“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
З НАГОДИ ЮВІЛЕЮ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЇЇ ОЧІЛЬНИЦЯ, ВІДОМА ПИСЬМЕННИЦЯ І ЖУРНАЛІСТКА ВІРА МАРУЩАК ВІДПОВІДАЄ НА ЗАПИТАННЯ ПРЕССЛУЖБИ НСПУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановна пані Віро, 50 років – це багато чи мало у контексті часу, історії, літератури?
Пів століття! Як для мене, це чималий час для відтворення історії рідної держави. Частково він випав на «радянський» період. Власне, за його часів і почала свою діяльність Миколаївська письменницька організація, у складі Спілки письменників промосковського штибу. На неї мала величезний вплив комуністична партія, що і й гальмувало природний мистецький розвиток.
Оскільки у Миколаєві на той час проживало кілька письменників, обком партії запрошував творчих людей з інших регіонів, надаючи їм житло, що стало потужним стимулом для переїзду до міста корабелів. Першими спілчанами були 10 літераторів: Михайло Божаткін, Леонід Воронін, Іван Григурко, Леонід Куліченко, Іван Луценко, Віктор Подольський, Борис Слободянюк, Валерій Юр’єв, Еміль Январьов, Борис Янчук.
Живий відбиток того часу життя південного краю знайшли читачі у творах цих письменників.
Тональність романів, повістей, поезій, есеїв, новел, драматургії змінилася за часів незалежності. Щез дамоклів меч Соловків, ҐУЛАҐів над головою письменників. Особливо актуально, правдиво звучить слово нашої автури сьогодні, у дні війни з росією, яка напала на суверенну державу. Історію пишуть із поруйнованого міста-героя Миколаєва, сюжети взяті із замінованих полів, окопів, спалених сіл, понівечених могил.
Як відомо, творчість миколаївських митців представлена в різних літературних жанрах і є невід’ємною яскравою частиною скарбниці української літератури, чи не так?
Так, пане В’ячеславе. Миколаївські митці здобули визнання на всеукраїнському рівні й відзначені державними нагородами України. Наведу приклади хроніки творчого життя: Національною премією України імені Тараса Шевченка, званням заслуженого діяча мистецтв України – нагороджений Дмитро Кремінь; орденом княгині Ольги ІІІ ступеня – Віра Марущак; званням заслуженого працівника культури України – В’ячеслав Качурін; званням заслуженого журналіста України – Володимир Пучков. Також Президентською премією «Українська книга року» відзначений Віталій Рогожа. Лауреатами Президентської стипендії діячам культури та мистецтва були Катерина Голубкова і Дмитро Кремінь. Грамотою Верховної Ради України нагороджена Віра Марущак, Людмила Чижова, Володимир Пучков. Медаллю «Почесна відзнака» НСПУ нагороджена Людмила Чижова, Віра Марущак, Анатолій Маляров.
Творчість членів МОО НСПУ відзначена численними престижними літературними преміями, серед яких Міжнародна недержавна українсько-німецька літературна премії імені Олеся Гончара, Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця, Міжнародна премія імені Арсенія та Андрія Тарковських, Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка, Всеукраїнська літературна премія імені Олександра Олеся, літературна премія імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», літературна премія імені Леоніда Вишеславського «Планета поета», літературна премія імені Володимира Свідзінського, літературна премія імені Миколи Ушакова тощо. Миколаївські літератори неодноразово ставали переможцями міжнародних та всеукраїнських конкурсів.
Вікторія Чорноброва була стипендіатом американсько-українського видавництва «Смолоскип» та «Об’єднання українців в Америці» (США).
Місцеві автори є лауреатами Миколаївської обласної премії імені Миколи Аркаса: Дмитро Кремінь (1994), В’ячеслав Качурін (2008), Віра Марущак (2002), Людмила Чижова (2000).
Лауреатами щорічного обласного конкурсу «Краща миколаївська книга» стали: Валерій Бойченко (2011), Лілія Бондаренко (2011, 2018), Ганна Король (2009), В’ячеслав Качурін (2015, 2018), Дмитро Кремінь (2008, 2009, 2015, 2016, 2017), Віра Марущак (2012, 2018), Анатолій Маляров (2008, 2009, 2012, 2014, 2016), Володимир Пучков (2009), Тетяна Свірська (2015, 2018), Ольга Сквірська (2016), Аркадій Суров (2012), Людмила Чижова (2007), Еміль Январьов (2010, 2011). Галина Запорожченко (2019).
