмирали. З кимось я ще передзвонююсь, з кимось зрідка зустрічаюсь. І це моя велика біда, бо я великий самітник. Живу великою мірою, хоч як сумно, минулим, спогадами про друзів, про однокашників.
Живу подіями країни, держави, переживаю за те, що відбувається. Читаю газети, дивлюсь телевізор, переймаюсь, з кимось, бува, обговорюю це, і сподіваюся, що моя Україна колись зіпнеться на ноги і буде такою, якою я бачу її в своїх мріях.
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!