Володимир Огризко: «Без справжньої «дипломатії культури» країна не може почуватися на висоті»

104

Пропонуємо текст розмови, записаної з Володимиром Огризком – українським дипломатом, міністром закордонних справ України  2007-2009 рр., Надзвичайним і Повноважним послом України.
 
Володимире Станіславовичу, згадайте, які враження й сподівання були у Вас після призначення на посаду Міністра закордонних справ.
Відчуття були різні. Я розумів, що попереду особливий період життя, який треба пройти гідно, принісши користь державі. Одночасно, знаючи про внутрішню ситуацію в коаліції, не мав особливих ілюзій. Для В.Ющенка та для мене питання реального наближення до ЄС та НАТО мало принципове значення, а для Ю.Тимошенко та її команди – позірне. Очевидно, що це не обіцяло нічого райдужного.
Попри це, у своєму виступі під час представлення мене колективу Міністерства, яке відбулося на День дипломатії в Оперному театрі, я закликав владу говорити назовні одним голосом. Але цей заклик повис у повітрі, бо цілі «Нашої України» та «Батьківщини» були різними. Дуже швидко я відчув це у своїй практичній  роботі…
 
Свого часу Ви були Представником України у Виконавчій раді ЮНЕСКО. Наскільки визначальна, на Ваш погляд, роль культури, мистецтва у розвитку держав ЄС?
Країни ЄС, але не тільки, згадаймо, наприклад, США, Канаду, Австралію, Японію, досягли такого рівня соціально-економічного розвитку, яке дозволило їм інвестувати величезні кошти в розвиток культури своїх країн. Вони давно зрозуміли, що інвестиції в науку і культуру, це – інвестиції у майбутнє. Було б добре, щоб це колись зрозуміли і ми.
 
Яка особиста роль Міністра закордонних справ, посольств у формуванні культурної дипломатії?
Яку б країну я не відвідував, намагався завжди знайти хоч трошки часу для того, щоб відчути її культурний ритм. Моє враження: навіть попри наше надзвичайне відставання від, скажімо, країн ЄС у фінансуванні культури, наші митці конкурентоздатні (вибачте за приземлений стиль) в європейському культурному просторі. Мені здається, наша земля просто народжує унікальні культурні самородки світового рівня. Якби їм ще дати можливість показати себе! Це – обов’язок держави, про який вона, на жаль, досі навіть не згадувала. Що робити – давно і всім відомо. Треба лише мати для цього бажання.
 
З Вашого досвіду: чи досі іноземці сприймають Україну в тіні Росії? Переконаний, що у Вас була можливість говорити з громадянами інших країн на цю тему. Особливо цінне неформальне спілкування.
На початку 90-х нас справді сприймали неоднозначно. Просто не розуміли, що українці – це окремий народ, зі своєю історією, культурою та світобаченням. Цьому сприяла нав’язана московською пропагандою (цього разу у сфері історичної науки) та широко розтиражована на Заході теза про «першородність» Москви як центру слов’янства та православ’я. Західний обиватель, у тому числі й науковий, не особливо переймався питанням, чи відповідає це дійсності. Тому й засвоїв «короткий курс ВКП(б)» з історії саме так, як йому цей курс і згодовували.
Ситуація змінювалася поступово, але невпинно. Особливе значення мала Помаранчева революція. Відтоді нас стали вирізняти як націю, яка є відмінною від російської. Ну, а після Революції гідності та кривавої агресії Росії проти України усім стала зрозуміло, що між Україною та Росією лежить прірва, насамперед, ментальна.
 
Нещодавно у Спілці письменників виникла невелика дискусія – чи варто організовувати зустрічі з російськими колегами, знаходити якісь точки дотику. Думки розділилися, бо від Кремля ми вже маємо багато зла, і за умов агресії щось обговорювати із росіянами – це лити воду на їх млин. Що б Ви тут порадили як професійний дипломат?
Вибачте за недипломатичну жорсткість, але я не бачу смислу дискусій з представниками народу-агресора. Спочатку їм (як представникам інтелігенції – тобто інтелектуального прошарку свого народу) треба було б покаятися за заподіяне українцям зло, а вже потім нам думати про діалог з ними. А так знову й знову вилазить нагору оцей принизливий малоросійський дух.
 
Яка особиста роль Міністра закордонних справ, посольств у формуванні культурної дипломатії?
На моє глибоке переконання, дипломатія і культура – це брати– близнюки. Бо і через дипломатію, й через культуру ми доносимо до світу інформацію про свою країну й свій народ. З власного досвіду знаю: через мистецькі заходи вдається значно швидше відкрити потрібні офіційні двері, ніж традиційним дипломатичним шляхом. Культура не потребує перекладу. Якщо вона справжня, то долає шлях до свідомості значно швидше, ніж будь-яка офіційна нота. Тому для створення сприятливого іміджу країни насправді не потрібні багатомільярдні вливання у пропаганду, як це роблять імперські та недемократичні країни, такі як Росія.
Щоб мати позитивний імідж за кордоном, слід всього лише домогтися, щоб, наприклад, Іван Марчук проводив за рік бодай 5-7 персональних виставок у Європі, а Василь Шкляр мав би таку саму кількість презентацій своїх перекладених іноземними мовами книжок. Щоб Вікторія Лук’янець мала підтримку нашої Національної опери, а Михайло Іллєнко міг створювати свої кіношедеври якомога частіше. Але ж ми маємо значно більше таких зірок. Хіба не в інтересах держави підтримувати їх, щоб вони своїм, даним їм Богом талантом, прославляли Україну?
Працюючи понад 30-ть років на різних дипломатичних посадах в Україні і за кордоном, я неодноразово переконувався, що без справжньої «дипломатії культури» країна не може почуватися на висоті.
 
Чи знаходите Ви час для читання художньої літератури, перегляду фільмів, вистав, і які Ваші уподобання?
Час для книжки, класичної музики, справжнього кіно чи театру – це час, який продовжує життя. Спілкування з таким мистецтвом робить людину внутрішньо глибшою і красивішою. Воно змушує її думати, а це головне, що відрізняє нас від тварин. Проте, на жаль, велика частина людської популяції, свідомо чи несвідомо, надає перевагу от цьому майже звіриному способу існування: задоволення фізіологічних потреб та споживання мас-культури, що, на мою думку, просто спотворює людську свідомість.
Разом із тим, чекати, щоб усі раптом «захворіли» Моцартом чи імпресіоністами, теж було б наївністю. Тим приємніше спілкуватися з тією частиною соціуму, для якого культура є цінністю.
А якщо про себе, то багато читаю історичної літератури, особливо про українську та російську історію, з великим задоволенням відвідую виставки наших художників та слухаю музику… Який же дипломат без мистецтва?
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!