“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
Так говорить про себе один із найвідоміших сучасних письменників Сербії, наймолодший в історії сербської літератури володар найвищої письменницької нагороди, голос свого покоління, справжній друг України, автор близько дюжини романів, частина з яких перекладена на десятки мов світу, Владимир Арсенієвіч. Український читач знайомий із творчістю Владимира завдяки його книзі «У трюмі», яка побачила світ 2019 року у «Видавництво 21» у перекладі Андрія Любки. Я познайомився з ним цьогоріч у Белграді. Там ми і записали цю розмову. Він говорив сербською, яку я дивним чином розумів на 90%, а от мої запитання доводилося перекладати часом англійською, інколи ламаною сербською, бо досконало його мови я не знаю. Але відповіді цього цікавого співрозмовника і неординарної людини для українського читача я таки переклав. З вірою в те, що незабаром ми познайомимося і з іншими його романами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– На початку розмови хочу подякувати за організацію резиденції для українських письменників. Це спонукало нас приїхати до Белграда. Але дякувати треба і за іншу важливу справу. Тож від імені всіх українських письменників і видавців, дякую вам за організацію й відкриття у Бєлграді першої української бібліотеки. Звідки у вас така симпатія до України?
– Я досить давно відчуваю близькість з Україною та українцями. З початку російського вторгнення у вашу країну ця близькість тільки додатково посилилася, а той факт, що політика Сербії щодо Росії була й залишається досить прихильною, а щодо України – бездушною, змусив мене задуматися над тим, що ми, не лише як громадяни, як окремі особи, але і як члени однієї організації, яка належить громадянському сектору, можемо зробити, аби допомогти українським громадянам, звичайним людям, котрі стали головними жертвами хворих завойовницьких намірів Володимира Путіна та його помічників і слуг. Так ми почали зі збору гуманітарної допомоги. А також різними іншими активностями намагалися допомогти скільки можемо як звичайним людям в самій Україні, так і зростаючій кількості української діаспори у нашій країні.
– Тільки один із ваших романів “У трюмi” перекладено українською. Сербія, наскiльки я знаю, також публiкує дуже мало українських авторiв, хоча Україна та Сербiя мають багато спiльного в iсторичнiй ретроспективi. Чи погоджуєтеся ви, що культурні i особливо лiтературнi зв’язки мiж нашими країнами повинні поглиблюватися й покращуватися?
– Наші культурні зв’язки є достатньо глибокими і тривають вони довго. Наші два народи близькі і нам потрібно докласти багато зусиль, потрібно багато пропаганди, аби значну частину сербського суспільства змусити в Україні бачити того абсолютно Іншого, відмінного від Росії, брата; і щоб серби не ставали на бік безсумнівного агресора – Росії. Нинішню ж ситуацію можна підвести під надзвичайні успіхи тієї московської пропагандистської машини, яка вже дуже довго працює 24/7. А українці ще з XIX століття разом з сербами живуть на просторі Воєводини, вони є складовою частиною багатонаціонального багатобарвного полотна західної частини нашої країни. Сакральна архітектура на заході Сербії, так зване сербське бароко, також сформувалася під прямим впливом України. Та навіть найбільша українська поетеса Леся Українка, тобто Лариса Петрiвна Косач, походить з Сербiї. Українцi та серби мають багато чого позитивного i корисного, що можуть запропонувати один одному. Для мене безмежно сумно, що сучасне сербське суспiльство вирiшило все це вiдкинути на користь вигаданої спiльности з росiянами, вiд яких нiколи не було нiякої користі і ніколи не буде в майбутньому. Вiрю, однак, що у нас буде можливiсть ще краще познайомитися з Україною та українцями i зблизитися в майбутньому. Ще вiрю, що є дуже багато хороших причин для цього.
– Сербiя у вашій особi прагне полiпшити стосунки мiж нашими письменниками. Чи бачите ви щось подiбне з боку України? I як ви думаєте, що потрiбно зробити в цьому напрямку?
– Ви маєте чудових перекладачів з нашої мови (тут поруч з сербською включаю і хорватську, боснійську і чорногорську мову, бо всі вони разом утворюють насправді чотири стандарти однієї поліцентричної мови, яку, за відсутності кращої назви, називаємо “спільною”), таких як Андрій Любка чи Аля Татаренко, які є одночасно і чудовими послами як вашої країни і культури у нас, так і нашої країни та регіону й нашої культури в Україні. Ми тут, з іншого боку, маємо не тільки Людмилу Попович і Милену Іванович з відділення україністики на Філологічному факультеті в Белграді, які роблять багато чудових речей, але і цілу живу українську культуру, яка зберігається, доглядається і активно створюється у Воєводині. Українці тут не чужинці, вони мають свої програми на воєводинському телебаченні та радіо, а також свої школи й інші установи. Все це великі і важливі речі для подальшого розвитку відносин наших двох країн і наших громадян.
