Юрій Мушкетик: "Чому б в Україні не прийняти закон про податок на багатих?"

Нещодавно зустрів свою 90-ту весну Юрій Мушкетик — талановитий прозаїк, який стояв біля витоків Народного Руху та Товариства української мови імені Тараса Шевченка — багатолітній редактор літературного журналу “Дніпро” і голова Спілки письменників України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. 

Буває, особливим людям дається особлива пам’ять, аби свідчити за всю епоху. З Юрієм Михайловичем можна годинами розмовляти про літературу ХХ століття і сьогодення. Він чудово оповідає про успіхи і кризи українського письменства, а по пам’яті, незважаючи на свій вік, вільно декламує безліч віршів та текстів. При цьому він дуже скромно оцінює і свій неоціненний досвід, і власний внесок в українську літературу. А скромність ой як рідко тепер трапляється. На його затишній дачі в Кончі-Озерній ми трохи погомоніли — про творчість, радянських критиків, стукачів та цензорів. А ще — про його рід, Голодомор та друзів, багато яких уже “за межею”.

— Юріє Михайловичу, чому для дебютного роману ви обрали саме тему про отамана Семена Палія? Це було пов’язано з ювілеєм Переяславської ради 1954 року?

— В мене був чудовий учитель в університеті Шевченка — Сергій Маслов. Він зробив мені перепустку в наукову бібліотеку, якою могли користуватися лише викладачі. Ось я й знайшов там відомості про героїчну постать Палія. Він мій земляк, із Борзни. Почав я роман… А потім думаю: “Хлопець жодного друкованого рядка не має, а замахнувся на роман! Може, це графоманія?” Якісь сумніви підступили. Відклав роман. Давай, думаю, сяду за оповідання. Написав два. Одне одніс у журнал “Барвінок”, друге — в журнал “Дніпро”. Минає місяців чотири, — немає відповіді. Йду в “Барвінок”, а там не можуть його знайти. Коли заходить відповідальний секретар і каже: “Так воно вже друкується у свіжому номері!” Це був мій справжній тріумф! І в “Дніпрі” вийшло. Тоді я зрозумів, що я не графоман (сміється!), і повернувся до роману…

Мушкетик_8

— Студентові гонорар виписали?

— Аякже! У “Дніпрі” величеньке оповідання було, “Перед грозою”. Але дали банкнотами не по 10 чи 25 карбованців, а по одному! То я обклався тими пачками попід піджаком, тому що боявся й на вулицю вийти.

— Певна річ, на портфель ще ж не заробили! А, взагалі, які тоді були гонорари?

— Були тарифи за один друкований аркуш, це відповідає 16 сторінкам у книжці. Отож початківцям за аркуш платили по 200 крб, членам Спілки — 300, а класикам, таким як Гончар, Загребельний, — 400. Згодом і я досяг тарифу класиків (сміється).

— А все ж таки, як вдалося студентові видати роман?

— Спочатку треба ж написати. Писав на підвіконнях, на кухні в гуртожитку… Потім поніс у видавництво “Дніпро”. А там із мене позбиткувалися. Кажуть — ми займаємося лише перевиданням. Як станете класиком, тоді й приходьте. Й посміхаються! Направили у видавництво “Радянський письменник”. Там рукопис узяли, але обурились: не можуть студенти романи писати. Перекреслили й написали: “Повість”. А наклад величезний! Виписали такий гонорар, що я батькам хату купив у Вишгороді. Потім ще Москва видала аж двома виданнями, одне з яких святкове.

— У 50-х роках минулого століття чимало літераторів обирали тему єднання України і Росії. Іван Ле написав роман “Хмельницький”, Натан Рибак — двохтомник “Переяславська рада”. Вони оспівували цю злуку, як то було потрібно радянській історіографії. Чи вдалося вам уникнути партійного впливу в романі “Семен Палій”?

— На жаль, ні. Я не скажу, що набрехав щось. Бо сам Палій орієнтувався на Москву. Але зараз би я так не написав.

— А хто оцінював відповідність тексту історичній правді?

— О! Тоді історичний твір без рецензії Інституту історії не друкували. Мені дали позитивну рецензію. Але ж, розумієте, в них була своя “історична правда” і свої, партійні, джерела цієї “правди”.

