«Володимир Корнійчук вражає нас словом інтелектуальним, образним і точним…»

207

 
 
Окрім Національної спілки письменників України, Володимир Корнійчук належить ще й до чотирьох суміжних творчих спілок: театральних діячів, хореографів, журналістів і музичної спілки. Тому й віддавна працює у різних мистецьких жанрах, виступаючи у пресі  як поет, прозаїк, театральний критик, хореограф, музикознавець та публіцист. Відповідно, в його творчому доробку присутні не лише прозові й поетичні книги, а й мистецтвознавчі дослідження. Зосібно, «Роздуми про театр, музику, літературу» (К., «Фенікс», 2007.-320с.), «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки» ( К., «Криниця», 2012.-496с.) Остання з них – «Марія Заньковецька. Світова велич генія національного», що побачила світ минулого року у видавництві «Криниця», у тому ж п’ятсотсторінковому обсязі-форматі з численними раритетними фотоілюстраціями, як і попередні книги. До того ж, перебуваючи на посаді головного редактора «Української музичної газети» понад двадцять років, письменник неодноразово зустрічався і спілкувался з видатними митцями національної культури, про яких розповідав не лише на сторінках редагованої газети, а й у своїх книгах. Зокрема, про співаків, композиторів, хормейстрів, акторів, режисерів, письменників, художників…
Про все це  і піде мова в інтерв’ю письменника із режисером двосерійного телефільму «Бравісимо, Володимир Корнійчук», створеного Державною телерадіокомпанією «Культура» 2013 року – Тетяною Ковальчук. Тож – про абсурди і парадокси, радощі та болі нашого буття й національного культурного простору  – далі.
 
Відкриваю Вашу книжечку «Духовні роси» й знаходжу сентенцію:
Думаю, що людина – це стиль,
а стиль – це людина.
От Ваші акровірші говорять про багато що, а мені хотілося б знати, який у Вас  стиль життя, як Ви його для себе визначаєте, пане Володимире?
Насамперед скажу, що стиль в моїй творчості – це лаконізм, лапідарність, влучність фрази. Цього я дотримуюсь у своїй новелістиці, з цього я починав як прозаїк, як новеліст. I, знаєте, так поступово прийшов до слова поетичного.
Але поезія моя не римована: це своєрідні поетичні мініатюри, ближче до хоку і танка. Тож, якщо, скажімо, романісту потрібно написати 300–500 сторінок, аби висловити головну свою думку, то мені досить 3–5 рядків. І все!
Це справді нелегко. Тому і працюю над кожною мініатюрою дуже довго. Редагую її по 10–20 разів. І, коли вже вона в мене відшліфована, отоді тільки заспокоююсь: вважаю її завершеною.
 
А що Вас знайшло раніше – журналістика чи поезія?
Журналістика, звичайно ж, раніше. Але, я сказав би, ще раніше – таки театральна критика, а ще раніше – хореографія, бо ж за першою освітою я – хореограф. Свого часу закінчив хореографічний факультет Київського культурно-освітнього училища (нині Київського коледжу культури і мистецтв). До речі, тут, на цих святих Печерських пагорбах, училище наше знаходиться й нині. Навпроти церкви Спас на Берестові. А згодом закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, де нас навчали театральної критики.
І знаєте, оцей лаконізм і почав виявлятися відтоді, коли розпочинали вчити писати рецензії. А вчили нас дуже просто: водили до театрів, переважно до театру ім. І. Франка, потім до театру ім. Л. Українки, а далі, коли я писав дисертацію, то був уже нинішній театр – на Липках, і десь отоді я сам відчув уже той лаконізм в театральних рецензіях.
На третьому курсі вже друкувався в газетах «Вечірній Київ», «Культура і життя». Знову ж таки, починав із невеличких інформацій про театральне життя Києва. І нині, якщо пишу театральну рецензію чи відгук, чи статтю на виступ Київської муніципальної української академії танцю ім. С. Лифаря, – оскільки я хореограф і близький до хореографії, то, насамперед, – лаконізм, лаконізм і ще раз лаконізм…
 
Повернімося до Вашої діяльності як театрального критика. У своїх критичних статтях Ви здебільшого дійсно критикуєте, чи це суцільні такі хвалебні оди?
Ні, Ви знаєте, то не хвалебні оди. Були навіть випадки, коли дехто з акторів ображався. Я не роблю це навмисне, без упередження. Але якщо бачу фальш, якщо її відчуваю, то обов’язково про це зазначаю в своїх рецензіях. Тож казати, що я собі такий хвалебний рецензент, – то це було б неправдою.
Театральні критики, яких я вважаю своїми наставниками, і вчили мене подати думку і сказати, що так чи не так, але не образити ні актора, ні режисера, ні драматурга, ні хореографа, ні художника, адже в кожному спектаклі присутнє і художнє оформлення, і сценографія, і хореографія, і музичне оформлення, тобто позитив повинен бути, однак, говорячи про позитив, слід обов’язково вказати на недоліки. І про мою творчість, якщо пишуть, то не все гладенько: комусь щось подобається, комусь не подобається, так що я сприймаю все по-філософськи, абсолютно спокійно.
 