За загальноміською програмою «Людина року. Городянин року» Дмитру Кременю присуджено звання «Людина року» (2016). Звання «Городянин року» мають Катерина Голубкова (2006), В’ячеслав Качурін (2007), Дмитро Кремінь (1999).
Творчість більшості членів сучасного складу МОО НСПУ представлена в різних літературних жанрах. Лише троє письменників є переконаними прозаїками, зокрема Лілія Бондаренко, Анатолій Маляров, Віра Марущак. У жанрі драматургії працював Альберт Вербець.
З усіх членів організації найбільшою кількістю мов перекладено твори Дмитра Кременя – англійською, болгарською, грузинською, китайською, латиською, осетинською, польською, російською, словацькою, чеченською тощо.
Книга-трилінгва Дмитра Кременя і Володимира Пучкова «Два береги» надрукована трьома мовами – українською, російською, англійською. Книга-білінгва Дмитра Кременя «Poems from the Scythian Wild Field» – українською та англійською. Міжнародним центром поетичних перекладів і досліджень (IPTRS) Дмитро Кремінь визнаний найкращим інтернаціональним поетом 2016 року.
У перекладі Дарини Березіної українською побачили світ близько трьох десятків романів. Вона номінантка на перекладацьку премію ім. М. Рильського 2018 за переклад роману «Я віддам тобі сонце» Дженди Нельсон.
А також авторка наукових статей із питань літературознавства, лауреатка Міжнародної українсько-німецької літ. премії ім. О. Гончара (2002), Міжнародного конкурсу найкращих творів молодих літераторів «Гранослов», літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», конкурсу Острозької академії «Витоки»), конкурсу видавництва «Смолоскип». А ще лауреатка Міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова-2022» у номінації «Вибір видавця» за роман «#безлюбові».
Олександр Лагошняк – лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського, дипломант Загальноукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2023).
Галина Запорожченко – дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (2018). Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша (2019) та Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «ТРІУМФ» (2019), Міжнародної премії ім. О. Довженка (2019), Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Генріха Бьолля (2020), лауреат літературно-мистецької премії «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2021), дипломант Всеукраїнського фестивалю «ХатаФест» (2021).
Завдяки талантам наших письменників потужне південне джерело наповнює повноводну річку літературної України своїми водами. Це великі тиражі виданих книжок починаючи з 1974 року, які становлять тисячі екземплярів. Зумисне не буду називати імена колег, щоб, бува, нікого не обійти увагою. Просто наведу приклади: твори наших письменників вивчаються у школах, друкуються у літературно-мистецьких альманахах, журналах «Дзвін», «Київ», «Камертон», «Дніпро», «Південний Буг», «Золота пектораль», «Склянка часу», «Буковинський журнал», часописі «Соборна вулиця», інтернет-журналі «Літературний Миколаїв» та інших. Наше слово звучить на різних континентах – у Канаді, Америці, Європі.
Вдячна колегам, які словом, мов кулею, вступили у боротьбу за нашу незалежність під час героїчної боротьби проти одвічного лютого ворога – росії. Це збірки поезій, прозові твори.
Наші перекладачі несуть у світи слово колег. За це особлива подяка Дарині Березіній, Світлані Іщенко, а також Світлані Лавочкіній – талановитій письменниці й волонтерці з Лейпцига, яка вболіває за долю України й дуже багато зробила для того, щоб німці знали правду про війну в Україні. Також Світлана Лавочкіна переклала англійською збірку «Скрипка з того берега» Дмитра Кременя – титанічний талановитий перекладацький труд! У читачів є можливість читати наших авторів польською, латинською, словацькою, китайською.
Розповіла далеко не про всі досягнення письменників, за ними десятки виданих книжок багатотисячними тиражами, де оспіваний південний край. Це і є один із потічків, який наповнює бурхливу письменницьку річку України.
Вам випала нелегка доля очолити миколаївських літераторів під час жахливої війни і карколомних соціально-політичних змін і перетворень у самій Україні. Чи Ви маєте помічників, адже така діяльність потребує неймовірних зусиль і витримки?
