Володимир Базилевський: «Щоб порятувати світ, людині спершу треба порятуватися самій…»

890

Зазвичай побутує думка, що поезія – царина молодих, а зрілий вік навертає до прози. І якщо вчасно не змінити жанр або не припинити віршування, навіть у минулому геніальний поет має всі шанси дописатися до маразматичної графоманії. Чи то натхнення вичерпується, чи то ідеї, найгірше – поет перестає чути слово, уподібнюється до ювеліра, який втратив здатність відрізняти правдиві діаманти від фальшивих скляних брязкалець. Таких прикладів чимало. Проте існують і кардинально протилежні випадки. Володимир Базилевський належить до тих поетів, чия творчість спростовує вищесказане. Як літератор і літературознавець поет перебуває у чудовій творчій формі. Свідченням цього є його крайні книги – поетична «Евтерпа в снігах» і збірка есеїв і статтей «Талант і талан». Базилевський належить до покоління шістдесятників. Найвідоміші з поетів цієї генерації, дебютувавши, одразу засвітилися яскравими зірками. Проминувши етап учнівства, вони заявили про себе як майстри. Доля Володимира Базилевського склалася інакше. Його талант не був стихійним, таким, який дається «у готовому вигляді» – бери та й користуйся. У свій час Сократ сказав про поетів, що вони подібні до ворожбитів та віщунів, котрі хоч і говорять багато хорошого, але зовсім не знають того, про що говорять. Тому філософ дійшов висновку, що у поетів нема мудрості. Природа таланту Володимира Базилевського є інакшою. Його вірші – не плід поетичного екстазу чи трансу, а результат союзу таланту з інтелектом. Союз цей освячений любов’ю до літератури.
Либонь, саме ця любов і вберегла поета Володимира Базилевського від філологічної штучності й дозволила переплавити інтелект у мудрість. Отже, до уваги читачів – інтерв’ю не просто поета-інтелектуала,
а справжнього поета-мудреця.

 

– Володимире Олександровичу, розкажіть, будь ласка, про свою родину. Чим займалися Ваші батьки, як вони Вас виховували?

– Мої батьки – люди сільського кореня. Батько пропав безвісти в роки Другої світової війни. Вітчим був агрономом.

– Дім і школа – настанови вчителів завжди збігалися з настановами батьків? Чий авторитет Ви ставили вище?

– В умовах віддаленого від райцентру глухого села батьки і вчителі були тією вищою інстанцією, чий авторитет не підлягав сумніву.

– Наскільки критичним було Ваше мислення? Вам доводилося ставити під сумнів напоумляння дорослих (якісь їхні істини) чи ви приймали їх на віру?

– Розводитися про критичне мислення всерйоз, коли йдеться про раннє дитинство, не випадає. Як і всі сільські хлопчаки, я ріс серед природи. Її дикоростучість позначилася на кожному з нас. Звичайно ж, були і непослух, і бешкет, але з поправкою на стримуючий консерватизм патріархального побуту…

– Ви народилися у селищі міського типу Павлиш. Ваш побут був ближчим до сільського чи міського? Як Ви гадаєте, наскільки важлива роль ландшафту у формуванні особистості?

– Я народився в Павлиші, але ріс у селі Байдакова. Це приблизно 7-8 км. від Павлиша. Степова глибинка. Невеличке село з намистом хаток, розкиданих на крутосхилах балки. З початковою школою і пошарпаною часом похилою мазанкою під стріхою і вибоїстою глиняною долівкою. Хата ця називалася
клубом. Після закінчення середньої школи мені випало якийсь час ним завідувати.

За балкою на всі чотири боки – безкрай степів. З лісосмугами, таємничими видноколами, горбатим ландшафтом. Ландшафт викликав відчуття нескінченності простору і своєї малості, загубленості в ньому. Обрії
подразнювали уяву, а що там за ними?

