Пропонуємо увазі читача актуальне інтерв’ю з
письменником, літературознавцем, критиком, головою Івано-Франківської обласної
організації Національної спілки письменників України Євгеном Бараном.
Як сталося так, що простий сільський хлопчина став
відомим літературним критиком, очільником письменників області?
Є у
тернопільського поета і сміхованця
Богдана Бастюка гумореска про школу. Здивований інспектор допитується у
вчительки, як вона за день змінила учня, який перед тим нічого не знав, вона ж
відповіла фразою, якою перед тим віднєкувався учень: «Не знаю…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тепер трохи
сурйозного. Філологія вела мене від дитинства. Досвід мами, вчительки
української мови і літератури, зіграв свою «фатальну» роль. Окрім того, родинні
гени – у моєму селі народився відомий критик початку ХХ століття, головний
редактор газети «Буковина» Левко Турбацький; моїм родичем є журналіст Іван
Німчук, головний редактор львівської газети «Діло» за німецької окупації; моїм
родичем є Костянтин Кузик, журналіст і редактор «Українського календаря» у
Польщі, що писав дитячі твори і підписувався псевдонімом Кость Джуринка (моє
рідне село Джурин Чортківського району на Тернопільщині, через село протікає
річка Джуринка); мій двоюрідний вуйко Євген
Дмитровський 1951 року захистив першу кандидатську дисертацію по
творчости Марка Черемшини, працював викладачем у Дрогобицькому педінституті;
його син Зеновій Дмитровський викладає
журналістику в Львівському університеті… Не відкидаємо і праці: я завжди читав
книги, багато книг. 11 лютого 1988 року надрукований мій перший відгук на роман
Юрія Косача «Володарка Понтиди» у
всеукраїнській газеті «Друг читача». Так що я можу у ці дні святкувати 25-ліття
своєї літературної праці.
Щодо мого
очільництва, то прийшов момент, коли я повірив, що зможу щось змінити в роботі
спілчанського літературного братства. У моєму бажанні мене підтримали колеги.
Сьогодні розумію, що нічого
не змінив, але змінився сам. Тому
цей досвід вважаю позитивним у своєму творчому і життєвому рості.
Ви вбачаєте витоки літературного у своєму
босоногому дитинстві, у безпосередньому зв’язку з природою, чи ця теорія є
хибною?
Ми всі родом з
дитинства. З його втіхами і травмами. Мені пощастило на родину по
батьковій і маминій лініях. Здебільшого,
се люди чесні, справедливі, талановиті, роботящі. Справжні. Багато із них вже
відійшли в заобрії, але вони живі в моєму серці. Про декого із них я розповів у
своїх есеях. Так що я зобов’язаний рідним і близьким у тому, ким я став. Їхньої
вини немає в тому, ким я стати не зумів.
Я дитина села. Я
люблю село свого дитинства. Себто я люблю мрію про село. Але це не заважає мені
туди приїжджати і бути там. Моєю ідеєю-«фікс» є відродити батьківську хату в
його селі Паушівка, це 7 км від мого села вбік від основної траси. Дякувати
Богу, що живе моя мама, живуть татові сестри, і я ще чуюся дитиною, яку люблять,
просто тому, що я є…
На сьогодні письменник – це еталон та інтелігент
чи ізольований від суспільства й широких мас індивідум, який працює для історії
літератури, у сподіванні на те, що нащадки колись оцінять?
Письменник –
самотній чатовий. Все, що він намагається, се докричатися до такої ж самотньої
людини. Людським голосом зачепитися за інший людський голос. Як писав Чеслав
Мілош, «будь-яке письменство у своїх глибинних мотивах є актом, за допомогою
якого письменник наближається до усталення власного місця у світі».
І ще Мілош: «Що
мене лякає? Мене й моїх ровесників і колег, гадаю, також лякає цілковите
відособлення, зависання в порожнечі та загроза залишитися в пам’яті тих, хто
прийде після нас, під маскою, яка нам здається нікчемною. У нас немає ні читачів,
ні приятелів. Я вже бачу зарозумілу посмішку впевнених у собі та у власних
переконаннях теоретиків: ось бо поет визнає свою злиденність, свою самотність.