Мушкетик_9

— Багато радянських письменників, які не просто друкувалися, а й видавали багатотомники, сьогодні абсолютно забуті: Корнійчук, Левада, Собко, Панч, Рибак і т.д. Чи це об’єктивний процес?

— Думаю, що так… Бо різна вага їхньої творчості. І час дає оцінку. З одного боку — чимало тих, хто писав за гроші, продукуючи макулатуру заради гонорарів і посад. А з другого — були посередності, яких теж підтримувала влада, аби створювати певний контраст із російською літературою… Один із партійних кураторів приносить у журнал повість. Ми відхиляємо за відсутністю літературного хисту. А він починає мститися. І десь таки видається, в іншому видавництві. До речі, щодо справжніх талантів, то поезії Ліни Костенко чи прозу Григора Тютюнника, Анатолія Дімарова треба зараз перевидавати.

— А кого ще з радянської епохи варто перевидати, крім названих?

— Чудовий письменник був Іван Сенченко. Юрій Збанацький, — його найкращий твір “Єдина”. Юрій Смолич, особливо його спогади “Розповіді про неспокій”… Леонід Смілянський, Леонід Копиленко, Петро Панч… Леонід Первомайський — роман “Дикий мед”, Анатолій Шиян — роман “Гроза”.

Тільки ж треба відновити ці твори в первісному вигляді. Шиян, наприклад, пише про добу Директорії. Розповідь іде від імені петлюрівського офіцера. В одному з епізодів він рятує дівчину. А в книжці надрукували “гвалтує”. Оце так попрацювала цензура. Все біле переписали на чорне. А роман чудовий був… Так само треба видати в первісному варіанті “Бур’ян” Андрія Головка, а Дмитра Міщенка — романи “Батальйон необмундированих” і “Хліб наш насущний”.

— Але з поезії ви згадали лише Ліну Костенко…

— Ну що ви! Були поети з великої букви. Розкажу про геніального, дивовижного, трохи зламаного поета Миколу Холодного. Гадаю, що колись він прийде до читачів із тими віршами, яких здебільшого не друкували. Буде час, і всіх забудуть, але його — ніколи!

—Це йому належить рядок “Поетів не стане завтра — залишаться члени спілки”?

—Так! Ось послухайте уривок із його “Балади про чорну птицю” (читає напам’ять):

Трупи клав на вози

Тридцять третій рочок,

Хоч бери та гризи

Комсомольський значок.

Жінка кинула чоловіка

І торби на горба.

Подаруй їй, Владико,

Колосочок з герба.

Уявляєте, таке написати у п’ятдесяті роки? Але це був чоловік кручений. І сам ламався, і його ламали… Дисиденти Миколу не дуже визнавали чомусь. Якось сторонилися… Ось, наприклад, він приносить мені як редакторові журналу “Дніпро” теку віршів (хоча у відділі поезії забракували) й каже: “Прочитайте”. Я читаю. Вірші, на той час, усі антирадянські, непрохідні. Я опускаю голову й кажу: “Миколо, ми таких віршів не друкуємо”. Він наступного дня приходить і знову кладе теку. А там вірші про Леніна, про партію, про “ура, ура!” Я підводжу голову і кажу: “Миколо, ми й таких віршів не друкуємо”. Наведу ще один вірш Миколи Холодного, від якого дибки стає волосся:

Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б’ють. Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникають нації — а світ очманів на футболі. Сьогодні комусь на згадку подарували літак. Сьогодні у полі дядько гнилий підібрав буряк. Сьогодні жива колекція побільша по той бік ґрат. Сьогодні у клубі лекція: “Людина людині — брат”.

— Які контрасти! 

— Відчуваєте, яка стихія?! Або ось Тарас Мельничук:

Людей обнюхують вівчарки,

Від огню осліпли журавлі,

А Росія закотилась в чарку

Під салют космічних кораблів.

Тільки б чарка,
чарка і вівчарка,

Тільки більше й вище,
Русь, гуляй,

А ти, бідна і нещасна чайко,

З дітками тікай поза Дунай.

Не втекла від дикої навали,

Все потопом, потоптом усе,

Знову автомати заспівали, —

Джміль із полігону кров несе.

— У вас чудова пам’ять, Юрію Михайловичу!

