Є люди, для яких творчість є сенсом їхнього буття. Навіть незважаючи на несприятливі життєві обставини, що ніби випробовують творця, роблять його міцнішим і наполегливішим у його прагненні утвердитись у цьому безжальному світі, у намаганні донести сокровенну істину собі подібних.
До когорти одержимих і сильних духом людей з повним правом можна сьогодні зарахувати Владислава Стольникова, котрий не одне десятиліття творить свій неповторний поетичний світ, де немає фальші, а є лише щира правда і безмежна доброта.
‑ Ваша збірка лірики, номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2023 року, називається «Ужинок серпневого надвечір’я». Розкажіть, будь-ласка, який зміст Ви вклали у цю назву.
‑ За змістом моя поетична книжка не є суто лірична у вузькому значенні цього слова, адже в ній поряд з поезією любовних і пейзажних мотивів присутні вірші громадянського та соціального звучання. Навіть переднє слово Шевченківського лауреата, поета, прозаїка В’ячеслава Медвідя до цього видання названо «Справдешній епос національного буття». Але у моєму поетичному баченні не лише любовні, але і філософські, та навіть громадянські вірші набувають ліричного характеру. А кожне із трьох слів назви «Ужинок серпневого надвечір’я» я намагався наповнити конкретною і водночас образною думкою, щоб уся назва в цілому набула глибокого, навіть символічного змісту. Адже, якщо кожна книжка письменника, це – творчий здобуток, звідси «ужинок», то це видання по моєму 60-літтю має етапний і, можливо, певною мірою підсумковий сенс. Але і на цій позначці мого віку мені ще дуже не хотілося згадувати про «осінь», якщо мова іде про поетичний образ «життя». Тож я скористався тим фактом, що мій День народження припадає на серпень і відповідно дає мені змогу послугуватися у часовому вимірі епітетом «серпневий». Те саме стосується і останнього слова «надвечір’я», коли і сонце, і доля іще далеко не на заході. Але цієї пори вже можна мати вагомий життєвий і творчий ужинок. Саме в усьому цьому я і вбачаю образний зміст, більше того, символізм назви «Ужинок серпневого надвечір’я».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
‑ В книжці вміщено понад триста віршів, які можна віднести до громадянської, філософської і любовної лірики. Як би Ви охарактеризували кожний з напрямків, за допомогою яких художніх засобів розкриваються поетичні образи, чим відрізняються між собою п’ятнадцять розділів видання?
‑ Кожний з напрямків громадянської, філософської та любовної лірики можна охарактеризувати лише відповідно до їхньої назви, але то, звісно, саме з тематичного погляду. Адже змістом, наприклад, громадянських поезій є передвічний тернистий шлях історичного ствердження України і в давнині, і в сьогоденні, а її національні цінності я заношу в «Обереги нетлінного люду», як у поезії з однойменною назвою. «Бо спадок вкраїнський, // як серце соборного дзвону, // вирує житами // супроти іуд і заброд» навіть у мирні дні, коли «п’ята ординська колона» користається тим, що в нас часом «княжі утіхи // знекровлюють кривдою люд» і веде свій неухильний наступ хоча б на ідеологічному фронті, а в час чужинської військової агресії «Україна в пекельній добі // наслухає визвольні завіти… Бо подібно творцю // прибутного вкраїнського роду // люд зоріє крізь вал // потойбічних тиранових псів».
Суть моєї філософської лірики полягає у поетичній філософії усіх життєвих процесів і особливо – стосунків між людьми. У цьому напрямку я намагаюся художньо осмислити не поверхневу площину життя, а його внутрішній зріз, де з почуттів знято зовнішній шар марноти марнот і осягаються сокровенні животворні цінності. Безперечно найбільшою такою цінністю є Любов! А тому любовна лірика є провідним напрямком усієї моєї поетичної творчості, отож і найновішої та найвагомішої книжки «Ужинок серпневого надвечір’я». Але як я можу отут і отак прозаїчно щось резюмувати стосовно свого, як висловився В’ячеслав Медвідь, «метафоричного буйства», у якому мої духовні, чуттєві та плотські поклики людини і чоловіка множаться на необмежену поетичну уяву: «Отож летять серця на красний спалах // живого приворотного вогню, // що пригортає в чарівних дзеркалах // два тіла як одним одну рідню».