Українська історія – то передовсім історія степу. І хоч про те я довідався набагато пізніше, степовий пейзаж так чи інак відбився на моїй психіці, на сприйнятті мною світу.
А можливо, зіграв навіть вирішальну роль у формування характеру…

– Яким Вам бачиться Ваше дитинство з позицій дорослої людини? Психологи кажуть, що більшість проблем, з якими стикається людина у дорослому віці (різного роду комплекси тощо), беруть початок з дитинства, з якихось дитячих травм. Дитина цілковито залежить від поведінки дорослих і від обставин, вона безпомічна.
У результаті: дитина є плодом чужих дій і намірів. Чи можливо згодом перевиховати чи «переформатувати» себе на власний розсуд?

– Психологи мають рацію. Подолання наслідків дитячих травм дається важко.
У багатьох випадках воно чи й можливе. Надто, коли пов’язане з негативом спадковості.

– У якому віці Ви зрозуміли, що вже сформовані як особистість? І коли відчули себе митцем? Яка розбіжність між цими датами?

– Не певен, що відчуття себе як особистості надається одноразовому, тверезому усвідомленню. То процес з ознаками поступовості дозрівання. Що я «не ликом шитий» і щось умію, зрозумів я, коли вже був автором кількох безобличних збірочок-метеликів.

– У Вікіпедії написано, що друкуватися Ви розпочали 1954 року. Цебто Вам на той час виповнилося 17 років. Ви вже закінчили школу чи ще навчалися? У якому виданні відбувся Ваш дебют? Які відчуття Вас переповнювали?

– Мій перший вірш був опублікований у місцевій районній газеті, коли я навчався у восьмому класі. Які відчуття переповнювали? Відчуття перебування на сьомому небі, знайоме кожному початківцю. Тим паче – юного віку.

– Ви закінчили Одеський державний університет ім. І. Мечникова. Вивчали українську чи російську філологію? Якими Вам пам’ятаються студентські роки? Як Вам тоді жилося, як писалося?

– Закінчив українське відділення філологічного факультету. Під час навчання не склалися стосунки з військовою кафедрою, яка багатьом здібним студентам покалічила долі. Змушений був перевестися на заочне відділення. Мої студентські роки – шукання себе у ворожому світі. Пунктирно це виглядає так: робітник сцени у драматичному театрі, бетонник якогось там розряду будівельно-монтажного управління, літпрацівник відділу культури, а потім кореспондент газети «Чорноморська комуна».

– Володимире Олександровичу, Ви формувалися в російськомовному чи україномовному середовищі? Якою мовою розмовляли у Вашому рідному Павлиші? Одеса, де Ви здобували вищу освіту, місто російськомовне. Напевно, такими ж були Дніпропетровськ (Дніпро) і Кіровоград (Кропивницький). Зрештою, у Києві, нашій столиці, ситуація не надто відрізняється. Якою була Ваша особиста мовна політика?

– Я український філолог родом з українського села, пов’язаний працею з україномовними газетами Одеси і Кіровограда (Кропивницького). Працював редактором Управління по пресі, старшим редактором дніпропетровського видавництва «Промінь» по Кіровоградській області. Природно, омивали мій острів переважно хвилі україномовного середовища.

– Після університету Вам довелося працювати і журналістом, і редактором видавництва, і керівником літературної студії. Котре із цих занять найбільш припало Вам до душі? Чи це була обтяжлива і вимушена праця задля заробітку? Розкажіть, будь ласка, про тодішню специфіку згаданих професій. Наприклад, журналістика не заставляла кривити душею, не схиляла до якихось компромісів?

– Журналістиці я віддав багато сил і часу. Окрім численних публікацій у періодиці, на моєму рахунку з тієї пори книжка нарисів, документальна повість «Ці довгі суворі зими» про молодіжну організацію «Набат», яка діяла у роки Другої світової війни на окупованій території, книжка про Болгарію «Земля двох морів», книжка про борця за мир лікаря Гетьманця. Цей колоритний чоловік боровся у найдошкульніший для сімейного бюджету спосіб: відсилав у Комітет захисту миру щомісячну свою зарплатню.