Намагаєтесь мудро йти по життю, бо говорять, що образа –  це перша стадія агресії, потім за образами йде такий шлейф негативних речей… А якісь філософські речі, емоційні й не тільки стосунки людей, певна напруга емоцій, як вони позначаються на Вашій письменницькій творчості?
Безумовно. Я Вам наведу такий приклад. Коли мені було 27 років, а батькові 52 – він загинув. Я тяжко сприйняв цю трагедію. І, щоб висловити свої переживання, я написав новелу «Петрові батоги». Побудував її  у формі «Реквієму» за В. А. Моцартом – в ній 12 частин. І коли я завершив цю літературну роботу, то думав, що піду слідом за батьком: це настільки глибоко, по-новому було пережито і настільки емоційно на мене вплинуло, що я ледь-ледь відійшов після того. Згодом зрозумів, що так писати не слід, це занадто глибоко впливає на психіку. Пригадаємо, коли М. К. Заньковецька вперше в 1882 році вийшла на сцену (грала роль Олени  у виставі «Глитай, або ж Павук) – вона настільки глибоко пережила цю роль, що після закінчення спектаклю знепритомніла.
 
Це називається – розчинитись у ролі.
Так, розчинитись у ролі. І вона зізналась потім в одному інтерв’ю, що до такої глибини не можна переживати, бо інакше можна стати нервовохворою людиною. Але я все зрозумів на власному досвіді. Коли написав цю річ, то я збагнув, що так не можна робити.
 
Ви у своїй книжці пишете: «Все – ліки й отрута. Суть у мірі. І так у всьому». Ви говорили про те, що бджоли Вас жалять навмисне. Ви їм дозволяєте навіть це робити?
Так, це бадьорить. Це невеличкий такий позитивний стрес для організму й водночас «підзарядка». Я у такий спосіб знімаю  кров’яний тиск. Він так регулюється, розумієте? Потім контрастний душ: прохолодно-теплий, холодний. Або, якщо є можливість, скупатися у водоймі – от Вам і позитив, звідки можна черпати, поновлювати свою енергетику. Особливо у наш жорстокий час – це не є якимось табу або якоюсь невідомою істиною. Отже й за таких обставин, щоб жити і залишатися оптимістом, – потрібно все-таки шукати природні допінги і самому себе стимулювати, даруючи людям радість і оптимізм, яким насичені мої новели і поезії у прозі. Я намагаюся сіяти добро і доносити це добро до людей, тому що не знаю і не відаю, що таке заздрість, скупість і підлість – і тому я щасливий.
 
І Вам вдається оминати ці вади?
У мене є така поетична мініатюра: «Я бачив, як заздрість з’їдала людину живцем. І то, скажу я вам, – страшне видовище». Я бачив тих людей, коли вони стають зеленими, жовтими, синіми, червоними від злості. Людина міняється від отієї жовчі, від отієї заздрості, підлості. А я такого не розумію, тому, що я не знаю, що це таке, хвалити Бога.
Я своєю творчістю випромінюю позитив, а дехто вважає мене диваком і, мабуть, думає: «Так це ж ненормальна людина, йому треба було б жити десь в ХVII–ХVIII столітті, в пору Г. С. Сковороди».
 
Мудрими можуть бути не всі. Хтось, можливо, народжується мудрим, а хтось лише вже проживши життя таким став або у зрілому віці опановує якісь моменти погляду на всесвіт. А Вам є близькою філософія Сковороди?
Так. Я намагаюся сповідувати те, що було притаманне і Г. Сковороді. Він сповідував гуманістичну ідею. Недаремно людина володіла і музичним інструментом. От він і на флейті прекрасно грав. У нього є поезії, які дуже легко зараз кладуть на музику сучасні композитори. Коли людина випромінює позитив – це сприйматиметься і через тисячу років. Наприклад, я прочитав «Записки в узголів’ї» Сей Сьонагон. Вона жила у Японії тисячу років тому, була придворною дамою. І коли я ці речі читав – це було дивовижно! Адже написано твір тисячу років тому. Але оту енергетику не приховаєш! Якщо книга написана злою людиною – ти притули долоню до цієї книги, – і відразу відчуєш: від неї холодом віє. Коли ж є тепло, є позитив, є енергетика доброти, то цей твір людина писала душею.
 
Ви намагалися весь час працювати над собою, щось шукати в собі, розвивати. Я бачу, що у Вас кілька освіт, кілька напрямів в житті. Це важко так тримати все в руках і ще й використовувати на благо не лише своє, а й загальнолюдське. Та заради людей ми ж теж живемо, і заради них  працюємо, щось робимо доброго в житті, бо навіть не цікаво самому жити лише для себе, правда?
Безперечно. Оцей конгломерат, синтез оцих мистецтв – хореографія, театральне мистецтво, журналістика, письменство і редагування «Української музичної газети», – допомагає в моїй новелістиці, в моїй поезії, прозі, редагуванні газети; і все-таки, насамперед,  переважно у журналістиці, театральній критиці, тому що, коли пишеш рецензію, треба справді знати дуже багато, бути обізнаним і з образотворчим мистецтвом, драматургією, літературою, хореографією, музикою (я не є музикознавцем у повному розумінні цього слова, хоча свого часу володів трьома музичними інструментами: фортепіано, акордеоном і баяном). І такий синтез мистецтв допомагає мені упродовж життя. Немає значення, чим я займаюсь: журналістикою, прозою, поезією в прозі чи театральною критикою… Тож скажу: театральний інститут дає колосальну універсальну освіту, колосальну ерудицію. Недаремно нині йому надано статус Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. А педагоги, які мене вчили (70-ті роки вже минулого століття), були культурними, освіченими, шанованими людьми і володіли колосальними знаннями. То воістину були інтелігенти. До речі, я ж народився в селі, на Черкащині, далеко від Києва – 250 км. І можу сказати, що коли людина потрапляє в місто, – це для неї до певної міри шок. Але шок приємний. Потім училище, потім театральний інститут, потім аспірантура в Інституті мистецтвознавства ім. М. Рильського, відділ театрознавства, який розширює твій кругозір, дає вже академічну освіту. І я щасливий, і радий з того. І завжди дякую Господу за те, що маю таку освіту.
 
