Всеволод ТКАЧЕНКО: "Любов рухає також письменниками і митцями"

142

Всеволод Ткаченко
закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка.

Упродовж 1994-2005
років – в Міністерстві закордонних справ, 
у 1999-2002 роках був першим секретарем Посольства України в державах
Бенілюксу. Має дипломатичний ранг радника першого класу.

Автор перекладів з
французької творів П.-Ж. Беранже («Пісні», 1970, 1980), А. Рембо («П’яний
корабель», 1995),  Р. Десноса («Вірші для
слухняних дітей», 1985; «Троє цуценят покидають Париж», 1991;
«Баєчкопісеньки  і квітопісеньки», 2008),
М. Карема («Доброта», 2004),  численних
добірок перекладів європейської та світової класичної і сучасної поезії на
українську мову, статей з питань літературознавства, критики, гуманітарних
питань.

Голова Творчого
об’єднання перекладачів Київської міської організації НСПУ, веде авторську
програму «Література без кордонів» на радіоканалі духовного відродження
«Культура» Національної радіокомпанії України.

Лавреат
українсько-французької літературної премії ім. М. Зерова (1993), міжнародних
літературних премій ім. М. Гоголя (“Тріумф”) і “Сад божественних пісень” ім. Г.
Сковороди (обидві – 2008).

Нещодавно побачив
світ перший том персональної антології В.І. Ткаченка «Сад божественних поезій.
Тисячоліття французькомовної любовної лірики. Тематична антологія XI–ХХ віків».

 

Пане Всеволоде, Ваша
антологія «Сад божественних поезій» надзвичайно тепло зустрінута читачами,
науковцями і дослідниками. На книжковому ринку таких праць небагато. Відома
антологія Миколи Терещенка «Сузір’я французької поезії» (Київ, 1971) нині
бібліографічна рідкість. Як народилась ідея створення цієї книги?

Ця праця побачила світ у результаті мого постійного
зачудовання і глибокого зачарування багатою і розмаїтою культурою
французькомовних країн світу. Відомо, що французьким антологіям в Україні
фатально не щастило. Так, з огляду на імперський курс більшовицького Кремля
щодо колоніальної провінціалізації України, тоталітарний режим проскрибував
закінчену українськими неокласиками в 30-их роках минулого сторіччя «Антологію
французької поезії ХХ віку», що мала з’явитись за редакцією С. Савченка та М.
Зерова. Але підготовлений до друку манускрипт цієї антології десь зник в
архівах НКВД, а їхні укладачі, редактори й перекладачі – Микола Зеров, Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович  – були
репресовані й запроторені до концентраційних таборів, розстріляні або фізично
знищені. Зверстана на межі 60–70-их рр. XX ст. «Антологія французької поезії ХХ
століття» також не вийшла з ідеологічних мотивів через арешти одних її
учасників-перекладачів (І. Світличного та В. Стуса), і заборону тим же
комуністичним режимом друкувати інших (зокрема, геніїв українського художнього
перекладу Г. Кочура і М. Лукаша). А видання третьої (двомовної, впорядкованої
Михайлом Москаленком) «Антології французької поезії ХІХ–ХХ століть» уже в
незалежній Україні затяглося на довгі роки у видавництві «Критика», попри те,
що французький уряд надав відповідний грант для опублікування цієї цікавої
праці. Передбачалося, що обидва томи зазначеної антології включатимуть додатки
з українських перекладів ХІХ – початку ХХ століть та з антологій 1929–1930,
1954–1956 і 1967–1968 років. Перебуваючи в перекладацькому стажуванні в Парижі,
я помітив, що любовна лірика є найпопулярнішою серед французьких читачів.
Щороку у Франції виходять нові антології і збірники поезій про кохання і вони
блискавично зникають із книжкових полиць. Ось тоді я й почав систематизувати й
перекладати найкращі зразки любовної лірики. Важливо й те, що в Парижі я
зрозумів: у Франції вірші про кохання суперпопулярні, як і тисяча років тому.
Тут молодь і дорослі охоче віршують і залюбки читають поезії, по-справжньому
цікавляться лірикою і, головне, знаходять на те час і натхнення.

