Якби Бабель почав писати українською…

128

В’ячеслав Шнайдер – постать майже
легендарна. Його порівнюють з Бабелем, а творчість високо цінують такі
першокласні українські письменники, як Валерій Шевчук, В’ячеслав Медвідь,
Володимир Даниленко, Костянтин Москалець, літературознавець Ніла Зборовська, і
водночас про нього нічого не знає пересічний український читач.

Тож івано-франківське видавництво
«Типовіт», щоб потішити небагатий на глибоку, читабельну і життєрадісну прозу
український книжковий ринок, видрукувало книжку повістей і оповідань
житомирського письменника В’ячеслава Шнайдера «Записки сільського єврея».

Сьогодні він – гість нашої редакції.      

Тікаючи від хрестових походів, в ХІ-ХІІ
століттях євреї з Іспанії та Німеччини через Польщу мігрували на українські
землі. З того часу починається історія співжиття українського і єврейського
народів, яке не завжди було безхмарним. Чи правда, що євреї вважають українців
найбільшими антисемітами в світі, а вишиту українську сорочку, яку любив носити
Микита Хрущов, у єврейському середовищі називали антисеміткою?

Не
ображайтесь, але «найбільші антисеміти» – це так претензійно і амбіційно…. Що
залишиться іншим народам, які всі, як один, наввипередки змагаються в цій
славній справі? Ні, українці, в усякому разі на моєму віку, демонструють тут
сіру посередність. Я навіть жодного разу не одержав у пику за своє єврейство.
Та й моїх знайомих били легенько. А як себе, небитого, ідентифікувати з
євреями? Ніякої тобі романтики! Євреїв, до речі, найбільше не любить не так
народ, як кожна влада. Євреї – нація завжди опозиційна, внутрішньо незалежна і,
попри знамениту єврейську тривожність і боязкість, сильна і впевнена в собі.
Найбільше євреї доводили до сказу Сталіна. Він, як звір, відчував їхню вічну
неприязнь до тоталітаризму. Що ж до вишитої сорочки – то це те, за чим криються
груди найчарівнішої в світі – української жінки, до якої тягнеться втомлена від
практицизму єврейська душа. Як би я хотів бачити носіїв цих сорочок у наших
синагогах!

 

Пане В’ячеславе, розкажіть, як були
написані «Записки сільського єврея». Чи правда, що головним героєм повісті,
якого вважали в селі білою вороною, були Ви самі?

Як
більшість літераторів, я не люблю і не раджу нікому розповідати про власну
творчість.

 

Читаючи оповідання і повісті В’ячеслава
Шнайдера, ловиш себе на думці, що Ви можете написати тільки те, що пережили, і
не вмієте вигадувати історій.

Це
в мене іноді доходить до маразму. Відчуваю в собі «затримку літературного
розвитку» і літературний інфантилізм. Але іноді дивуюсь, наскільки життя
неймовірніше за вигадку. Достоєвський про це якось сказав: «Напишіть усю правду
– і вам ніхто не повірить». Я знаю життєві історії, які, на жаль, не можу
розповісти, бо сюжети будуть здаватися вигаданими.

 

Ви все життя прожили в українській
глибинці, але завжди дивилися на українські проблеми іншими очима, постійно
пам’ятаючи про своє єврейське походження. І тому про багато речей можете
говорити більш відверто, ніж українці. Що Ви можеш сказати про найбільші вади
сучасної української літератури?

