Віктор Вербич: «Життя – дорога до Бога, до слова»

 
 
Є письменники, без яких не можу уявити сучасну літературну Волинь. Віктор Вербич – саме такий літератор. Він є автором багатьох поетичних і публіцистичних книжок, численних публікацій в періодиці. Його глибокі розмови з відомими волинськими письменниками неодноразово друкувалися на шпальтах «Української літературної газети». Я вдячний Вікторові за те, що він погодився відповісти на мої запитання і розповісти про свою літературну творчість.
Вікторе, твоя поезія сповнена світла і філософського смутку. Світло з’являється, коли людина вірить, смуток – коли розмірковує над проминальністю життя. Світло у твоїх віршах справжнє, тож і смуток просвітлений. Поет живе і поет пише. Змінюючись та витончуючись у часі, зберігає ніжність до речей, які любив і любить. Вірші є тією аурою, яка несе у собі найкраще, що є в людині… Ти автор десяти поетичних збірок. Перша, яка мала назву «Відлуння ночі», з’явилася друком у 1993 році, остання ж в часі книжка віршів «З літопису осяяння» – у 2012-ому. Шлях чималий, майже у двадцять років. Як у Твоєму житті з’явилася поезія?
Олександре, дякую за небайдужу увагу до того, що мені судилося написати. А сприймання повсякчасного дива світу крізь образну призму – напевне, від початку дарованої власної життєвої стежини. Зрештою, як і чи не для більшості сільських дітей. Перші вірші, якщо мати сміливість їх так назвати, написані Віктором Вербичем ще семикласником Грибовицької восьмирічної школи. Поштовхом стало прочитання збірки поета із Запоріжжя Петра Ребра. А книга вибраного Богдана-Ігоря Антонича з передмовою Дмитра Павличка стала остаточним «причастям». Відтак відвідини засідань (непроминальним святом-відголоском спілкування!) літературного об’єднання «Ластівка» в Іваничах (при редакції районної газети «Колос») та літстудії «Лесин кадуб» у Луцьку зробили свою справу. І от, Богові дякувати, й досі залишаюся бранцем художнього слова. І з вдячністю згадую тих, хто у шістдесят дев’ятому – сімдесятому допоміг усвідомити, що життя без поезії – не життя. Вони – і світлої пам’яті Олег Потурай, Григорій Мацерук, Євген Шевчук, Дмитро Іващенко, Петро Мах, Василь Гей, Федір Малицький, і ряд нині сущих, у переліку яких чи не найвизначальніша роль Йосипа Струцюка. Тож перша моя збірка (відредагував світлої пам’яті Володимир Міщенко) мала побачити світ 1990-го у «Радянському письменнику». Однак тоді видавництво вже порадило віднайти спонсора, чого мені не вдалося зробити. «Компенсацією» стала добірка (завдяки Олесеві Лупію) у першому числі піврічника «Поезія» за 1990-й. Тож першою моєю збіркою стало «Відлуння ночі» (1993). Після цього були «Зорянчині малюнки» (1997), «У полотно снігів» (1999), «Подих вирію» (2001), «Зблиски задзеркалля» (2002), «В обіймах зустрічепрощань» (2003), «Повернення» (2004), «Часоплину невидимі грані» (2005), «Інею видиво світанкове» (2007), «Поклик» (2009), «За ширмою дощу» (2010), «Диво незбагненне» (2011), «З літопису осяяння» (2012), «Обітниця шляху» (2013), «Стокротки відсвіт життєдайний» (2015), «За тінню пісні журавлиної» (2016), «Міжтисячоліття І» (2018). Але як би не називалися ті «худі» чи багатосторінкові зшитки, пишеться фактично одна книга, що стає віддзеркаленням судженої миттєвості. Не залежно від того, чи матиме зараз/колись принаймні одного читача, чи ці сторінки читатиме тиша або полум’я.
 
Які люди і які книжки допомагали тобі стати собою, стати письменником?
Бачиш, я вже забіг трохи й наперед, згадавши ряд імен і дві книги. Звісно, цей перелік у стократ якщо не в тисячократ більший. А щодо особистостей, яким завдячую за те, що не розминувся зі своїм шляхом, – передовсім батьки. Як і світлої пам’яті вчителі Іван Микитович Ратнюк, Софія Данилівна Вавринчук, Ярослав Антонович Гаврилюк, Петро Никандрович Рудик, інститутські викладачі Лариса Павлівна Рожило, Галина Іванівна Мудрик, Олександр Опанасович Рисак, Лариса Петрівна Павленко, Микола Кузьмович Смоленчук, Леонід Васильович Шайнюк, Микола Васильович Мірченко, Луїза Костянтинівна Оляндер, Олександр Євсигійович Вержбицький, чимало земляків-односельців, сотень начебто випадкових людей, з якими судилося-поталанило зустрітися на різних етапах свого життя. Своєрідним прозрінням завдячую Миколі Павловичу Куделі, Миколі Григоровичу Жулинському, Олесеві Васильовичу Лупію, Олексієві Панасовичу Тираку, митрополитам Іонанну (Боднарчуку) та Якову (Панчуку), верховному архієпископу, кардиналу Любомиру (Гузару), багатьом побратимам по слову (зокрема Володимирові Бондаруку, Лукашеві Назарчуку). З вдячністю згадую залюбленого у літературу Богдана Козярського, унікального у гармонії віри та чину Євгена Сверстюка, мужнього та людяного, унікального Олеся Гончара, сповненого нездоланної життєвої енергетики Юрія Покальчука, великих оптимістів і водночас носіїв власних трагідрам Миколу Куделю, Пилипа Романюка, Василя Сліпка та Мундика (Володимира) Хасмана… Для мене духовним еліксиром залишається поезія Василя Симоненка, Павла Тичини (маю на увазі «Сонячні кларнети»), Максима Рильського, Олекси Стефановича, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Яна Твардовського, Ояра Вацієтіса, Ярослава Івашкевича, Бориса Пастернака, Андрія Вознесенського, Ірини Жиленко, Ігоря Калинця, Івана Драча… Черпаю життєдайну енергетику з прози (хоч це визначення, зважаючи на філософську сутність та нерідко поетичну ритмомелодику, відносне) Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового, Василя Земляка, Бориса Харчука, