“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
Ця писана розмова творилась у першій половині червня, коли до 75-річного ювілею лежала неблизька дорога тривалістю у майже два місяці. У наш час кожен день вартує року. Це банальна заувага читачеві. Аби не кривився, що натрапив на запізнілий коментар, а ще дужче на те, що посеред війни ми відзначаєм ювілеї. Від мирних круглих дат не треба ухилятись, бо вони теж нас наснажують, мотивують якомога швидше повернути золоті часи творення.
Мій співрозмовник – поет, прозаїк, гуморист, педагог, етнографіст, композитор, диригент, краєзнавець, науковець, громадянин, спілчанин, лауреат, батько, степовик…
Автор збірок поезій «На вишневім березі» (2015) та «Між квіту й лез» (сонети – 2020), поем «Коло дію» (2015) та «Розбрат-крук» (2016), повісті у віршах «Мелодія останніх сподіванок» (2016), збірки оповідань «Бистрінь-ріка» (2019), етнографічних робіт «Календарна обрядовість українців» (2015), «Трудові обряди українців» (2017), «Родинна обрядовість в Україні» (2020), збірки пісень «Душу у пісню вкладу» (2020).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Розмову нашу хотів би почати з питання неминучого: як почуваєтесь, Володимире Петровичу, посеред війни? Долинську атакували орки. І Кривий Ріг нині борониться…
Рад би сказати, Василю Васильовичу. Слова такого в словниках нема. В жодному словнику. А те, що я почуваю, – це щось дуже містке, але й дуже неозначене.
Почуваюся вкрай розгублено. Безпорадно. Безсило. А водночас – рішуче і люто. Почуваюся безмежно здивовано: таки зважились?! Але й очікувано: хіба це вперше нас нищить Москва? Вони ж відкрито, через «РИА», заявили, що на їхнього фюрера покладена «историческая миссия – навсегда решить украинский вопрос». А «решить» – це знищити.
Жеруть сумніви – і наростає віра.
А ще не покидає відчуття неймовірної безглуздості всієї страхітливої ситуації, але й відчуття нашої високої правди; не покидає великий біль і почуття безмежної провини перед загиблими: вони, молоді і відважні, віддали своє життя за моє – старе й нікчемне…
Вибираю, в яку країну тікати буду, –
а знаю, що тут і залишусь.
Дякую світу, що нас не покинув і безмірно дивуюсь: у нас кров і смерть, а там кава і неспішні дискусії «вкрай стурбованих» задля піару і власних усіляких вигод…
З презирливою ненавистю дивлюся на маску «брата», що валяється біля трупів дітей.
Жахаюся масштабів руйнації і збитків: хто нам стане це все відшкодовувати?!
Почуваю велику провину перед дітьми за те, що лишаю їм такий недобрий світ.
Безмірно дивуюся такій великій кількості запроданців і ще більшій кількості московсько-мовних, що й не збираються робити мовну поправку на час, та ще орко-мовних, від чиєї лексики вуха в’януть безповоротно. І якби ж вони курс «русскому кораблю» вказували…То ні!
І це ще да-а-леко не все. То в яке слово чи в яку фразу це може вміститися?
Тішить одне: століттями нас не знищили і тепер жити будемо. А от їм ой як треба думати! Ніби ж і не безмізкі очільники держави, а прописної істини не засвоїли: всім імперіям приходить кінець. І ця здохне. З імператором, котрий змалював у своїй хворій одержимій уяві свій уявний нереальний світ і почав під нього заганяти світ реальний. А у самого чернь унітаза в очі не бачила. І це з такими сировинними ресурсами!
Віддалено і нашу громаду зачепили. Промовчу, бо хоч і не забобонний (ні, мало забобонний, якщо таке поєднання можливе), але знаю випадки, коли невчасно мовлене слово оберталося бідою. Певно ж – то випадковість. Але ж… Тому й промовчу. Не можу тільки збагнути, як вони так неймовірно швидко окупували південь. Розумію: маса, сила, навала, несподіванка, – але аж та-ак швидко..? А це вже й сусід Кривий Ріг під загрозою.
– За визначенням Володимира Базилевського Ви «пізній деревій». А починали у творчості також у зрілі роки? Принаймні я вперше почув-побачив Ваше ім’я зі стартового випуску журналу «Ятрань» двадцять років тому. Правда, у тій добірці є вірші понадтридцятилітньої давності…
Боюся показатися повним невігласом. Базилевського читав. Але цього, про деревій, чогось чи не знайшов, чи не запам’ятав. (Не міг же він це спеціально про мене казати. Він і про моє існування не знає).