Чи кривив я душею? Не без того. А як могло бути інакше, коли брехня стала нормою життя? Хоча, можливо, лукавив менше від інших, з огляду на свої культурологічні запити і вишукування нестандартних колізій і типажів.

– У Вікіпедії також зазначено, що Ви були членом КПРС. У якому віці і за яких обставин Ви вступили до комуністичної партії? Це був раціональний вчинок – Ви розуміли, що СРСР неможливо зробити кар’єру без партійного квитка, чи Ви щиро розділяли ідеї, проголошені партією? Коли Ви припинили своє членство? З відомих українських поетів, здається, тільки Борис Олійник залишався комуністом до останку. У Вас є здогади, чим викликана ця його категоричність?

– Мій вступ до КПРС був, сказати б, ситуативний. У Кіровоград завітав головний редактор дніпропетровського видавництва. І «засватав» мене на посаду старшого редактора по Кіровоградській області. Була тоді така практика обслуговування областей. Та з’ясувалося, що безпартійному на таку посаду зась. Енергійний видавець узявся залагодити цю справу: зв’язався з обкомом партії і за вказівкою впливового чиновника мене нашвидкуруч прийняли в кандидати.

Урвав я членство в партії уже в Києві у рік проголошення Незалежності України. Приніс до Спілки письменників свою заяву в конверті. Недремне око цієї інституції – Галина Федорівна Кучер, не читаючи, гнівно пожбурила конверт з моєю заявою на підлогу. З’ясувалося, що з чиєїсь ініціативи мене розглядали у якості можливого кандидата на роль секретаря парткому, посаду, яку обіймав Борис Олійник, який на той час уже, здається, працював у Москві.

Це був чорний гумор, бо за характером, способом життя і схильністю до інтелектуальної крамоли я аж ніяк не надавався на таку роль…

– Валерій Ілля у передмові до поетичної збірки Павла Вольвача наводить текст записки, яку йому надіслав Микола Вінграновський. У ній йдеться про те, що Вольвача потрібно терміново «витягувати» до столиці, інакше він пропаде у провінції.
Ви зо два десятки літ прожили на периферії. Провінція насправді така згубна для творчої людини? Чим Ви підживлювалися, звідкіля черпали натхнення і наснагу?

– Життя у провінції мало свої незручності за тієї пори, коли визнання Києвом було якщо й не гарантією, то ймовірністю його підтримки на місці проживання. Зараз, коли письменник не отримує гонорарів і видає книжки своїм коштом, його прихильність мало що важить. Ба більше: літератор, який мешкає на периферії, має деякі переваги. Принаймні там, де обласні держадміністрації виділяють кошти на видання книжок місцевих авторів. У плані ж духовному сьогодні не має значення, де ти мешкаєш. У кожній області є резонансні таланти. Яскравий приклад – творчість Вашого батька, якого знають і
в Луцьку, і в Україні…

– Попри ранній творчий старт, Ваш книжковий дебют відбувся лише 1969 року – одразу побачили світ дві Ваші збірки «Ятрань» і «Рівновага». Чим викликана така тривала затримка? Розкажіть, будь ласка, як працював весь цей видавничий механізм? Якими принципами і критеріями керувалися тодішні видавці? Чи складно було публікуватися в газетах і журналах?

– Мій ранній старт був невдалий. І я волію промовчати, позаяк казав про те не один раз.

– До Спілки письменників Вас прийняли 1972 року, на той час у Вас вийшли ще дві збірки – «Світлиця» (1970) і «Гони» (1971). Що давало членство у Спілці письменників? Як серйозно змінився Ваш статус?
Після вступу Ви не прагнули перейти на творчу роботу?

– Членство у Спілці додало хіба що клопоту: «читачі» з обкому партії стали уважнішими щодо моїх публікацій в обласних газетах
«Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». І почали частіше викликати «на килим» за помічену ними єресь.

– Згодом Вам вдалося перебратися до Києва. Яким чином Ви зуміли завоювати столицю?

– Я пізно переїхав до Києва і не почуваюся у ролі завойовника. Але знаю своє місце у літературних пенатах.

– Звідкіля у Вас любов до книг, до читання? На яких книгах Ви виховувалися? Які автори зіграли ключову роль у Вашому становленні, перш за все як особистості, а відтак і митця?

– Не знаю. І гадаю, того не знає ніхто з тих, хто не мислить свого життя без книжки.

Читання моє було безсистемним з причини обмеженості можливостей передусім скромною книгозбірнею сільської бібліотеки. Розкошував я вже потім, коли дорвався до бібліотеки районної. Усіх авторів перелічити неможливо. Їх багато. І впливали вони на мене, схоже, сумарно. Виділив би хіба що російську класику ХІХ століття. Пушкіна передовсім.
З причин відомих, зізнання ризиковане, але так було. Утвердив мене у моєму захопленні улюблений учитель російської літератури. Викладачка ж літератури української більше ганяла курей з городу, аніж переймалася тим, як донести до вух школярів наших класиків, надто поетів сучасників з їх пісною патріотикою і величальною режиму.

– Володимире Олександровичу, Ви можете пояснити, що таке творчість? Це вис­нажливе заняття чи навпаки – суцільна ейфорія? Творчість можна назвати роботою? Багато говорять про натхнення – Вам знайомий цей феномен? Натхнення приходить іззовні чи зароджується
усередині митця?

– Так, це робота. Бо вона, як і лексема праця є синонімом твору. Робота виснажлива і не без ейфорії, цебто натхнення. До цього ж схиляє і слово творець у його загальному вжитку.
Та досить написати його з великої літери і слово те стає Богом. Творцем. Будівничим. Хоч вловлюється якась неясність у цьому графічному розмежуванні. Яка ж саме?

На поміч приходить Гоголь. Він високо поціновував поезію Ломоносова і князя Вяземського, але відмовляв їм у… творчості.
Бо творчість, на його думку, не віддзеркалення реальності, яким би яскравим і досконалим воно не було, а її преображення. І це дає нам право на домисел. Творець не відображав, а преображав реальність…

Розмисли Гоголя підтверджує його художня практика. Його думання символами.

– Ви багато років присвятили літературі. Ви не припинили писати навіть після того, як за Вашу творчість перестали платити. Можливо, для творчої людини цілком природна така поведінка, оскільки для неї самоочевидна цінність її заняття. А як донести до звичайної людини розуміння важливості і необхідності літературних творів? Яка користь людині від літератури? У чому її цінність? Які завдання стоять перед нею? Що відрізняє начитану людину від тієї, яка ніколи без примусу не брала до рук книжки?

– Якщо письменник не отримує винагороди за свою працю, якщо він змушений видавати книжку за свої гроші, а потім ще й сушити голову, як її продати, бо ж відомо, що книгарні від авторів книжок не беруть, – це аномалії з далекосяжними наслідками. В очах звичайної людини література знецінюється. Обертається на непотріб. А літератор на його носія.
І в звичайної людини є виправдання. Вона стає мовби узаконеним не читальником.
Неповноцінним громадянином країни. Країна ж, у якій поневажується інтелектуальний продукт, приречена на перманентне аутсайдерство. А в кінцевому підсумку – на загибель. Ось такий ланцюжок.

Свідомо опускаю каскад Ваших запитань щодо корисності чи некорисності літератури, аби не примножувати числа відкривачів велосипеда. Про те писано-переписано…

– Володимире Олександровичу, що означає – бути поетом? Це – стан розуму, стан душі, стан почуттів? Це, скажімо, як вміння плавати, завжди з собою чи це, даруйте за порівняння, як алергія чи нежить? Поет завжди поет чи тільки, коли пише?

