Володимир Даниленко: Література – це відвоювання внутрішньої свободи

 
 
На думку письменника Володимира Даниленка, місія літератури полягає в завойовуванні нових територій. Що це за території і як їх завойовувати літераторам – про це наша бесіда.
Пане Володимире, Ви у 5 років вже знали, що станете письменником. Ви той, хто вперше в незалежній Україні зробили літературний психоаналіз, зокрема творчості Григора Тютюнника, пов’язавши вплив його дитячих переживань на життя і твори письменника. А яким був Ваш творчий шлях?
Нелегким, з довгою еволюцією. Весь час ставив собі завдання для розвитку. Адже література – це один із каналів самореалізації особистості. Якщо не використовувати свій закладений генетично потенціал письменника, художника чи актора, то невитрачена енергія почне руйнувати людину зсередини. Кожна творча особистість має виконати таку життєву програму, інакше вона зайва для світу. Люди, які не виконують життєву місію, передчасно гинуть від нещасних випадків. Самогубство Григора Тютюнника – наслідок вичерпаності творчого потенціалу. Мушу себе вдосконалювати. Маю завдання: опонувати всі розповідні техніки як естетику, яка є філософією письменника. Письменник постійно змагається з собою і рівняється на вершину зразків світової літератури.
 
Хто для Вас є взірцем наслідування в українській літературі?
Це обойма беззаперечних майстрів української прози, які досягли високого рівня. І якщо світ їх не знає, то це не їхня вина. Наприклад, Панас Мирний твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» побудував (а то було XIX ст.) за законами сучасного бестселера. Якщо б цей твір з’явився в Франції чи Німеччині, то там його негайно зробили б популярним на весь світ. У Панаса Мирного дуже потужний епічний талант. Якщо брати малу прозу, то Григір Тютюнник є № 1 в українській літературі.
Михайло Коцюбинський нічим не поступається Кнуту Гамсуну рівнем своєї новелістики. А «Тіні забутих предків» і нині високоякісна повість, адже показує життя у всіх його вимірах. Він дуже сонячний український прозаїк.
Ольга Кобилянська у кількох повістях також стає для мене літературним взірцем. Зокрема її твори «Земля» і «У неділю рано зілля копала» є такими. «Зілля» має магічний вплив на читача, бо добре виписаний сюжет. Прикладом гарного стиліста вважаю Юрія Яновського. Його метод монтажу кадрів в літературі – був прогресом на той час.
А ще Михайло Яцків, якого до цього часу недооцінили. У Львові радянська влада зробила його «своїм». Нині у світі популярний жанр short story (коротка історія). Яцків у XX столітті однин із перших у світі писав короткі історії. Його розповіді були динамічно спресовані. На жаль, дехто досі не зрозумів, що він неперевершений майстер short story.
Шаную Юрія Косача (племінника Лесі Українки) за блискучий стиль. Його роман «Володарка Понтиди» вважаю зразком прози через багату мову і лаконічність. Довготи-жуйки відсутні, на відміну від радянських письменників. Адже за більшу кількість сторінок – і відповідний гонорар.
Радянська проза, де відчувається штучність, мене не захоплювала, бо вихований на класичній українській і зарубіжній літературі. На жаль, від заданості сюжетів і дидактики мало вбереглося радянських письменників. Вся велика проза радянської доби була попсована соцреалізмом. Погоджуюся з Юрієм Шевельовим, який сказав, що в Україні було багато талановитих письменників, які не могли вийти на світовий рівень через утиски системи. У прозі бути абсолютно вільним неможливо. Григір Тютюнник не був дисидентом і нічого антирадянського не писав, лише живу рефлексію, нештучність. А «система» по ньому так потопталася! Діставали за його органічність тексту. Якщо природно оповідає – це вже ворог системи.
У Германа Гессе є думка, що письменник має реалізуватися через вдосконалення себе. Якщо автор не бореться з собою, то спалює себе, а його еволюція заходить у глухий кут. У Григора Тютюнника є незавершена повість «Житіє Артема Безвіконного». На мою думку, він її не закінчив, бо саме зайшов у творчості в глухий кут. У повісті головний герой якраз постійно інсценізує самогубство. У своєму науковому дослідженні переконую, що Григір Тютюнник творчо вичерпався. Така екзистенційна проблема таланту.
 
Про що ж насамперед нині мають нагадувати суспільству письменники і журналісти?
Вважаю, що зараз, коли триває війна з Росією, перше завдання суспільства і влади – зруйнувати всі колоніальні механізми. Все, що Росія століттями нав’язувала. І руйнування стереотипів має зробити насамперед держава і тепер, коли агресор очевидний. Як письменник вважаю це комплексом гуманітарних проблем. Адже головна проблема не економічна, а саме гуманітарна. Є нове покоління українців, яке хоче жити за законами західної цивілізації, а Україна частина цього світу. У нас і ментальність західна: «моя хата скраю», індивідуалізм, повага до приватної власності – це все західні цінності. Чому українці дратують росіян? Їх обурювало, що ми куркулі, егоїстичні, продамо один одного. А весь західний світ тримається не на корпоративних чи державних інтересах. Не держава вище, а особистість – цивілізована красива людина, що завжди найбільше цінувалося. У Росії ж навпаки – притаманний колективізм. Начальник-цар сказав, і всі мусять підкорятися. Путін-двієчник вирішує, як вести цю війну, нікого не слухає і робить що завгодно. Типова російська ментальність.
 
Письменник В’ячеслав Шнайдер пише: «Даниленко – письменник крайнощів, але водночас він письменник великої внутрішньої сміливості і свободи»; літературознавець Ніла Зборовська зараховувала Вас до постромантиків, а перекладач Мартин Пастушек – до екзистенціалістів. Хто Ви насправді і де береться ця внутрішня свобода і сміливість?
Сміливість і свобода в української нації завжди була і нікуди не зникала. І чим довше ми були в складі Російської імперії – більше нас душили, тим більше цей ген неспокою ставав нам притаманним, українці завжди опиралися агресору. Ми нація, яка незручна для Росії. У росіян пунктик щодо нас. Думаю, що Росія розпадеться через українців. Зараз запущена система економічного знищення «Анаконда». Так сталося і з Радянським Союзом. Путлер доб’є Росію і вона поколеться на фрагменти. Величезна держава не зможе існувати, де малий апендикс-Москва керує всіма землями. Сибір ніколи ментально не був російським. Українці стануть могильниками Росії.
Дух свободи завжди присутній у серці нормального українця, незалежно від статі. Революція Гідності – це український стиль спротиву.
І до кого я себе зараховую? У Ніли Зборовської була ідея про аристократичний «Код української літератури» – це остання її літературна робота. Українці мають показати головного героя високої літератури як особистість, яка розкриває найкраще в серці. Я прихильник романтичної концепції в літературі. Вважаю, що наша література має орієнтуватися на втрачений комплекс лицаря. Це чоловік, який любить жінку, свою землю і готовий за них померти. Такий герой має високі ідеали, у нього в душі є Бог. На таких принципах має будуватися й ідеалістична сучасна література.
 
Вважаєте, що тема лицарства на часі?
У своїх творах я досліджую тему кризи любові. Ця проблема є тотальна для сучасної цивілізації. Цивілізація дає свободу, а в Україні, якщо є внутрішня свобода, то немає економічної. Це: коли жінка незалежна від чоловіка, коли чоловік незалежний від системи і може сам приймати вольові рішення. В Україні, на жаль, немає свободи для ідеального саморозвитку особистості. Відомо, що економічна свобода дає право на вибір. Західний світ вже дійшов до цього, коли читаємо їхні романи, дивимося їхні фільми. Але головна екзистенційна проблема людства – любов як стихія, яка кожного розвиває, вдосконалює і підносить.
Зараз суспільство вийшло на новий щабель розвитку: спілкується у соцмережах, але питання залишаються відкритими. Розуміння відповідальності за іншу людину, взаємини між чоловіком і жінкою, взаємодія людини і суспільства – ось головні запити часу.
Любов у своїх творах розглядаю як живу істоту, яка переживає різні стадії розвитку: від бурхливої пристрасті до дружби та взаємоповаги і аж до занепаду і звички. Переконую читачів, що любов є, але її треба плекати.
 