– …перепрошую: він так про себе сказав, а я на Вас його визначення перевів…
Ага, ось так. Писати я почав у п’ятому класі. Писучий вдався. Але те все без будь-якого спрямування і без будь-якої мети. І нічого не беріг. Це був ще один з моїх «верстатів» та й тільки. Так, для релаксу. Десятки моїх наївних і вкрай невправних дитячих опусів пішли у небуття, і студентських опусів – у невороття. Хоч, коли по правді, то було й несерйозно. Потім були вірші через закоханість. Теж неоригінально. Згодом почув перші… відгуки – не відгуки… Певне здивування окремих людей: «Де ти оце все береш?». Почав складати в шухляду: на чистих аркушах, на списаних, на клаптях, на промокашках і серветках, на газетах і бланках усіх відтінків… Недавно вигорнув і викинув. Щоправда, більшість вніс у комп’ютерні записи.
Скажу більше: я ніколи не планував друкуватися і в ЗМІ (хоч траплялося). А вже видаватися! До цього мене просто таки присилувала Антоніна Корінь, за що я їй і дякую. Отак якось і прописався «пізнім деревієм» між ранніх барвінків.
Робота в «Ятрані» була і цікавою, і плідною. Та й спонукала до серйозного, а не поверхового підходу. Але Сергій Піддубний – в однім краю, Сергій Ткаченко взагалі в США… Так ми і розпалися, ледве склавшись.
Можна сказати, що в зрілому віці я підійшов до серйознішого ставлення до віршів, хоч і до цього було чимало, як на мене, – пристойного. Навіть переїзд у Долинську (несподіваний і для мене) став певним поштовхом до творчості: треба було пересилити в собі дисонанс від розриву із тридцятирічним періодом свого життя.
А всіляких панегіриків, концертних і КВН-івських сценаріїв, часто ще й російською, плаксивих і радісних віршиків закоханого до цього було без міри.
– Життя Вас водило трохи: рідне село, Умань, Чернігів, Київ, Ульяновка, Полтавщина, Житомирщина, Долинська… Яке з цих місць мешкань-діянь Вам найдорожче?
То не воно водило, то я котився. Люблю зміни. Ще був і рік Львівщини. Деякі побутові моменти поеми «Розбрат-крук» звідти. Я й зараз би не проти змінити місце мешкання. (В добрий час сказати: хоч би не присилували!).
А про найдорожче відповідь Ви знаєте. Тому й запитали. (Взагалі, дякую за всі питання: відчувається і «рука майстра», і поважливість до… як це? – інтерв’юйованого?). Найдорожче рідне село, бо (за Ліною Василівною): «душа летить в дитинство, як у вирій…». Але часточка серця лишилася скрізь. Село, бо там пуповина, молоді мама, тато, рідні могили, дитинство, друзі, вчителі, сусіди. Там все рожеве і усміхнене.
Умань, бо там юність. І закохана, і голодна, і сповнена радістю та саморозвитком, і сповнена відчаєм через юнацький максималізм, і переобтяжена планами на майбутнє ну, безмірно довге життя! У народній пісні молоді літа «в лісі, на горісі на гілочку сіли». А у мене в Умані, в Софіївці. І в хімлабораторіях. Тепер – теж рожевих і усміхнених.
Чернігів – то армія. Своя романтика. Своє братство. А ще там мене вперше обікрали (ох, який легкий Чернігів на руку!) і вперше обізвали бандерівцем.
І там з Миколою Збарацьким написалась наша спільна пісня.
Полтавщина, Житомирщина – то тимчасово. Але відчутно. Хоч про другу скажу, що саме тут я повністю проявився як етнографічний аніматор, зустрівся з великою кількістю цікавих людей, зміг розповсюдити частину своїх творів, самовдосконалювався в проведенні свят, навчив багатьох дітей (а це для мене ой як важливо!) і обрядам, і обрядовим пісням.