По-моєму,
їй властиве неабияке спустошення. Попереднє покоління українських письменників
часто ідеали підмінювало фальшивою патетикою. А зараз на перший план вийшли
цікаві, але другорядні літературні напрямки. Література повинна бути чимось
більшим, ніж дотепне фразерство. Ви уявляєте, що хтось заливається слізьми чи
про щось серйозне думає, читаючи вірші «геніального» постмодерніста? Чи можна
замінити нормальну їжу ароматизованою жуйкою? Багато нинішніх «геніїв» – люди
середнього покоління і дуже здібні літератори, щиро зачаровані самовдоволеною
порожнечею власних творів. Це якийсь патологічний відрив від романтики,
фаустіанства, від ідеалів, боротьби, віри, від сатири, яка є також вірою,
боротьбою і утвердженням справжнього, від гумору, який є утвердженням добра, і,
звісно, від високої трагедії. Це відрив від усього справжнього. Епоха, дух часу
висунули на літературний кін неглибоких і несерйозних авторів. Я й себе
підозрюю у таких речах, у «ги-ги». Це якийсь вияв втоми і спустошення читача,
нації, епохи. Але мені здається, що це – світова тенденція. І наші «новатори» в
цьому сенсі найбільші «європейці». Але хіба це правильно? Ми багато чого не
знаємо про тих, хто править балом у цьому світі. Можливо, йде всесвітня гра у
верхніх ешелонах влади впливових країн на зниження значення культури. Куди
ділися визначні літературні фігури, Хемінгуеї і Маркеси? Можна увійти в історію
літератури «майстром», але нічого глибокого про життя так і не сказати. Якщо
когось тішить така творча доля – на здоров’я! Можливо, я чогось серйозного не
розумію, можливо, ще доведеться вибачатись чи й каятись. Достоїнство класичної
української літератури – в утвердженні достоїнств української душі. Класична
українська література така ж, як українська душа, – духовно здорова,
життєлюбна, красива, еротична. Мене не особливо захоплює сучасна світова
література (і українська зокрема), бо в ній немає глибокого і серйозного героя.

 

Кого конкретно Ви маєте на увазі в
образі «зачарованих порожнечею»?

Вони
себе впізнають. Хай вибачать, якщо я їх образив. Тим більше, що літературно
вони більш здібні за мене. Я кажу це не як літератор, а як читач.

 

Євреї зробили значний внесок у розвиток
світової літератури. Особливо відчутний їхній внесок у німецькомовні літератури
(Генріх Гейне, Стефан Цвейг, Франц Кафка, Пауль Целан, Герман Брох, Леон
Фейхтвангер), у польську літературу (Януш Корчак, Юліан Тувім, Антоні
Слонімський, Бруно Шульц, Станіслав Єжи Лец), у російську літературу (Осип
Мандельштам, Ісаак Бабель, Саша Чорний, Борис Пастернак, Йосиф Бродський). Чому
так мало євреїв було в українській літературі?           

Цей
гордий, але надто короткий список можна збільшувати і збільшувати. З євреями в
культурі, науці, суспільному житті в останні століття стався такий паcіонарний
вибух, як колись із греками. Євреїв тут, як негрів у легкій атлетиці. Чому так
і як довго це триватиме – невідомо. Адже й древні греки зійшли з історичної
арени. І євреї століттями були далекі від того, щоб бути у перших лавах
культури й науки. Зараз єврей, котрий іде в чужу культуру, – це пасіонарій,
якого захоплюють великі цілі. Як правило, він пориває з ортодоксальним юдаїзмом
і переносить на землю те, чого не знайшов на небі. Він – людина сильного
творчого напруження. Творчим євреям властива любов до грандіозних цілей. Ісус,
Маркс, Фрейд, Ейнштейн – це люди, одержимі месіанізмом. Будівництво комунізму,
капіталізму, національної держави – всюди потрібний месіанізм. А от в Україні
такою грандіозністю поки що не пахне. Та й чому євреї мають кипіти великим
ентузіазмом у розвитку української культури, якщо його небагато в самих
українців? Чи не тому в українських євреїв не відбулось того єднання з
Україною, яке з колосальною силою і глибиною відбулося в російських євреїв.
Творчим євреям потрібні великі цілі. Росія, США, Німеччина – країни з
месіанськими претензіями, в яких євреї себе виявляли сповна.

 

Чому українські євреї на сто відсотків
– люди російської культури, незважаючи на те, що мають тисячолітню історію
проживання в українських землях?

Російська
культура – давня любов єврейської душі. Єврей, який цурається української
культури, безумовно не поважає українців, і це ексклюзивне єврейське свинство,
яке серед нас дуже модне. Але ж єврей, вихований у Радянському Союзі, що
відмовився від усього російського, цим самим стає вже не зовсім євреєм. Вам так
не здається? Культура, як кохання, її не нав’язують, його можна добитись,
заслужити, зрештою – йому скоритись. В усякому разі так із дорослими. Все, що я
зараз кажу, абсолютно протилежне настроям української творчої інтелігенції, і я
це чудово розумію. Думаю, ще гіршою і глибшою є трагедія власне української
інтелігенції, яка страждає через внутрішні українські проблеми більше за
українських росіян чи євреїв. У цьому світі багато голосів і кожен веде зі
світом свій діалог. А от дітей, ще не сформованих жодною культурою, можна
рішучіше виховувати в школі в українському дусі. Для дорослих на державному
рівні потрібна максимальна підтримка високої і першокласної української
культури. Для нації також важлива хороша українська маскультура, яка об’єднує
мільйони.