– Знаю, що ви нещодавно були в Україні? Розкажiть трохи про мету та враження від подорожі.
– Важко про це говорити коротко. Два рази ми з Асоцiацiєю КРОКОДИЛ возили зiбрану гуманiтарну допомогу тим, кому, на наш погляд, вона була найбільше потрібна. Перший раз – у червнi минулого року – ми возили неонатальнi респіратори, дитяче харчування, лiки й пелюшки для передчасно народжених дiтей у міський перинатальний центр у Харкові. Цього року в березнi відвезли теплий одяг, консервовану їжу i лiки Соцiальному центру в мiстечко Близнюки на самому сходi Харкiвської областi. Для нас було дуже важливо обидва рази зустрiтися з людьми, яким ми старалися допомогти. Ми прагнули особисто висловити пiдтримку, повiдомити про любов та спiвчуття від громадян Сербiї. Бо нам боляче усвідомлювати, що не тiльки сербська полiтика, але й велика частина сербського суспiльства помиляється у оцінці цієї несправедливої війни. Нам хотілося від імені всіх сербів висловити співчуття жертвам російської агресії.
– Роман «У трюмi» – це ваш перший роман. Він одразу принiс визнання. Його перекладено на десяток мов у свiтi, а в Сербiї вас називали “голосом поколiння”. Як це: бути голосом поколiння?
– Я ніколи не мав наміру представляти когось іншого, окрім самого себе. Роман я взявся писати, тому що був шокований тим, як наша країна тонула у крові просто на наших очах. І що між колишніми югославами прорвалася неймовірна кількість ненависті, підбурена нестримною націоналістичною риторикою кровожерливих політиків. Мій роман був способом зрозуміти, що ж це, в біса, відбувається. Усе інше – це просто наслідки. Книгу я писав 1992 і 1993 року. Опублікована вона була у 1994-му, а на початку 1995-го нагороджена NIN-овою нагородою, яка є найбільшою літературною нагородою в нашій країні і присуджується за роман року. Той факт, що мій роман був першою дебютною книгою, яка отримала цю нагороду, що я був і залишаюся наймолодшим нагородженим автором, і що це перший, беззаперечно, антивоєнний роман, що був у нас опублікований з тих пір, як війни на просторі Югославії почали вибухати одна за одною, зробила книгу привабливою не тільки для внутрішнього читача, але і для всіх у регіоні. Саме тому це була перша книга з Сербії, яку навіть багато років по тому читали і читають люди в Хорватії, Боснії і Герцеговині, а також у Косові. Одночасно нею зацікавилися багато іноземних видавців, тому вона витримала видання на більш ніж двадцяти мовах, поруч з нашою. Але все це, кажу, лише наслідки, і якщо щось сталося, то воно не обов’язково мусило статися. Все це зробило моє життя досить складним і важко сказати, що я насолоджувався цією раптовою й надто великою кількістю уваги громадськості, яку так раптово отримав.
– У романі немає ні корабля, ні палуби, ні моря. Чому саме «У трюмі»? Можна ж було «У підвалі»?
– На початку дев’яностих ми справді раптом відчули, ніби земля вийшла з-під наших ніг і нас щось проковтнуло. Все навколо буквально за одну ніч стало дуже темним, клаустрофобічним і безвихідним. У той же час, коли вийшла моя книга з назвою “У трюмi”, Емір Кустуріца зняв фільм “Пiдпiлля”. Ще декілька авторів використовували подібну підземну метафору. Для мене трюм корабля, який тоне, завжди був якнайжахливішим місцем – вирватися звідти ви не зможете, і пройде не так багато часу, поки вода нарешті проникне всередину і зробить вашу смерть жахливою, а ваше зникнення стане повним. Саме таким були наші відчуття – відчуття повної безпорадності.
– Пишучи першу книгу, ви вже на самому початку знали, що вона стане першою частиною тетралогії?
– Так, дуже швидко після того, як я почав писати історію, котру пізніше назвав “У трюмi”, я зрозумів, що це тільки початок більшої оповіді, яку мені хотілося б розповісти. Так виник задум чотирикнижжя. Я назвав його “Cloaca Maxima – мильна опера”.
– Я із задоволенням прочитав «У трюмі» українською. На мою думку, це книга не так про війну 1991 року, як про несприйняття її простими людьми. Я правий?