Найбільше працював з дітьми Сергія та Ірини Шевченків з Макарова, Сергія та Тетяни Голованів і Олександра та Ярини Устілових з Мотижина, також Михайла і Оксани Радецьких з Києва. Дехто з них, приміром малі Шевченки (еге! Були малими. Двоє вже дорослі, третій на підході) і з моєї подачі (хоч не тільки з моєї), співають справжнім триголоссям автентичних пісень. Зараз – у Німеччині. Через війну. А у Франції, через війну, «малі» Головані. Четверо. Красивущі, циганкуваті. Голосисті. А їхнього батька Сергія під Макаровим розстріляли третього дня війни: віз пораненого сусіда в лікарню. І добротну хату в Мотижині снарядом знищило. А такі ж красивущі і спортивні Радецькі, через війну, в США… І з усіма я працював саме на Житомиршині.
Ульяновка, з-поміж усіх, і найтриваліша, і найвідчутніша. Там більша частина життя. Однак, хай уже вибачають, якось аж так сильно не приріс я до неї. Зробив для неї чимало, але виявилося те не потрібним. Я і в дитинстві дивився на райцентр ревниво: ти ба! У них п’єса з підсвіткою різними кольорами. Ти ба! У них бруківка. (То не була заздрість, я на неї не вдався. То було подивування: чого у них є, а у мене і електричної лампочки нема. Каганець…).
І в зрілому віці ми до безтями не зрослися. «Була без радості любов…».
От друзі – за тими дуже шкодую.
Київ став дуже багатим на контакти, пошуки і творчість, знаковим, пізнавальним, інформативним, сказати б – переосмислéнним (еге, новотвір?) і вплинув на багато чого, але це – окрема велика сторінка. (Може, тому, що я чи не вперше в житті, нарешті, майже належав сам собі). Кожне з цих місць важливе по-своєму.
В Долинській я трохи повернувся до себе справжнього. Але пріоритету не віддам нікотрому з місць мого мешкання. Окрім рідного села.
– Як часто навідуєте Вільхову? Ще хтось із рідні лишився там? А з односельцем Леонідом Куценком Ви знались у юності? Розкажіть трохи про ті часи.
Уже нечасто. Востаннє був років чотири тому. А там могила батька. І не тільки його. І там, в хащах, руїни рідної хати, яка в пам’яті жива і повноголоса… (Які руїни? Купка глини. І ту ледь відшукав. Краще б і не шукав). Рідні нема: чи вимерли, чи роз’їхались. Грішно туди не їхати. А їхати – то часу бракує, то грошей. Щоправда, одна моя знайома казала, що людині завжди бракує часу, грошей і клепки. Якось про третє щодо себе у цьому випадку не думалось… А варто б. Та й боязно їхати – душа впадає у великий дисонанс…
Нема, до речі, не тільки рідні і хати. Кутка нема. Я його бачу і чую, – а його нема. Для мене це дуже болісно. І все думаю: а як же дві моїх криниці?! Служили, служили – і дослужились?! А мій ставок і опуст?! (місце, де вода, за греблею, опускалась зі ставка: все в розлогих плоских каменях, шумке, з майже прозорою водою, і риби неміряно…).
А мої скали-стрімчаки над річкою Синицею? Вони вікували без мене. І ще вікувати будуть…
Така стрімка минущість..!
З Леонідом Куценком ми були Льоня й Володя. Я дещо старший, на шість років. І спілкувалися іноді, але поверхово. Коли-не-коли разом траплялося пройти тих сімсот метрів, котрі відділяли його хату від школи. Між нами багато «відстаней». Вікова. В дитинстві і юності 10 років і 16 – то багатенько. Географічна. Я на північній околиці села, він – майже в «козирному» центрі. А пізніше він в обласному центрі, я в районному. А між ними 210 кілометрів. Відстань соціальна. Мої батьки – простесенькі колгоспники з трикласною освітою. У хатині під соломою. У Леоніда – інтелігенція: мати – вчителька, батько взагалі то директор школи, то голова сільради. Добротна хата і не під соломою. Певна річ, цього ніхто не підкреслював, але воно саме якось проявлялося. Правда, він дивився на мене завжди поважливо, як на старшого і, головне, як на відмінника, а він ним не був. Часом перетиналися вже дорослими, але так само – ввічливо, та й тільки. Можливо нашій малій дотичності «сприяла» і моя тодішня партійна робота, прихильником якої Л.В. не був.