Водночас у мене жоден з трьох зазначених напрямків громадянської, філософської та любовної лірики не існує окремо в обмеженому, рафінованому вигляді. Тож, наприклад, до ряду громадянських поезій я підходжу з філософського погляду через довірливе звертання до коханої жінки, дружини. Так само у моїх поетичних творах з філософським ухилом я торкаюся усіх життєвих сфер – від громадянської до любовної, а любовні, навіть інтимні вірші у свою чергу часто бринять громадянськими та філософськими мотивами.
Взаємопроникнення різних тематичних напрямків у моїй поетичній творчості характеризується відповідно і широким спектром літературних та мовно-естетичних засобів, але через те, що у мене поезія є образно-асоціативна у своїй художній суті, то відповідно, це – світ метафор і органічних порівнянь на перший погляд несумісних явищ, світ емоційної гіперболізації почуттів, згущення потрібних фарб, пошук оригінальної думки, об’ємного вислову, вишуканого і вивершеного слова. Водночас художні засоби я добираю не до певної тематики, а до окремого поетичного задуму і в той спосіб, щоб вони були органічними у цьому конкретному контексті. Так само жоден з п’ятнадцяти розділів книжки “Ужинок серпневого надвечір’я” не обмежується якимось одним: або любовним, або філософським, або громадянським змістом, а навпаки кожен розділ складається з поезій усіх тематичних напрямків, щоб він був завершеною сюжетною структурою і кожний наступний довершував попередній в єдиній висхідній поетичній спіралі.
‑ Іван Драч дуже високо оцінював Вашу поетичну творчість, називаючи вірші «чистими, тихими і безшелесними». А ще він вважав, що Ваша поезія має цілющі властивості, якщо людину «обсідають біди і злигодні». Ви згодні з такою оцінкою, висловленою класиком літератури?
‑ Потрібно насамперед враховувати те, що наведені тези взято з переднього слова Івана Драча до першої моєї поетичної книжки, у якому мене найбільше потішила, окрім цих двох, іще одна, третя теза: «Не конкретика життя, не шмагаючий вітер сьогодення вдарить з цих сторінок – вічний поклик стражденної душі до ідеалу, вимріяна жага сокровенного і чистого, вміння сказати про таке несподіване, що засіло в душі з дитинства, сказати, висловити наче таке, для чого і слів немає…». З того часу я ніколи навіть і не замислювався стосовно того, чи погоджуватися, чи не погоджуватися з цією оцінкою тодішнього справді живого класика нашої літератури, яким був Іван Федорович Драч. Адже я досі вбачаю у його твердженнях насамперед високу фаховість, якій можна довіритися щодо вартості моєї поезії, тим більше, що його слово, як благословення хрещеного батька в літературі та іще з його непересічним авторитетом, стало справді хресним знаменням на моєму подальшому творчому шляху. Навіть знакові творці та знавці поезії, які писали кожен своє переднє слово до тієї чи іншої з наступних моїх книжок, послуговувалися тезами Івана Драча стосовно іще першої моєї поетичної книжки. Бо, як сказав мені відомий поет і багаторічний редактор видавництва «Дніпро» та часопису «Літературна Україна» Степан Литвин: «Слово Драча – магічне!». Але мої вірші впали в око Іванові Федоровичу як «чисті і тихі, наче безшелесні» ще й тому, що та моя перша поетична книжка, хоча і містила ряд поезій соціального та громадянського звучання, сповнених трохи «підвищеного» голосу, але насамперед вона складалася з лірики ностальгійного, навіть невтоленного характеру, пройнятої елегійними, але романтичними мотивами, що було зумовлено і знедоленим, але сподіваним життєвим шляхом, і неподіленим першим коханням, але потаємним прагненням жаданої жінки, і непростим, але невпинним ствердженням молодого поета, ще незаймані поетичні зізнання якого і покликали Івана Драча завершити своє переднє слово наступною тезою: «Так, все це продиктоване чистотою душі і болем, мукою, одкровенням. Але і надією, що разом буде легше. Але і вірою, що прочитаєте і відчуєте його серце. Але і любов’ю до цього таємничого загадкового світу, де найбільша таїна – любов».
