Володимир БУШНЯК: «Письменник є засобом націєтворення»

Наш гість –
письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської республіканської
письменницької організації і головний редактор газети «Литературный Крым».

Характерним для його
творчості є те, що він художньо осмислює сьогодення і надблизьке минуле (що
завжди було надскладним завданням, бо доводиться спиратися лише на власний
досвід, нема відстані, щоб звірити свої оцінки з аналітикою часу), отже, не
придумує детективи, мелодрами, фантастичні оповідки, не оперує подіями далекої
історії.

Втім, елементи різних
жанрів присутні в його книжках, подекуди детективних, пригодницьких,
мелодраматичних, філософських і навіть фантасмагоричних (в тому їхня принада,
адже є найголовніше – читати Бушняка не нудно). Наше непередбачуване,
дивовижне, шалене життя відбивається в творах нашого співбесідника.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Пане Володимире,
розкажіть про загальну літературну картину Криму. В чім її специфіка? Які імена
найяскравіші? З якими проблемами стикаються літератори-кримчани?

Постійної й незмінної картини не існує. Сам факт того, що
вона складається з трьох великих фрагментів: російської, української і
кримськотатарської літератур, – уже робить її живою  і динамічною. Але, на жаль, на цьому вся, так
би мовити, специфіка й закінчується. Усі ці три основні фрагменти існують самі
по собі. Відсутність спільних літературних цілей і тем, а в деяких випадках
пряме і внутрішнє протистояння, приправлене як історичним, так і сучасним
політичним антагонізмом, позбавляють можливості кримську літературу об’єднатися
в один потужний культурно-духовний рух, який би зміг вирішувати поставлені
часом перед усім кримським 
співтовариством найактуальніші насущні завдання. 

Правда, на рівні формальних устремлінь спроби «об’єднання»
робилися й робляться сьогодні. Наприклад, об’єднання трьох основних
літературних співтовариств під крилом однієї організації – Кримської
республіканської Національної спілки письменників України (КРО НСПУ). Або –
публікації літературних творів мовою оригіналу в газеті «Літературний Крим». А
зовсім недавно й взагалі – поділ газети на три блоки: російськомовний,
україномовний і кримськотатарськомовний. Але, на жаль, ці спроби не привели до
якихось якісних, не кажучи вже фундаментальних, змін у літературному житті, та
й навряд чи приведуть у недалекому майбутньому. Напевно, має пройти чимало
часу, перш ніж саме життя виробить умови, за яких природнім шляхом відбудеться
таке об’єднання, яке й дозволить відповісти кримським письменникам на всі
виклики часу.

Літературну картину, якщо можна так висловитися, малювали i
малюють окремі особистості – письменники, які відомі не тільки в Криму. Серед
них можна виділити такі імена як Володимир Сорокін, талановитий прозаїк,
оповідання якого друкувалися в журналі «Радуга», Валентина Фролова, засновник і
видавець журналу «Севастополь», Тамара Гордієнко, поет і журналіст, Анатолій
Масалов, поет, Леонід Єфанов, прозаїк, історичні романи якого присвячені
кримській тематиці, Костянтин Фролов, поет, актор, мандрівник, Станіслав
Славич, прозаїк (на жаль, недавно пішов з життя), Валерій Митрохін, автор
численних романів, повістей, оповідань, В’ячеслав Ложко, поет, громадський
діяч, організатор і натхненник одного з найяскравіших літературних фестивалів
«Коктебельська весна», Едуард Абрамов, поет, прозаїк, один з небагатьох, хто
переклав на російську мову весь цикл сонетів Шекспіра. З молодого покоління я б
виділив Олену Масленнікову. Їй усього двадцять чотири роки, вона автор двох
книг прози, член НСПУ, її оповідання також друкувалися в журналі «Радуга». Одне
слово, хороших письменників у Криму достатньо.

Що ж стосується інших сторін літературного життя, то нині
кожний кримський письменник стикається з тими ж самими проблемами, що й
письменники інших регіонів України: труднощі з виданням книг, соціальна
незахищеність тощо. Чи будуть ці проблеми вирішуватися в Криму швидше, ніж
де-небудь в Україні, покаже час.

 

Що нині читають у
Криму?