– …це сьогодні нам так хочеться думати: а Куценко ж чимало років був секретарем комсомолу педінституту…
Може, й так… Уже значно пізніше, коли я з чимсь народознавчим виступав в університеті і там проявився мій, мабуть, для нього неочікуваний, патріотичний світогляд, він підійшов і сказав: «Та пора вже якось і тобі проявлятися».
– Маєте у Долинській творче середовище для спілкування чи, може, сповідуєте самоту в літах («Час, Господи, на самоту й покору» – цей вірш Є.Маланюк написав у 54 роки)?
Які вражаючі слова! Хіба, здавалось би, це про Маланюка? З його перманентною публічністю і непокорою? Це ж як мало життя його відхльостати, щоб отак написати…
Творче середовище, певною мірою, маю. Але більше в самоті. Часом переписуємося з Миколою Романюком: він мені «компліман», я йому. То комусь напишу передмову чи відредагую збірочку. Наше творче об’єднання останнім часом майже не збирається. Та й від його зборів особливого творчого толку не було. У мене теж зарання з’явилися такі мотиви, як у Маланюка. І суголосних віршів є чимало. Якби ще й співмірних.
Взагалі я більше самітник. І колективи обминаю. А юрби, то й поготів. Не тому, що якось там щось там про себе уявляю. Це якраз і є той момент, коли я хочу затишку. А де він у різношерстому зібранні, де, часом, і змовчати не можна, і говорити – марно? Тим паче, що у мене на все завжди свої мірки. А світ під себе не переробиш. Один, он, замахнувся – та й маємо ріки крові і безмір горя. Світ наш треба сприймати таким, яким він є, і до чогось долучатися, а від чогось дистанціюватися. Кожен у ньому має знайти свою нішу комфорту. Якби це розуміли і ті, що у владі, і ті, що пересічні, але єдино правильні, за їх мірками. Толерантності нам ой як бракує! Вміння спілкуватися. Вміння не стільки слухати (а ми і цього часто не вміємо),
а й уміння чути. А люди і їхні вподобання та нахили завжди були, є і будуть різноманітними. І це просто треба при-йма-ти. Чи не приймати, але не судити.
Внутрішня самота – мій природній стан. А покора? Не покора: усвідомлення, що інакше бути й не може. Карл Маркс казав про свободу, як про усвідомлену необхідність. То в цьому сенсі я марксист. І свобідний, як сказали б галичани.
– Знаю, яких прикрощів Ви зазнали з приводу своєї поеми «Розбрат-крук»… Були іще якісь драстичні моменти, пов’язані з літературною творчістю?
Більше прикрощів мені завдали моменти отримання інформації, що спричинилися до написання поеми. Лекція професора Володимира Сергійчука, у якій він розповів про західняка Парфенюка, чию сім’ю знищив кагебіст. Матеріал із якоїсь брошурки, в якій описано звіти офіцерів, що везли західних селян в Сибір: на шістдесят людей відро води на добу! Доповідна записка чи то волинського, чи то рівненського прокурора Микиті Хрущову в якійсь центральній газеті про «внедрение в среду противника под видом бандеровцев»…
(Як вона туди тільки потрапила?! Та ще й сигнальна: про невміле використання «такой острой формы опертивной работы…»). Дуже стримана, в репліках, розповідь земляка про виселення села в Західній Україні. Бачите, я навіть не записував цих джерел, бо не збирався щось писати і на них посилатися.
Не скажу, що мене зовсім не зачепили нападки на поему «Розбрат-крук», але там я знав причину і тому, таки переймаючись, в особливе посипання голови попелом не впадав. Та й недоліки поеми сам добре знаю. Радий, що у нападників усе бездоганне. До речі, оце вперше про них кажу публічно, не називаючи їх. Але декотрі з них і досі підозрівають мене в інтриганстві. А це настільки не про мене! Я цього всерйоз і не сприйняв, і не вразився.
– Улюблені літератори: поети, прозаїки, літературознавці, драматурги… Залюбленість у той чи інший талант, стилістику допомагає Вам творити, чи Ви опираєтесь тому, що називається епігонством?
О! Це треба день говорити. І все одно ні повноти, ні точності не буде.