Українська земля стомилася від запусків ракет, безкінечних тривог, артилерійської стрільби, розірваних бомб і снарядів. Не має навіть сенсу говорити про психологічно стомлених людей, які, рятуючи власне життя і життя своїх дітей, тікали безвісти. Багато письменників переїхали до інших країн – до Польщі, Німеччини, Італії, у самому Миколаєві залишилася менша частина членів спілки. Покинула рідні краї і я. Щоденні обстріли міста вдень і вночі, нерозірвані ракети у сусідніх дворах, розірвані за пару кварталів, окупація сусіднього Херсону, спроби зайти у місто росіян, відвідання незнайомців моєї дачі і розпитування про настрої у сусідів, примусили робити вибір: залишатися вдома чи покинути місто. Зараз я у Німеччині.
З перших днів війни взяла на себе турботу про членів спілки, адже жили без води, тяжко ставало без продуктів харчування. Писала листи до Червоного Хреста. З подякою до них, а також щиро вдячна Вікторії Москаленко – на той час голова облради, безмежно вдячна й голові спілки журналістів Миколі Стеценку, голові крайової організації «Рух» Юрію Діденку – члени спілки були забезпечені продуктовими наборами. Виїжджаючи, попросила свою заступницю Ольгу Червякову (Славну) продовжити цю таку потрібну зараз справу.
Турбота про членів спілки продовжується й на відстані. Олег Дорош, поет, публіцист, журналіст, блогер із перших днів війни пішов захищати нас із вами. Йому для роботи потрібен квадрокоптер «Мавік 3Т». Разом з українською громадою Німеччини заробили гроші (варили і продавали українські страви), додали до суми, якої не вистачало для «нічного птаха», який уже сьогодні виконує бойові завдання. Всі членські внески і власні кошти також пішли на допомогу колезі. До речі, Олег є членом правління МОО НСПУ. Саме на моїх активістів сподіваюся. Разом з іншими членами ухвалюємо рішення щодо діяльності організації. Особливу підтримку відчуваю від свого заступника Ольги Червякової (Славної). Все, що потрібно вирішити у Миколаєві, лягає на її плечі. Велику частину роботи доводиться брати на себе. У цьому допомагає мій друг ноутбук, що мені придбав німецький приятель, чоловік відомої письменниці Світлани Лавочкіної, за що дуже їм вдячна. Зараз також маю титанічну роботу з формування рукопису майбутньої книжки до ювілею: збір матеріалів тих письменників, які були у Спілці протягом усіх 50-ти років. Брала інформацію з єдиного в Україні сайту літературного журналу «Миколаїв літературний». Робота триває. Потрібно шукати спонсорів на видання книжки.
Чи погоджуєтеся з тим, що літературний південь України не так яскраво представлений у самій Україні, як, скажімо, літературний захід. І як Ви думаєте, чому?
Звісно, мені б дуже хотілося, щоб миколаївські письменники були представлені на літературній арені більш масштабно, яскраво, повно. Дуже сподіваюся на те, що їхні твори будуть більш широко використано у шкільних підручниках. Погодьтеся, пане В’ячеславе, адже це потужна пропаганда імені письменника. Ми це пам’ятаємо з наших шкільних років. Незважаючи на ненависть комуністичної влади, не можна було не помітити таких письменників, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський. Проте їхню творчість подавали нам під кутом радянської пропаганди, замовчуючи про справжнє обличчя світочів української літератури. Але то вже інша розмова.
Хочу зазначити, наша організація не численна. Нас усього двадцять одна особа, у той же час, наприклад, не можна порівняти із Львівською, де понад 180 письменників. Тому їх більш помітно. Хоча і наші не відстають, друкуються, випускають книжки.
Зараз у зв’язку з війною Ви тимчасово перебуваєте за кордоном, де дуже активно займаєтеся громадською і волонтерською роботою, розкажіть, будь ласка, про це.