Нелегко було тримати на плечах «Українську музичну газету», бо ж видавництво зараз – справа нелегка. Як Ви долали труднощі, як справлялися з тими завданнями, які поставили собі в певний час як редактор «Української музичної газети»?
Я, мабуть, вдамся до історії, щоб було зрозуміло, про яку газету йде мова, тому, що не кожен знає про це видання. «Українську музичну газету» засновано 7 січня 1926 року – в перший день Різдва Христового, і заснував її Микола Олексійович Грінченко, – на той час відомий музикознавець, автор «Історії музики» (до речі, перший директор нинішнього Інституту мистецтвознавства НАН України, який я мав честь закінчити як аспірант). Газета планувалася як додаток до журналу «Музика», заснованого 1924 р. На жаль, у 1926 році тоталітарним режимом розпочато тотальний наступ на українство. Так от, «Українська музична газета», проіснувавши всього-навсього два місяці (вийшло 6 унікальних номерів), через політичні перипетії припинила своє існування. Газету було закрито. Принагідно зазначимо, що така доля спіткала й «Русскую музыкальную газету». Отож, наша газета не виходила понад 60 років. Лише в 1993 році, перейшовши з видавництва «Музична Україна», я очолив прес-центр Національної Всеукраїнської музичної спілки. Якось мене викликав голова спілки Анатолій Тимофійович Авдієвський і каже: «Володимире Петровичу, Ви ж у нас обіймаєте прес-центр, то чому б Вам не відновити «Українську музичну газету»? А я відповідаю: «А що, хіба існувала така газета»? Він продовжує: «Була така газета в 20-ті роки. Може б Ви пішли в ЦНБ (Центральну наукову бібліотеку) і віднайшли в архівах ту газету, подивилися б її… Адже то хороша справа – поновлення цієї газети».
Я йду до ЦНБ (нині – Національна наукова бібліотека ім. В. Вернадського), відшукую ці 6 номерів. Перша сторінка першого номера напівподерта, папір, звичайно, пожовклий, але ці 6 екземплярів (вони приблизно формату А-5) таки збереглися. Проштудіював, записав, що мені було потрібно, роздивився, який логотип, шрифт, форма і т. ін. Логотип 1920-х років, рубаний, експресіоністичний, я б сказав. Виявляється, ці 6 екземплярів були і в Миколи Максимовича Гордійчука – досить відомого мистецтвознавця, музикознавця, доктора мистецтвознавства. На жаль, він уже покійний. Тривалий час він був членом редколегії нашої газети. Я попросив показати усі ці номери – він мені потім їх приносив; але ці екземпляри були для нього настільки цінні, що він мені дозволив попрацювати з унікальними раритетними номерами лише у його присутності. Згодом, випадково (ще 20-й тролейбус ходив по Хрещатику), я встрибую у тролейбус і бачу Валерія Олександровича Шевчука, відомого нині письменника, вельми талановитого, – я вважаю його геніальним письменником, – ну і про те, про се розговорилися, а він і каже: «Володимире, чим Ви зараз займаєтесь?» Я у відповідь: «Та ось, випуском «Української музичної газети». І раптом він мене здивував: «А Ви знаєте, що у мене є усі ці 6 раритетних номерів?! – Я колись зайшов до букіністичного магазину (а він завжди вишукує цікаві родзиночки) і там придбав ці  раритети. Якщо хочете, приїжджайте до мене на Кавказьку, я Вам їх покажу, а Ви зробите собі ксероксний варіант. Але за однієї умови: я ж Вам даю рекомендацію для вступу до Спілки письменників України (до слова, рекомендацію до НСПУ мені давали три письменники: Валерій Олександрович, Михайло Слабошпицький і Микола Славинський, – відомі нині письменники і критики) і якщо не принесете, знайте, що я забираю свою рекомендацію». Ну, звичайно, я все зробив, як слід, і повернув йому.
 
Так він дорожив цими виданнями?
Так, це нині – для фахівців-музикознавців – на вагу золота, то є унікальні речі.
 