Наскільки суспільна мораль впливає на літературу, адже залишаються застороги: прийнятно і неприйнятно?
Українське суспільство з одного боку глибоко патріархальне – ще діє стара мораль, а з іншого – уже відчутне впадання в цинізм, розкутість, особливо в культурі є такі прояви. Немає рамок, де поєднані свобода з моральними нормами або ідеалами – що дуже важливо. Буває дуже консервативна поведінка або ж доходить до непристойності чи збочення.
Головне, проти чого виступаю в літературі – це плакатність. Тобто показано ворога і позитивного героя. А світ складний. І у ворога можуть бути позитивні риси. Світ не плакат. Коли відбуваються конфлікти цивілізацій, культур, соціумів, письменник занурює читача в глибину конфлікту і кожну людину окремо.
Довге перебування української літератури в соцреалізмі наклало відбиток на ментальність народу. Це видно із взаємодії Росії з її імперськими комплексами й української нації. Такі речі важливі в літературі поліфонічно, щоб не було плаката. Письменник має абстрагуватися від героїв і зображати всю багатогранність кожного і ставитися до них як до літературної сировини. Герої – це діти письменника.
 
Вас вважають майстром новел. Який тон здебільшого задаєте тексту?
Сатиричний.
 
Ви викладали в Інституті філології. Чи можна навчити письменству? І які основні настанови давали студентам?
Нині пишу докторську, тому не викладаю наразі. Проводив майстер-класи з написання прозових творів. Без таланту ніхто письменником не стає. Але важливо вірити в своє покликання і хист як не випадкову здатність, нарощувати потенціал до найвищого рівня. Ще є кілька важливих речей: треба весь час читати і розвивати себе живописом, кіно, музикою, театром. Культивувати в собі чуттєвість до світу, вміти спостерігати за людьми, так і вдосконалювати своє письмо. А ще – мати багато ідей…
Є два типи письменників: інтроверти (через себе пізнають світ) й екстраверти – у них експансія у зовнішній світ, вони відтворюють епохи, культури.
 
Де Ви черпаєте ідеї для своїх творів?
Вони народжуються в глибинах свідомості. Можна побачити якусь неординарну сцену на вулиці і з’являється ідея написання твору, навіть не пов’язана з побаченим. Це поштовх. Пам’ятаю, якось пішов на виставку кримськотатарського художника. Опісля з’явився роман, де головний герой  – кримський татарин, колишній хан, який опинився в нашій епосі. Часом буває, почуєш якусь єдину фразу, і вона засідає в свідомості і стає історією для нового роману. Для письменника важливо зберегти дитяче сприйняття світу. Мій світогляд ідеалістичний.
 
Як з’явилася ідея книги «Тіні маєтку Тарновських»?
Це книга повістей. Ідея написання повісті «Тіні маєтку Тарновських» виникла після спілкування з режисером Сергієм Архипчуком. Він відвідав маєток Тарновських у Чернігівській області. Сюжет побудований на реальній історії реанімування почуттів заможної родини. Місце подій – маєток Тарновських. Підприємець найняв акторів, щоб викликати ревнощі у дружини і повернути втрачену пристрасть. Як письменник, я намагався відтворити біль розгублених почуттів у подружньому зв’язку «прагма» – любов з розрахунку.
Головні герої звертаються до психоаналітика, єврея за походженням, який і пропонує застосувати агресивну терапію – сцени ревнощів. Але сеанси минули намарно. Життя повернулося по-іншому. Дружина підприємця кидає сім’ю, закохується в найнятого для психотерапії актора і залишається з ним.
Це по суті глобальна проблема кохання у сучасному світі.
 
Записала  Наталя КУЛІШ
 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал