До цієї розмови
спонукали дві обставини, внутрішня і зовнішня: цікавість до творчості поета,
перекладача, публіциста, літературознавця Володимира Барни й нагородження його
Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені братів Лепких.
На формування художньої
картини світу Володимира Барни потужно впливає походження, батьківська земля –
Лемківщина, яка зумовила драматизм народного буття в художньому світосприйманні
мистця, глибинні екзистенційні виміри його образів-архетипів. Водночас важливим
джерелом для натхнення поета є Україна.
Володимир Барна
прагне сказати про вічне – тож пише про сьогодення, минуле й майбутнє свого
народу, про його високе духовне устремління, про вічність його буття і світла,
а загалом про космічний вимір нації.
Іван Бандурка, дослідник
творчості Володимира Барни, дотепно скористався назвами збірок для його
характеристики: «Поетові, котрий оспівав «В долонях всесвіту» «Бескиди», «Моє
Опілля», змалював «Пейзажі душі», побачив «Росу на списах трав» і «Сльозу в
зіницях неба», почув «Мелодію срібної ночі», котрому при допомозі «Янгола
слова» вдалося наспівати «Апокрифи неба», возвести «Храм вічності душі»
судилося щоріч радувати читачів на планеті Земля, збагачувати розум і серце
новими художніми творами. Його поезії – храм рідномови, словосповідь душі».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще Барна-лемко
цікавий тим, що щиросердно опікуючись національними цінностями, доносить їх
іншими мовами через своїх друзів-колег у Польщі та Білорусі, відповідно (бо ж
має інтернаціональну жилку) перекладає твори братів-слов’ян для українського
читача.
Життям тертий-битий,
Володимир Барна має багатющий матеріал для творчості. Вражень (і стресів)
нахапався по самі вінця, працюючи на радіо та на посаді голови Тернопільської
обласної письменницької організації.
Як бойова одиниця
Бюро пропаганди художньої літератури Національної спілки письменників України
Володимир Барна організував понад десять тисяч письменницьких зустрічей на
теренах Західної України, подолав колосальні відстані. Отже, Барна ще й
мандрівник, напрочуд ініціативно-енергійний, чого потребує й нинішня його
зовсім не чиновницька посада відповідального секретаря НСПУ – він опікується
життям-буттям письменницьких організацій в областях.
Володимире
Андрійовичу, Ви є, зокрема, автором книжки «Лемківщина в серці моїм». Розкажіть
про стрижень національного характеру лемків.
Якщо брати Україну як велике дерево, то Лемківщина –
найзахідніша гілка, вона вклинюється в Європу і простягається під Краків, у
Словаччину… Коли ж заглибитися в історію, то ще за часів Володимира Великого
(X-XI ст.) з чернігівських і центральних теренів Київської Русі частина русичів
переселилась на захід і злилася з білими хорватами, утворивши феномен лемків.
Це поняття почало функціонувати десь з половини XIX-го століття; частка «лем»,
часто вживана в діалекті, дала назву цілому етнографічному пласту – Лемківщині.
Проживання у горах виробляє особливий характер. Людина
людину не має права зрадити, не подати руки допомоги, бо в горах і в лісі це
питання життя і смерті. Отже, характерні особливості лемка – незрадливість,
стійкість, вимогливість. Разом із тим доброта, зичливість і любов.
Є така бувальщина. Два сусіда-лемки через щось посварилися і
не балакають – день, другий, третій… Один поїхав в ліс по дрова, навантажив
воза, вертається і… застрягає. Б’є коня, сам штовхає – дарма. Підійшов сусід,
мовчки підставив плече, випхали разом воза. Посварений Лемко пішов далі мовчки.
Дай Боже, щоб ми всі були так «переварені» і одне одного так толерували і
шанували. В горах поняття зрадництва не існувало. І двері не зачиняли замками.
Я був спричинений до створення першого на Тернопільщині
товариства «Лемківщина» – 19 січня 1990 року. Заходячи до зали, де ми мали
провести зібрання, я побачив старого сивого лемка, який плакав. Запитав: «А
чого плачете?» – «Я цієї миті чекав майже п’ятдесят років». Вартувало рвати
жили заради цих слів, які він сказав вустами тисяч і тисяч депортованих.
А депортували лемків з елементарної причини. УПА вела бойові
дії на території Лемківщини. З підходом радянських вояків воювала вже не на два,
а на три фронти: проти німецьких фашистів, червоних завойовників і врешті проти
польських кривдників. Місцеве населення – це базовий ресурс, людський і
продовольчий. Фронт пішов на Німеччину, перемога не за горами, а тут точаться
страшні бої. Щоби покінчити з УПА, комуністи польські і совєцькі змовилися:
вирішили цілий масив лемків депортувати (ще в 1945 році підписали угоду про
їхнє, так зване «переселення»; в 1947-му відбулась ганебна операція «Вісла»).
Війна завершилася для всієї Європи, а для лемків вона тривала ще два з
половиною роки. На території Лемківщини було спалено, сплюндровано десятки сіл,
люди живцем горіли у церквах, концтабір Явожно був переповнений (перша хвиля
арештованих – вся інтелігенція: лікарі, вчителі, громадські діячі, просвітники,
діячі «Соколу» і «Лугу», священики). У мирний час для лемків почалися найбільші
тортури. У підсумку на цих територіях не залишилося жодної живої душі. Понад
півмільйона уродженців не лише Лемківщини, але й Надсяння, Холмщини, Підляшшя
були депортовані на східні, тобто на радянські території, і на північ Польщі,
на колишні німецькі території. За таємною директивою по селах розпорошувати по
дві-три родини, не більше.
В Україні нині лемки проживають в Луганській, Донецькій,
Миколаївській, Херсонській, Одеській, Вінницькій, Черкаській, Полтавській,
Харківській, Житомирській областях, у Криму. Найбільш купно в Тернопільській,
Волинській, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській і Чернівецькій
областях. Отже, лемків розсіяли по всій Україні.
Коли нині говорять, що лемки – це українці зі знаком якості,
то я розумію, що це може бути усмішка, але разом з тим так, як лемки
постраждали за Україну, жодна етнографічна група українців не постраждала.
Уявімо на хвильку. Приходять чекісти. Добротна хата, господарство, коні,
корови… Дають дві години часу. Що візьмете із собою на підводу, то ваше, а
все решта залишалось. Лемки в першу чергу брали Біблію, «Кобзар», «Історія
Лемківщини» Юліана Тарновича, патріотичну літературу: твори Михайла
Грушевського, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана
Лепкого… Коли ж вони приїжджали на радянську Україну, ці книжки вилучались і
спалювалися. Лемки не розуміли: куди ж вони приїхали – до рідних братів чи?..
Місцеві по-різному сприймали їхній приїзд. Одні думали: от прийшли на наше
добро, другі, розумніші, підставляли плече, старалися допомогти.
Дух незнищенності, доброти і любові, віри в Бога, власне,
лемків тримає. Не зважаючи ні на що, лемки себе ідентифікують з праукраїнським
корінням, зберігають мову.
Ще така подробиця. Моє родинне село Кам’янка розташовано
неподалік Дукельського перевалу (нині це територія Польщі, від Кракова на
південь, у Бескидах). У Дукельській долині смерті, яка вся прострілювалася,
йшли страшні бої. Радянські війська, ідучи через Закарпаття на Словаччину,
забирали всіх молодих хлопців. Так само рекрутували мого тестя Петра Іванціва
юнаком на Львівщині, щоб кинути на Сандомирський плацдарм, де новобранці мали
одну гвинтівку на двох. Радянське верховне командування під Сандомиром і під
Дуклею всіяло закарпатськими хлопцями
землю. Коли замислюєшся над цими речами, то не хочеться говорити про Другу
світову війну. Це жахлива рана.
Україну роз’їдає
мовна рана. Українську мову підточують, розмивають і просто відверто знищують.
І не тільки згори, а й знизу.
У Києві, в електричках, крамницях, у метро, на вулицях
розмовляють жахливою суржикованою російською мовою. Мене це коробить. Кажу:
«Чому ви рідної мови не знаєте?». «Ну как-то неудобно». Отака спримітизована
логіка поведінки людей.