— Раніш була… Колись сиджу на нараді, — поруч композитор Олександр Білаш. Скаржиться, що путящих текстів немає. “Я тобі зараз напишу вірша!” — й беру аркуш паперу, ручку. Наступного дня дзвонить: “Прекрасна пісня вийшла! За кілька днів слухай по радіо й радій”. — “Е ні, нехай радіє автор Тарас Мельничук” — відповідаю. — “Хто такий?” — “З маловідомих”, — кажу. Отак, аби не пам’ять, не було б пісні “Знов цвіте червона журавлина”.

Мушкетик_6

— Юрію Михайловичу, цензура була всесильна? Чи могла промовчати перед талантом?

— Цензор міг креслити й правити тексти як йому заманеться. Доходило до смішного. В одному з романів, не пам’ятаю, якого автора, є епізод, де він її обняв, поцілував, а далі — еротична сценка. Цензор закреслює й пише: “…і т.д. і т.п.”.

Виходить роман друком, і люди читають: “Він її обняв, поцілував і т.д. і т.п.”. Або в п’єсі Івана Микитенка гетьман Скоропадський виступає перед народом: “Ми принесли вам волю!” Цензор креслить і просить переробити пряму мову. Я кажу — як це ми зробимо без автора? А той відповідає, що не підпише номер. А якщо журнал не вийде, то біда буде, — люди залишаться без зарплати, читачі — без чтива. Я правлю: “Ми принесли вам канчуки, ми принесли вам зашморги!” Несу цензору знов. Той підводить очі: “Ви що, мене за повного ідіота вважаєте?”

— Чи можна було якось вплинути на цензора?

— Ну, чарку ставили, пригощали. На нашого цензора Івана Трохимовича Кошового це діяло. Бувало, дзвоню йому, а він відповідає: “Добрий день! Одинадцять”, — і кладе трубку. О, я тепер знаю, що він знімає одинадцять сторінок із нашого журналу. Я саме тоді працював у журналі “Дніпро” головним редактором. Це значить, що треба терміново додати матеріалу на таку саму кількість сторінок, бо раз знімає, то вже не поступиться. Кожна сторінка повинна була мати штамп цензора, інакше до друку не піде.

— А хто працював на цензорській ниві? Філологи?

— Та ні…. Відставники, замполіти, партійні діячі. Кошовий був підполковник запасу, політрук колишній. Окрім нього, верстку подавали в ЦК комсомолу, бо журнал був їхнім органом. Там теж проглядали пильним оком. Бачите, за правилами, коли наш цензор знаходив крамолу, то мусив негайно доповідати в ЦК комсомолу і головному цензору. А так Трохимович трохи спрощував ситуацію й уникав конфлікту.

— І де розміщувався той головний цензор?

— На вулиці Прорізній (тоді називалася “Свердлова”) була така установа — “Головліт”. Ось там працювали головні цензори. Виходить, що цензори існували, але цензури офіційно не було.

— Вас можна зарахувати до когорти шістдесятників?

— Краще до тих, хто допомагав їм. Під час мого керівництва в журналі “Дніпро” ми друкували і Світличного, і Стуса, і Сверстюка, і Дзюбу під псевдонімами. Бо вони були під забороною. Вже ніхто їх не друкував, а ми друкували. Пам’ятаю, у Стуса було псевдо Петрик.

— Але ви серйозно ризикували?

— Авжеж! Як керівник я повинен був стояти на варті, аби на шпальти не просочилися заборонені автори. Часом хтось із колег отак подивиться на мене: “І воно тобі треба?..” А таки треба. Бо наш колектив служив Слову, а не партії. Треба було ризикувати! Мене не раз запитували, хто це ховається за псевдонімами. Відповідаю, що радянські закони дозволяють людині користуватися псевдонімами. “Ми тобі покажемо радянські закони!” — кричав одного разу партійний діяч. Так розлютився і пальцем тиць у зміст: “Хто така Ганна Квасик? Відповідай!” Я полегшено зітхнув, бо це точно не дисидент. Набираю телефон редакції, а мені й кажуть: “Це Чмихало — секретар обкому комсомолу з Донецька”. Тоді того партійця аж перекосило. “Бачте, — кажу, — і вам незручно, і мені…”

Мушкетик_5

А могли ж дуже просто вичислити — подзвонити в бухгалтерію й дізнатися, хто отримував гонорар за такий-то твір. Дякувати Богові, пронесло! У партії весь час були претензії: спочатку до критики, пізніше — до прози й поезії, тоді вже й до гумору! Кажу відверто, страху наберешся, як щодня в таких умовах. А вранці йдеш — черга біля кіоску за журналом, і вже приємно.

