Женю, у тебе цей рік особливо плідний і урожайний,
чи не тому, що – ювілейний? Піковий!
Особливих зусиль
ні в що я не вкладала, якщо десь трохи більше згадувалося моє ім’я, це вийшло
само собою. Чи є ювілейний рік – піковим? Як для кого. Одна з моїх улюблених
письменниць Марґеріт Юрсенар написала свій найкращий роман «Чорне дійство»
(«Філософський камінь») у шістдесят п’ять років, а у вісімдесят три – спогади
«Що? Вічність», і то – на блискучому рівні. Пік передбачає спад. А я криву
свого життя, принаймні її творчу складову, сподіваюся бачити як постійне зростання,
поки вона не урветься у зв’язку з переходом за межу… Але поки ми тут, нема
нічого важливішого, ніж оце життя й оця крива творчості, яка має завжди повзти
вгору і ніколи вниз!… Навіть якщо Бог дасть довге життя.
Про творчість письменниці Євгенії Кононенко
поговоримо трохи пізніше, а зараз, якщо дозволиш, заглянемо в її душу. Скажи
чесно, ти боялася свого першого ювілею?
Чи просто написала оповідання «Голий
ювілей»?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Старість страшна
і для жінки, і для чоловіка. Страшно, що не настане час мудрості, будуть тягарі
для самого й для інших. Для чоловіка старість, зрештою, іще страшніша, бо старі
чоловіки у своїй масі демонструють потужніший старечий маразм, аніж старі
жінки. Але ти маєш рацію, до жінок старіння приходить раніше. Чоловік у
п’ятдесят років іще молодий, а жінці здається, що пора в монастир. Справді,
п’ятдесят – це ніби крок у безвість. Чи не тому деякі жінки на свій ювілей
накривають столи, купують нові дорогущі сукні, кличуть знайомих чоловіків, щоб
вони їм говорили, які вони красуні, кращі, ніж були у двадцять. Як на мене, це
не пік життя, а його імітація. Про це, зокрема, й моє оповідання «Голий
ювілей».
Ти хотіла захиститися цим оповіданням, але як
жінка… Твоя героїня – ювілянтка спочатку жахається цієї серйозної дати, потім
обурюється, далі протестує «загулом» із
подругами-ровесницями, а врешті приймає
все як даність, з гумором, хоч і сумним, але не песимістичним…
Вся наша
творчість, зрештою є захистом від чогось. Або зверненням до конкретних
адресатів. Навіть якщо вони напевне не прочитають. Але якщо зовсім чужі люди
відчувають від наших текстів резонанс зі своїм досвідом, тоді ми, певне, пишемо
недаремно.
Цього року у тебе вийшли кілька книжок… Крім
того, була ще перемога у конкурсі
радіоп’єс…
Так, на початку
року вийшла збірка поезій Еміля Неллігана, національного поета французької
Канади. Це класичні поезія, ямби, строгі рими. Вважається, таке перекладати
найважче. Колись, коли я була суттєво молодшою, у мене таке виходило. Потім на
такий вид діяльності повністю зник попит. Багато років я не перекладала віршів.
Я, власне ж вигадала цей проект, щоб ніби повернути молодість… Книжка «Без
мужика» вийшла в Росії, у червні була презентація під час міжнародного
книжкового фестивалю, де, до речі, було кілька українських письменників.
Потрапила до Москви, де не була вісім років. Було цікаво, були приємні
зустрічі. До «Книгарні «Шок» увійшли нові оповідання, які не входили до інших
книжок, хіба що друкувалися у часописах. Там і оповідання «Телефонна елегія»,
яке було перероблено на радіо-п’єсу, бо ж телефонна розмова – це дуже
мотивований сюжет для радіоп’єси. До моєї останньої книги прози увійшли не лише оповідання, а й есеї.
Схоже, ти облюбувала собі жанр есеїв. Навіть
написала короткий трактат-апологію цьому жанру. Чим
він тебе приваблює?