Але й ті речі, які Ви зараз публікуєте, згодом стануть так само раритетними, будуть цінними, бо і зараз в них карбується своєрідний музичний літопис життя нашого і театрального, і загалом, мистецького українського. Це велика справа, яку Ви робите щоденно, постійно, невтомно й натхненно. Ви скромна людина. Ви цей літопис фіксуєте на шпальтах своєї газети. Там доволі багато цікавих людей представлено, цікавих особистостей, визначних героїв, визначних подій.
Мабуть, Ви маєте рацію. Наприклад, те, що нашу газету передплачують: Центральна наукова бібліотека ім. Вернадського, Парламентська бібліотека, бібліотека Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського і т. д., і т. д. Тобто газета розповсюджується лише за передплатою. Раніше ми навіть у Союздрук колишній, в кіоски давали. Але, на превеликий жаль, чи не найбільший великий недолік – те, що газета виходить лише квартально. Перші номери, які вийшли у 20-х роках – були тижневими, і ми планували газету тижневиком, проте… Річ у тім, що держава нашу газету не підтримує. Свого часу нас підтримувало Міністерство культури, та це тривало лише близько двох років, максимум. Одне слово, ми намагаємось виходити, як і започаткували, – щоквартально. І, слава Богу, тримаємось уже понад 20 років.
Так от, упродовж двадцяти років ми намагаємось власними зусиллями видавати «Українську музичну газету». Це надзвичайно важко, тому що були навіть спроби (на початку 1993-го року, так би мовити, в піку нашій газеті) наших конкурентів видавати щось подібне до «Музичної газети». Але коли я взяв до рук ту газету (з професійної точки зору), був вражений! Перше, – елементарна відсутність культури: граматична помилка на помилці, описки, примітивна верстка і т. ін. Вони протримались не більше півроку і зникли, а ми, слава Богу, тримаємось, повторюсь, понад 20 років.
 
А починали Ви з нею працювати …
В 1993 році. Я Вам відверто скажу, що з великою неохотою брався за цю справу, оскільки до того я пройшов чималу журналістську школу: працював на телебаченні в головній редакції літературно-драматичного мовлення. Я добре знаю, що таке телебачення, що це за «кухня», яка це важка робота. Далі – журнал «Україна», де я пропрацював 5 років – це вищий пілотаж для журналіста. Я знаю, що таке видавництво «Музична Україна», де працював літературним редактором, видав там досить цікаві книги: і про Дмитра Михайловича Гнатюка, і про Едіт Піаф, і спогади про Миколу Віталійовича Лисенка (сина – Остапа Лисенка), і про Левка Миколайовича Ревуцького, і про Миколу Колессу та багатьох інших цікавих особистостей – видатних українців.
Я добре пам’ятаю, як клопітний Микола Петрович Подолян, царство йому небесне, – прекрасний журналіст, лауреат Шевченківської премії, блискучий публіцист, у минулому головний редактор славнозвісного журналу «Україна», як він, бідолашний, витримував оті виклики «на килим» (адже це був друкований орган ЦК Компартії України). І як він «відходив» після тих викликів «на килим» (часто бував червоний, як буряк). І коли починалася «літучка», і починалися «розбори», то він, попри це, прекрасно володів собою, ніколи не підвищував тон, а спокійно, врівноважено вказував на наші здобутки і недоліки, але так скаже, що доходило аж до п’ят. І я бачив, що це за пекельна робота – бути головним редактором. І тому, знаючи це (ну а попередньо, за сталінських часів, відомо, що чекало на редактора, коли траплялась політична помилка, краще про це не розповідати, а поставити три крапки), так неохоче брався за цю видавничу справу. Але то вже було за часів так званої перебудови… Хоча й не було відомо, як поставляться до газети читач і влада…
Та Анатолій Тимофійович сказав мені: «Ну, дивіться, або Ви приймаєте цю газету, або хтось інший буде нею опікуватися». Тоді я й вирішив: «Маю ж уже певний журналістський і редакторський досвід, та й це дуже цікаво – видавати газету…» Воно якось і «кусалось» й кортіло. І зрештою зважився, ризикнув, і зараз не шкодую, як кажуть. Хоча дуже важко було попервах, коли не було паперу, коли не було авторського осередку, коли оці купони пішли, коли і напад серцевий від усіх цих видавничих негараздів «прихопив». Пощастило, що була поруч поліклініка і мені вчасно надали допомогу… Були й такі ексцеси, коли я вже ладен був піти з роботи: досить гострі були випадки і досить жорсткі обставини… Отже, це – не мед, а дуже гірка, важка журналістська праця: необхідно і докласти дуже багато зусиль до формування газети, подбати про фінансове забезпечення, про зміст газети, про те, чим наповнити її, аби вона була цікавою, інформативною, динамічною і передплачуваною.
 
Пане Володимире, Ви з собою принесли книжку, присвячену А. Т. Авдієвському: «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки», тож хочеться почути про історію створення цього видання. Як Ви її задумали?
Історія цієї книжки досить своєрідна. 1993 року, коли святкувалось 60-ліття Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, а Анатолію Тимофійовичу виповнилось тоді 50 років, я вирішив звернутися до наших нині відомих оперних співаків, які починали свій творчий шлях саме в хорі, а це – Кондратюк, Гнатюк, Мірошниченко. Звернувся і до Ніни Матвієнко. А також до видатного композитора Євгена Станковича, який спеціально написав для хору фольк-оперу «Цвіт папороті». І до Лесі Дичко, яка також співпрацювала з хором як композитор. Тобто, до людей, які починали свій творчий шлях у цьому хорі: тоді, до речі, був ще живий Микола Кіндратович Кондратюк. На Печерську, в його квартирі на 9-му поверсі, я і брав у нього інтерв’ю, попередньо домовившись про зустріч. І зазначу, що він відгукнувся відразу ж: «Якщо хочете, то оце зараз приїжджайте».
Потім – Євгенія Мірошниченко. Про це інтерв’ю можна окремий фільм відзняти. Це взагалі була унікальна особистість! Hу, наприклад, телефоную їй: «Євгеніє Семенівно, Ви ж дозволите взяти у Вас інтерв’ю?» Вона погоджується: «Добре, завтра приїжджайте до мене в консерваторію». Перед тим телефоную. Вона: «Ой, Ви знаєте, я зараз зайнята, краще іншим разом». Вдруге – вже приїжджаю в консерваторію разом із фотографом, прихопив диктофон. А вона поглянула на мене, та й каже: «Володимире Петровичу, – сьогодні не можу, бо дуже втомлена, страшенно. Давайте згодом». Я не опираюсь. Згодом знову їй телефоную, домовляюсь.
 