– Як я вже сказав, це книга про безпорадність й біль, про те, що у війнах все те погане, що ми несемо з собою (а ніхто в цьому світі не без тягаря) множиться. У вісімдесятих демоном молодих людей в Белграді, однозначно, стало споживання героїну, який був легкодоступний й дешевий. Це спричинило багато смертей творчої талановитої молоді від СНІДу, жовтяниці, передозування. Все це іще більше посилиться в дев’яностих, а ми тільки на кінець минулого століття, після падіння президента Милошевича і переходу влади до тодішньої політичної опозиції, зрозуміємо, що насправді головний дилер героїну і топ-хижак була держава, і що цим чорним бізнесом, між іншим, фінансувалися війни. Якраз у цьому був найбільший парадокс, а масштаби трагедії – лише приблизними.
– Чи можливо провести якісь паралелі між тією війною і нинішньою війною в Україні?
– Треба обережно ставитися до легких аналогій і непродуманих паралелей. Різниця в цьому випадку є набагато важливішою за можливі схожості, а найосновніше – це те, що Україна зазнала нападу з боку зовнішньої, набагато потужнішої сили, тоді як у нас велася війна всіх проти всіх при одночасній беззаперечній агресії Сербії, практичному її домінуванню над усіма іншими. Токсичність громадянської війни так просто не зникає і ми все ще живемо під глибокою тінню усього того, що відбулося у нашій колишній спільній країні протягом цілого останнього десятиліття двадцятого століття.
– Атмосфера у романі описана настільки реально, що читач відчуває її фізично. Припускаю, що таке враження складається у більшості українських читачів нашого покоління. Адже ми на початку дев’яностих пережили щось подібне, з різницею лише у тому, що до нас війна прийшла пізніше. Чи з інших країн, де перекладено ваш роман, хтось із читачів говорив вам про подібні відчуття?
– Переважно читачі ототожнюють Оповідача зі мною і вважають, що книга автобіографічна. Однак вона такою точно не є. Мене раніше дратувала ця плутанина, але пізніше я зрозумів, що це один з видів літературного компліменту – якщо читачі так глибоко вірять у твою фантазію, вважають її настільки переконливою (а я завжди прагнув до високого реалізму), то значить, я зробив роботу на дуже високому рiвнi.
– Деякі сцени ви описуєте надто відверто і без жодних табу. А взагалі для вас існують заборонені теми? Чи письменник може собі дозволити писати про все?
– Я б сказав, що насправді можна писати про все. У своєму романі «Хижак», опублікованому в 2008-му році, я зі співчуттям писав про людину, яка через збіг обставин стає канібалом. Намагався його зрозуміти, описати не чудовисько, а комплекс суспільних процесів, які зробили його таким. Думаю, і читачі, і критика зрозуміли, що я мав на увазі, і в результаті я не зазнав жодних звинувачень з їхнього боку. Хоча… Правда, ця книга не перекладена навіть приблизно на стільки мов, як «У трюмi».
– Анжела, дружина головного героя роману, вагiтна. Вагiтнiсть триває протягом усiєї оповіді i не закiнчується народженням дитини. Так само не закiнчується вiйна. Що повинна народити вiйна, аби люди перестали воювати?
– Війни є частиною існування людського роду. Щовечора на ТБ, у дайджестах ми дивимося звіти з фронтів. Відрізняється лише географія. Іноді це Афганістан, іноді Сирія, С’єрра-Леоне, Балкани або Україна. Однак суть одна – одні люди вбивають інших. Думаю, якщо наш рід іще якийсь час проживе, то, можливо, одного дня все це вдасться еволюційно залишити позаду себе. Тоді далекі майбутні покоління будуть дивуватися та обурюватися страшним варварством минулого. Але до цього іще далеко.
– Конфлікт поколінь описують переважно батьки. У вашому романі дуже тонко описано стосунки сина і батька з точки зору сина. Чи з віком ваші уявлення про дану проблему якось змінилися?
– У час, про який йдеться у книзі, існував сильний генераційний розрив через питання ставлення до війн і кривавої політики Слободана Милошевича. Батьки і діти тут поділилися. Молоді були сильно антивоєнно налаштовані, а старше покоління, в основному навчене слухати те, що говориться у ЗМІ, в цьому сенсі легше піддавалося на різні маніпуляції, якими воєнна політика виправдовувалася у громадському просторі та представлялася як неминуча. Саме це впливає на відносини протагоніста Оповідача та його дружини з одного боку, і їхніх батьків – з іншого.
– Четверта книга Тетралогiї опублiкована саме до вашого дня народження. Велику роботу, яка тривала 20 рокiв, завершено. Чому саме чотири книги?
