Євгенія БІЛЬЧЕНКО: "Бути собою – легше, ніж здається"

95

Євгеніє, нещодавно Ви
разом з поетом Юрієм Крижановським представили кілька літературних перформансів
за власними текстами…

Ідея літературних перформансів виникла у мене нещодавно, у
момент, коли я відчула незадоволення від статусу поезії в нашому суспільстві,
нестачу уваги до неї з боку публіки, вихованої на медіа-образах. Спостерігаючи
за слухачами на концертах, я помітила у людей якусь катастрофічну втрату
здатності слухати: люди налаштовані на яскравий зоровий образ, людям, втомленим
маячнею, як ніколи, жадається видовища. Тому народилась думка взяти від
постмодерної цивілізації все найкраще, щоб врятувати культуру слова в еру
візуальності. Як культуролог я відчувала потребу оформити словесність в сюжетне
дійство – в міру філософське, розумне і яскраве, з елементами екшн.  Так мною було написано три сценарії
літературних спектаклів: з народного життя, з психлікарні і третій – наразі
готується, секрет, але це буде бомба про сучасних політиків. Дякувати нашій
арт-групі «Бенд МеТа», куди входять талановиті поети Юра Крижановський, Маша
Луценко, Женя Голодґрига, і, зокрема, поет і режисер, Макс Сердечний, який
талановито втілює мої сценарії, – нам вдалося дещо показати на сцені.

 

Які переваги і
недоліки роботи у парі, адже навіть остання за часом книжка «Александрия –
2008» у Вас була спільною?

Переваги – у радості, яку відчуває самотня людина (а поет –
самітник в кубі) від миттєвого переживання співзвуччя в письмі і на сцені.
Недоліки – мимовільне почуття суперництва, ускладнене рівноцінністю
майстерності і можливостей. Ніяких компромісів, притирок, поступок у
співтворчості і бути не може. Увесь діалог – через конфлікт, драматичний і
болісний.

 

Мистецтво – річ
прогнозована, чи тут можливий відступ від правил?

Мистецтво – це такий прогнозований відступ від правил.
Настільки багато відступів, що їх стає більше, ніж правил, і тоді
оригінальність полягає в тому, щоб взяти на себе мужність не відступати від
правила, не піддаватися мейнстріму, бо маргінальність, яку я щиро шаную, нині
перетворюється у дешевий предмет богемної моди. За таких умов велика стійкість
– бути «канонічним ретроградом».

 

Розкажіть, будь
ласка, про нове покоління російськомовного сегменту української літератури, до
якого безпосередньо належите й Ви…

Його немає. Ловлю себе на думці, що я не можу виділити певні
пріоритети, цінності, за якими можна було б впізнати нову генерацію
російськомовних українців в літературі. Усі вони так чи інакше орієнтуються на
минуле: давнє минуле, якщо брати класичну академічну традицію
радянсько-великоросійських ліриків, репрезентовану нині творчими і
коло-творчими колами Спілки; та нещодавнє минуле, минуле дев’яностих, якщо
брати молодих протестних, еротично-куртуазних чи брутально-маргінальних,
постмодерністів поза будь-якими структурами. Мабуть, щоб розпізнати покоління
макдональдсів, треба, щоб сплинув час. Одне можу сказати: у нас зараз
формується дещо дуже цікаве, що тільки проростає: група літераторів, які
інтуїтивно відчувають незадоволення від звичних стильових та організаційних
форм: «класик – авангардист», «модерн – постмодерн»,  «фест – слем – союз», «вишукане – брутальне»
тощо. Головна їхня ознака: уміння диференціювати мову і політику, не
ототожнювати російську культуру і поезію з амбіціями шовіністів. Якщо їхній потенціал
реалізується – в Україні буде нова російська література, позбавлена стереотипів
імперіалізму. Якщо треба, імена… Мені особисто дуже подобається поезія Євгенії
Баранової, світлої пам’яті Влада Кльона, також – Марини Матвєєвої.

 

Як ставляться до українських
російськомовних авторів в Україні та Росії?

Російська спільнота, природно, шукає плацдарм для своїх
пропагандистських інтересів і тому активно підтримує наших російськомовних
авторів, які належать до офіційних кіл. Я утримуюся від морально-політичних
оцінок цьому явищу, але Росія ніколи не підтримуватиме тих із російськомовних
українських письменників, хто не висловлює відверто проросійських поглядів.
Якщо ти пишеш російською і при цьому виявляєш себе як патріот України, ризикуєш
дезінтеграцією в обох спільнотах – в українській за мову, у російській – за
погляди. Я не можу сказати, що в українському дискурсі російськомовних авторів
прямо таки носять на руках, але жодної національної дискримінації я не
спостерігаю. Так, можливості видавництва менші, ніж в україномовних, можливості
«апробації» на публічних дійствах – теж, але не через «утиски», а через
відсутність соціальної потреби у великій кількості російськомовної поезії.
Тому, не дорікаючи «дзеркалу», треба виправляти власну «криву морду», тобто писати
якісно – писати, не догоджаючи владним колам будь-якого ґатунку, – і тоді буде
глядач, буде слухач.

 

Ви перекладаєте з
української. Кого із класичних та сучасних авторів могли би виділити як таких,
що є цікавими для російськомовного читача?

Я із систематичним садизмом перекладаю Ігоря Павлюка,
по-фрейдівськи переконуючи паралельно російську публіку, що вона нас хоче, але
ще не знає цього ))).  Річ у тім, що
російськомовний читач такий у кращому сенсі балуваний високим стандартом якості
від Пушкіна до Бродського, що переконати його любити українське – набагато
важче, ніж, скажімо, американського читача, що підтверджує вихід нашої сумісної
з Ігорем книжки у Вашингтоні. Що ж, будемо переконувати, позбавляти стереотипів
українського як фольклорно-міфопоетич­ного… Цікавими, крім Ігоря Павлюка, є, на
мою думку, Жадан, Андрухович, геніальний, як мені здається, «поет в законі»
Роман Скиба… Насправді не так багато, але й не так мало, щоб комплексувати.

 

І насамкінець
побажання читачам від Євгенії Більченко.

Бути собою. Попри будь-які «попри» – і виявиться, що це
легше, ніж здається.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!