Володимир РУТКІВСЬКИЙ: «Байдужість стала нашою національною рисою через втрату орієнтирів, в основі яких лежать християнські цінності»

154

Володимир Рутківський в
літературі працює більше півстоліття. В його творчому доробку – понад двадцять
книг прози, поезії, документалістики, які виходили у видавництвах Одеси, Києва,
Москви. Останні чверть віку пише для наймолодшого покоління. За оцінками
літературних критиків, твори В. Рутківського відзначаються глибоким
проникненням у тему, легкістю та доступністю викладу і особливим, притаманним
лише йому, гумором. Вершиною творчості цього самобутнього майстра слова на
сьогодні є історична трилогія для дітей «Джури», випущена київським
видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» у 2007, 2009 і 2010 роках. До сказаного слід
додати, що роман «Джури козака Швайки» 2007 року посів 2 місце у
всеукраїнському рейтингу «Книга року», торік роману «Джури-характерники» було
присуджено 1 місце цього ж престижного рейтингу. Нинішнього року історична
трилогія про козацьких джур Володимира Рутківського висунута видавництвом
«А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», а Державним комітетом телебачення та радіомовлення
України підтримана на здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка у номінації «Література», що зайвий раз підтверджує її високий
художній рівень та непересічний талант автора.

Володимире Григоровичу, Ваш
«Бухтик з тихого затону», що вийшов тридцять років тому, був визнаний найкращою
казковою повістю однієї з радянських п’ятирічок. Ви були удостоєні Премії імені
Лесі Українки та ім. М. Трублаїні за повість «Сторожова застава». Ви відзначені
премією Міжнародного освітнього фонду ім. Я. Мудрого за історичний роман «Сині
води». Ваша трилогія «Джури» нещодавно була висунута на здобуття Національної
премії України імені Тараса Шевченка. Наскільки всі ці твори є етапними у Вашій
творчій кар’єрі? В чому, на Вашу думку, художня цінність кожного окремо взятого
твору?

На
моє переконання, письменник сідає за стіл лише тоді, коли не може не писати,
коли відчуває, що в змозі сказати щось таке, чого немає у інших авторів. Тож
кожен його твір є свого роду етапним. І я не виняток. У «Бухтику з тихого
затону» прагнув показати читачам, що нечиста сила не така вже й страшна, як її
малюють. Принагідно зауважу, що в ті, радянські, часи звертання до цієї теми,
м’яко кажучи, не схвалювалося. В «Сторожовій заставі» я хотів розповісти про
захисника української землі Іллю Муромця та його друзів Олешка Поповича і
Добриню Микитовича. В історичному романі «Сині Води» намагався довести, що наші
пращури були першими, хто скинув з себе монголо-татарське ярмо. Трапилося це за
18 років до Куликової битви. А от в «Джурах» показано початок такого
всесвітньо-історичного явища, як козаччина.

 

Ви є автором таких
поетичних збірок, як «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Відчиніть
Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води». Яка тема
домінує у Вашій поезії? Хто Ваш ліричний герой? На якого читача розрахована
Ваша лірика?

Признатися,
я вже й забув, коли ті вірші писалися. Звісно, з-поміж них були кращі, були й
гірші, але навіть сьогодні можу стверджувати, що за них мені не соромно. В
ліриці намагався щиро розповісти про те, що хвилювало мене і моїх ровесників.
Чомусь мені краще вдавалися твори, присвячені нашій багатостраждальній жінці.
Пам’ятаю, коли ми в складі письменницьких десантів їздили по селах, я часто
бився об заклад з іншими поетами, що доведу аудиторію (яка складалася переважно
з жінок-колгоспниць) до сліз.  І жодного
разу не програв. Власне, мій поетичний світ був далекий від мажору і рожевого
кольору. За що й діставалося. Дійшло до того, що мої «Плоти» були вилучені з
бібліотек та книгарень, а на мені на довгі роки повісили ярлик «українського
буржуазного націоналіста», творчість якого «ідейно хибна». Зрозуміло, що з
такими ярликами в ті часи видаватися було надзвичайно важко. Тож, аби не
втрачати кваліфікацію, вирішив змінити амплуа і перейти на дитячу прозу. Але й
досі ні-ні, та й спадає на думку якийсь поетичний рядок, строфа, чи й цілий вірш.
Але це швидше – як ностальгійний спогад про перше кохання.

 

Коли вперше у Вас з’явився
задум написати історичний роман для дітей, головними героями якого стануть
козак Швайка та його джури – Санько та Грицик?

Це
почалося приблизно 1987 року, коли вже була написана «Сторожова застава». Тоді
мене не покидала думка про таку от несправедливість: ми прославляємо діяння
гетьманів та кошових, али чи дізнається хоч хтось, ким були ті безіменні герої,
котрі стояли біля витоків такого світового явища, як українське козацтво?
Звідсіля все й почалося.