— Зараз важко навіть уявити, що партія мала такий вплив на творчість! І як можна було писати в таких умовах?

— Письменник не може не писати. Якщо може — то не письменник, графоман… Тиск на літературу починався з самого автора. Отой “внутрішній цензор”, про якого так влучно написала Ліна Костенко, тримав письменника в страху: не дай Боже порушити норми соціалістичного реалізму! Але навіть те, що автори вкладали між рядків, безжально редагувалося. Різали, кроїли, видаляли цілі сторінки й розділи, як, наприклад, у романі Анатолія Дімарова “І будуть люди”. Подолати цей прес було майже неможливо. Але якщо в мене і є якась заслуга, то це те, що двічі вдалося перебороти систему і видати двох чудових авторів. Перший — Роман Андріяшик і його “Люди зі страху”, де він показав війну з іншого боку, а потім продовження — “Додому нема вороття”. Сильнючі романи! Так тоді не писали. Я прочитав, потім члени редколегії, редактори відділів. Ну, а згодом приносять мені на підпис, аби пустити в друк. Я не впізнав твір, — геть понівечили! Всю ніч я сидів над машинописом, поки відновив як було. Вирішив, що моє життя не варте, тільки б цей шедевр побачив світ. Вранці віддав друкарці: “Передрукуйте і тільки мені в руки!” Потім я підписав, далі технічний редактор — і в друк. Це просто випадковість, що роман не потріпали і він дійшов до читачів.

Друга перемога — Феодосій Роговий і його роман “Свято останнього млива”. Я з Григором Тютюнником рибалив на Дніпрі, і він розказав про цей твір. Коли я вийшов на роботу, відразу запитав у редакції. Мені й кажуть, що роман уже відіслали автору. Покажіть рецензію. Показують. Внутрішня рецензія закінчувалася словами: “Киньте писати. Займіться суспільно-корисною діяльністю”. Я мерщій рятувати ситуацію: написав лист на Полтавщину й запросив автора приїхати до мене. Коли він приїхав, то ми цілісінький день проговорили. Я його трохи укоськував, бо він протестував проти комуністичного перетворення природи — а саме проти водосховищ на Дніпрі.

— Так там же весь сюжет твору навколо села, яке йде на дно Кременчуцького моря.

— Отож! Хіба з такою темою можна надрукуватися? Я знайшов йому рецензента, Анатолія Дімарова. Толя всі ці моменти делікатно позначив. Роговий із властивою йому імпульсивністю протестував проти такої критики. А я запитую — мовляв, що саме в кінці написано? “Рекомендовано до друку!” — “Тобі хто-небудь такий висновок давав? Їдь додому, попрацюй, надсилай твір у редакцію знову і мені особисто лист”. Через рік роман надрукували. Пізніше я висунув його на Шевченківську премію.

— А над самим Юрієм Мушкетиком теж знущалися критики й цензори?

— Я не виняток… Моя покійна дружина була хіміком і працювала в Інституті органічної хімії. І от саме з життя інституту я взяв сюжет для роману “Біла тінь”. Щойно він був надрукований у журналі “Вітчизна”, як його розгромили: Микола Шамота — директор Інституту літератури, критик Лазар Санов. Пізніше роман виходить у перекладі російською в журналі “Дружба народов” у Москві. Аж тоді (!) в Києві дозволили, щоб він вийшов окремою книжкою, але вже в покаліченому цензурою варіанті. Потім були переклади литовською, болгарською, німецькою, іспанською…

Мушкетик_3

— У цьому романі ви вивели персонажем вашого друга Олексія Коломійця?