Дійсно, у неї був найбільший вокальний клас у консерваторії за кількістю учениць і учнів. Студенти її просто брали в облогу!
Так. Але, врешті-решт, Євгенія Мірошниченко мені каже по телефону: «Володимире Петровичу, ну що мені з вами робити? Давайте, мабуть, почну розповідати». І вона починає пригадувати, потім, так би мовити, входить «в роль», а потім я вже не встигаю записувати. Я думав, що в мене відвалиться рука, тому що я в лівій тримаю слухавку, а правою – швидко пишу. Коли ж закінчив нотувати, то руки не відчував упродовж кількох годин. Це інтерв’ю із королевою співу я назвав так (її ж словами): «Голос – це від Бога: він або є, або його немає». Так з’явилась одна із моїх новел-мозаїк, а підзаголовок був – «Інтерв’ю по телефону».
 
Тобто, Ваша книжка – це зібрані спогади багатьох людей про легендарний хор ім. Г. Г. Верьовки та його художнього керівника Анатолія Авдієвського.
Книжка «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки» складається з шести частин. Перша – це і є «Портрет хору з мозаїки», вона складається з 22 новел, серед яких є й інтерв’ю з одним із екс-міністрів культури Бабійчуком Р. В., якому зараз 101 чи 102 роки. Тобто всі інтерв’ю записані з унікальними особистостями. Далі йде розділ «Оберіг національного мелосу. Хор у часі і просторі» – це фактично і є статті видатних наших музикознавців про хор, зокрема М. М. Гордійчука, Ю. О. Станішевського, М. І. Головащенка та інших. Далі – розділ «Посол української народної пісні у світі. Преса світу про хор». Адже Національний хор імені Григорія Верьовки об’їздив понад 60 країн світу. Він бував у Південній Кореї і Північній Кореї, в Сполучених Штатах Америки, Канаді, в усій Європі! Єдина тільки Австралія лишилась та Африка поки що «незвіданими».
Дуже яскрава частина книжки під назвою «Оберіг національного мелосу. Хор в часі і просторі».
І розділ «Преса України про хор». Далі – статті, виступи самого А. Т. Авдієвського складають окремий розділ. Потім «Життєвий і творчий шлях маестро» і один із найцікавіших розділів – «Дискографія». Це унікальний розділ, оскільки вперше за 70 років існування українського народного хору складено його дискографію. Тож на сьогоднішній день маю вже 17 рецензій та відгуків у пресі на цю книгу… Так от, в одній із рецензій зазначалося: «Найбільший і найвагоміший доробок цієї книги – то розділ «Дискографія».
Цю книгу кандидат мистецтвознавства Галина Степанченко назвала «Поліфонічною енциклопедією Національного хору ім. Г. Верьовки».
 
А скільки у Вас взагалі книжок вийшло друком?
На сьогоднішній день – вісім, дев’ята й десята – в роботі. Це моє вибране, поезія і новелістика.
 
У Вас є театрознавчі роботи, є й суто поетичні збірки.
Так, є і театрознавчі дослідження. І робота про М. К. Заньковецьку є, що називається «Аве Марія!, або Психологічні особливості акторської творчості М. Заньковецької», до якої вперше я звернувся сорок років тому, коли навчався в інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенко-Карого: то була моя дипломна. Слід зауважити, що в Україні і досі немає (окрім моєї) жодної роботи з психології творчості актора. Тож, якось, перебуваючи у Будинку творчості письменників в Ірпені, я вирішив подивитися, що ж то написав 40 років тому, себто, свою дипломну роботу: листочки пожовкли від часу, бо ж «набрана» була дипломна ще на друкарській машинці за радянських часів.
Сів оддалік від корпусу, в якому мешкав, аби ніхто не заважав, і давай читати. Відчув, що мені цікаво, тож, мабуть, може цікавити й інших. Редагую її, дещо міняю: саме того року, 2004-го, відзначався ювілей – 150-ліття з дня народження М. К. Заньковецької. Мені пощастило віднайти в Ніжині мецената – Миколу Шкурка, – голову Благодійного фонду «Ніжин», який зацікавився цією темою (адже геніальна Заньковецька його землячка). І ми разом з ним і видали у Ніжині цю книгу. Правда, всього лише 100 примірників. Вона швидко розійшлася по руках, коли її презентували в Ніжині, а також в музеї Марії Заньковецької (в селі Заньки Чернігівської області): люди її просто розхапали разом з нашими автографами.
Є в мене робота і про Київський театр юного глядача «Театр з аурою сонця». Це, фактично, моя дисертація, яку видав 2001-го, дякуючи головному режисеру ТЮГу, народному артисту України Віктору Гиричу. Маю фундаментальну працю «Роздуми про театр, музику, літературу», що видана 2007 р. завдяки підтримці (у минулому голови КМДА) Олександра Омельченка та за активного сприяння відомих письменників Миколи Славинського і Віктора Баранова, нині, на жаль, покійного. До цієї книги увійшли мої напрацювання упродовж 35 років творчої діяльності – як театрознавця, музикознавця-хореографа та письменника.
Отакий маю творчий доробок. Окрім того, маю ще й чотири книги суто письменницьких – поезій у прозі, новел та коротких повістей.
 