 

Що передувало написанню
цього твору? Як довго Ви вивчали історичний період, в якому розгортаються події
трилогії? Відчувається, що Вами опрацьовано багато текстового матеріалу,
присвяченого побуту запорозь­ких козаків, татар, поляків.

Історичний
матеріал сам давався мені в руки ще зі шкільних літ. Власне, та епоха була в
мене в крові. Адже моя Велика Бурімка над Сулою, де я провів найкращі свої
роки, колись була легендарним Римовим. Тут сторожові застави відбивали наскоки
печенігів та половців, звідсіля рушив у дикий степ князь Ігор, неподалік
рубався Северин Наливайко. І сам Морозенко, за яким плакала вся Україна, – теж
мешкав неподалік. Тож не писати про ті часи я просто не міг.  Звісно, були й довгі сидіння в бібліотеках,
був Яворницький, Грушевський, були мандрівки по тих місцях – як пішки, так і
човном.

 

Сюжет трилогії, коли її
читаєш, запам’ятовується окремими, дуже яскравими епізодами. Ці епізоди з
трилогії повністю Вами придумані, чи все ж таки окремі з них мають документальну
основу, базуються на якихось мало відомих фактах?

Власне,
фактів про той час дуже мало. Не більше, ніж пальців на одній руці. Але які!
Сам хан Менглі-Гірей скаржиться литовському князеві на дії якихось розбишак,
називаючи їх козаками. Тож, мабуть, добряче вони допекли йому. А чого вартує
факт взяття турецької фортеці Очакова черкаським старостою Богданом Глинським?
І це тоді, коли про козацтво як таке ніхто ще й гадки не мав. А відомості про
те, що козаки першими в світі збудували підводний човен! Тож, спираючись на цих
трьох «китів», я й почав будувати логічну модель розвитку тих подій.

 

Як Ви оцінюєте ілюстрації
до «Джур», створені Максимом Паленком?

Я
би поставив Максимові найвищий бал. Мені особливо до вподоби його чорногуз з
козацьким оселедцем. А малюнок, на якому чобіт Менглі-Гірея наприндився на
свого підлеглого? Власне, кожна його ілюстрація має скільки знахідок і деталей,
що їх можна розглядати невідь-скільки часу. А сума цих ілюстрацій і є ні чим
іншим, як паралельним прочитанням трилогії. Можете читати текст, не звертаючи
уваги на малюнки, можете не читати тексту, розглядаючи одні лише ілюстрації –
результат буде однаковим.

 

Розкажіть, будь-ласка, про
свою співпрацю з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», зокрема, з його директором
Іваном Малковичем. Які у нього виникли враження після прочитання ще в
рукописному варіанті першої книжки з трилогії «Джури козака Швайки»?

Признаюся,
спочатку наші взаємини не складалися.  Я
належу до того письменницького покоління, котрому вже далеко за 60. Тож
підозрюю, що молодший Іван Антонович вважав мене відпрацьованим матеріалом,
який ні на що вже не здатен. І мої рукописи лежали десь на денці його
видавничої шухляди. Але якось пізнього вечора він мені зателефонував і з
захватом повідомив, що його син не може відірватися від рукопису «Джури козака
Швайки». А коли «Джури…» побачили світ, він в усіх своїх численних інтерв’ю
цитував слова свого сина, який сказав буквально таке: «Ця книжка   найкраща з тих, що ти видав».  А він вже видав і Нестайка, і Гаррі Поттера
і… страшно сказати, самого Гоголя! Мало того, ще перед виходом роману Іван
Малкович запропонував мені писати продовження. 
А уявляєте, як це важко, коли ти 
вже виклався на 120 відсотків і вважаєш, що більше не здатен написати на
цю тему ані рядка?  На щастя, я згадав,
як років за сім перед цим на одному з конгресів Міжнародної асоціації
україністики я познайомився з українськими істориками, які мешкають за рубежем.
Вони й надали мені такі матеріали, про які у нас досі не знають.

 

Ворожба, навіювання,
волхівство – таємна зброя козацьких джур з трилогії, яка допомагає їм
перемагати ворога, мати перевагу у бою над супротивником. Чи відомо Вам, хто з
реальних козацьких ватажків володів таким даром?

Даних
немає, але є легенди. Я спеціально розмовляв з цілителями, мольфарами,
гіпнотизерами, знайомився з їхнім баченням світу. І дещо з того бачення
«подарував» своїм героям.

 

Як сприйняв трилогію юний
читач? Які були відгуки?