 

Ви кажете, що єврей, який відмовився
від російської мови, це вже не єврей, а якась пародія. Але чомусь американські,
французькі, німецькі, польські, грузинські євреї якось індиферентно ставляться
до Росії з усіма її месіанськими бзиками і при цьому залишаються нормальними
євреями. А українські євреї перехід в українство трактують як патологію і
подвійну зраду. Може, проблема криється в іншому? Може, євреї в російській
культурі люблять не Росію, а те, що вони в неї внесли своє: Осипа Мандельштама,
Ісаака Бабеля, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського?

Єврейська
культура на теренах Російської імперії і Радянського Союзу сто років
створюється в лоні російської. І євреї звикли до цих прекрасних авторів, які
поєднали в своїй творчості єврейство з російською культурою. Культурний єврей,
що виріс у Радянському Союзі, не єврей без Бабеля, Мандельштама, Бродського,
Саші Чорного і багатьох інших російських єврейських авторів. Тож він не може
зрадити собі, зрадивши своїм улюбленим письменникам, зрештою своїм смакам.

В
українській культурі поки що немає опорних точок для євреїв. Вони не бачать
свого обличчя у дзеркалі української літератури. І причиною цього є самі євреї,
які тут дуже мало створили. Не створений і не осмислений на українському грунті
єврейський культурний космос. Хоча чимало можна створити навіть за кілька
десятиліть, що, можливо, так і станеться.

Неповноцінність
українсько-єврейської літературної співпраці легко зрозуміти. Це звичайний
історичний процес. Євреї в Україні століттями жили замкнуто, не мали багатьох
громадянських прав. Їхньою мовою був ідиш, мова, яка ще навіть для моїх батьків
була рідною. У ХVІІІ столітті починається повільний процес звільнення євреїв
від громадянських обмежень, і цей процес вирівнювання прав євреїв з правами
інших народів Російської імперії затягнувся до ХХ століття. Фактично свободу
євреям дала лютнева революція. Якою тоді була українська держава, українська
культура, освіта? Тому євреї, звісно, з ідишу відразу кинулися в російську мову
й культуру. Культурний роман з Росією тривав 100 років. А зараз в українських
євреїв відбувається перебудова. З’являються єврейські школи, зменшується вплив
російської і зростає вплив української культури й культури власне єврейської –
івритської, ізраїльської, юдейської. Євреї української діаспори, як і всюди у
світі, знову стають дітьми багатьох культур.

 

Як письменник із Житомира, що Ви можете
сказати про житомирську й галицьку прозові школи? Чи дійсно існують ці школи і
чи не надумана ця проблема?

На
цю тему вже стільки було написано і сказано за і проти, що важко додати щось
своє. Смілива і вдала ідея Володимира Даниленка – і цей термін з боєм увійшов у
літературний обіг. Принаймні, в житомирській прозовій школі зрозуміло з
учителями – Валерій і Анатолій Шевчуки та Євген Концевич. Кожна літературна
школа повинна мати на це згоду самих письменників і свій маніфест. Нещодавно
Григорій Цимбалюк видав гросбух, присвячений десятиліттю житомирської прозової
школи, в якому опубліковано маніфест школи і думки з цього приводу
письменників. Мені подобається визначення суті цього явища найяскравішою
особистістю житомирського літературного світу Євгеном Концевичем: «Житомирська
прозова школа не має алергії на людину». Тобто, в ній є любов. Морально ми,
вихідці з житомирських земель, залишаємося селянами, які не встигли набратись
цивілізованої європейської байдужості до всього на світі, крім самих себе.
Принаймні, в літературі. І в цьому, як на мене, найбільше достоїнство
житомирської прозової школи.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!