— Так. Але я не хотів би про це говорити. Наша дружба розпалася… Всі мої друзі вже за межею… Був у мене старший університетський товариш Анатолій Косматенко — байкар! Був мені як батько. Спився… Дружив я з Анатолієм Морозом (без руки), Анатолієм Дімаровим, Григором Тютюнником, Олексою Коломійцем, Анатолієм Костенком (дисидент і сусід), Прокопом Мисником (критик, сусід). Мене оточували чесні люди. Нема нікого…

— Стус, Світличний, Сверстюк та інші були репресовані… Чи вам не хотілося й собі піднести слово пекучої Правди?

— Ви поставили мені велике й болюче питання… Не вистачило мені мужності, не вистачило рішучості. Хоча ми й товаришували зі Світличним, але я в перші ряди не став… Разом зі мною в журналі працювали однодумці. Ми багато чого обговорювали, але всі були під ковпаком. Одного разу заввідділом критики Іван Бойчак приходить на роботу на милицях. Він був фронтовик, без ноги. Але зазвичай ходив на протезі. Ох і гострий на язик! Питаю — Йване, що трапилося? А він і каже, що викликають у КДБ, то, мо’, на милицях не так швидко заберуть.

— А стукачів у редакційному колективі не було?

— Були, але ми їх знали. Одного разу я десь опівночі повертався додому. Тролейбус їде Хрещатиком, і я у вікно бачу, що в моєму редакційному кабінеті світло. Наступного дня прийшов раніше й питаю прибиральницю: “Що ви робили в моєму кабінеті так пізно?” Вона відповідає — мовляв, спитайте такого-то… Не буду називати прізвища… Я до нього, а він: “Була перевірка столів”. Я розумію, що шукали дисидентську літературу, самвидав. Питаю: “А чого це вони саме тебе запросили у свідки, а не мене?” Той аж побагровів. Бувало й інакше, — коли з ЦК комсомолу направляють до нас працівника з місією стежити й доповідати, а він із часом стає нормальною людиною. Бачить, що ми ніякі не вороги народу… Один письменник розповідав, як його викликали в КДБ і давай схиляти до співпраці. Той довго опирався, а потім і каже: “Ну як ви це уявляєте? Наприклад, Малишко з кимсь розмовляє, а мені стояти поруч і записувати, чи що?” — “А ты не волнуйся — на Малышка у нас свои малышки имеются!” — відповідають.

— Але тоді в любові до України не можна було освідчуватися, навіть саме слово “Україна” викреслювали або замінювали на “Батьківщина”. 

— Ви праві. Я довго не міг зрозуміти, дивлячись на вірш Сосюри “Любіть Україну”, за що автора так побивають. Пізніше зрозумів, що партії не треба було, аби хтось любив Україну. Пам’ятаю, як ховали Сосюру. На Байковому цвинтарі поставили трибуну велику, де стояло все політбюро, а біля труни — менша трибуна, а на ній Малишко. Ось Малишко виступає і раптом, звертаючись у бік політбюро, промовляє: “Це вони тебе позбавили життя, вони загнали на той світ!” Я це чув, і в мене аж мурашки по шкірі побігли. А коли раніше Малишко був секретарем парткому Спілки письменників, то Сосюру критикував разом із усіма…

Мушкетик_4

— Юрію Михайловичу, а як ви самі оцінюєте власну творчість?

— Я написав дуже багато. Але споглядаю на це критично. Частина з того вмерла. А частина буде жити. Найвищі мої твори — “На брата брат”, “Яса”, мала проза останніх літ.

— Я пам’ятаю, у 80-х роках ваш роман “Яса” продавався в кіосках “Союздруку”. А вони ж були чи не на кожному перехресті. Як ви прокоментуєте той факт, що в радянській Україні видавалося більше українських книжок, аніж тепер?

— Ви поставили надто важке питання. Наче й цензури немає, наче й воля є… Думаю, що годі шукати відповіді. Треба більш рішуче підтримувати книговидання, книгорозповсюдження, більше освітніх передач на радіо й телебачення, літературних конкурсів і аналітичних програм. Треба реанімувати класику, більше ставити на сцені, знімати кіно. Треба відродити інститут критики. Бо зараз у кого є гроші, той уже й письменник, бо має можливість видатися. А яка художня вартість того письма? Хто скаже?

— Критика потрібна, безперечно. А як щодо цензури?

— Ви знаєте, теж потрібна. Особливо там, де є питання моралі, духовності, патріотизму, здорового глузду, врешті-решт. Повинна плекатися культура слова!