Інша мова, що з часом позитивні зрушення у моїй долі, зокрема в особистому і творчому житті, дозволили мені трохи вийти за «внутрішній часопростір», як назвав мої власні переживання Микола Жулинський, і частіше звертатися у своїх поезіях до філософських, соціальних, громадянських питань. Водночас я продовжую добре пам’ятати те, що у віршах будь-якого спрямування маю писати без голосної патетики і, тим більше, помпезності, але вишукане поетичне слово.
‑ Чи завжди Ви погоджуєтесь з літературними критиками, чи, навпаки, вступаєте з ними у полеміку, якщо маєте протилежну думку стосовно почутого? Маю на увазі судження, що належать Миколі Жулинському, Василю Герасим’юку, Володимиру Базилевському, В’ячеславу Медведю та іншим.
‑ Я іще з того часу, як тільки починав писати вірші та й дотепер, з увагою і повагою ставлюся до літературної критики стосовно моїх поезій, якщо вона звісно ведеться на фаховому рівні. Протягом багатьох років я ходив на тодішню «республіканську», а нині можна сказати всеукраїнську літературну студію «Кобза» при журналі «Дніпро», якою керував Шевченківський лауреат, відомий український поет Володимир Забаштанський – чоловік-легенда, який, працюючи вісімнадцятирічним робітником на гранітному кар’єрі, втратив обидві руки та зір, внаслідок раптового вибуху, але набув сили поетичного голосу завдяки невідступній вимогливості до себе, адже творче кредо цього поета жило в одному з його рядків «немає знижок у вогні пісень». Водночас він часто повторював нам, літстудійцям: «Критика має бути сувора, але доброзичлива». Тож робота його літературної студії ґрунтувалася саме на цьому принципі. А з тієї творчої школи вийшло чимало знакових постатей сучасної української поезії, серед яких Шевченківські лауреати Ігор Римарук і Василь Герасим’юк, Іван Малкович і Павло Гірник, а також іще багато відомих поетичних імен. І паралельно я відвідував літературну студію письменниці Катерини Мотрич при київській міській газеті «Молода гвардія», де сама пані Катерина детально аналізувала мої поезії, а її літстудійці долучалися своїми заувагами, в яких теж можна було знайти слушну думку.
Окрім того, я постійно показував свої вірші ряду поетів, таких як Микола Сом, Станіслав Вишенський, Іван Гонтар та ін., які у прямому сенсі читали моє віршоване слово з олівцем, а я з урахуванням їхніх порад остаточно допрацьовував його. І завжди мене найбільше цікавила думка найбільш вимогливого і прискіпливого критика, бо я хотів, щоб потім у моїх публікаціях та книжках ні в кого не було ніяких зауважень до жодного мого вірша, а головне прагнув досягнути довершеності свого поетичного письма.
А тому кожний з названих Вами творців і знавців красного українського письменства писав своє переднє слово до однієї з моїх поетичних книжок, рукописи яких були художньо досконалі, відтак жоден з цих відомих людей нинішньої літератури не висловлював ніяких негативних суджень, натомість кожний з них відзначав кращі риси моєї поезії, давав їй схвальні характеристики. Тож просто складалися самі собою обставини, що згадані авторитетні мужі нашого літературного сьогодення у своїх тезах говорили, так би мовити, те, що я і хотів почути, а тому в мене не було ніякого приводу сперечатися з ними. Крім цього, я був упевнений у тому, що так само, як Іван Федорович Драч, ці люди такого ж високого життєвого і творчого рівня добре усвідомлювали, що вони відповідають за кожне своє слово, бо мої книжки підуть на літературний та читацький загал.