На
зустрічах, коли я цікавився думкою юних читачів, не­одмінно чув «Чудово», «Круто!»,
«Давайте ще!». Що ж до письмових відгуків, то їх було менше, ніж я чекав. Воно
й зрозуміло, адже такий собі десяти- дванадцятилітній метеор не завжди змусить
себе сісти за стіл і написати авторові. Тож більше відгуків маю від дорослого
читача і, хоч як дивно, від дівчаток, яким би більше пасувало читати про любов.
І що вже мене геть здивувало, це те, що шанований мною  дорослий 
і мудрий «Літакцент», до журі якого входять відомі літературознавці та
критики, найкращою книгою року обрав саме «Джури-характерники»!

 

Ваша повість «Потерчата»,
що побачила світ в одеському видавництві «Астропринт» 2008 року, має дуже
промовистий підзаголовок: «Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не
навчилися». Зміст підзаголовка особливо стає зрозумілим, коли читаєш такі ось
рядки: «… як тільки відтане земля і до сонця спрагло потягнеться все живе і
щойно народжене – з землі виростають стовпи рухомої мошкари і озиваються до
світу міріадами розпачливих і беззахисних дитячих голосків… Інколи мені
вважається, що це плачуть сироти в голодному і запісяному дитячому будинку,
куди забули дорогу навіть няні». Ця жахлива картинка з життя, зображена Вами,
хоч як це парадоксально, і досі лишається актуальною. Війна ніби забулась з її
жорстокістю і ненавистю, залишилась десь у минулому, а навколишній світ,
здається, кращим не став. Та ж сама черствість, байдужість, холодність і досі
панують у людських душах… Виникає запитання: чому?

Хоч
як дивно, але люди, котрі пережили війну, набагато душевніші, ніж ті, хто її не
застав. Мабуть, біда вчить милосердю швидше, ніж добробут, хай навіть і такий
примітивний, який маємо. А що байдужість стала нашою національною рисою, то це
наслідок втрати орієнтирів, в основі яких лежать християнські  цінності. 
Ми забули, що хліб насущний треба здобувати в поті чола свого. Ми вже
давно нічого не виробляємо свого: ні трусів, ні комп’ютерів, ні пральних машин.
Ми допустили, що слуги народу живуть набагато краще, ніж господарі. І в цьому
винні всі: від влади, яка захищає права не тих, хто творить матеріальні
цінності, а тих, хто їх за останні двадцять років привласнив,  і до пересічного громадянина, який раптом
відкрив для себе істину, що вигідніше бути гендлярем чи повією, аніж чесним
працівником.

 

У розділі «Втеча» книги
«Потерчата» є філософські роздуми автора про хибність розвитку людської
цивілізації. А чи не здається Вам, що людину, в принципі, не можна змінити,
тобто, зробити її доброю, щоб вона не нищила все живе навколо? Можливо Бог,
якого Ви називаєте у творі своєрідним дизайнером, при творенні світу щось не
врахував…

Ні,
Він все врахував.Просто дав людині можливість проявити себе з кращого боку. А
що людина  не поспішає скористатися цією
можливістю  – то це не Його вина чи
помилка.

 

Як Ви оцінюєте нинішній
стан вітчизняного книговидання, зокрема, літератури для дітей та юнацтва?

На
рівні нехудожньої самодіяльності.  Хоча у
всіх негараздах водиться звинувачувати державу, проте в нашому випадку це не
зовсім справедливо. Допустімо, станеться диво і держава подобрішає настільки,
що буде скуповувати для шкільних і громадських бібліо­тек мільйони книжок. Ну і
що? А нічого, ми цим лише розбестимо читача ще більше. Він геть забуде, що
книгу, як і хліб, треба не випрошувати, а купувати. І тільки тоді, коли читач
понесе свої кровні до книгарень, лише тоді наступить золотий вік і для  автора з видавцем, і для
книгорозповсюджувача.

 

І насамкінець: чи плануєте
Ви продовжити розповідь про козацьких джур?

Відповім
запитанням на запитання: як ви гадаєте, чому я назвав останню книгу трилогії
«Джури і підводний човен?» Та тому, що Іван Малкович свого часу розмріявся:
мовляв, після третьої книжки можна написати й четверту   про пригоди наших героїв у винайденому ними
ж підводному човні. Тож я вирішив своїх героїв «пристрелити, щоб не мучилися»
ще в третьому томі і поставити Івана Антоновича перед  цим фактом. Він позітхав і, врешті-решт,
змирився. А коли без жартів, то я переконаний, що в будь-якій трилогії,
тетралогії чи пенталогії найсильнішим є саме перший том. А все інше більш- менш
гідне чи не гідне   продовження. Тим
більше, що мені треба переходити на щось інше. Бо тем безліч, а часу не так вже
багато.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!