Євген БАРАН: «Є така професія – патріот»

Євген Баран – відомий письменник, автор багатьох книг критики та есеїстки,
лавреат кількох літературних премій, зокрема, імені Олександра Білецького – в
галузі літературної критики (1999), а серед інших – трьох міжнародних: «Тріумф»
(2003), імені Богдана-Нестора Лепкого (2007) та ім. Григорія Сковороди «Сад божественних
пісень» (2009). 2008-го отримав премію імені Дмитра Нитченка. В доробку Євгена
Барана – і переклади поезій з польської мови ( книги Божени Боби-Диги, видані у
Львові 2008 року, переклад – разом з Олександром Гордоном). Євген Баран
виступає відразу в кількох яскравих літературних іпостасях – літературознавець,
літературний критик, есеїст. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри
української літератури Прикарпатського Національного університету імені Василя
Стефаника, автор літературно-критичних текстів «Зоїлові трени» (1998 рік),
«Звичайний читач» (2000), «Читацький щоденник-2005» (2006), «Навздогін
дев’яностим» (2006), він розширив свої творчі обрії книгами есеїстики:
«Порнографічна сутність правди» (2007), «Наодинці з літературою» (щоденникові нотатки
та есеїстика (2007), «У полоні стереотипів» (2009).

Євгене, здається, що в інформаційному просторі міцно засіла теза про те, що
української критики не існує…

Гадаю, ця теза стара, як світ. Ото
читаю Михайла Рудницького «Між ідеєю і формою», написаною десь між 1915-1918
роками, а надруковану вперше 1932-го. Цитую дослівно: «Читаємо в пресі або
чуємо приватно нарікання, що не маємо фахової критики. Нарікання справедливі,
не менше, як і зідхання, що не маємо фахових дипломатів або фінансистів».

Тому я не хочу на цю тему багато
розводитися. Ті, що роблять подібні закиди, мають рацію: у нас відсутня
інфраструктура, яка би сприяла повноцінному функціонуванню культурних процесів.
Себто, у нас все відбувається не завдяки, а всупереч. Крім того, не вихована культура
читання українською (не кажу вже про моду на українське), добротні глянцеві
журнали українською на пальцях однієї руки порахувати можна, і то вони ледь
животіють. Всі талановиті журналістські сили переходять в іномовний простір.
Нічого не змінюється вже друге століття. А Ви кажете «не існує української
критики». Дивно, що взагалі існують люди, які займаються нею. Тому я би не
зациклювався на проблемі «існує чи не існує критика», я би, може, говорив про
стан суспільства, яке так і не змогло налаштуватися на конструктивне критичне
осмислення дійсності, власне, своєї дійсності. Здається, ще Пушкін писав, що
стан критики залежить від стану здоров’я суспільства.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Чи повинні окремо існувати академічна та популярна рецензії на літературний
твір?

Звичайно, повинні існувати. Вони
здається й існують паралельно. Хоча завжди трапляється так, що популярна
рецензія на той чи інший твір має більший резонанс, аніж добротна академічна
рецензія.  Це вже специфіка сприйняття.
Налаштованості популярної рецензії на ширше коло читання. Здається, вже багато
сьогодні рецензентів пробують писати цікаво, інша справа, що не всім вдається
писати цікаво. Не забуваймо про хист, талант.

І ще, я би ніколи спеціально не
протиставляв академічну та популярну рецензії. Просто кожен повинен робити свою
роботу так, як вважає за потрібне. Головне, аби від цього виграв загальний стан
осмислення літератури, а не той чи інший її інтерпретатор.

 

Ви – член редколегій багатьох художніх видань, зокрема, журналу «Золота
пектораль». Чому українські літературні газети і журнали досі не можуть
конкурувати із зарубіжними?