Так, вимушено перебуваю у Німеччині: місто Гайльбронн. Потрапила сюди випадково, цілком поклалася на долю. Це місто у землі Баден-Вюртемберг. Тут проживає понад 120 тисяч жителів, серед яких понад 150 національностей. За часів війни, починаючи з 2022 року, тут дуже збільшилася кількість українців. Їх на сьогодні тут понад тисяча. Доля звела мене із справжніми патріотами. Горджусь знайомством з Анастасією Козак – вона нащадок українських батьків, які восени 1941 року були депортовані до Німеччини на примусові роботи. Пані Анастасія Козак стала публічною особою, оскільки з 2022 зареєструвала першу DEMO для захисту України та організовує DEMOs для України донині. Вона стала контактною особою для біженців від війни в Гайльбронні. Саме ця жінка першою назвала мене скарбом для української громади. На мене покладені обов’язки писати сценарії і вести мітинги, висвітлювати їх проведення у ЗМІ.
Волонтерська робота полягає також у безпосередній допомозі ЗСУ. На зібрані на мітингах гроші купуємо і відправляємо захисникам медикаменти, турнікети, спальні мішки, наколінники та інше. Це, загалом, не дуже великі гроші. Одначе не стоїмо на місці – наприклад, на Різдвяному ярмарку продавали українські страви, які самі готували. На зароблені кошти купили два старлінки та інші потрібні речі.
Завдяки українській громаді, як уже казала, допомогли Олегу Дорошу, колезі.
Волонтерю як письменник, проводжу зустрічі з дорослими читачами і підлітками. Українська громада знайшла приміщення для зустрічей українських біженців, особливо для їхніх дітей, – під дитячий садок та шкільні уроки. Плануються зустрічі з читачами. Були проведені творчі вечори і плануються в майбутньому. Йдеться про Гайльбронн.
До виїзду з Миколаєва опікувалася переселенцями із сіл, розміщених між Миколаєвом і Херсоном, а це не лише матеріальна допомога, а й психологічна для дорослих і дітей. Творчі зустрічі з пораненими дітками, які знаходилися в обласній дитячій лікарні.
Робила те, що і всі волонтери, щоб якось полегшити життя постраждалим від війни.
Як у Німеччині сприймають нашу культу, зокрема літературу, чим цікавиться пересічний німецький читач?
Знаєте, коли вперше почула, що у Гайльбронні є Будинок літератури, загорілася метою побачити його. І ось я в одному з парків міста. У дзеркальній блакиті озера відбивається триповерховий казковий будинок, навколо якого граційно плавають лебеді. У мене перехопило подих: скільки ж тут проживає письменників? У відповідь почула: жодного. Тут відбуваються зустрічі з приїжджими. З гіркотою подумала: Миколаїв не має свого приміщення письменників. Скільки оббивала пороги владних кабінетів, так і не знайшлося для нас приміщення. Сподіваюся на зміни після війни. Бо, як казав Вінстон Черчилль, тодішній прем’єр-міністр Великої Британії під час Другої Світової Війни: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?».
Думка про проведення зустрічей не покидала мене. І ось україночка Дарина Хаген, родом з Ужгорода, яка майже 20 років проживає у Німеччині, втілила у життя мою мрію. Домовилася з директором Будинку літератури Антоном Кніттелем про зустріч.
Я тоді підготувала анотацію до казок, які читала дітям, біографію, надіслала фото для інформаційного листка, який було перекладено німецькою і виставлено на інформаційній дошці. Чекала на зустріч майже три місяці. За цей час дізналася історію будівлі. Збудована підприємцем, використовувалася містом за різним призначенням. Найновіші 30 років тут панує художнє слово. Горджуся, що вперше з моїх уст тут звучала мова мого народу.
Це була зустріч із малечею, підлітками. Діти і дорослі були спраглі до рідної мови. Наступний творчий вечір відбувся з біженцями з України і німецькими шанувальниками художнього слова. Знову подарувала духовну ауру рідної мови. Пообіцяла презентувати книжку «Пустеля. Голодомор. Український південь», що вийшла в Україні. А також є інші плани. Зокрема проведення зустрічей як з дорослою аудиторією, так і юним поколінням.
Відвідала зустріч із відомим письменником Юрієм Андруховичем. Була захоплена його володінням німецькою. Відчувається, українська література цікавить наших близьких сусідів.
Три геніальні постаті української літератури та культури Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, представлені славними українками Наталією Плечистовою, Галиною Слабон та Катериною Климіною, тримали аудиторію в увазі та пошанівку. Розповіді про атлантів українського національного розвитку звучали для німецької та української аудиторії.