Власне, в тому
невеличкому трактаті все й написано, чому він мене приваблює, не буду
повторюватись. Але й не варто надмірно захоплюватися відвертою есеїстикою.
Це – шлях найменшого опору. Бо ж будувати сюжет, оживляти персонажів, вписувати
їх у контекст часу й місця – то все-таки
більше літературне мистецтво, ніж видавати кілометрами патьоки кривавих
шмарклів, як це робиться у відвертих есе. Але є ще й інші есе – журналістські,
культурологічні. Зараз я готую збірку саме таких есе у видавництві «Грані-Т».
А чи такі
есеї можуть шокувати?
Якщо не шокувати,
то привертати увагу. Цього року я опублікувала культурологічне есе в жанрі Hero
studies, де порівнюю як постаті українського культурного простору Ліну Костенко
та Оксану Забужко. Була навіть передача на „Радіо „Ера FM”, присвячена цьому
моєму есеєві. Мені були цікаві запитання радіослухачів на цю тему.
В ювілейний рік заведено якщо не каятись, то
сповідатися. Слава Богу, у тебе є читачі і чимало, і різного віку. Тебе
читають, люблять, шанують. Але є в
кожного з письменників один чи кілька найсуворіших читачів – це рідні. У тебе
теж є – твоя матір, Олександра Глібівна, яку я дуже люблю і шаную, є твої милі
і розумні діти Аня і Вадим. Які з ними у тебе родинно-читацькі стосунки?
Мені не раз
ставили запитання, як мені вдається так точно передавати стан старості, до якої
я ще не дожила. Я відповідаю, що старість завжди поряд зі мною в особі моєї
матері. Не буду говорити, наскільки це тяжко, як це пригнічує. Моя мати дуже
страждає, що їй нема з ким спілкуватися, що в неї нема однодумців. Тож я й
написала для неї «Телефонну елегію», де старша жінка знаходить такого товариша.
Але вона образилась на мене за те, що герої «Телефонної елегії» вкінці
помирають. Мій син зараз став читати
багато. Але не белетристику, а non-fiction. Проте мої книжки він прочитав, йому
найбільше подобається «Без мужика». Дочка читає багато, але вона не сприймає
диявольської правди моїх оповідань, їй найбільше подобається повість «Сестра»,
яку я написала жартома як імітацію мелодрами. Діти якоюсь мірою коригують те,
що я пишу.
Як тобі здається, чи не потураєш часом сумнівним смакам обивателя, поступаючись
перед власною естетикою та істиною?
Звичайно ж, на
те, як ми пишемо, впливає час, у якому ми живемо, впливає літературна мода.
Хтось може кваліфікувати це як потурання смакам обивателя. Але в моєму випадку,
думаю, це, все-таки, не так, бо обивателі не є моїми читачами й покупцями моїх
книжок! З одного боку, я відчуваю, що відбулася як особистість і як письменниця,
з іншого боку, я не маю того справжнього комерційного успіху, коли книжку
купують за ім’я, а не за зміст. Тож свободу творчості я маю і ні від кого не
залежу. Ні від цензури, ні від ринку.
Ти багато зустрічаєшся з читачами, були
презентації книжок у Москві, Києві, Варшаві, Чернівцях, на Львівському форумі видавців. Чим
відрізняється публіка читацька цих міст?
Нічим особливим
не відрізняється. До мене і приходять ті, хто щось знає про мене, приходять
однодумці. Навіть у Москві, де мене не знають, перекладачка Олена Марінічева
презентувала мене як феміністку, тож прийшли ті самі інтелектуальні жінки та
чоловіки, які їх бояться.
Що тобі дають як письменниці подібні зустрічі? І
чи вважаєш себе публічною людиною?