 

Дуже високо з погляду
перекладознавства оцінили Вашу працю професор КНЛУ Валентина Фесенко і доцент
КНУ ім. Тараса Шевченка Галина Чернієнко. Чи відчуваєте Ви зростання інтересу
до книги?

 Так, антологія
викликала неабиякий інтерес. Поціновувачі світової художньої літератури
телефонують і мені додому, і до Видавничого центру «Просвіта», просять
повідомити, де можна придбати цю книгу. Адже професор Фесенко назвала її
прекрасним завершеним поетичним доробком, який потужно розвиває наше відчуття
великих можливостей української мови, а 1000-ліття любовної лірики вбирає в
себе найрізноманітніших за духом і вподобаннями поетів – до персональної
антології  включено визначні взірці
поезії Франції, Бельгії, Канади, Швейцарії, французькомовних країн Африки.
Доцент Чернієнко у своєму дослідженні додає, що естетична, культурологічна і
літературна цінність першого тому Антології полягає в тому, що вона містить
різні, в тому числі й рідкісні, зразки поезій 
не лише для України, а й для самої Франції, в книзі систематизована
любовна лірика всіх часів і на всі, навіть дуже вибагливі, смаки.

Думаю, що книга буде цікава і людям зрілого віку, які,
читаючи її, молодітимуть душею, і молоді, яка навчатиметься кохати
по-справжньому. Бо в основі людської життєдіяльності, як відомо, лежить лібідо,
енергія якого трансформується в соціальну діяльність і культурну творчість.

 

Цією книгою Ви
наголошуєте на необхідності виховання культури почуттів, високого пориву на
найкращих світових зразках?

Безумовно. Я хочу навчити молодь кохати і бути коханими. Це
моє найголовніше завдання.

 

 

Чи вірите Ви в те, що
«любов рухає сонцем і світилами»? Що таке, на Вашу думку, кохання у житті
творця?

Безперечно я вірю: тільки любов, що зігріває людські серця і
дарує їм відчуття захищеності, рухає все вперед. Саме любові завдячуємо всім,
що прекрасного створили й творимо на планеті Земля. Усі ми прагнемо любові, яка
є першоосновою світу. Тож недарма свою першу енцикліку – своє перше звернення
до людства – новий Папа Римський Бенедикт ХVІ присвятив саме Божественній
всеохоплюючій і всеперемагаючій любові, що є єдиною зброєю, за допомогою якої
воно зможе порятувати себе. Одне слово, любов рухає також письменниками й
митцями, а кохання для кожного з них є найвищим сенсом життя.

 

Мільйони людей
століттями прагнуть розгадати цей феномен – кохання. Що це, на Вашу думку?

Інколи здається, що слово “кохання” впродовж віків людського
існування затерлося до дірок. Під цим поняттям розуміють що завгодно: безтямну
закоханість, шалену пристрасть, велику симпатію до когось або ще безліч теплих
і ніжних почувань. “Кохання, – нагадує поет і релігійний філософ Володимир
Соловйов, – важливе не як одне з наших почуттів, а як перенесення всієї нашої
життєвої зацікавленості з себе в іншу, як перенесення самого центру нашого
інтимного життя”.

 Кожен митець і поет
прагне дати своє визначення цьому світлому, незбагненно-животворящому і
найвеличнішому з почуттів, що виповнює серця закоханих відчуванням неймовірного
щастя, любовного страждання та просвітленої журби, заохочує їх до вдосконалення
й творення.

 Для яскравого
прикладу згадаймо кохання двох видатних французьких поетів – П’єра Ронсара і
Ґійома Аполлінера. Світову славу Ронсарові, як відомо, принесли любовні сонети,
об’єднані в збірки “Любовні вірші” (1552), присвячені молодій італійці
Кассандрі, в яку поет закохався, побачивши її в королівському палаці в Блуа,
“Нове продовження любовних віршів” (1556), переважно адресовані звичайній
селянці, п’ятнадцятирічній дівчині Марії Дюпен, яка відповіла на поетове
кохання таким же палким почуттям, та любовний цикл “До Гелени” (1578) – про
закоханість поета в Гелену де Сюржер, молоду й прекрасну фрейліну при королеві.
Взяті разом, ці любовні вірші нібито творять поетичний триптих, який уславлює
платонічні почуття юнака, розділене кохання молодика й безнадійну любов
літнього чоловіка. Так от, саме кохання, любовна лірика, написані рідною
французькою мовою, а також програмний маніфест, – опублікований 1549 року трактат
“Оборона й прославлення французької мови” – і допомогли Ронсарові та його щирим
побратимам-діячам по «Плеяді» переконати і королівський двір, і всю Францію в
доцільності переходу з чужої і мертвої латини на рідну, як тоді її вважали,
мову французьких селян.