Слово Тараса Шевченка звучить сьогодні повсюди: на передовій, в окопах, бомбосховищах, вищих навчальних закладах, школах, садочках. Бо воно цілюще! Провела зустріч з українцями, присвячену 210-тій річниці українського Пророка.
Було проведено засідання літературного клубу Гайльбронну, учасники якого промовляли словами класиків Олеся Гончара, Івана Багряного, Ліни Костенко, Всеволода Нестайка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Лесі Українки та інших видатних письменників. Була модераторкою заходу.
Пощастило побувати у Франкфурті-на-Майні, де минулого року відбувся 75-тий традиційний європейський книжковий ярмарок. Він найбільший у світі. Тут було представлено понад 4200 учасників із 95-ти країн. На українському національному стенді Україна представляла себе під темою «Наполегливість існування», що віддзеркалювала роботу видавничої галузі в реаліях повномасштабного вторгнення – ракетних атак, блекаутів, ускладненої логістики тощо, то цьогоріч існування стало крихким. «Крихкість існування» стала фокусною темою української делегації на ярмарку.
Мені було дуже цікаво, як представлено книжковий глобус на найбільшому у світі традиційному європейському книжковому ярмарку. І наскільки українська література цікавила відвідувачів. Біля стендів завжди гуртувалися люди, купували книжки.
З усього роблю висновок: Європа робить перші кроки до пізнання української культури. Колонізованій і русифікованій країні не давали змогу розкрилити і показати свої таланти світові. Тому ми зараз стоїмо на шляху до зарубіжного читача. Нам є що розказати світові художнім словом!
Для того, щоби пізнати Україну, пропоную після нашої Перемоги збудувати одну з найкращих автоматизованих, надсучасних бібліотек, яка б стала в один ряд із світовими. Зібрати всю літературу про нашу державу, яка розкидана по всьому світові, таким чином показати велич українських письменників, розповісти історію країни, гідно представити наших науковців, мислителів, що освоюють інтелектуальний простір.
Розкажіть, над чим зараз працюєте і що у цей складний час надихає Вас на творчість?
Працюю над щоденником тих жахливих подій, які прийшли в лютому 2022 року на нашу землю. Останнім часом вийшла книжка «Пустеля. Голодомор. Український південь», надрукована у збірці оповідань різних авторів «Чи бачать небеса котів» – автори ідеї Ольга Полевіна та Еліна Заржицька. Готується книжка казок шрифтом Брайля. Є багато задумок, але для їхнього втілення потрібен час і мирна плинність життя.
Що для Вас значить українське слово?
Те, що моя етнічна земля є українською, вона дала титульну націю, до якої належу. Мова творить державу, дає крила і силу. Мови свого народу навчили батьки: мама майже неписьменна, тато, який приносив із бібліотеки стоси книжок. З юнацьких років мала слово за найвищу цінність. Переїхавши до Миколаєва з районного центру Арбузинка, не перейшла на російську. Спочатку рідним журналістським, а потім художнім розмовляла зі своїм читачем. Тим паче сьогодні, коли божевільний диктатор прийшов в Україну вбивати мій народ, чи можна вживати мову, просоченою кров’ю моїх співвітчизників?!! Болить, дуже болить, коли чую її від українців, які покинули країну, втікаючи від російських обстрілів і продовжують спілкування мовою колонізатора, вбивці.
Моє життя дало зигзаг. Зараз приживаю у Німеччині. Бачу, як складно дітям, які втекли від війни, адаптуватися в німецькому суспільстві. Тому долучилася до активістів, які просувають викладання української мови у школах. Проєкт передбачає вивчення десятками тисяч українських школярів рідної мови у німецьких школах. Як пілотний проект він запрацює у школах Гессена. Це не лише адаптація, а й збереження національної ідентичності наших дітей. Дуже важливий крок. Так має бути у всіх землях не тільки Німеччини, а й по всьому Євросоюзу, бо у кожній країні є наші біженці.
Книги – це ріки, якими течуть знання, мова – духовна опора кожної нації. Вона наші крила і сила.
Усім, що ми створили, завдячуємо мові. Письменник – це лицар, який стоїть на її сторожі. Отож, наша відповідальність перед суспільством незмірно висока: провадити людей і перемагати Словом.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.