– Так, це той особливий стан душі, який дозволяє поетові за видимим побачити невидиме, за зовнішнім розгледіти внутрішнє.

Судження не претендує на вичерпність.
Це те, що зараз, під настрій спало на думку. Існує безліч відповідей на Ваше запитання.

У мене самого чимало сентенцій на цю тему…

– Скільки поетичних книг Ви написали і видали? Як формуються Ваші книги? Ви пишете певну кількість віршів на довільні теми, а потім укладаєте їх у збірки? Чи Ви формуєте збірку, опираючись на продуману заздалегідь концепцію?

– Не знаю з тієї причини, що згадувані мною метелики моєї молодості не вважаю за повнометражні книги. Скажу лишень, що мною підготовлено зібрання поетичних творів у кількох томах. Ось тільки не певен, що пощастить мені їх видати…

Пишу як пишеться, не переймаючись думкою про книжку. Як людині залежній від найменших подразників, мені бракує вміння раціонально обмірковувати щось наперед. Та й не завжди подібне раціо поєднується з поезією. Інша річ, критика. Там це логічно. Тому формую поетичну книжку вже тоді, коли переді мною достатньо текстів і їх належить розставити по місцях так, щоб вони зчіплювалися один з одним на взір ланцюга. Вдається це не завжди, але до цього слід прагнути…

– Ваша крайня поетична книжка «Евтерпа в снігах» (2020) писалася упродовж двох років (2018-2019) і нараховує близько 300 сторінок. Попри сніги, Евтерпа Вам не зраджує. Зізнаюся: підглянув у Вікіпедії, що це одна із дев’яти муз – покровителька музики і ліричної поезії. Я не дуже розуміюся на продуктивності поетів, але мій тато каже, що навряд чи хтось із українських поетів написав за ці два роки більше, ніж Ви. Щодо якості творів, то знову ж таки, тато каже, що це вірші молодого, повнокровного поета. Даруйте, що доводиться посилатися на родичів. Це не через інфантильність, а через брак фахової компетенції.
Я чудово розумію власну недолугість поряд з Вашою ерудицією, тому безмежно вдячний, що Ви погодилися відповісти на мої запитання. Для Вас це морока, а для мене вишкіл. Однак повернемося до теми запитання, Володимире Олександровичу, Ви могли б проанонсувати цей свій том, зробити йому рекламу або ж просто поділитися з читачами переживаннями, які вклали у вірші?

– Я писав «Евтерпу в снігах» з переконаністю, що це моя остання поетична книжка. Тому найголовніше висловив у передмові і не хотів би повторюватись. Якщо стисло, то ця збірка – продовження основних мотивів попередніх книжок. А це «Повітря резервацій», «Лук і Ліра», «Замінований рай». Ті ж позиви з часом, з деструктивами країни, яка стала непридатною для якісного життя. І найтрагічніше – з проблематичністю її майбутнього.

Це книжка про розлад із світом, собою, про самоту, старість і смерть. У підсумку – драма українського інтелігента, якому випало доживати віку в епоху безоглядного споживацтва і підміни цінностей, які ще донедавна вважалися фундаментальними.

– Володимире Олександровичу, коли і з яких причин Ви звернулися до жанру критики? «І зав’язь дум, і вільний лет пера» (1990) це перший збірник Ваших літературно-критичних есеїв? Цієї книги немає у нашій домашній бібліотеці, але я знайшов в Інтернеті статтю Я. Смагули «Есеїстика Володимира Базилевського у збірнику  “І зав’язь дум, і вільний лет пера”: ідея та проблематика». Проте щодо ідей та проблематики хотілося б почути з перших уст. У Вас, як у критика, була якась надмета? Хто такий критик – посередник (переговорник? тлумач?) між автором і читачем?
Котрий із них більше потребує присутності критика?

– Від часу виходу книжки, яку Ви згадали, проминув 31 рік. Есеї та статті, які її склали, написані ще в більшовицькій Україні. Коло охоплених нею імен: Пушкін, Шевченко, Леся Українка, Бунін, Олесь, Яновський, Ліна Костенко, Плужник, Близнець, Арсеній Тарковський, молоді поети.