Як романтична душа схиляюсь перед «Лісовою піснею» Лесі Українки і «Марусею Чурай» Ліни Костенко. Читаю ці твори – і я то Лукаш, то Мавка, то Килина з матір’ю, то Маруся, то дяк чи Бобренчиха… Що не візьми, а воно якимсь чином – про мене. Ці твори для мене дуже свої і дуже рідні. І вони ж – для мене – вершина письменства. «Марусю Чурай» перечитував разів двадцять. Поки книжку не вкрали. Істина: «… слова та голос – більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх почує…»
В решті оригінальним не буду. «Американська трагедія» Драйзера, «Мартін Іден» Лондона, «Білий теплохід» Айтматова, «93 рік» Гюго, «Старий і море»
Гемінгвея, – потрясіння. Оповідання Чехова і Коцюбинського, романтично-містичні твори Короленка, зовсім українські твори польського Болеслава Пруса, – смакую. Стільці і телята Ільфа з Петровим, Пастернак з Живаго і Булгаков у «Собачому серці», «Приваловські мільйони» Мамина-Сибіряка, драматичні твори Шекспіра, Шевченка, Українки… Такий простий-простий –
і такий глибинний Симоненко.
А Тютюнники! А Довженко! І Олійник, і Павличко, і Драч…
(У поемі Павличка «Кострище» він кількома рядками «захистив» кілька різнопланових дисертацій: «Розстріляний більшовиками, цар встав і в груди вожаю, як помсту – мертвими руками вклав, розбудовану віками, важку імперію свою». Себто, всі московити – імперіалісти по суті).
І це ж я назвав маленьку дещицю, перше, що прийшло в голову.
Бо всі класики української і російської літератури якось – та були зачеплені. Бо була і болгарська, і угорська, і латиноамериканська література. І фантастика була. Й історична література була. І казки народів світу – копицями. І Солженіцин був. Жаль, правильний в літературі, а ставленик імперії за нутром. І Світлана Алексієвич була. І всі ж якось зачепили. І все хвилювало. Улюблені – це не про мене. Все, що торкає душу, – все люблю.
Літературознавчої літератури читаю небагато: дещо з того, що публікуєте Ви у «Вежі», – і своє, й інших авторів. Дещо у Григорія Клочека, у Антоніни Гурбанської, що натраплю – в інших авторів про класиків і великих. Системи, як такої, нема.
З епігонством не борюсь. Воно мені не докучає. Начебто я цим не хворію. Хоч, певно ж, читання будь-якого автора вносить – усвідомлені чи неусвідомлені – якісь корективи і в твою творчість. То чийсь неологізм смакуєш, то складна рима захопить, то вразить образ. З’являються аналогії. Дивись, уже воно десь і проявилося. Не скопіювалось, борони Боже! Ті впливи можуть вивчити дослідники-літературознавці, що мені якраз і не загрожує. Але щоби прагнути бути як отой, як ота – це не про мене. Це нижче моєї гідності.
Страшенно шкодую, що наше недавнє тоталітарне минуле викривило чимало наших талановитих і щирих авторів. Хіба можна не захоплюватися майстерністю Маяковського? А підлі світоглядні тенденції, спровоковані часом, його загубили. Де сьогодні наші класики: Стельмах, Гончар, Загребельний, Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра? Чимало їхнього живе і жити буде. А скільки потребує поправок і коректив, і ретушування?
А час знову створює умови для нового, місцевого, тоталітаризму…
– Ваші вірші поклали на музику такі відомі українські композитори як Анатолій Пашкевич, Микола Збарацький та інші. Як Ви шукаєте взаємності з композиторами? А ще й самі музикуєте над власними поезіями?
Щоб шукати, то й не шукаю… Анатолію Пашкевичу послав листа хуліганисто, без усяких сподівань. От послав – і все. Здалося мені, що в тематиці ми суголосні. Тож набрався духу – і написав. І «вийшли люди». Та ще й гарні. Пісня «Моя ти земле» не сходить зі сцени з моменту появи, з 1989 року. Чув її десяток разів у виконанні десятка хорів з усієї України.
Трохи переписувалися з ним і з його співавтором, поетом Миколою Негодою, поки вийшла пісня. Біля їхніх могил запалив, зрештою, свічку, коли короткочасно гостювали в Черкасах. Страшенно жалкую, що моя клята зайнятість заробітком на хліб не дала мені можливості поїхати туди, познайомитися. Це ж могло бути ще багато чого… Але дякую і дякувати буду Анатолію Максимовичу довічно.
До Миколи Збарацького сам підійшов, коли дізнався, хто він.