Про що мрієте писати найближчим часом?
Нині працюю над новими верлібрами, які звично довго і ретельно редагую – шліфую: така вже природа мого письма. Є, приміром, письменники, які сьогодні написали, а завтра, на свіжу голову, поправили і подали в друк.
Я, на жаль, не вмію так працювати. Тому схожий на каторжанина, або ж на галерника. Зате, коли вже відчуваю, що річ готова і відшліфована, аж отоді лишень віддаю у друк: у кожного свій стиль роботи.
Щоправда, часто шкодую за часом, бо ж таки виснажую себе отакою «каторжною» працею, але по-іншому не вмію. Хоча інколи й спадає на думку: а навіщо так себе «катувати»?
 
Ви не лише поет… Скажіть, чи траплялись у Вашому житті випадки, коли Вам кричали «Браво»?
Траплялись. І аплодисменти також звучали. Коли навчався у Київському культурно-освітньому училищі, що на Печерську, і коли в нас, на 3-му курсі, був звітний концерт, що проходив у Будинку офіцерів. Там ми виконували «Молдавеняску». Пам’ятаю, викликали нас кілька разів «на біс». Тоді я «горів» разом зі своїми колегами-танцівниками. Бо це було незабутнє відчуття причетності до такого дива, як танець. І це відчуття неможливо забути, як і словом передати важко.
І взагалі, скажу я Вам, пані Таню, що будь-який танок – чи то молдавський, угорський, болгарський, румунський, чи наш український «Гопак», приміром, у постановці Павла Павловича Вірського – якесь неймовірне диво, щось надзвичайне! А крім того, цей же «Гопак» Павла Вірського – то вже хореографічна класика – постановка, яку досі ніхто не перевершив. Бо кожна його композиція – то вершина досконалості! Принаймні, коли виконується «Гопак» Павла Вірського, то, як мінімум, його просять тричі повторити «на біс».
 
А як Вас зачарував танок? І коли це сталося?
То дивна і водночас проста історія. По тому, як мої батьки переїхали у 1959-му з села Цибулева, що на Черкащині, до міста Вишневого (Київської області), то у 1964 р. я вже закінчував 8-й клас. Тоді Вишневе було звичайним селищем, де було багато вишень. Я ходив до школи вже тут, на Київщині, у сусіднє село Крюківщина. Тож брав участь і в хорі. До речі, тато мій, Петро Андрійович, дуже гарно співав – мав потужний баритон, та й любив співати. Недаремно ж свого часу Григорій Верьовка, коли зачув батьків голос на одному із весіль (Г. Верьовка вишукував кадри для свого хору і по весіллях також), запросив батька до хору.
А в батькового брата теж був чудовий голос, і ото вони вдвох як заспівають, то в хаті аж шибки тремтять. Особливо на свято Петра і Павла, 12 липня – це щось було неймовірне – співи цілий день – бо ж свято! Григорій Гурійович моєму батькові запропонував співати в хорі, і тато зрадів цій пропозиції. Але який спів? – він шоферував у колгоспі (ще в селі), мама – колгоспницею була, все життя в колгоспі, треба було будинок добудовувати. А водій – що таке водій – це життя за кермом; за кермом, до речі, царство йому небесне, він і загинув.
 
Але Ви були охочі більш до танців, аніж до співів, як я зрозуміла.
Я в хорі брав участь, потім у хореографічному гуртку – бальні танці, на домрі я грав в оркестрі народних інструментів. Крім того, в мене було бажання грати на кількох музичних  інструментах. Але хореографія переважила. І вчитель хореографії теж наполіг. І з усього нашого хореографічного гуртка дівчинку одну обрали і мене, і «показали» нас у Києві. Наш педагог привіз нас до Київського культурно-освітнього училища, до викладача хореографії Карповича Івана Андрійовича. Це був неймовірно талановитий педагог, – як теоретик, так і практик-постановник. Він – фанат своєї справи, який «згоряв» у репетиційному залі. І ми біля нього – також. Ми були в захопленні від його знань танців народів світу. І коли до зали заходив І. Карпович, тоді все побіля нас «вмирало»: був тільки він, хореографія і ми.
Незабутній і ще один, хвалити Бога, нині сущий педагог – Тетяна Луківна Ахікян – викладач класичного танцю.
Бувало, коли щось робили не так, вона гукала до мене: «Вусатий, я сказала тобі робити батман чи батман тондю? Я Тетяна Луківна чи Лука Тетянівна?» І тоді підходила до мене впритул (а в неї був гострий, як шпичка, ніготь) і як штрикне під лопатку та ще й іронічно усміхнеться. Тож і класичний танець, окрім композиції, також був у нас на першому місці…
Вже по закінченні училища треба було відпрацювати три роки хореографом (така була тоді постанова Міністерства культури), і я вже розпочав проходження практики в Жулянському будинку культури. Але оскільки я добився (через рік) дозволу на вступ до вузу, то мені і дозволили вступати до театрального інституту, який для мене, на той час, був майже дрімучим лісом. Ну звідки міг я, в селі Цибулеві, чути і знати, хто такі були Станіславський, Немирович-Данченко, Мейєрхольд, Курбас, Брехт чи та ж таки незрівнянна Заньковецька? Або, приміром, що таке режисура, хореографія, сценографія, акторське мистецтво, художнє і музичне оформлення, тощо.
 
Вам відкрився новий світ!
Якось одна з моїх колег по училищу, Людмила Чирва, і каже: «Оце хотіла б поступити до театрального, але ж там – який конкурс, а екзамени…». Ось я і зацікавився: а де це він, той театральний, які там вступні? Приїхав у центр, на Хрещатик, 52 – це якраз навпроти Бесарабки, та побачив той загадковий і омріяний інститут. Це, до речі, його філія, а основний корпус міститься на нинішньому  Ярославовому Валу (а тоді – Велика Підвальна). А заснований ще далекого 1904 року фактично Миколою Віталійовичом Лисенком, де він мав приватну музичну школу, яка вже згодом, за радянських часів, перетворилася на музично-драматичний інститут, а натомість – театральний. Там, до речі, свого часу містилась і консерваторія, яку закінчили такі відомі світочі національного оперного мистецтва як Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко та інші видатні вокалісти.
 
І вже там опановували театрознавство, драматургію, театральну критику. Себто, почали пізнавати театральний всесвіт?
Спершу розповім Вам про досить цікавий і навіть пікантний момент! Я так і досі гадаю, що коли б не мав прізвище Корнійчук, то нізащо не вступив би до театрального. Ви ж уявіть собі, що коли конкурс – 25 осіб на одне місце, то, враховуючи мої тодішні мінімальні знання, яких я набрався «нашвидкуруч» у бібліотеці, я б ніколи туди не потрапив. Але – сталось диво-дивне: у приймальній комісії вирішили, що я… родич Корнійчука Олександра Євдокимовича – на той час вельми відомого і найбільш «репертуарного» в усьому колишньому Союзі драматурга. Тобто – там був повний шок, і члени комісії губились в здогадах.
 
Це ім’я таки й справді було визначним у радянському театрі.
Тому я й досі вважаю, що мене прийняли до театрального інституту з переляку. А зарахували нас на театрознавчий факультет усього семеро осіб (така тоді була квота). Отже – з провінції я потрапив у столицю. І чого ж тут дивуватись, коли у нашому селі Цибулеві, де минуло моє дитинство і отроцтво, навіть музичної школи не було. А єдине, що я пам’ятаю з культурних заходів, то це приїзд артистів з Черкаської філармонії, які давали концерт у нашому клубі, ще якусь лялькову виставу пам’ятаю. Мабуть, того ж таки Черкаського лялькового театру. А ще кінофільми в нашому клубі, на яких я, фактично, і «формувався» як майбутній театрознавець. Оце і вся культурна програма села.
 
А які ж книжки народилися в результаті здобутої Вами театрознавчої освіти?
Науковим керівником першої моєї театрознавчої роботи, а фактично дипломної, стала Лідія Білецька (царство їй небесне!), яка викладала тоді історію українського театру (і вона ж екзаменувала мене під час вступу до вузу!), і яка привила мені любов до творчості геніальної української актриси Марії Заньковецької. Світла була людина, Лідія Костянтинівна, як і Іван Волошин, який натоді відав кафедрою театрознавства. Пригадую і Зязюна Івана Андрійовича, який викладав нам філософю, а нині – академік – оригінальна людина, з колосальними знаннями й ерудицією.
 
Вам щастило на друзів і викладачів.
Звичайно. Один із таких викладачів – Юрій Бобошко, заcнував у театральному інституті лабораторію з дослідження психології творчості актора. Чи не вперше за радянських часів було створено подібну лабораторію. Адже, на противагу канонам марксистсько-ленінської теорії, досліджувати психологію творчості актора на той час – це все одно, що докопуватися до основ імпресіонізму чи націоналізму. Тож зрозуміло, що на той час це було доволі небезпечним захопленням. І насамперед – з ідеологічних міркувань.
Та коли Юрій Миколайович побачив, що я зацікавився цією темою, то для початку порекомендував мені прочитати певну літературу загалом з психології творчості як такої. Одне слово, підштовхнув мене до тієї думки, що досліджувати життєвий і творчий шлях М. Заньковецької було б цікаво саме у площині психології творчості актора. А особливо, якщо взяти до уваги той факт, що М. Заньковецька від природи володіла гіпнотичним впливом на людей (звичайно, в момент перевтілення в образ), цей факт набував особливого значення. Приміром, коли вона грала роль божевільної Олени у виставі «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького, то з публікою відбувалось щось неймовірне: деякі глядачі впадали в транс, заливалися слізми, а дехто з жінок навіть непритомнів – такою сугестивно-гіпнотичною силою володіла М. Заньковецька. Особливо ж вражає той епізод, коли актриса грала німу сцену, виходячи в образі своєї героїні з поліном у руках, наче з дитиною. Гра актриси була настільки органічно переконливою і зворушливою, що навіть чоловіки ридали. Про це неймовірне обдаровання М. Заньковецької чи не найкраще писав Іван Нечуй-Левицький у своїй рецензії на згаданий спектакль, наголошуючи саме на геніальній акторській обдарованості М. Заньковецької. Проте вона була довершеною і в комедійних ролях.
 
А де ж Ви черпали відповідний матеріал?
Написання моєї дипломної почалось з того, що я домігся відрядження (від ректора інституту) до Москви, до бібліотеки ім. Леніна – тоді найкрупнішої в усьому Союзі, аж на цілісіньких 20 днів. Там я й штудіював обрану мною тему (адже специфічної літератури з психології творчості актора у київських бібліотеках не було. Це навіть помітно з бібліографії моєї роботи). То відбувалося вдень, а вечорами – я вже у різних московських театрах, що на той час вважалося неабиякою розкішшю і винятковою можливістю. Адже я, приміром, бачив В. Висоцького, так би мовити, зблизька, у театрі на Таганці в ролі Гамлета, а також в ролі Степана Разіна.
Але найцікавіше було згодом, коли я, в антракті, пішов до буфета і побачив там «живого», а не «загримованого», сценічного В. Висоцького (правда, він у жодній із названих мною ролей не користувався гримом – працював надзвичайно органічно, природно і невимушено, чим магнетично і полонив глядача).
Дивлюсь, заходить В. Висоцький, у своїй звичайній шкірянці, середнього зросту, якось так швиденько пройшовся уздовж буфетної вітрини і – вийшов: либонь, передумав підвечеряти…
Отож, вдень у бібліотеці я вишуковував роботи з психології творчості актора, а ввечері відвідував театри. Як виявилося, на той час (а це 1973 рік), в усьому Радянському Союзі було лише дві роботи з психології творчості актора. Одна – П. Якобсона, а друга вірменки Л. Тальян. Оце і все. Я тоді став віднаходити у каталогах роботи, дотичні до психології творчості загалом, з історії психології зокрема. А далі вже, у Києві, почав замовляти по МБА (міжбібліотечний абонемент) із Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна відповідну літературу. Сидів і в ЦНБ (нині Національна  наукова бібліотека ім. В. Вернадського), і в Лаврі, в бібліотеці Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України. По зернятках вишукував, зате в результаті цієї копіткої праці вперше в Україні написав роботу з психології творчості актора, і саме про життя і творчість М. Заньковецької.
А от захищав її дуже непросто. Заковика полягала вся у тому, що «знайшлися» деякі «педагоги» із державної екзаменаційної комісії, які, а точніше, – який – вирішив «завалити» мою дипломну у прямому розумінні цього слова. То був викладач марксистсько-ленінської філософії (не хочу навіть називати його прізвища), що висловився майже «фігурально»: «І куди це Ви полізли у своїй дипломній? Так же можна дійти-докотитися і до висвітлення буржуазного, шкідливого для нашої держави, мистецтва, – наполягав він. – Ви хоч розумієте, що це таке – психологія творчості, а тим паче актора? Це ж – підсвідомість!..» (Зазначу, що я захищав свою дипломну – викладав її концепцію – без жодного папірця, по пам’яті).
 
І як же Ви вистояли?
Тоді, бачу, встає голова екзаменаційної комісії В’ячеслав Олександрович Кудін, на той час викладач Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, дай Боже, йому здоров’я! –  і каже: «Ну, а чому б і ні? Чому б і не психологія творчості актора? Це –  навіть цікаво! Адже існує психологія творчості як наука загалом, і, зокрема, – досліджується психологія творчості письменника, композитора, художника… То чому ж і мистецтво актора не може бути досліджене у цьому ключі?» І, Ви знаєте, отак потихеньку-помаленьку, без тиску, толерантно і… так «врятував» мене. Вирівняв ситуацію, і я таки захистив свою дипломну тему на «четвірку».
А вже з часом (бо ж на цьому «детектив» не завершується), моя дипломна робота, що була видрукована у трьох примірниках і зберігалась в кабінеті театрознавства, – зникає. Її «викрадають»: чи то викладач-марксист постарався, аби й духу її в Інституті не було, чи хтось інший, – невідомо.
Та добре, що хоч четвертий примірник, саме той, що я редагував у Ірпені, викреслюючи повсюдно тоді обов’язкові посилання-цитування марксистсько-ленінських класиків, у мене, на щастя, зберігся: мабуть, я інтуїтивно передбачав «детективний» розвиток подій… Цей примірник й досі зберігається у мене, хоч і вицвів добряче.
Ось така історія трапилася з моєю дипломною роботою.
 
І все-таки, у Вас така різнобічна насичена діяльність: Ви і журналіст, і театрознавець, і відомий письменник. Ось Ви стверджуєте у своїй поезії, що «Творчій людині важко жити на світі – все життя мучиться… муками творчими». Але, дай Боже, Вам цих мук і надалі, адже вони освячені отим своєрідним трансом, що називають натхненням, бо це є промисел Божий. Тож бравісімо кажемо Вам за поезії!
 
Розмовляла Тетяна Ковальчук
 
Від редакції
Нині Володимир Корнійчук очолює журнал «Музика» Національного газетно-журнального видавництва, що функціонує під егідою Міністерства культури України.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!