— А хто з сучасних письменників вам подобається?

— Мирослав Дочинець, Іван Корсак, Дмитро Іванов, Любов Голота, Марія Матіос, Валентина Мастерова.

— Коли ви починали писати, чиєю творчістю були захоплені й орієнтувалися як на взірець?

— Мене дуже захопив роман югославського письменника Меші Селімовича “Дервіш і смерть”. Це роман-притча, в якому є багато філософських думок. Здається, що рівного йому, може, й немає у світі.

— Юрію Михайловичу, розкажіть будь-ласка, про ваш рід…

— Я народився у Вертіївці під Ніжином. А мати — з великої родини сусіднього села Володькова Дівиця (за радянщини його перейменували на “Червоні Партизани”). Дід був коваль безногий. Як постала Українська республіка, дід від села поїхав на вибори гетьмана в Київ. За це його розстріляли прямо в селі більшовики. Був такий у селі Микола Кропив’янський — командарм української більшовицької дивізії. Дід каже цьому вбивці: “Я ж твого батька від смерті спас!” А він йому кулю в груди. Куля навиліт, ще й багнетом наскрізь прохромив — і в яму. Дід якимсь дивом виліз із тої ями й приповз до дочки, моєї матері тобто. Вона проходила медсестринські курси і врятувала його. Пізніше настала колективізація, — не захотів іти в колгосп. І ось цього інваліда назвали куркулем і відправили в Сибір, звідки він не повернувся. Осиротіли чотирнадцятеро дітей! Одинадцять своїх і троє прийомних.

— А як ви пережили Голодомор?

— Мені було всього чотири рочки, і я погано пам’ятаю деталі. Мати занесла в торгсин срібні шати з вінчальних ікон, за них дали трохи борошна та пшона. Отак ми виживали… Пам’ятаю базар у Ніжині, де попід прилавками ховалися голодні діти. Торговки їх гнали й лупцювали. А одного безпритульного дуже сильно побили. Мама моя побачила й кинулася до гурту. Каже — це ж моя дитина, припиніть! Забрала його, вивела подалі, ще й хліба кусень дала… Якось у 33-му ми вийшли надвір… а там хлопчик лежить… по обличчю мухи повзають… А менший братик біля нього навколішки: “Ваню встань, ану встань!” Мама Уляна Онуфріївна Будко-Мушкетик — свята людина — забрала того хлопця, і він жив із нами. А недалечко були такі села, де на в’їзді на патиках віхті соломи стирчали. Це означало, що в селі немає жодної живої душі. І ось раптом привозять у таке село переселенців із Росії. Вони в хати — й стрімголов назад: у хатах мертві лежать… У колективізацію в селі розстріляли більше 50 людей, а від голоду скільки померло — Бог знає… Отаке нам наробила радянська імперія…

Мушкетик_2

Отож про маму… Вона була безграмотною. І тільки уявіть: безпартійна, ще й дочка куркуля стає головою найбільшого на Чернігівщині колгоспу! Кілька разів її хотіли зняти, але люди знову переобирали. Як я вранці прокидався, мама вже була на полі, як лягав — вона тільки поверталася.

— Це саме про вашу маму повість “Така її доля”?

— Так. Вона ж навіть зарплатню собі не виписувала!

— Неймовірно!

— Казала: “Люди не отримають, чого мені брати…” Потім радянська влада з неї позбиткувалася — пенсію-мінімалку дала, аж 12 карбованців! Як же вона обурювалася з цього. А я її обняв і кажу: “Мамо, я ж таки заробляю. Не пропадемо”. Ледь заспокоїв. Отака подяка від влади… Батько мій із Вертіївки — пройшов три війни. Двічі був у полоні. Дуже пізно закінчив педінститут у Ніжині й потім викладав у школі математику. Пенсію теж маленьку отримав, бо як був у полоні, то війну в стаж не врахували взагалі. Таке получається, наче прогули були…

— Юрію Михайловичу, в оповіданні “Смерть Сократа” ви пишете: “Аби шукати істину, треба спочатку мати тихий куточок”. Ви знайшли істину чи ще в пошуку?

— …Раз почав, то треба йти до кінця.

— Ви віруюча людина?