На столітньому ювілеї О.П.Довженка, недалечко від хати Олександра Петровича. (Туди ми з Віктором Кизимою возили на конкурс наш короткометражний фільм «Хата моя, біла хата»). В цей час, на святкуванні століття О.П., у виконані Чернігівського хору якраз і звучала наша з Анатолієм Пашкевичем пісня. Пісня додала мені сміливості. Підійшов до композитора. Та зацікавити його я зміг лише аж тоді, коли сказав: «Оце зараз хор виконував нашу з Анатолієм Максимовичем Пашкевичем пісню». Поки я цього не сказав, реакція на мене у п. Миколи була майже нульова. (Та чого там «майже»? Нульова. Терпляче робив вигляд, що слухав). А тут зацікавився. Так народилася «Вишнева віхола». Уже в 2009 році приїхав я у Чернігів – і чую цю нашу пісню! Підходжу до сцени (під відкритим небом), а пісню в музичному супроводі самого Миколи Збарацького виконує солістка Чернігівської філармонії Тетяна Олійник. Отоді маестро і сказав, що дарма я йому ще не послав свої твори… А я знов не скористався його пропозицією. А тепер уже пізно… Він теж відійшов.
А вже ближчі до простолюду композитори: Іван Тетева, Микола Садовий, Євгенія Шутко, Петро Лойтра, Марина Бєлова, Яків Ковтун, Віктор Холявко – ті або самі виходили на мене, або ми відразу знаходили спільну мову.
Усім їм я вдячний. По-перше, якщо вони взялися за мої твори – це означає, що твори їх зачепили. По-друге, вони моїм словам дали ще й мелодичне звучання – і вже вони живуть в дещо іншій площині. Отже більше шансів, що безповоротно не зникнуть.
У самого завжди несподівано виникали якісь легенькі імпровізації-мотиви. І так само легко назавжди зникали. Я про це ніколи не думав. Тим паче, музичної освіти не маю.
А в Києві, працюючи з фольклорним гуртом при козацькій громаді, яка якраз шанувала старий звичай і звалася звичаєвою, я усвідомив, що чимало обрядів втрачено, а вони були. (І що вони за суттю своєю – дохристиянські тому й не християнські). І до чималої кількості обрядових дій чомусь відсутня пісня, а в народі так не бувало. От я і спробував дещо реанімувати. Чітко в межах етнографічної достовірності, народної лексики і мелодики. А воно й вийшло. Тоді я розширив коло тем для музикування. Так народилося до півсотні пісень. Усі записав. Дещо й співають. Наш ветеранський хор співає мою «Колискову полю», а фольклорний гурт «Калина» – пісню «Пам’яті Батурина» та кілька обрядових пісень (колядок, русальних, купальських, осінніх) у різних обрядах. Дві з них, до речі, відомий фольклорист Леопольд Ященко, записавши від мене, вніс у свої збірники як народні. Він не питав, чиї вони. А я й не заперечував, коли вже побачив збірник, проти визнання їх народними. Зрештою, я і є частка народу.
Для записування пісень мусив зайнятися музичною самоосвітою. Вона, певно ж, примітивна, але навчився і розмір якось визначати, і тональності, і записувати все в комп’ютерній програмі Finale, і на голоси мелодії розкладати. Сьогодні гостро відчуваю, що мені бракує музичної освіти і знання англійської мови (я трохи вивчав німецьку). Словом, «… якби цей чоловік телесувався…»
– Є щось у літературі, що Вам не подобається?
Те, що і в житті: нарочитість, показушність, тенденційність, надуманість, нещирість, брутальність, відсутність міри. У всіх їхніх проявах. І: «а напишу я без розділових знаків!», і «о, як я вмію!», і висмоктане з пальця, і певна ірраціональна чи надмірна містична позиція, і «та мені плювати на те, що подумають!».
Я не кажу, що це добре чи погано. Я констатую те, що це не для мене. Я традиціоналіст. Певно ж, і оригінальні повороти люблю, і символізм, і сакральність. Якщо вони не зашкальні. Шаную новаторство, а й містику, але в дуже дозованій мірі.
Тому не всі хвалені автори для мене – зразок. Бо у того неймовірно рожеві козаки і платиново-золота минувшина, а це вигадка; а у того не бачиш межі, де він містично фантазує, а де – реально стає на грань шизофренії. А ще в іншого – бруду по вінця. От відкрив через Гугл у одного, дуже хвалимого нині поета, вірші і треба ж! – попав та перший, брудний до краю, про особливого Грицька-тенора. Більше я його читати не став. І хай він буде сто разів великим, для мене цей поет не існує. (Знаю! Я для нього – тим більше! Він про мене і не чував, і не почує! Але ж такою на його вірші буде не лиш моя реакція!).