Ні, не страшна відсутність читачів, гідних, щоб до них промовляти; пустка
навколо нас зовсім нічого не свідчить, що нам нема чого сказати; мене заспокоює
думка про наступників, яким вдасться зрозуміти наш шлях і визнати: о, він не
був найлегшим. І якщо ми чогось боїмося, то лише тому, що не впевнені, чи той
«товариш з майбутнього» зможе розпізнати наші обличчя під дивакуватими
ярликами, які чіплялися на нас з одного й іншого боку, легковажно вважаючи
своїми й ще більш легковажно відкидаючи»…
Письменник –
людина, яка іде, навіть, якщо самої дороги нема чи інші не хочуть її бачити.
Що для Вас є літературна творчість?
Се одна із
можливостей пізнати світ і себе у ньому.
Ви можете згадати свої перші літературні кроки,
своїх наставників, перших критиків?
Я ще не такий
древній, аби не пам’ятати свої перші літературні кроки. Давність не означає
наявність склерозу. Свої перші вершики я писав у третьому класі; у четвертому
написав свою першу повість; у шостому-сьомому писав іронічні новелети і
гумористичні оповідання; у
дев’ятому-десятому знову були вершики. Всі ті перші проби я спалив у
студентські роки. Мама, яка бачила се «аутодафе», казала, сміючись: «Не роби
цього, будеш шкодувати». Тепер я її розумію, але нічого змінити не можу. Новели
я писав у студентські роки і перші роки вчителювання. Ті писання надіслав
своєму викладачеві, професорові Львівського університету Іванові Денисюку, який круто змінив моє
життя, давши рекомендацію в аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка
Національної Академії наук України. З 1987-го почав писати відгуки і рецензії.
Інша людина, якій завдячую своїм ремеслом, – Ростислав
Міщук, мій науковий керівник і заступник директора Інституту літератури (йому я
присвятив прозовий монолог «Елегійне» у
смолоскипівській антології прози «Тексти»). Його вбили весною 1994-го.
Без цих двох людей я був би іншим. Ще мушу
згадати Степана Процюка, який своїм ентузіазмом запалив мій інтерес до молодої
літератури незалежницької доби.
Які були відчуття після першої публікації, першої
книги?
Перша публікація
– 1988 рік. Перша книжечка – 1997 рік. Враження ейфорії. На жаль, вони, ці враження,
вже не повторяться. Я не вірив, що у 90-х вийдуть мої книги. Пригадую, як
говорив Василеві Пахаренку, тепер відомому шевченко¬знавцю і досліднику
літератури із Черкас, а тоді такому ж аспірантові й поетові, що своїх книг ми
не дочекаємося. На що Василь спокійно відповів: «Головне, аби було що сказати,
а книги будуть». І він не помилився…
Ви – автор понад десяти книжок… Який основний
месидж шлете і для кого?
Я не задумуюся,
кому я говорю і до кого. Насамперед, я хочу розібратися сам. Радити нікому не збираюся,
тим більше, не збираюся когось переконувати. Але кожен повинен пам’ятати
сковородинський принцип «сродної праці» й не зраджувати своєму єству. Я
постійно говорю про три речі: про світ, якого не можу зрозуміти; про людину,
яку прагну пізнати; про Бога, якого зраджую і у
якого, як мала дитина, вірю…
Просто кожен
обирає ту форму, яка для нього найоптимальніша. Для мене такою формою є есей.
Мої рецензії, відгуки про книги є нічим іншим, як критичними есеями.
Ви як досвідчений критик, очільник письменників
області й просто «звичайний читач», які бачите проблеми сучасної української
літератури, а які сильні сторони?
Це дуже широке
питання. Відповідь на нього дають письменники вже не одне століття. Не виняток
і письменники сучасні. Наша література і досі «катакомбна» з різних причин.
Будь-яка література може розвиватися, а
не зациклюватися на виживанні, коли є захищеним державний простір, який дає їй
можливість ставити універсальні запитання Буття. Нас постійно кидають у казан
зі смолою і дивляться, як ми будемо себе поводити.
Обмеженість умов,
зацикленість, провінціалізм, патріотична риторика, світоглядне графоманство,
регіональний снобізм і поряд з ними
інтелектуальність, іронічність, грайливість. А ще опертя на національний ґрунт.
Людина схожа на дерево, її коріння не може літати в повітрі… Краще читайте
Івана Дзюбу, Оксану Пахльовську, Григорія Грабовича, Тамару Гундорову,
Володимира Панченка, Юрія Андруховича.
Не абсолютизуйте їхніх думок, опирайтеся на власний досвід і йдіть
уперед.