Зустрічі з
читачами – це завжди цікаво. Мені подобається, коли хтось не згоден і відверто
каже про це. Це цікавіше, ніж дифірамби. Чи вважаю себе публічною? Тут не треба
«вважати», є формальні ознаки, це я кажу як культуролог: пізнавана зовнішність,
наявність публічних опонентів, цінності, які асоціюються з постаттю. За цими
формальними ознаками я публічною постаттю, себто знаменитістю, не є. Я не боюся
публічних зустрічей, не боюся говорити на людях. З іншого боку, не прагну
публічності, не працюю, щоб було побільше зустрічей і виступів, добре живу й
без них. Дуже хотіла б бути кабінетною людиною, бо саме в кабінеті почуваюся
найкраще. Не в будуарі, не у вітальні, не на кафедрі чи трибуні, а саме в
кабінеті. Але, на жаль, є людиною «кухонною». Стара мати і діти, які ніяк не
виростуть, мимоволі створили таку атмосферу в домі, що, коли я засиджуюся за
письмовим столом, то завжди виникає почуття провини, що на кухні щось сталося.
Коли їду кудись попрацювати поза домом, продуктивність як моєї творчої праці,
так і праці для заробітку виростає втричі! Без перебільшень, втричі!
На твою думку, чи повинен письменник мати
громадянську позицію, активно втручатися у суспільне життя, чи
спостерігати за всім збоку, а відтак
змальовувати усе це у своїх творах? Тим більше, що ти співпрацюєш із газетами, виступаєш на радіо,
телебаченні…
Як журналіст я
співпрацюю з газетами й електронними виданнями, але лише у відділах культури. Я
завжди кажу: візьміть газети кількарічної давнини. Політична інформація й
аналітика, яка є в них, має лише історичний інтерес, а розділ «культура»
цікавий і зараз. Щодо громадської позиції та втручання в суспільне життя… Та
хто його знає, куди треба втручатися? Моя громадська позиція полягає у тому, що
треба розумно підтримувати українську культуру. Перед виборами усі політичні
сили кричать, що роблять саме це. А що воно насправді? Там така плутанина.
Зрештою журнал «Березіль», в якому ми з тобою друкувалися, значно краще
утримував регіонал-небіжчик Кушнарьов, ніж так звані проукраїнські сили… Я не
беруся заглиблюватися в ці прірви, досить з мене прірв людських душ.
Ти маєш читачів, а чи маєш друзів? Коли так, то
хто вони? Однокласники, читачі, колеги?.. Як гадаєш, чи можлива справжня щира
дружба між людьми однієї творчої професії, і як
поєднати конкуренцію із солідарністю?
Звичайно ж, я маю
друзів. А також, буває, маю хвилини, коли в тебе особливо гірко на душі, а всі
друзі мають свої проблеми. Відомий вислів шляхетного француза: друг – це той,
кому можна зателефонувати вночі й сказати: мені погано. Але чи готові ми самі
не спати вночі через гіркі хвилини друга? Певне, що не завжди… Між людьми
однієї творчої професії дружба цілком можлива, навпаки, більше розуміння.
Гадаю, конкуренції у творчій сфері нема, бо ж успіх колеги не виключає і твого
успіху, а іноді й підсилює його. Погано, коли колеги навмисне потихеньку
шкодять. Але то уже не зі сфери дружби.
Здається, ти усе, що запланувала на свій ювілейний
рік, написала і видала, і пропіарила.
Чи в ці дні щось нове з’явилося в твоєму комп’ютері?
Нові оповідання
задумуються завжди і потроху з’являються. Після видання книги оповідань завжди
відчувається якесь спустошення, яке згодом заповнюється. Ну, а великий текст
чекає спокійного періоду в житті. Я зараз сама не можу уявити, як я написала
«Імітацію» 2000 року. Зараз маю задуми маленьких романів, і не знаю, коли зможу
вивести їх із біологічного носія (в моїй голові) на електронний.
Тож – з роси та води тобі на многії літа. І щоб
здорові були твої рідні.