Люблю правдивість і реалістичність. От запитаю Вас: «Ви захочете у своїй кімнаті мати картину «Чорний квадрат?». І я не захочу. А скільки списів мистецтвознавцями поламано довкола цього квадрата і написано глибокодумних праць! А король голий…
І пісню співати не буду, типу: «Стримить верба у небо краном. І хлебче п’яна рань весну». (Еге, склепав?! На ходу! Та тут ще й певний зміст є…).
Розумію: світ такий, який він є. І творчість така ж. Певно ж, на всякий товар є свій споживач. Тож я частенько сам себе осмикую і кажу: «Хочеш толерантності? Прояви. І не шипи». Тому нікому не забороняю творити, як він хоче, бо і не уповноважений на те, і був би уповноваженим, то не здолав би. Я дистанціююсь.
Щоправда, є моменти, які просто не доступні моєму IQ. Я це усвідомлюю. Взагалі, будь-чия творчість позначена отим сакраментальним коефіцієнтом. І чим він вищий, тим значиміша творчість. І навпаки. Тож колись я критикую, а колись зупиняюсь, бо: «А ти так зумієш?». А ще, трапляється, що от недавно мені оця ірраціональність чи містичність була неприємною, а це, раптом, щось там асоціативно та й проявляється…
Тому і про «квадрат», і про всякі модерни колись не приймаю, а колись замислююсь.
Смакові уподобання – таки річ не для суперечок. Он є народи, які вживають тільки «дозрілі» курячі яйця, себто – із сірководнем… Тому правило з будь-якими творами мистецтва одне: подобається – вживай. Не подобається – відсунь. Обійди.
І це правило – не тільки для сприймання мистецтва. Воно – для сприймання світу.
– Про що мрієте? І в творчому плані також: написати, видати…
Відповідь вкрай неоригінальна – мрію про добрий гармонійний світ. А це значить, найперше, про якнайшвидший переможний мир. Мирна Україна в своїх законних межах стане запорукою всього іншого. Мрію про справжню незалежну Вітчизну. Про шевченківський світ «без холопа й пана». Так просто! А так складно! На сьогодні – це головна мрія.
А так мріям кінця нема, як у двадцятилітнього. Усміхніться (тільки не дуже глумливо): я ще мрію подобатись. І то не просто подобатись, а подобатись тим, хто подобається мені. Хоч це й замолоду було проблематичним. Але ж помріяти можна… Догнав – не догнав…
Хочу все тієї ж гармонії, людяності: у родині, в країні, у світі. Чого люди ніяк не замислюються про власну скороминущість?! Чого розмінюються на злочини, підступи, інтриги, злодіяння? Людяність – найзаповітніша мрія.
Про решту мрій мовчу: вони уже не на часі. Певно ж, я в це категорично не вірю! Але ж: не-на-ча-сі. Потяг поїхав. Словом, все та ж усвідомлена необхідність, котра і свобода… А прожити довго все одно хочу. І кожен день злюся на свою кволість і відсутність енергії. Йду по вулиці. Попереду йде молодик. Ми одного зросту. Ногами я перебираю з його частотою. Але він віддаляється. При всіх однакових показниках, його просування вперед – ще й за рахунок інерції молодої енергії. Тож мусив би з цим змиритися. А не виходить: злюся, себе підганяю, на тридцятилітніх рівняюсь… Fata morgana…
Хочу видати той десяток прозових і поетичних збірок, котрі «висять» в комп’ютері уже не один рік. Не знаю, нащо, але хочу. Однак спонсорам завжди є куди важливіші ніші для спонсорування: мир, людське життя і здоров’я, дитячі будинки, нужденні… І це правильно. Половина книг видалися якось ніби самі собою: знаходилися добрі люди. За що їм дякую. Дивись, і друга половина якось проявиться.
А про «написати» – не мрію. Бо пишеться те, що пишеться. І то інтенсивно. А воно має чи визріти, чи ударити в дзвін, чи вхопити за горло, чи.., чи.., чи… І напишеться. Або не напишеться. І те, й інше нікому не відомо…
Запитував василь бондар
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/