Робота в університеті – це просто робота ради
хліба щоденного чи щось більше?
Робота в
університеті є просто робота. Не краща і не гірша за іншу роботу. Вона має свої
переваги і свої недоліки. А ще багато пліток, не завжди небезпідставних.
Для мене це
можливість бути в полі свого зацікавлення і бачити свого слухача. Дуже часто
мене охоплює відчай і депресія, але вони врівноважуються тихою втіхою і
задоволенням, що хтось хоче зрозуміти тебе.
Про інше – не варто говорити. Робочі будні на те й
будні, й робочі, аби їх не обмусолювати і смакувати ними, а йти.
Ваша найкраща книга вже написана чи Ви все ще виношуєте її у своїй голові?
Моя найкраща
книга? Я завжди займався літературною поденщиною. Тому кожна книга – се книга,
і не більше. Я не збираюся писати «книгу віку», я намагаюся чесно йти. І я ще
не втомився в дорозі…
Який стан та перспективи обласної організації
Спілки письменників в області?
«Сумний та
невеселий сотник Забрьоха»… Хоча мені вдалося з допомогою кількох літераторів
(Василь Бабій, Степан Процюк, Ярослав Ткачівський, Ярослав Ясінський, ще Василь
Карп’юк, який передумав «очленюватися», але завжди приходить на допомогу) оживити
спілчанську роботу, в цілому приходиться постійно доводити, що ти не рудий…
Сьогодні Спілка
має підтримку в обласній Раді (особливо у період головування Олександра Сича) ,
місті (насамперед, Михайло Верес), культурі міста та області (Мирослав Петрик і
Володимир Федорак); співпрацюємо з обласною бібліотекою імені Івана Франка
(Людмила Бабій); маємо підтримку засобів масової інформації (газети «Галичина»
і «Вечірній Івано-Франківськ» насамперед; обласне радіо та телевізія, тут
фактично всі телеканали, за винятком «Вежі»; багато допомагає роботі Спілки
журналіст і поетеса Любов Загоровська…
Хто є стовпами обласної спілки письменників та її
майбутнім?
Так і
напрошується: стовпом Спілки є сама Спілка…
Хочете декілька
імен? Я горджуся, що є сучасником сих людей: Степан Пушик, Михайло Андрусяк,
Степан Процюк, Володимир Качкан, Ярослав Ткачівський, Василь Бабій, Василь
Олійник, Ярослав Ясінський, Ольга Слоньовська, Микола Васильчук, Галина
Турелик, Богдан Радиш, Василь Шкурган, Неоніла Стефурак, Олександр Смоляк,
Мирослав Аронець, Дмитро Арсенич, Володимир Морозюк, Нестор Чир, Роман Киселюк,
Степан Хороб…
Се ті люди, які
роблять те, що належиться їм робити.
Літературний процес в Україні сьогодні – це
визначне явище української літератури чи, можливо, навіть світової, а чи просто
маргінальне явище кількох ентузіастів?
Процес – він
завжди процес. Не дивлячись на всі перешкоди з боку провладного чиновництва і
чиновницької бюрократії, література у нас розвивається. Ми маємо постаті
унікальні і виїмкові. Не маємо тільки
талану державного. А головою муру не проб’єш.
Постмодернізм – це стиль, напрямок, а чи просто
збочення групи графоманів?
Лишімо у спокої
постмодернізм і всі інші «ізми». Читаймо книги. Їх багато, і серед них є добрі.
Шукаймо їх. Не пливімо за течією, опираймося їй. Пам’ятаймо гербертівське: за
течією пливе тільки гівно…
Що Вам потрібно для повного щастя?
А хто Вам сказав,
що я нещаслива людина? Чого мені бракує? Твердости власної ходи і вміння
відсторонитися від побутового дріб’язку…
Якщо б у
Вас була реальна можливість змінити щось у цій державі, місті, що б Ви змінили?
Я б розпочав із
себе…
Євген Баран хотів би, щоб через сто років у франковому місті була вулиця, названа на його
честь, бібліотека чи університет?
Не знаю, що відповісти.
Краще я промовчу…
Що б Ви хотіли ще сказати такого, що я, можливо,
не запитав, а воно є на часі й людям потрібно це знати?
Люди все знають
самі і все відчувають. Головне, аби вони не боялися це озвучувати, і не боялися
змінюватися…