Коли слідом за
розпадом Радянського Союзу перестали існувати республіканські «підрозділи»
Спілки письменників СРСР, перетворившись на самостійні національні спілки
письменників, наступні два десятиліття, крім безумовно позитивних моментів,
принесли і серйозний негатив. Після організаційного розділення віддалилися одна
від одної і національні культури, тому нині українська аудиторія незрівнянно
гірше поінформована про поточний літературний процес у пострадянських країнах,
ніж це було до 1991 року. Принагідні переклади, які рідко публікуються в нашій
періодиці і ще рідше виходять окремими книгами, не можуть повноцінно
відобразити сучасні панорами національних літератур.
Про все це я
роздумував, готуючись до інтерв’ю з головою Спілки письменників Латвії, і наша
розмова тільки підтвердила мої спостереження. До слова, саму Єву Колмане, яка
останні шість років очолювала латвійську організацію майстрів пера, теж
необхідно представляти, оскільки її ім’я в Україні практично невідоме. За
освітою вона філософ, спеціалізується в галузі естетики і філософії літератури,
автор літературно-критичних і теоретичних праць, сім років працювала головним
редактором літературного журналу «Karogs» («Прапор»). Крім того, Єва Колмане –
відомий в країні перекладач з англійської мови. Саме в її інтерпретації
латиською вийшли, наприклад, «Володар кілець» Толкієна і «Мерфі» Беккета, вона
брала участь у перекладі «Гаррі Поттера». Перекладає також з російської.
За збігом обставин,
розмова відбувалася за тиждень до звітно-виборних зборів Спілки, на яких моя
візаві збиралася передати пост наступникові (організацію очолив Яніс Юрканс – Ред.),
тому вона багато в чому була підсумковою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пані Колмане, ми
добре пам’ятаємо латиських письменників, популярних у радянські десятиліття, а
от про те, кого найбільше читають у Латвії зараз, знаємо зовсім мало. Чи
збереглись колишні літературні авторитети? Щоправда, коли завважити, що недавно
Ваш земляк Кнут Скуєнієкс номінувався на Нобелівську премію, то висновок
напрошується сам собою: латиську літературу добре знають не тільки вдома, а й у
Західній Європі…
У нас, звичайно, дуже шанують і читають письменників, яких
знали і любили в радянську добу. Як приклад можу назвати згаданого вами Кнута
Скуєнієкса. Він активно працює досі, хоч цього року йому вже сімдесят п’ять. Із
відомих раніше письменників дуже люблять Зигмунда Скуїньша. Нині він видає
зібрання творів, причому в останніх томах розмістив твори, які ніколи не
публікувались, до того ж, деякі романи виходять у початковій редакції –
оригінальній, ще до втручання цензури. Третє ім’я, що теж не потребує
рекомендацій, – Імант Зієдоніс. Народ його дуже любить. До того ж, його
спадщина весь час актуалізується через театральні постановки, через нові пісні,
нові видання тощо. Слід відзначити, що недавно його казки вийшли в перекладі на
вірменську мову. Це наші найулюбленіші автори, їх можна спокійно називати
живими класиками.
Що стосується середнього покоління, то величезну
популярність має Інга Абеле. Вона належить до тих талантів, що розцвіли в пору
незалежності. Вона і поезію пише, і в драматургії працює з великим успіхом
(одну з її п’єс поставили в Німеччині). Твори Абеле добре «експортуються» – її
багато перекладають, вона часто буває за кордоном. Список її бібліографії
викликає повагу. По-моєму, це нова успішна модель активного талановитого
письменника. Але я б сказала, що це дві різні речі – письменник, якого читають
у нас, і письменник, який буде добре продаватися за кордоном. Та й автора,
якого добре читають у Скандинавії, не завжди гарно прийматимуть, скажімо, в
Росії. Неможливо взяти одного популярного прозаїка або поета, зробити переклади
на основні мови і сподіватись, що там він теж буде кумиром. Треба враховувати
національну специфіку і, врешті-решт, моду.
Мабуть, є
письменники, популярні тільки в Латвії і не надто відомі за її межами?
В дев’яності роки у нас склалася певна група, яку критики
прозвали «злими дівицями». Їх було четверо, з часом двоє відійшли від
літератури, а двоє – Гундега Репше і Нора Рікстене – дуже продуктивно працюють
в публіцистиці донині.
А чому «злими»?