Є в тій книжці стаття «Що література може?» А в ній ремствування про втрачену до неї довіру. І висновок: щоб її повернути, необхідно оволодіти мистецтвом одвертості.

Жодної надмети я перед собою не ставив. Мета була і лишається одна – бути у своїх
писаннях максимально щирим. Я не цураюся цієї книжки. І коли була би можливість видати зібрання своїх літературно-критичних праць, то залучив би до нього більшість із тих есеїв.

Про статтю Смагули «Есеїстика Володимира Базилевського…» довідався від Вас і був би вдячний, якби Ви надіслали мені її копію…

– В одному з есеїв Ви пишете: «Критика у нашій критиці – рідкість. Аргументована – поготів». Йдеться про сучасну українську критику. Яка причина такої ситуації? Поділіться, будь ласка, досвідом стосовно того, якою була радянська критика (її специфіка) і, що не так з нинішньою (які її основні ґанджі, окрім згадуваних вище аспектів)?

– Завдання професійної критики – скорочувати відстань між автором і читачем. Допомагати реципієнтові твору вилущити «з горіха зерня».

Радянська критика – переважно критика лакейська. З її невсипущих клопотів –
обслуговування режиму і пожежна функція: гасіння вогників самостійного думання.
Винятки траплялися, але вкрай рідко…

– Наступна Ваша книжка критики «Лук Одіссеїв» (том на 658 с.) побачила світ 2005 року. В однойменному есеї, що датований 1987 р., Ви виражаєте сподівання на прихід у літературу тих, кому до снаги буде
натягнути лук Одіссея. Минуло достатньо часу, аби робити підсумки. Хто вони, ці новітні Одіссеї? Чи Ваші надії врешті не справдилися – нікому не вдалося використати лук за призначенням, а лише, як музичний інструмент з однією струною, щоб потринькати на ній? Поділіться, будь ласка, думками, закладеними в книзі, і теперішнім їх переосмисленням.

– Новітні Одіссеї поневажують Ітакою. Долають моря під вітрилами глобалізації. Лук Одіссеїв їм не по силах.

– Хотілося б згадати про ще одну Вашу книгу есеїв – «Холодний душ історії» (2008).
В анотації зазначено, що «“Холодний душ історії” – спроба веслування проти течії, мотивація причин українських поразок і невдач під кутом зору ментальності».

Також там вказано, що публікація статті спричинилася до дискусії. У чому полягав конфлікт дискусії? Нагадайте читачам суть Вашої позиції і Ваших опонентів. Чим врешті-решт завершився цей батл? Суперечка доволі давня – на чиєму боці час?

– Суть моєї позиції – у наших історичних поразках винні передусім ми. Суть позиції опонентів – у всьому винні зовнішні вороги.
На чиєму боці час – судіть самі…

– У дискусії стосовно «Холодного душу історії» ламали списи не з приводу естетики. Митець, навіть якщо він і прагне уникати зіткнень із виявами недосконалого довколишнього світу, неодмінно на якомусь етапі свого буття зіткнеться з політикою, особливо, коли це український митець. Ви запевняєте, що неможливо втекти від політики. «Талант і талан під її ковпаком. Українське письменство приречене на політику. Це його хрест». Зрозуміло, що йдеться не про те, що письменники повинні дружно вставати з-за письмових столів і гамузом сунути в народні депутати чи куди там ще. У Вас є відповідь на питання, як мусить жити і творити український письменник, щоб він не залежав від політики якихось бездарних чиновників, а здатний був впливати на цю політику? Чи реально
це на нинішній час, за сьогоднішніх обставин?

– У державі, яка не відбулася як держава і впродовж трьох десятиліть маячить на мапі світу у вигляді Туманності Андромеди, письменник приречений на політику. Так, це його хрест. Можливість впливати на нечестиву політику у нього одна – говорити правду, якою б незручною вона не була.