Читання – заняття сугубо індивідуальне. Я б навіть сказав,
інтимне. Хтось читає детективи. Хтось історичну літературу. Хтось – мелодрами.
А хтось взагалі нічого не читає. Загалом, як і скрізь. Ті часи, коли вся країна
зачитувалася яким-небудь романом відомого автора, приміром, романом Валентина
Распутіна «Прощання з Матьорою», або повістю Шукшина «Калина червона», або,
якщо брати перекладну літературу, романом «Сто років самотності» Маркеса, давно
вже минули. Читацькі інтереси розшарувалися, і це одна з ознак того, що художня
література нині втратила свій колишній великий вплив на читацькі уми.

Треба зазначити, що в Криму переважно читають російськомовні
книжки, і мало хто знає, навіть в письменницькому середовищі, таких українських
літераторів, як, наприклад, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Оксана
Забужко, Марія Матіос. Більше на слуху імена росіян Віктора Пєлєвіна, Віктора
Єрофеєва, Едуарда Лімонова. З закордонних – 
Пауло Коельо, Мілорада Павича й інших.   

Що стосується засобів масової інформації, то, звичайно,
читають, знову ж, не тільки кримські газети. У кіосках «Союздруку» можна знайти
майже будь-які центральні всеукраїнські видання, які також мають успіх, інакше
б вони, я так гадаю, не продавалися.

Кілька років назад була вельми популярною в Криму
україномовна газета «Кримська світлиця», першим редактором якої був чудовий письменник
Олександр Кулик (на жаль, рано пішов з життя). Він душу віддав цій газеті,
підняв її на гідний рівень. Потім пішов працювати спецкором «Урядового
кур’єра». І потихеньку «Кримська світлиця» стала втрачати свої позиції. Нині ця
газета перебуває у вкрай важкому становищі.

 

Як співіснують
російськомовна та українськомовна літератури в Криму? В яких приблизно
пропорціях? Які тенденції найрельєфніші?

Частково я вже відповів на це питання. Певна річ,
російськомовних письменників у Криму більше, ніж україномовних, але це нічого
не значить. Література робиться не письменницькою масою, а іменами,
особистостями й талантами. Скажу навіть більш того: не мовою, а духом. І в
цьому сенсі, незважаючи на те, що Крим є переважно російськомовним, літератури
різних народів у Криму мають абсолютно рівні можливості як розвитку, так і
взаємоіснування.

Не виключаю, можливо, хтось із україномовних кримських
письменників  почувається трохи скуто в
оточенні іншого, більш широко розвинутого мовного середовища, але це, я впевнений,
сугубо особистісне відчуття. Для багатьох кримських письменників як російська
мова, так і українська є засобами літературної творчості, скарбницею спільних
духовних цінностей і незамінним інструментом у літературній роботі, особливо у
жанрі перекладу. Тому саме тут, у цій точці, відбувається найбільш тісне
зіткнення російськомовної й україномовної літератур, якщо не сказати більше –
їхнє взаємопроникнення й взаємозбагачення. В Криму активно працюють чудові
українські письменники Михайло Вишняк, Данило Кононенко, Єва Пономаренко й
інші. Мабуть, однією із найважливіших і помітних тенденцій розвитку кримської
літератури є зближення.

 

Що Вас примусило піти
з посади голови Кримської письменницької організації?

Питання неоднозначне. По-перше, формально я вже не міг за
Статутом іти на черговий трирічний строк керівництва організацією. По-друге, за
багато років нагромадилася величезна моральна утома. По-третє, в організації
почалися процеси, які позитивними ніяк не можна було назвати. Це викликало в
мене великі розчарування, як в деяких людях з найближчого оточення, так і в тій
справі, якій було віддано багато років і сил. Якийсь час я, як міг, намагався
протистояти розвиткові негативних тенденцій, але якось одного дня все втратило
сенс, і я написав заяву про звільнення. Можливо, це потрібно було зробити ще
раніше, але я просто не мав права, та й бажання теж, віддавати організацію в
руки людини, для якої наше письменницьке співтовариство було дуже зручним
інструментом у вирішенні своїх політичних завдань. Протягом багатьох років,
будучи державним чиновником досить високого рангу, ця людина намагалася  підкорити письменницьку організацію своїй
волі, а коли кар’єра чиновника зненацька обірвалася, він поставив перед собою
мету будь-якими способами й методами напередодні чергових виборів у Верховну
Раду України очолити письменницьку організацію, будучи зареєстрованим по одному
з можаритарних округів  кандидатом у
нардепи. Я зобов’язаний був прикласти всі свої зусилля, до найрадикальніших і,
може, не завжди виправданих учинків, щоб цього не допустити. Так воно в
підсумку й вийшло. За активної участі керівництва НСПУ на чергових
звітно-виборних зборах кримські письменники прийняли єдино вірне рішення:
обрали головою організації письменника, ніяк не пов’язаного ні з політикою, ні
з  літературними інтригами.