Тому що вони надзвичайно високими критеріями міряли все.
Можливо, це перебільшення, але я б сказала, що вони поштиво ставились лише до
тих людей, що вже пішли з цього світу, а ті, що живуть навколо, – всі якісь
підозрілі. Але вони обидві блискуче працюють з мовою, знають старовинні слова,
знаходять дуже ефектні звороти, тому, на мою думку, дуже важкі для перекладу.
До речі, кілька років тому було досить цікаве поєднання різних поколінь. Імант
Зієдоніс довго хворів, йому було важко писати і говорити, і от Нора з ним у цей
час працювала. Вони випустили спільну книгу з обома іменами на обкладинці.
Своєрідний феномен, адже незрозуміло, хто насправді написав: Зієдоніс чи
Рікстене?
І ще один дуже цікавий дебютний роман «Будова з видом на
Лондон» з’явився минулого року. Сьогодні його вже інсценізували в театрі
«Дайле», що загалом не часто буває. Чоловік випустив його під псевдонімом Віліс
Лацітіс, що, мабуть, має вказувати на певну спадкоємність од відомого
радянського письменника Віліса Лаціса. Річ у тім, що латиською мовою «лаціс»
означає «ведмідь», а «лацітіс» – «ведмежа». Це добротно написаний роман про те,
як молодий латиш працює в Лондоні будівельником. Книга одразу стала популярною,
так що, думаю, ми ще про цього Лацітіса почуємо.
Ви згадали Віліса
Лаціса… Якщо ми спробуємо відсторонитися від його діяльності на чолі уряду і
того факту, що він підписував документи про вислання латишів до Сибіру, то як
його спадщина прочитується зараз?
Коли читати ранні твори, то вони талановиті і не так ідеологічно
заангажовані, як пізні. Але останнім часом більше розмов про біографію Лаціса.
Минулого року розгорівся скандал, коли поставили виставу за п’єсою Мари Заліте
про Лаціса. П’єса неоднозначна, багато в чому обвинувальна, а люди, які люблять
його книги, не хотіли цього терпіти. Оскільки Мара Заліте – член Спілки
письменників, то в нас не було ні хвилини спокою – телефони розігрівалися до
червоного. А ось буквально в квітні п’єса вийшла з друку.
Чи важко латиському
письменнику надрукуватися? Наприклад, у літературній пресі?
Дуже важко, і сьогодні це мій особистий головний біль! Річ у
тім, що 2011-й – це перший рік після 1940-го, коли не виходить наш журнал
«Karogs». Це був класичний грубий – на двісті сторінок – літературний журнал,
який видавався щомісячним накладом 1500-1600 примірників і підтримувався
державним Фондом культурного капіталу. У зв’язку з економічною кризою різко
скоротилось бюджетне фінансування, тому торік ми зуміли випустити всього п’ять
номерів, а цього року – жодного. Зараз займаємося питаннями відновлення його
хоч би з наступного року. Була ще в нас газета «Kult?ras forums», яка трохи
публікувала художню прозу і поезію, але минулого року і вона не витримала –
здалась. От наші політики люблять повторювати: «У нас пріоритет – латиська мова,
національна ідентичність, це все так важливо». А в житті виходить зовсім
навпаки…
Тобто, істотно
зменшилась державна підтримка?
Я можу зіставити цифри. Від того, що Фонд культурного
капіталу отримував 2008-го, сьогодні залишилося близько 30 відсотків. До того
ж, суспільство дуже насторожено до цього ставиться, знов і знов постає питання:
для чого державі фінансувати культуру? Є навіть люди, які, немов у часи культурної революції Мао,
вважають, що працівники літератури і мистецтва – дармоїди.
Як позначилася криза
на книговиданні?
У нас був надзвичайно важкий минулий рік, тому що уряд з 1
січня підняв податок на додану вартість якраз на книги. У 2000-х роках ми
боролись за те, щоб цей податок взагалі скасували, але вдалось добитися
зниження його до 5 відсотків. А 2010-го його підняли до двадцяти трьох
відсотків, урівнявши книгу зі звичайними товарами. Ми здійняли в громадській
думці цілу кампанію і все-таки добилися зменшення його з першого серпня до
десяти відсотків. Однак за проминулі вісім місяців книговидавнича сфера зазнала
такого удару, від якого досі не очухалась. Різко впали наклади, хоча слід
віддати належне тому, що зросла кількість назв. І от парадокс: ми бачимо, що
виходить багато гарних книжок, але страшенно малими накладами.