‑ Читаючи вірші із збірки «Ужинок серпневого надвечір’я», починаєш звертати увагу на те, як Ви часто у поетичних рядках звертаєтесь до Всевишнього, ніби шукаючи у нього підтримки, захисту, спасіння. Ось цей діалог з Богом надихає Вас на творчість чи відкриває сакральну істину, недоступну для пізнання іншими?
‑ Найперше сам Усевишній дає мені натхнення у той спосіб, що з молодих років і донині наділяє мене хистом творити поезію. І знову ж таки Усевишній дає не лише хист, але і саме життя, і усе-усе у ньому. Саме в цьому божественному дійстві мені вбачається сакральна істина, а я нею у поетичній формі лише ділюся з іншими людьми.
‑ Що Вам не подобається у людях і як це екстраполюється з поетичними творами?
‑ Найбільше мені не подобається в людях їхня зверхність у поводженні з іншими людьми та її похідні – пихатість, лицемірство і, більше того, підступність, а екстраполюється це безпосередньо в поезіях, у яких я відверто таврую ці риси, «Бо щирість жадану // ти прагнеш знайти за пихою, // мов кревні акорди // спасенної повні небес».
‑ Як Ви сприймаєте війну, розв’язану російським агресором проти України? Чи є у Вашому творчому доробку вірші, які б піднімали дух у наших воїнів?
‑ Однозначно з великою людською відразою, що у поета сповнена згущеної емоційної магми: «Ні варварам, ні навіть диким звірам, // об’єднаним планетою Земля, // несила звиродніти, як вампіру // в диявольській подобі москаля». Бо агресія Росії супроти України суперечить не лише усім нормам міжнародного права, але і головному закону життя, тобто закону людського самозбереження і навіть просто здоровому глузду. Адже самодержавна російська влада усіх часів у той чи інший спосіб чинила геноцид української нації задля вдоволення ненаситних імперських потреб, отож і нині «Збожеволілий хан // шле скажену орду в Україну // спопеляти народ // у розгулі страсного вогню». Але юродивий карликовий хан безоглядно кидає гарматне м’ясо своїх безпорадних вояків на нездоланні позиції українських воїнів, оскільки військова агресія Росії ще до свого початку була приречена на поразку. Адже обмеженому гному незмога було врахувати попередній фатальний досвід і хана Батия, і польського ляха, і того ж таки іще першого кремлівського карлика з простягнутою жебрацькою ручкою на кінопрокатному допотопному броньовику. І тому «покруч світу в лютому екстазі» може лише нищити цивільну інфраструктуру, вбивати беззбройних мирян, гвалтувати беззахисних жінок, «Втім несила сліпцю // воювати супроти народу, // що з ординських навал // воскресає у вирі часів». А наші воїни у моїх поезіях є невіддільною частиною українського народу з його єдиним висхідним духом: «Бо підмога спасенним військам // прибуває від кожного серця, // мов покликання Боже в строю, // де єднаються з фронтом тили. // Тож підвладні народним рукам // час боїв і пора волонтерства, // а лани і шпиталі стають // вівтарем в одкровенні хвилин».
‑ Яким Ви бачите майбутнє України?
‑ А майбутнє України мені бачиться крізь прийдешнє власної долі. Адже найприродніше бажати своїй вітчизні і своїм співвітчизникам те, що бажаєш самому собі, своїй дружині, своїй дочці, своєму онукові. Найперше, це – залишатися усім нам господарями на своїй землі, а кожному з нас – господарем у власній хаті, щоб наші літературні твори і наукові праці та й будь-яка людська діяльність і людське спілкування були без совкових цензорів та кадебістських «сексотів», а всі наші ужинки ставали здобутками усієї України і кожного з нас. Бо здавна була не Росія, а Київська Русь, де жили не росіяни, але русини – справжні предтечі українців. А іще до того, тобто спрадавна була Оріана, де так само жили не мізерні «орки», але великі Орії. Тож потому стала і нині є не Малоросія, а Україна, де живуть їхні нащадки, українці – ми, наші діти, онуки і правнуки. І будуть жити отих правнуків так само діти, онуки і правнуки. Тобто жити і жити!
Спілкувався Тарас Головко