– Робота насправді тривала 30 років. Неймовірно, але правда. Формат тетралогії я обрав, щоб у перші три книги помiстити розповідь про перiод вiд жовтня 1991року до жовтня 1992 року i в ньому показати всю трагiчну iсторiю, про яку я мав намiр розповiсти. А четверта книга – епiлог, дія якого вiдбувається десятилiттями пiзнiше, у часи, iз яких Оповiдач насправдi весь час веде свою розмову.
– У свіжому романі “Привиди” хто саме або що грає роль привидів?
– Мова йде про тіні померлих або втеклих людей, а це практично всі особи, які в перших трьох книгах з’являються і грають важливу роль, за одним винятком – дочкою Оповідача.
– Знаю, що певний час ви проживали у Мексиці. А що саме вас пов’язує з Мексикою?
– У Мексику я поїхав навесні 1999 року під час бомбардування Белграда та інших міст у Сербії та Чорногорії авіацією НАТО. Там я провів півтора року і повернувся тільки за тиждень перед кінцевим падінням тодішнього президента Слободана Милошевича. Це було наприкінці вересня 2000 року. Мексика сильно вплинула на мене і я дуже хотів би знову відвідати та об’їздити цю унікальну країну.
– Ззовні ви геть не схожий на панка. Але ви записали спільний музичний альбом з панк гуртом Los Armstrons. Звідки такі уподобання?
– Los Armstrings – це панк-гурт, з яким я грав у Мексиці, але ще багато років до того я грав у групі Urbana Gerila, яка була одним з перших панк-гуртів у Югославії, а пізніше – і в пост-панк електро-гурті Berliner Strasse. Я починав, як музикант, а література прийшла значно пізніше. Так що деякі люди, які мене знають з того минулого, і досі сприймають мене як музиканта, котрий за збігом обставин еволюціонував у письменника.
– Кого із ваших колег варто перекласти українською? Маю на увазі не тільки прозаїків, але й поетів.
– Припускаю, що було б чудово, якби переклали твори письменниць і письменників молодшого покоління. Враховуючи, що я не вірю в окремі національні, а тим більше етнічні літератури на просторі нашого регіону, а лише виключно в єдину інклюзивну, значно більшу і захоплюючу літературу, яка створюється на спільній мові і охоплює літературну творчість сучасних літературних сцен Боснії і Герцеговини, Чорногорії, Хорватії і Сербії, то назвав би тільки декілька імен деяких авторок (з огляду на те, що зараз найзахоплюючіші речі пишуть саме жінки) – вiд боснiйсько-герцеговинської авторки Лани Басташич або Румени Бужаровської з Македонiї, якi є неперевершеними зiрками регiональної літератури, до Лейли Каламуйич, Монiки Герцег або Танi Ступар, а також – до, мабуть, справдi наймолодшої, унiкальної поетеси Радмили Петрович. Всi вони i ще багато iнших регiональних авторок, яких я тут не назвав, пишуть та видають прозу й поезiю, які дуже добре передають дух часу і саме тому найкращим чином репрезентують лiтературну творчість цієї частини Європи. Тож, оскільки вони іще не перекладенi українською, треба поспiшити представити їх вашим читачам. Думаю, вони отримають духовне задоволення від прочитання.
– Ви щаслива і успішна людина, коханий чоловік і батько люблячих дітей. На вашу думку, у чому таємниця успіху і щастя?
– Дякую вам за це запитання. Я не усвідомлюю, чи не сприймаю себе саме таким, але насправді вірю, що людське щастя залежить від простих речей. І що задля професійного або суспільного успіху ніяк не варто нехтувати й підпорядкувати цій меті красу повсякденності та того, що робить життя звичайним і прекрасним одночасно. День проведений з коханими людьми, регулярна, тепла комунікація з дітьми, гра, подорожі, веселощі, смачна їжа, регулярне споживання мистецтва – все це речі, які роблять наше життя вартісним. Гроші і слава ніколи нікого не зробили щасливим.
– Що бажаєте своїм читачам в Україні?
– Якнайшвидшого кiнця вiйни i перемоги над агресором.
– Що очікувати від письменника Володимира Арсенієвича далі?
– Що він продовжить працювати над своїми літературними планами. Окрім тетралогії «Cloaca Maxima» я, опублікувавши роман «Політ», розпочав трилогію «Три батьки», яка зі згаданою тетралогією стоїть у безпосередньому зв’язку, так, що разом ці книги становлять свого роду семикнижжя. Але коли я недбало колись оголошував про свої літературні плани, то потім каявся так, що все ж краще одразу замовкнути.
Запитував Василь Кузан
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.