 

Ви вирішили покинути
мальовничий сонячний Крим і перебратися до Києва, точніше до Ірпеня –
письменницької (і не тільки) Мекки. Певно, це пов’язано з новими творчими і
життєвими планами?

Я не фаталіст, але життя давно вже навчило мене звертати
увагу на ті знаки, які час від часу Доля посилає кожній людині. Так склалося,
що в цей момент я перебуваю тут, у Києві, а точніше, в Ірпіні – письменницькому
Будинку творчості. Я розцінюю це як можливість завершити колись почату творчу
роботу. Можливість осмислити багато речей, які вислизали в суєті минулих років.
І нарешті, визначити для себе нові творчі цілі. Не виключено, що мій черговий
приїзд у Будинок творчості це початок нового періоду в моєму житті. Я багато
років займався громадською роботою, це не давало можливості повною мірою
присвятити себе письменницькій праці. Хочу сподіватися, що в цьому сенсі для
мене часи змінилися, і я зможу тепер зайнятися улюбленою справою.

 

Що для Вас Ірпінь?
Коли Будинок творчості письменників з’явився у вашій долі? З ким найбільше
подружилися?

Ірпінь зіграв у моїй літературній долі вельми благотворну
роль. Саме тут, у Будинку творчості, ще зовсім молодим літератором я вперше
відчув себе по-справжньому причетним до нелегкої, важливої і цікавої справи –
літературної художньої творчості. Тут, в Ірпіні, я колись подружився з Євгеном
Гуцало. Прогулюючись алеями Будинку творчості, ми обмінювались думками про
літературу, про життя. Він прочитав мою першу книжку прози, я приїхав з його
книгою оповідань, які мені дуже подобалися, і нам було про що поговорити. Через
кілька років, коли у видавництві «Таврія» вийшла моя друга книга, він дав мені
рекомендацію для вступу в Спілку письменників.

Потім прийшли інші часи, і ми довго не бачилися. А в 1991 році
випадково зустрілися на Банковій, 2, в легендарній кав’ярні «Еней» в будівлі
СПУ. Того року я приїхав до Києва по видавничих справах, сповнений романтичних
надій на можливості, що нібито відкрилися в царині книговидання й
книготоргівлі. «Еней» був переповнений і гудів від письменницьких голосів, як
розтривожений вулик. Гуцало стояв біля входу, у коридорчику перед сходами.
Побачивши один одного, ми радісно привіталися. Він запитав, чому я опинився в
Києві, чим займаюся? І я з якоюсь, як мені тоді здалося, ледве прихованою
гордістю відповів: «Бізнесом!» І в ту ж секунду побачив, як вогники щирої
радості від нашої зустрічі раптом згасли в очах письменника. Вираз його обличчя
став якимсь пригнобленим, а очі наповнилися таким сумом, що мені стало не по
собі. Він відвернувся й подивився через розчинені двері на гомінкий «Еней», і
його плечі опустилися. Не пам’ятаю, як ми розпрощалися, але тільки через багато
років я зрозумів, яким розчаруванням відгукнулася в його серці моя відповідь. У
той час усі кинулися хто в політику, хто в бізнес, хто геть з країни, забувши,
що вони письменники, а він, дивлячись на всю цю суєту, пам’ятав, хто він. Не
розуміючи і, напевно, не приймаючи багато з тих змін часу, що обрушилися на
всіх нас, він залишився вірний собі, своєму письменницькому талантові. Через
роки я зрозумів, що ця наша остання зустріч й справді була ні що інше, як
мовчазний урок вірності своєму покликанню.

