В історії України є межові періоди великої війни, які не часто висвітлюються в літературі, особливо в молодіжній, яку зараз маркують як new adult.
Книжка Наталії Довгопол «Витязь і Вірлиця» — про дівчину і хлопця із загубленого серед древлянських лісів селища в один із найтемніших періодів нашої історії, 13 століття, часи монголо-татарської навали, коли хан Батий уже захопив Київ. Як повернути в сучасну літературу легенди про билинних богатирів, які вже довгий час експлуатує росія, розповіла авторка.
Твоя історія про Витязя і Вірлицю починається як народна пісня. Хлопець зупиняється біля двору дівчини й просить напоїти коня. Але у піснях — це метафора. Ти свідомо ввела її в текст?
Ця історія починається з того, що Андрій повертається додому, зустрічає Ляльку. Він її не впізнає, а вона його дуже добре впізнає. Він бачив її один раз у житті, але за дуже особливих обставин. Андрій просить напоїти коня. Це сексуалізована, еротизована сцена. У народних піснях це використовувалось як евфемізм, коли хотіли натякнути на секс між героями пісні. І так, я не випадково починаю свою історію з цієї сцени.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Герой повертається в село під Коростенем. Ми знаємо про Коростень часів Київської Русі тільки за історією про княгиню Ольгу і спалених там древлян. У давній історії ця територія стосовно Києва вважається чужорідною — київська княгиня мстилась місцевому населенню за смерть свого чоловіка. Чому ти обрала саме таку локацію?
Крім того, що древляни в такій історичній інтерпретації виглядають чужорідним племенем, вони ще й зображуються з негативного боку. Адже княгиня Ольга — свята, а кого може карати свята княгиня? Її помста була дуже вишуканою і дуже жорстокою. Історія стирає багато речей. Ми героїзуємо постать княгині Ольги як сильної жінки і забуваємо про те, що древляни просто не хотіли платити данину чи податок київському князеві. Особливо не хочеться платити податки, коли в тебе немає чим. До речі, тогочасна система податків радше нагадувала княжий гоп-стоп.
Мені хотілося обрати якесь село на Поліссі. Древляни не сходять із язиків, хоча про них відомо плачевно мало, — то чому б не обрати древлянське селище. І особисто для мене Полісся, щоправда, чернігівське — це частина мого дитинства. Я знаю, як це — жити серед лісу. Про Чернігівщину я вже якось писала, тому обрала трохи іншу місцевість. Бо Житомирщина, Полісся від Житомирщини до Волині не так часто зустрічається в літературі.
І Коростень як столиця цієї давньої землі — усе це уявлялось мені територією, яку хочеться вплітати в історію. Насправді це навіть плюс, що про ці землі небагато написано. Бо можна було досліджувати й придумувати щось власне. Звичайно, я досліджувала історію фортеці у Коростені, щоб не все обґрунтовувати магією, але на час подій роману (1242 рік) давнього міста Іскоростень уже не існувало.
Щодо магії: видавництво «Жорж» визначає жанр твоєї книжки як «романтичне чаклунське фентезі». Що це за мікс жанрів?
У нас була дискусія в рамках фестивалю жанрової прози у Чернівцях — чи епічне це фентезі? Чи тільки романтичне? Я не ставила перед собою завдання написати епічне фентезі. Я дуже люблю камерні історії. При тому, що мої герої постійно подорожують і постійно в якомусь русі, історії залишаються досить камерними.
Наприкінці цієї історії є велика битва, яку я допрацьовувала, але мені видається, що її замало, щоб це фентезі вважалось епічним. Однак і суто романтичним я його назвати не можу. Любов тут є першопричиною і джерелом дій усіх героїв, поштовхом до розвитку персонажів, але все ж таки книжка не про любов або не тільки про любов. Це книжка про те, як стати Витязем і Вірлицею.
В такому разі запитаю про назву — як вона обиралась? У назві є дуже класна алітерація, незвичне слово «вірлиця», розкажи про це.
Мені здається, цю книжку варто було б назвати «Не Витязь і Не Вірлиця», тоді це б точно відповідало головним героям. Це історія про купця, який не хотів бути витязем, і відьму, яка не хотіла приймати свою сутність. Але зрештою вони вимушені були стати тими, ким вони стали, бо у грі, в яку вони вступили, ставки були високими. На кону були їхня земля і свобода їхнього народу. Головні герої не одразу прийняли цю землю і людей на ній, вони обоє були тут чужинцями, але їм довелось це зробити.
Це історія про обрану родину і про обов’язок.
«Витязь», на мою думку, — дуже гарне слово, яке ми, на жаль, дуже рідко використовуємо. Ми частіше говоримо «лицар», особливо в контексті козаків, але в нас є і давніший пласт історії, період, в якому слово «витязь» звучить переконливіше.
А щодо «вірлиці» маю окреме пояснення: моя подруга була директоркою «Пласту», у неї було звання вірлиці. Від неї я вперше почула це слово, воно дуже красиве і дуже західне. На заході України люди не дивуються цьому слову, а у Києві перепитують, що воно означає. Вірлиця — це орлиця.
«Витязя і Вірлицю» ти писала з 2018 року. Розкажи, як у тебе триває творчий процес? Як обираєш ідею, як перетворюєш її на історію?
Я іноді замислююсь над цим і думаю — і справді, а як це усе виходить? Зараз я трохи краще розумію етапи творчого процесу, складаю план, а коли тільки починала писати, найголовнішою завжди була ідея.
Зазвичай мені потрібно кілька яскравих ідей, які я і поєдную у книжці. «Витязь і Вірлиця» почалась з ідеї повернути богатирів додому, в український простір. Хоча в мене не ті богатирі, які були в 10-му столітті, тут 13 століття. Є Ілля Богатир, але він у книжці так і говорить: «Ні, я вже не той Ілля».
Мені було цікаво: якщо у 10-му століття богатирі стали частиною міфології, частиною легенд, то чи могли вони зберегтися до 13-го століття, часів, коли почалася монголо-татарська навала. І я намагаюсь обіграти це, хоч у мене богатир, який не хоче бути богатирем. Він розчарувався в уряді свого міста, бо існує версія, що самі бояри відкрили браму Києва перед Батиєм. А Ілля-богатир захищав своє місто, він втратив дружину, саме тому ховається в маленькому селищі серед лісу Дубовий Гай. Він перебуває в стані анабіозу і втрачає всі богатирські сили, бо не має віри ні у власну силу, ні у силу давнього Києва.
Друга важлива ідея для цієї книжки — це історія з нерозлучниками. Ця історія сталася зі мною. Подружка сплела мені нерозлучників — це ляльки-мотанки, зв’язані руками або рукавами, заговорені на кохання. Ми поїхали на фестиваль, і так вийшло, що після того фестивалю у мене з’явилося велике кохання — дуже несподіване і дуже палке, яке тривало приблизно два тижні. Закінчилось так само дивно і несподівано, як і почалося. Всі ми тяжіємо до магічного мислення, і тоді мені простіше було пояснити це кохання і його короткочасність тим, що нерозлучники були якісь не такі — неправильно зроблені, неправильно заговорені.
У книжці старша сестра теж дарує нерозлучників молодшій. І цей символ дуже важливий.
Про твою книжку говорять, що це легка чуттєва проза, але період, який ти обираєш як історичне тло, — 13 століття, татаро-монгольська навала. Тобто це легка, чуттєва проза про один із найстрашніших періодів нашої історії. Як це поєднується?
Цей період малодосліджений. Часто досліджений через російську призму. У школі ми вивчали цей період як страшну катастрофу. Прийшла орда — кінець цивілізації. А потім, через багато років, цивілізація починає відновлюватись на цих землях. Далі йде Литовське князівство, і потім — козацька держава.
Але коли починаєш заглиблюватись у вивчення цього історичного періоду, то розумієш, що життя тривало. Так, платили данину, так, були монгольські намісники. Десь продовжувались війни, а десь уже укладалися мирні угоди. Ми можемо тільки приблизно уявляти, як усе відбувалось, є припущення істориків, що до монгольського війська із захоплених територій відбирали чоловіків, які вже, найпевніше, ніколи не поверталися додому.
У мене це важливий момент у книжці — намісник хана Батия у Коростені, містичний і небезпечний чаклун Підсокольник, окрім данини, планує сформувати потужне військо з людей із захопленої землі. Магічними і психологічними методами він ламає волю людини та змушує її забувати своє попереднє життя.
Це і мотивує головного героя — купецького сина Андрія — почати діяти. Купецький син не пропаде навіть у такій ситуації — торгівля ведеться в усі часи, але його друга забирають у військо Підсокольника, і він змушений ухвалювати рішення. Це все тло для історії кохання.
Для історії кохання потрібні двоє. Ти вже трохи розказала про Витязя, розкажи ще про Вірлицю.
Дуже раджу книжку «Жінка в традиційній українській культурі» Оксани Кісь. Бо коли я писала свою історію, я заглиблювалася й у вивчення теми про становище жінки в тогочасному суспільстві. Вона була доволі залежною, але не завжди суто берегинею домашнього вогнища.
Моя героїня Лялька — юна дівчинка, яку разом із сестрою Горлицею привозить у це заховане в лісі село батько Ілля-богатир. Привозить із княжого Києва, тож життя дівчат повністю змінюється. Їх сприймають чужинками. Лялька зростала у дуже тепличних умовах, а тепер вона потрапляє у соціум, який не надто поблажливо ставиться до зайд.
Мати Ляльки була чаклункою. Але вона була дружиною київського воєводи в уже християнському Києві. Тобто мати дівчаток ховала свою сутність, хоч і навчала доньок чарів без відома батька. Батько, своєю чергою, навчав доньок тримати зброю, стріляти, але це теж мали приховувати, бо вони — дівчатка.
Батько, перебуваючи в депресивному стані після смерті дружини, готував дівчат до звичної долі — збирався видати заміж. Лялька знаходить в собі сили піти проти волі батька. І піти за своїм коханням.
Але Лялька — не єдина персонажка у книжці. Є ще одна яскрава постать, розкажи про неї.
Так, є ще одна персонажка, доволі яскрава. Це — Млада. Дівчина, яка потрапляє в село, бо її мати колись вийшла тут заміж. Тобто вона все одно відчуває себе зайвою. Мій тато колись сказав, мовляв, у селі не можна народитися інакшим. Це закритий простір, такий собі мікрокосм, будь-яка інакшість дуже вибивається з загальної картини.
Млада була інакшою, село пропонувало їй тільки одну роль, а вона мала інші таланти, інші прагнення. Персоналія, якою я надихалась для створення образу, — це політикиня Юлія Тимошенко, яка колись у передвиборчих кампаніях поєднувала в собі й образ матері, але й образ сексуалізованої жінки, весни, як говорить Забужко, — образ принцеси на скляній горі.
Звісно, до образу Млади я додаю ще й магію. Це один із найсуперечливіших образів у книжці.
Ти дуже ретельно працюєш з історичним тлом. Розкажи про Підсокольника і його матір Салигорку. Це реальні історичні персонажі?
Це персонажі, про яких я дізналася з «Українських билин» Шевчука. Мені дуже сподобалось, що є така бабця-Салигорка, яка живе десь далеко на морському узбережжі. Певно, це ще відгомін половецької міфології. І Підсокольник — персонаж із дивним іменем, яке ніби натякає на те, що він може бути перевертнем. Я зробила його чарівником, який може обертатися на сокола.
Як антитеза Підсокольника народилась Вірлиця — дівчина, що може перекидатися на орлицю. Але щоб навчитися цього, їй доведеться пройти довгий шлях. Бо потрібно зрозуміти себе, зрозуміти, ким вона є в цьому світі й куди вона йде.
У нас є багато легенд і казок про ініціацію. І часто це саме про ініціацію дівчини: коли бабина чи дідова донька потрапляє в хатинку в лісі, де на неї чекає щось чарівне — відьма, старець, Кобиляча голова. І якщо виконати завдання цієї істоти, отримаєш дар. У твоїй книжці теж є момент з ініціацією. Розкажи про це.
«Кобиляча голова» — наймоторошніша для мене українська казка. Коли ти просто ночуєш у хатці серед лісу, це вже моторошно, коли запрошуєш «усіх, хто є в лісі й не в лісі — ходіть до мене вечеряти» — теж напружений момент. А коли на порозі з’являється Кобиляча голова і починає своє «пересади мене через поріг» — стає справді лячно.
Дослідники схиляються до того, що Кобиляча голова в казках — символ смерті. Але смерть може прийняти героїню казки у своє лоно, а може відпустити і чимось обдарувати. Якщо пройдеш випробування, якщо виявиться, що ти варта того дару. Тому так, розділ із Кобилячою головою у моїй книжці — найбільш моторошний.
Ми говорили про епічну битву цієї історії. І я знаю, що твоя Лялька, Вірлиця, відіграє важливу роль у цій битві. Чому не Витязь? Не богатир? Врешті це історія про часи богатирів.
Для мене це було важливо. Андрій зробив багато для того, щоб теж вплинути на хід битви. Але в цій історії мені важливо, щоб саме дівчина стала рівнею антагоністу, рівнею чаклуну Підсокольнику. Власне, сам Підсокольник шукає собі рівню.
Чи не зменшує сила жіночих персонажок силу чоловічих персонажів? Як це збалансувати?
Я теж про це думала і намагалась побудувати історію так, що кожен робить свою справу. Андрій може і вміє хитрощами й розумом докластися до загальної справи, бо він син купця, це частина його професійної діяльності. Лялька знає чари. Вона може помірятися силою. Я пропоную зміну ролей, бо нібито хитрощами зазвичай досягають своєї мети жінки, але мені дуже імпонує ця зміна, вона не робить персонажів слабшими, а по-новому розкриває їх.
Які плани після «Витязя і Вірлиці»? Над чим працюєш?
Я вже місяць не пишу, але, звісно, це тимчасове явище. Наразі я працюю над романом у співавторстві, це міське фентезі, що базується на народних казках, і, найімовірніше, воно буде називатися «Діти одвічного дерева». Це робоча назва. Історія розростається, світ ширшає. Нам хочеться зробити щось, чого ще не було, але що нам зі співавторкою дуже резонує. Українські казки не аж часто з’являються в українському фентезі.