З цим я стикнувся навіть у сім’ї свого двоюрідного
брата-лемка Василя, який живе в Києві. З 1970 року він вчився у будівельному
технікумі у Львові, потім потрапив у столичну будівельну організацію, одружився
з українкою Зіною з Київщини. Якось приходжу у сім’ю, а діти розмовляють
російською мовою. Я сторопів. Кажу: «Ви що, ненормальні? Василю, ти ж лемко,
українець, твоя дружина – українка, а ви з дітьми розмовляєте російською
мовою». – «А це не я, це Зіна». Запитую Зіну: «Чому?» Пояснення було
несподіване диким, мене аж перетрясло. «Я їх вчу російської мови, щоб їм легше
було на світі жити». Кажу: «Зіно, ну це ж треба бути ідіоткою, щоб такі речі
говорити. Що краще для людини? Знати дві мови, три, чотири. Коли буде легше
жити? Коли знаєш багато мов чи одну – київський суржик».
Спогадується мені з цього приводу мій побратим Сергій
Красиков, чудовий російський поет (його пісня «Цветы луговые» мала всесоюзне
звучання), він перекладав мої твори. Коли Красиков почув розмову киян,
вразився: «Володя, как сделать, чтобы эти ваши хохлы не калечили наш русский
язык?». Я сказав: «Вибач, не можу тобі допомогти». Він: «Представляю, если бы
Александр Сергеевич Пушкин послушал, как разговаривают в Киеве на русском
языке, ему не надо было бы стреляться з Дантесом, инфаркт миокарда тут же
положил бы его на Крещатике». Я з багатьма російськими колегами спілкуюсь, маю
з ними творчі контакти, і всі вони такої думки. Але як достукатись до
інтелекту, якщо він є, наших хохлуїнців (ось яке вже придумав слівце від
«хохол» і «холуй»)? Щоб вони зрозуміли станове: ти можеш щодня розмовляти чужою
мовою, але ніколи не станеш росіянином! Завжди будеш хохлом.
Наведу таку елементарну паралель. Коли проявляється найбільш
чітко феномен зрадника? Під час війни. Там все чітко. Якщо зрадив свого
побратима, рідну державу – розстрілювали. А скільки зрадників рідної мови у нас
нині є? І що з ними треба робити за зраду? Тим паче за духовну.
Це загрозлива
тенденція, яка є складовою загальної деградації: наші люди, з одного боку, не
вміють говорити рідною мовою, а з другого боку, російську калічать, ліплять
фрази жалюгідно.
Їм до російської мови, як до неба. Але щоб виділитися на тлі
«мєстних», мати вигляд цабе, починають ламати одне і друге. І пуття з того
ніякого не буде. Бо рівень свідомості нижче плінтуса. Для людей, які мислять
животом, батьківщина там, де “жрачка і квачка”, вони працюють тільки на
каналізацію. А люди, які мислять форматом серце-душа-розум-Творець, мають добру
перспективу у майбутньому. Так мислять у Європі, бо мають станові хребти, родове
коріння. Тож мають толеранцію не лише до себе, до своїх сусідів, але й до
всього світу. А якщо хочеш чогось негативного, то треба йти до осереддя місцевого зрадницького люду.
Мене якось посеред ринку в Святошині сколихнув лемент якоїсь
жінки: «Да ты не понимаешь, что это быдлячий Киев!» Я подумав, кому вона
кричала: чи собі, чи оточенню, чи в космос? Очевидно, це «бидлячество» є
виразом певної категорії людей, які зреклися рідної мови, до чужої культури
ніколи не дійдуть, бо мислять на рівні живота. Це волання пролунало настільки
емоційно-настирливо, що я аж здригнувся внутрішньо. Хоче, не хоче людина, а з
цим стикається у повсякденні, це озвучується навіть і в такий спосіб.
Іноді можна почути,
що Спілка письменників – це атавізм, рудимент і таке інше. А Ваше ставлення до
цієї творчої структури? У чому нині її сенс і значення? Яка перспектива?
Роздивимося по сегментах. Перше. Потрібна чи непотрібна?
Передусім а хто запитує? Пересічна людина таких питань не ставить і не виступає
проти. А у літераторів, які «котять бочку», є мотивація, якісь особистісні
моменти.
Я чув таке: «Оскільки
мене не прийняли до Спілки письменників, то вона не потрібна».