 

Ви написали хітовий
роман «Стамбульський зазивала», що витримав чимало перевидань. Який нерв
вдалося зачепити, аби це призвело до великої цікавості читачів?

Мені важко відповісти на це питання. Успіх тієї чи іншої
книги завжди несподіваний. Ніхто не знає, чому це відбувається. Деякі твори
одержують успіх відразу ж після виходу у світ, інші – через роки після видання,
а треті так і залишаються невідомими широкому колу читачів. Можу сказати тільки
одне: я писав роман чесно. І сам, у процесі роботи, прагнув розібратися в тому,
що з нами трапилося в той переломний період. Чому, приміром, з нації духовної
ми так швидко, майже миттєво, перетворилися в суспільство, що прагне розкоші,
комфорту і невибагливих розваг. Або чому такі поняття як честь, скромність, правдивість,
гідність і співчутливість стали символами людської слабкості. Хотілося
докопатися до істини. Можливо, я щось зачепив ще, сам того не усвідомлюючи, але
розбиратися в цьому зараз не хочу. Це вже справа читачів і критиків. Можу лише
додати, що за час перебування в Стамбулі в ролі заробітчанина я багато чого
випробував на власній шкурі. І в моїй емоційній пам’яті залишились назавжди
такі події, випадки і вчинки людей, які ще довго доведеться осмислювати і знову
переживати. Але це уже не стосується мого роману.

 

Певно, такий успіх
вельми хочеться повторити. Чи є в заничці щось вибухове?

Чесно кажучи, я ніколи про це не думав. Письменство не
спорт, де можна побити свої ж власні рекорди. Це завжди виснажлива робота, і
думати про те, чи буде чергова книжка популярнішою, ніж попередня, просто
безглуздо.

Уже багато років я працюю над новим романом. Чи стане він
популярнішим, ніж «Стамбульський зазивала», я не знаю. Мене більше хвилює інше:
чи зможу я в цій новій роботі впоратися з тими завданнями, які я перед собою
поставив. Це головне. Усе інше – як вийде.

 

Як ви визначили б
теперішній стан України?

У якийсь момент нашої сучасної історії ми втратили щось дуже
важливе, і тепер ця втрата не дає нам можливості повною мірою усвідомити, що в
нас є незалежна держава й що ми всі відповідальні за її майбутнє. Інакше б нашу
країну не роздирали ті чвари, які ми сьогодні спостерігаємо і які заважають нам
рухатися вперед.

Можна сказати, що Україна нині перебуває в тому ж стані, як
і її дороги. І це є правдою. Але однобокою. Хоч як там є, а країна живе, люди
працюють, і є певні успіхи, які не помічати не тільки не увічливо, а попросту
злочинно.

 

У вашому серці,
певно, виплекана всеукраїнська мета?

Всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну державу як
дім нації. На спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та
інтелектуальних кодах народів України, на традиціях, нормах і правилах,
притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної
економіки відповідно до сучасних завдань формування її нових укладів,
підвищення рівня людського розвитку.

Нині важливо не тільки кого, а що, які цінності вибираємо.
Гасло загарбника: «Народ без національної духовно інтелектуальної еліти, а
еліта без мови народу» далі діє. Зрадництво, обман, корупція тривають. В
природі письменника протидіяти цьому.

 

В Україні мало
позитивних міфів, поширені такі, які сприяють послабленню держави. Зокрема, про
бідну і нещасну Україну.

Кожен день існування української держави допомагає
українському суспільству знаходити точки дотику. Інша річ, що це відбувається
іноді не завдяки, а всупереч. Влада постійно (та й опозиція) дає антиприклади
суспільству. В телепередачах замість утвердження позитивних речей звичною
практикою стала жовта традиція скандалів і негативів.

Знищуються моменти єдності, які попри все в українському
суспільстві зріють. Переконаний, що загалом процес націєтворення, визрівання
нових об’єднавчих ідей іде в позитивному напрямку.

Україні зараз потрібен активний лідер, бо треба крок за
кроком відстоювати рубежі «розумного, доброго, вічного», а це вимагає великої
енергетики і мобільності. Україні потрібен лідер, який міг би в непростий час
утверджувати і утримувати в єдності й безпеці простір нашої держави.

А завдання письменника – плекати духовність у слові і тим
консолідувати суспільство.