І якими ж?
Що стосується прози, то для роману тисяча примірників – це
дуже багато, але, як правило, виходить значно менше. Для поезії вже вважається
звичним і навіть нормальним наклад у 200-300 примірників. А найважче – знайти
видавця, який ризикне випустити дебютну книгу, так що молодим письменниками
удвічі сутужніше.
Але ж масова
література все-таки продовжує видаватись? Любовні романи, детективи і так далі?
Звичайно, а як же інакше! Але в Латвії це переважно
перекладні книжки. Є в нас трошки авторів жіночих романів, з авторами
детективів зовсім погано, а от своїх трилерів зовсім нема. І ніхто не може
пояснити, чому так. Це не можна списати на особливості національного характеру,
адже перекладні книжки купують, видавці на них непогано заробляють.
Ми в Україні відчуваємо
сильний тиск російського книжкового ринку, російськомовні видання відтісняють
українську книгу…
У Латвії інша ситуація. Старше покоління латишів любить
читати російською в оригіналі, а от молодь російською вже не читає, хоч мову
розуміє. Зате молоді люди вільно читають по-англійськи, по-німецьки,
по-шведськи. Мені здається, саме через те видати в Латвії книжку тільки
російською мовою важче, бо її непросто продати. Але відшукався і тут вихід:
випускаються білінгви з паралельними текстами російською та латиською мовами, і
таких фактів багато. За моєю оцінкою, латиською читають книжки – а отже, є
їхніми потенційними покупцями – не більше півтора мільйона чоловік. Так що
читачів небагато, але вони все-таки дуже активні, якщо порівнювати із Заходом.
Ця звичка залишилася ще з радянських часів.
Чи може професійний
письменник у Латвії прожити за рахунок літературної праці?
Я можу на пальцях однієї руки перелічити тих, хто здатний
прогодувати себе, працюючи в літературі, тобто за рахунок гонорарів. Кілька
письменників справді заробляють собі на життя творчою працею. А от таких, що
пишуть у вільний від інших справ час, – багато. Після вступу до Євросоюзу
з’явилася ще одна важлива практика: письменникам, чиї книжки активно читаються
в бібліотеках, щорічно виплачуються з бюджету певні суми грошей. Таким чином
автору компенсують те, що його книжки не купуються, але хтось ними все-таки
користується. Для цього всі бібліотеки ведуть електронний облік, і ми можемо
точно встановити, хто з наших колег найпопулярніший.
У нас не припиняються
розмови про те, що, мовляв, творчі спілки – це «колгоспи», пережиток
радянського минулого, вони зовсім не потрібні. І це незважаючи на досвід
скандинавських країн, де спілки письменників існують понад сто років, та і в
Російській імперії існувало письменницьке об’єднання…
І не одне! Є країни, де працюють нормально по кілька спілок
письменників – до речі, в тій же Росії. Я думаю, для того, аби просто сидіти й
писати, треба бути дуже великим письменником. Наприклад, як Умберто Еко, який
до жодної спілки не вступав і заявив: мені вони не потрібні. А я переконана, що
спілки необхідні, тому що є спільні справи, важливі для всіх. Держава не буде
розмовляти з кожним письменником зокрема, їм потрібен якийсь представницький
орган, і якщо ти не презентуєш жодної організації, а тільки сам себе, то з
тобою не розмовлятимуть. Такі от реалії, причому вони схожі в різних країнах. І
ще знаю з досвіду, що спілка дуже потрібна читачам і засобам масової інформації
як інформаційний центр, як база даних, коли тебе хочуть знайти, запросити
кудись, взяти інтерв’ю тощо. Просто сьогодні її функції не ті, що були в
радянські часи.
Скільки членів
нараховує Спілка письменників Латвії?
На даний момент вона об’єднує 272 осіб, які пишуть і
латиською, і російською мовами, і між ними немає ніякого розбрату. Зазвичай
наші письменники володіють обома мовами і здебільшого трудяться також як
перекладачі. Слід визнати, що в нас досить багато пенсіонерів, і деякі пишуть
досі, а є такі, що колись щось писали і давно «мовчать», але зі Спілки не
виключають лише з тієї причини, що він давно нічого не написав. Молодих членів
у нас мало, але це пояснюється дуже суворими умовами прийому: кандидату
потрібно видати не менше двох книжок, а перекладачу – не менше чотирьох. Правда, тут є й інший складник: загалом
хочеться, щоб було більше молодих активних письменників у Спілці, а з іншого
боку – Спілка пишається тим, що зараз у Латвії це єдина інстанція, яка може
дати висновок, що людина є професійним письменником.
Скажіть, Спілка
письменників отримує яку-небудь підтримку від держави?
Немає ніякої державної підтримки. Наша Спілка письменників
працює на одному рівні зі всіма іншими громадськими організаціями, наприклад, з
товариствами пасічників чи філателістів. Ми багато років боремось за те, щоб у
Латвії прийняли закон про статус митця і про творчі спілки, адже це професійна
діяльність, людям потрібна соціальна захищеність. Перед кожними виборами
політики кивають головами: так, такий закон потрібний. Але вибори закінчуються,
і вони одразу забувають обіцянки. У сусідній Естонії такий закон є, в Литві –
є…
Тоді за які кошти
утримується Спілка? Членських внесків, напевно, не досить…
Внески у нас мізерні і становлять на рік десять латів для
працюючих і п’ять латів од пенсіонерів (один лат дорівнює приблизно двом
доларам США – Ред.). Як бачите, це майже нічого. Ми виживаємо за рахунок того,
що у Спілки письменників залишився у власності оцей будинок, в якому ми
розмовляємо, і ми його здаємо в оренду. Сама Спілка розпоряджається тільки
двома кімнатами – моїм кабінетом та ще однією, де сидить бухгалтер. Ще є в нас
маленький готельний будиночок у Юрмалі поряд з морем. Його віддали Спілці в
довічне користування, і він теж дає трішки грошей, особливо в літній період.
Звичайно, штат у нас маленький, ми не можемо собі дозволити більше: голова,
бухгалтер, прибиральниця та ще два працівники в Юрмалі – всього п’ятеро. Але ми
не можемо скорочуватися до нуля, тому що обсяг роботи залишається, і в такому
випадку нам довелося б відмовитися від якихось функцій, ми були б неспроможними
працювати з проектами, а це означало б, що значення Спілки падає.
З якими проектами
працює Спілка письменників?
Я пишаюся тим, що навіть за таких умов нам вдається
утримувати три великі проекти. Перший – це давня традиція проводити у вересні
«Дні поезії», що відбуваються по всій Латвії. Відтак щорічно в кінці травня ми
проводимо нагородження літературними призами за підсумками минулого року.
Кількість номінацій, правда, скоротилась, але ми ще тримаємось. І третій проект
– «Літературна академія», де талановиті люди можуть повчитися письменницькій
майстерності. На жаль, для останнього проекту у Фонду культурного капіталу
торік коштів уже не знайшлося. Ми почасти намагаємось розв’язати проблему за
допомогою платних курсів, але це, звісно, не вихід, треба добитися, щоб знову
отримати державну підтримку.
Виявляється, ви все ж
таки маєте підтримку від держави?
Звичайно, влада фінансує культуру, але не Спілку
письменників як таку, і це здійснюється тільки через проекти на конкурсній
основі. Частина грошей іде через Фонд культурного капіталу. Наприклад,
працівники культури, які мають великі заслуги, в тому числі й письменники,
отримують стипендію в розмірі середньої пенсії, тобто 150 латів. Всього у нас
таких понад сто осіб. Є ще Літературний центр Латвії – інстанція, що займається
просуванням літератури за кордоном, участю в міжнародних книжкових виставках і
ярмарках. Він щороку проводить конкурси і виділяє стипендії для зарубіжних
видавців латиської літератури. Існує багато форм підтримки, але бюджетних
грошей стає дедалі менше.
Мені здається дуже вдалим спільним проектом відкриття
будинку творчості у місті Вентспілсі. У нього три співзасновники –
муніципалітет Вентспілса, Міністерство культури і Літературний центр Латвії.
Там дванадцять кімнат з робочими місцями, і письменники з різних країн (а не
тільки з Латвії!) можуть подати анкету, отримати на конкурсній основі місячну
стипендію, приїхати і попрацювати у Вентспілсі. Я знаю, що там бували
літератори зі всього світу – з Європи, Африки, Австралії, Китаю… Так що ласкаво
просимо. Приїжджайте з України і працюйте в нас. Правда, дорога не оплачується,
але жити можна зі стипендії.