Ото ж бо. Та поглянемо на цей інститут історично, як на
фахову парадигму. Ми, майстри слова, маємо свій цех. В історії фахівці завжди
мали свої об’єднання. Вони збиралися, радилися, удосконалювалися. Кожен цеховик
мав своє клеймо, яке, зокрема, вказувало на приналежність до певного цеху.
Ніхто не ставив запитання, чи потрібне таке об’єднання чи ні? А якщо воно
виникає, то за цим завжди є якісь лихі помисли.
Національна спілка письменників України нині особливо
потрібна. В обороні рідного слова, літератури в першу чергу стають ті цеховики-майстри,
які послуговуються найдосконалішим духовним інструментом – мовою.
Кожен працює на своєму рівні. Один краще, інший гірше, але цеховик цеховика
може оцінити фахово. І це є професійне (найточніше) визнання. Якщо тебе
приймають до об’єднання твої колеги, значить, вони визнають тебе як
професіонала. Та коли ти переступаєш поріг і стаєш членом Національної спілки
письменників України, до тебе зростають і вимоги, тож зростає твоя
відповідальність за слово, яке ти несеш, і за твій фаховий рівень. Бо ти не
просто випускаєш книжку, а стверджуєш своє ім’я і реноме свого цеху. Якщо
продукція має хиби, то будуть претензії і до Спілки.
Більшість моїх колег має глибоке почуття відповідальності. А
деякі думають: обійдеться. Помилки, слово не на місці, кальки, русизми… Це
неприпустимо для фахового літератора.
Якщо нема усвідомлення відповідальності за власні тексти і
за свій цех, то автор безперспективний, навіть якщо випадково вступить в члени
НСПУ. Ґандж гукнеться рецензією, літературною пародією, потрапить під приціл
критика, сатирика чи гумориста.
Щодо сучасного стану Національної спілки письменників
України. Заглиблюючись в роботу її центрального апарату, я не думав, що стільки
є проблем.
В першу чергу ми ставимо питання про видання книг в
регіонах. Нині загалом в Україні майже
дві тисячі членів Національної спілки письменників. Це професіонали своєї
справи. Та щоразу постає проблема – знайти гроші на видання книжки. Певні
механізми відпрацьовані. За пропозиціями, наприклад, Івано-Франківської обласної
письменницької організації влада виділяє мільйон двісті тисяч гривень на
видання книг у Прикарпатті. На Вінниччині – майже дев’ятсот тисяч гривень. На
Волині – сімсот шістдесят тисяч. А от у Криму і Запоріжжі – нічого. Я себе
запитую: керівники обласних письменницьких організацій співпрацюють з владою чи
тільки шукають якісь політичні моменти, щоб розвинути конфлікт? Якщо йдуть на
конфронтацію, то нічого доброго не буде. Коли шукають конструктиву, тоді є
порозуміння, тоді зауваги, вимоги письменників («в цьому ми співпрацюємо, в
цьому будемо вас критикувати, тому що…») владою сприймаються.
Виїзні секретаріати НСПУ відбулись в Житомирі, Кіровограді,
Хмельницькому, Вінниці. Зустрічаючись з керівниками обласних адміністрацій і
рад, ми завжди знаходили порозуміння. Тобто коли з владою говорити
аргументовано, на рівних, вона тоді розуміє свою відповідальність перед
українськими письменниками, знає, що має робити, підтримує фінансово тощо.
Ми націлені на те, щоб колег видавати не тільки в регіонах,
а й в Києві. Знову ж таки потрібен фінансовий ресурс. Думаю, що і за програмою
«Українська книга» підтримаємо наших колег, і по лінії Міністерств освіти та
культури – для наповнення бібліотечних
мереж україномовним продуктом. Треба наполягати, лобіювати, проштовхувати. Бо
йдеться не про нафту, а про духовність.
Влада, якщо думає про свою перспективу, має відповідною
мірою реагувати на запити НСПУ, зокрема
захищати письменників соціально.
Ми налаштовані стукати у кабінети, іти на контакти,
домовлятися. Хоча влада у будь-які часи ніколи гідно не опікувалася
письменниками, ніколи не була з відкритою душею, добра, зичлива, щира і таке
інше. Ми завжди були в якомусь супротиві одне до одного. Але разом із тим, коли
при кермі держави були мислячі і державотворчі уми, то вони у письменниках
бачили той рупор, який допомагає державу будувати. Якщо бачать в письменниках
якихось антиподів, непотрібний елемент, тоді потерпає врешті й суспільство,
якого не чують.