– Зовсім недавно у видавництві «Український письменник» побачила світ Ваша нова книга есеїв «Талант і талан» (2021).
Чи міг би я попросити у Вас про коротку саморецензію?

– Жартуєте. Коротку саморецензію на книжку у майже 900 сторінок? Ні, не беруся. Рецензувати має критик і читач, а не автор. Він сказав те, що намислив сказати. Питання в тім – наскільки переконливо? Не письменнику, якщо не хоче він видатися смішним, про те розводитися…

– В есеї, що називається «Замах на Бога», Ви пишете: «Бог – самозахист людини.
Інстинкт самозбереження. Бог – світопорядок, порушення якого неминуче веде до загибелі». Колись, я тоді був ще зовсім малим, тато вголос читав Біблію. Главу, в якій кит ковтає пророка Йону. Враз я відчув страх, з моїх очей покотилися сльози. Тато припинив читання і запитав, що зі мною. Я тоді йому не відповів. Лише зовсім недавно я зізнався, що збагнув у той момент, що всі люди смертні, що всі помруть. Тато сказав, що це був трансцендентний страх. Даруйте, мені цю, можливо, недоречну ремарку. А також вибачте, будь ласка, за моє наступне запитання, я розумію, що воно надто інтимне, навіть не коректне, але я таки зважуся озвучити його: якими є Ваші особисті стосунки з Богом – розпочинаючи від дитинства? Тато каже мені, що людина, котра живе у світі, в якому є Бог, і людина, яка живе у світі, в якому нема Бога – живуть у цілковито відмінних світах і керуються зовсім різними законами. Як я розумію, у Вашому світі Бог присутній. Ваша віра раціональна чи ірраціональна? Як вона Вам допомагає у часи якоїсь скрути і випробовувань? Розкажіть, будь ласка, про переваги Вашого світу.

– Поділяю думку Вашого мудрого тата: атеїст і вірянин справді живуть у полярних світах. Віра не може бути раціональною. Раціональний розум. А він антипод віри.

У кожного свій Бог. Своє сприйняття Бога.
У мене теж свій Бог. Близький до канону і водночас персоналізований. Я не вірю, що є чисті безбожники. За межових ситуацій індивід хапається за Бога…

– «Інфляція цінностей – інфляція людини», – пишете Ви. Причини цієї інфляції Ви бачите в суперечностях між культурою та цивілізацією. «Культура – розважлива, цивілізація зарозуміла. Культура – мудрість, цивілізація – її імітація. Культура – спрага долання земного тяжіння, цивілізація –
нехтування небом», – це рядки з Вашої нової книги. Людина, очевидно, ще не зробила свого остаточного вибору на цьому роздоріжжі. На Вашу думку, вона приречена на поразку? Що здатне (хрестоматійній красі це вже не під силу?) врятувати світ, а разом із ним людину?

– Сучасна людина справді на роздоріжжі. Світ дехристиянізується. А в розбожненому світі все можна. Щоб порятувати світ, людині спершу треба порятуватися самій.

– Володимире Олександровичу, Ви велике значення надаєте письменницькій інтуїції. «Інтуїція – здогад, зблиск, спалах. Вона квапиться на поміч. Вона підказує. Зокрема й великі відкриття». Що підказує Вам Ваша письменницька інтуїція? Що буде з українською літературою, з Україною, зі світом, з усіма нами?

– Я в зимовому віці, Дмитре, а це той вік, коли гостро усвідомлюєш свій розлад з часом і його негаціями. Коли живеш з моторошним відчуттям: простір заполонив новий антропологічний тип, втілення усепланетарного зла. Мій світ і світ моїх ровесників – затонула
Атлантида. Тому я намагаюся приборкати свою інтуїцію. Вона мене лякає…

 

Запитував Дмитро Слапчук

27 квітня 2021 р.

 

“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!