— …Хотів би вірити, але не вірю. Я до того розчарована людина, дорогий мій, що не вірю в людей. Скільки вже пройшло часу: радянська влада, роки незалежності… І ніхто не подбав про людину! Про просту людину… Лише про себе! Чому б в Україні не прийняти закон про податок на багатих? В інших країнах він є. Та хіба влада піде на таке? Це ж оподатковувати себе і своїх компаньйонів. Я сподівався на Ющенка, потім на Порошенка, — але марно!

— Ще одна ваша цитата: “Слово, пущене між людей, проросте швидше, ніж будь-яке насіння”. Згадайте, скільки вже було пущено тих слів: і “Розстріляне Відродження”, і шістдесятники, і дисиденти, і кров, яка зараз ллється за Україну. Коли ж вони проростуть, тії слова?

— Якби вони не проросли, то нікому було б боронити Україну. Сьогодні ми спостерігаємо небувале піднесення патріотичного духу! Але те, що ці паростки ретельно топчуть, висміюють і знущаються з них, — факт. За це повинна бути відповідальність. Широкої дороги українській мові й досі немає… Подивіться, як жебрає найдавніша письменницька газета “Літературна Україна”. Очевидно, що державі вона непотрібна…

Так, як і Спілка письменників… Вони ж такі чвари розвели в тій Спілці! Я казав Михайлу Сидоржевському, що в усі часи письменницька організація була джерелом українства. І зараз це остання барикада, яку треба берегти. Виходить, що державі Спілка теж непотрібна. Коли раніше там були стукачі — так потрібна була. А тепер навіщо — аби критикувала владу? Давні греки казали, що коли вибори в руках народу, то і влада в руках народу. У нас вибори в руках олігархів, — ось де причина кризи.

Мушкетик_7

— Джавахарлал Неру писав, що найбільший ворог нації — це інтелігенція, вихована в період окупації. Вашого друга Анатолія Дімарова рятували гумор і гори, куди він тікав від радянщини. Як вам вдалося уникнути впливу радянської окупації?

— Я намагався бути чесним. Так виховали мене батьки. А ще — любов до рідної землі й рідного слова. І, звичайно, коло однодумців. Завжди біля мене були такі люди, з ким я відчував себе українцем. Це фундамент духовного виживання.

— Кажуть, ви зараз працюєте над спогадами?

— Спогади я написав, але не видав. Нехай уже після мене побачать світ… Тепер уже не працюю, бо не бачу. Деякі оповідання з ненадрукованого думаю подати до видавництва.

— Юріє Михайловичу, ви з оптимізмом дивитеся в майбутнє?

—Я вже не дивлюсь, а оглядаюся здебільшого… З оптимізмом можу стверджувати лише одне: Україна була, єсть і буде, — це точно!

Зі спогадів Анатолія Дімарова:

“Якось увечері зателефонував до мене мій сусіда Юрій Мушкетик, тоді редактор “Дніпра”:

— Ти можеш зайти до мене?

— А що там у тебе: свіжа горілка (Мушкетик майже ніколи не пив)?

— Майже вгадав. Зайди.

Я пішов, заінтригований.

Одчинив двері, провів до свого кабінету. Показав на письмовий стіл. Там не було нічого, лежала тільки папка з якимось рукописом.

— Бачиш, що то таке?

— Ну-у… чийсь рукопис, мабуть. — Я вже звик до того, що Мушкетик рукописи, які йому особливо подобались, приносив додому, щоб іще раз (а може, й не раз) перечитати, насолоджуючись особливо вдалими місцями, — серед нашої письменницької братії рідко стрічалися люди, які так би раділи чужим успіхам. На цьому письмовому столі побували і вірші Ліни Костенко та Миколи Вінграновського, і проза Григора Тютюнника та Валерія Шевчука, і молодших — Володимира Дрозда та Євгена Гуцала, і він частенько-таки гукав мене до себе:

— Ось послухай!.. Ти тільки послухай!.. — декламував вірша, а то й читав цілий прозовий уривок. Прочитає і дивиться ревниво: невже не сподобалось?

— Не рукопис, Толю, а бомба! “Щаблі” Якова Стецюка. — І схвильовано став переповідати зміст повісті…”

Руслан Новакович, Дзеркало тижня

Прокоментуєте?