В якій мірі Спілка
політизована?
За нинішньої каденції новообраного на з’їзді письменників
керівництва на чолі з Віктором Барановим політичну складову взагалі виведено за
межі Спілки. Це питання особисте: в якій партії перебувати тощо. Цеховий
принцип членства в НСПУ означає: ми маємо займатися творенням української літератури.
Країна перейшла з однієї політико-економічної формації в
іншу, тож мусимо чинити згідно із часом,
а іноді його треба і випереджати. Нове століття, нові вимоги, нове мислення,
нова прагматика.
Конкретизуйте
прагматику?
Бюро пропаганди художньої літератури НСПУ було закрито 2001
року через особистий конфлікт між його директором Романом Кухаруком і тодішнім головою Спілки Юрієм Мушкетиком.
Виступаючи на з’їзді НСПУ у 2001 році, я говорив: «Юрію Михайловичу, не можна
було такого робити – закривати найголовніший рупор письменників, що здійснює
зв’язок з рідним народом. Якщо ви закрили, створіть нове. Проте за ці десять
років скільки попередні керівники Спілки
не обіцяли його відновити, віз і нині там. Згадаймо, хто відкрив бюро
пропаганди художньої літератури. Голова Спілки Максим Рильський, в 1944 році
17-го квітня, коли йшла війна. Його історія тривала по 2001 рік. То про що
думав Максим Тадейович у 1944-му і про що думав Юрій Михайлович у 2001 році? Я
віддав практично чверть століття цій структурі, тож розумію що до чого.
Воза зрушено?
Ми розробили статут нової організації «Літературна агенція
НСПУ». Мета: розповсюдження книги. Твори, видані в різних містах, мають
перехресно доходити до читачів України, в тому числі до села. Українська книга
має виходити накладами не в триста-п’ятсот примірників, а в десять-двадцять
тисяч.
Цим мусимо займатися ми. Ще одна відповідь на запитання, чи
потрібна Спілка. Другий сегмент цієї роботи. Письменник має зустрічатися зі
своїм читачем. Хто це має організовувати? Літературна агенція. Причому так, щоби письменник, ідучи у
відрядження, отримував відрядні, тобто мав оплачену дорогу, проживання,
харчування. І за свої літературні зустрічі, розповсюдження книжок отримував
гонорар. У всьому цивілізованому світі письменники отримують гонорар, за який
живуть. Не отримують лише в Україні.
Третій сегмент – захист авторських прав. Літературні твори
використовуються на різних заходах, концертах, фестивалях, на радіо, ТБ.
Винагороду українським письменникам не виплачують. Тому захист авторських прав
теж має лягти на спілчанську агенцію.
За великим рахунком, має бути структура європейського
звучання, тож вона мусить триматися на базових основах агенцій світу, ми
повинні бути сучасними. Аби зрушити з мертвої точки цю проблему, створено
механізм (тобто статут). Тепер треба його запустити, щоб він запрацював. Отже,
потрібен менеджер, який розкрутить маховик. Це дасть нашим письменникам
одномоментно понад п’ятсот робочих місць в усіх регіонах України, тобто ми
мусимо мати своїх представників в кожному районному центрі. Хто це може
зробити? Національна спілка письменників України.
У мене навіть не виникає думка: потрібна чи не потрібна
Спілка. Вкрай необхідна, особливо нині, в ринкових умовах, особливо коли
відбуваються нападки на українську мову, на українство, на культуру. Це
шаленство пре звідусіль, буяє на Fm-радіостанціях, на телебаченні, у пресі. Де
український продукт? Витиснули. Ми мусимо його створювати і просувати в
сучасних ринкових умовах з тим, щоби у своїй держави почуватися не вигнанцями,
а потужними цеховиками, щоб наш цех працював самодостатньо, щоб ми отримували відповідну винагороду і вона становила не
прожитковий мінімум, а високий рівень, який дасть можливість спокійно працювати
задля того, щоб Україна мала духовне опертя в особі Національної спілки
письменників України.
Світлина Володимира Коскіна
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань,
які надходять на адресу шановного Володимира Барни з нагоди 60-річного ювілею.
З роси і води, друже Володимире!