Все залежить від цілої низки
об’єктивних і суб’єктивних причин. До об’єктивних зараховуємо відсутність
інфраструктури, про що я вже казав. Додається постійне протистояння мовне
(виглядає мені воно штучним, але наші бездарні політики на цьому протистоянні
заробляють собі дешеві дивіденди). Відсутній здоровий інформаційний простір.
Відсутні ідеї, які би оживляли журнальний простір культури. Мало обговорюємо
проблемних речей, більше зациклені на дріб’язку фактографічному, описовому.
Зовсім не вміємо говорити популярно про філософію, теорію… Нарешті, відсутня
державна підтримка, хоча би часткова, чи меценатська. Адже літературні журнали
– це завжди збиткова справа, і не тільки в Україні. Назвіть мені бодай одне
літературне видання в Україні самоокупне. Його немає. Навпаки, більшість видань
не платить гонорарів, а частина з них ще й умудряється брати в авторів гроші за
публікацію, при тому, що це не наукове видання. Подібна ситуація і з інтернет-сайтами.
З відомих мені літературних сайтів гонорари платить тільки ЛітАкцент, інші
сайти або не платять дописувачам, або платять виїмково (так званим своїм). А це
теж проблема, бо людина повинна отримувати гроші за виконану роботу. Я люблю
повторювати приказку свого покійного тата: «Задурно тато з мамою не спить»…
Пропадає культура читання літературних журналів, її замінює інтернет.

Той же журнал «Золота ПЕКТОРАЛЬ»
видається в Чорткові  на ентузіазмі
Володі Погорецького вже третій рік. Частково йому вдається знайти спонсорів, а
владні структури – ой, «що мама роблять, пообідали та й хліб жують», таке саме
вони, – є у нас, особливо в Галичині, така професія – патріот. От вони й
рятують Україну, і вже всі бачимо, що дорятувалися…

Все це разом, а ще фаховий рівень
журналістів, які працюють в літературних виданнях, і складає ту проблему
неконкурентоздатності (хоча я не був би таким категоричним)…

 

А якими бачите перспективи сучасної української літератури за кордоном?

Перспективи української літератури за
кордоном? Як кожна амбітна література, вона не втратила своїх перспектив. Я
думаю, ситуація така, як і належиться неконкуренто­здатним націям: до них
мінімальний інтерес. Хто любить слабкого і хто звертає на нього увагу? З цього
потрібно починати. Зрештою, про це вже можна і не говорити. А все інше: талант,
везіння, особисті зв’язки тощо є вторинним від головного. А ще клановість,
групівщина, індивідуальне несприйняття… 
Вони нікуди не ділися, просто про них втомилися говорити. Це теж фактор
перспективи. Ось нещодавно в Польщі відбувався Лемківський фестиваль. Ви б
здивувалися (а може й ні), почувши прізвища «заслужених лемків світу», які були
на фестивалі…

Але, незважаючи на всі проблеми,
перспектива залишається доти, поки бодай один справжній талант присутній в
літературі. А українська література на таланти не бідна.

 

Чи існує різниця між сучасним українським та іноземним читачем?

Я не скажу, чи існує різниця між нашим
та іноземним читачем. Минулого року в Кракові став свідком такої кумедної
сцени: зайшли в книгарню студенти за книгами, і одна з них тут же телефонує
татові: «Курча маць, тату, мені треба грошей на книжку», не знаю, що цей тато
їй відповів, але вона залишилася задоволена. Можливо, на якомусь такому
глобальному рівні  різниця є
(державність, інфраструктура, загальний рівень культури тощо), але у нас книги
читаються, незважаючи на всі складнощі. В цьому переконуюсь, відвідуючи
різноманітні книжкові толоки в Галичині: у березні в Миколаєві Львівської
області вже четвертий рік підряд проходить книжкова толока, якою опікується
пані Люба Хомчак, у травні Володя Погорецький попробував провести подібне
дійство в Чорткові Тернопільської області, он у серпні, якраз на День
Незалежности, Шевченківський лавреат Михайло Андрусяк надумав був провести
фестиваль краєзнавчої книги в Коломиї, у вересні, як завжди, Львів…

 

І наостанок побажання читачам від Євгена Барана.

Читайте добрі українські книги. Такі
завжди були, є і будуть. Я не знаю,чи вони змінять Вас, але сповнять простором
і перспективою, якої нам інколи дуже бракує…