Але трапляється й таке, що вершинна поетична лірика часом
постає з нерозділеного кохання, породженого болісними переживаннями митця, хоча
палка й вірна любов здебільшого неодмінно сприяє йому в житті й творчості. Як
блискучий приклад нагадаємо, що саме нерозділене кохання до гувернантки Анні
Плейден допомогло Ґійомові Аполлінерові розкрити свій непересічний поетичний
хист, відродити стихію живого життя і зробило з нього великого світового поета.
Зрештою, я сумніваюсь, що якби розтанув лід на серці в панни Плейден і вона
покохала б Аполлінера, чи він би став потім одним із найвидатніших і
найоригінальніших поетів ХХ віку, справжнім новатором і знаковою постаттю
світового літературного авангарду.

 

Виходить, і
нерозділене кохання слід приймати як нагороду, Божий дар?

Так. Проте, особисто волію, щоб у цьому неспокійному світі
було якомога більше любові й кохання, бо кожна людина достойна, щоб її любили і
щоб вона любила. Погодьтеся, адже нічого не викликає більшої цікавості в
широкого читацького загалу, ніж історії кохання відомих особистостей, і
зокрема, видатних письменників світу, майстерно відтворених ними в їхній
ліриці, де ці палкі й щирі почуття то дивовижно спалахують, а то й несподівано
згасають. Саме тому я вирішив осмислити французький досвід, поетичну пісню
цього найпрекраснішого з людських почуттів і створити широку й величну панораму
розвитку жіночої гідності, шляхетної місії жінки наснажувати і витончувати
людське буття.

 

Отже, це лицарський
проект. Скільки років Ви працювали над відбором текстів і самим перекладом?

На цю працю в мене пішло близько двадцяти років. Значний час
забрали й самі переклади,  ретельне
впорядкування і підготовка до друку. До Антології включив й знамениту
“Відповідь запорожців константинопольському султану”. Вона, як відомо, є
аполлінерівським поетичним відтворенням нашого справжнього дипломатичного документу
часів Козацької держави, гротескової відповіді запорозьких козаків турецькому
султану Махмуду ІV. Цим непідробним рядкам у збірці передує вельми популярна й
сьогодні у Франції “Альба, співана минулоріч на Вербну”. Мене ж особисто в
альбі приваблюють постаті наших щирих і непереможних українських запорожців,
які ще за сотні років до Карла Маркса організували республіку – Запорозьку Січ,
яка, за його ж словами, й була взірцем демократії для всього світу.

 

Хто з
учених-перекладачів консультував Вас чи допомагав у роботі?

У Києві моїми головним літературним наставником і щирим
порадником була ось така, на моє щире переконання й студентське захоплення,
богорівна трійця: професор Сорбонни Еміль Крюба, генії української національної
школи художнього перекладу Григорій Кочур і Микола Лукаш. Спеціалізуючись у
французькій мові під орудою університетських філологів, того ж таки Е. Крюби,
який, знаючи про мою схильність до віршування, 
заохотив мене до перекладу поетичного доробку метра французької поезії
Артюра Рембо, я почав сповна віддаватися перекладацькій творчості, поглиблюючи
власне розуміння високого мистецтва перекладу. Більше того, професор Крюба
залучив мене й до роботи над Антологією французької поезії ХХ столітя, яку він
спільно з дуаєном українських тлумачів Григорієм Кочуром готував до видання у
видавництві “Радянський письменник”. Незабаром я переклав низку віршів Луї
Араґона й Макса Жакоба, і мої переклади були схвалені обома упорядниками
антології. Отоді-то й порадив мені Eміль Крюба піти до чільного письменницького
осередку культури, легендарної книгарні “Сяйво”, і особисто познайомитися з
найкращими українськими тлумачами Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем.

 

 

Закінчення в наступному числі.  

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!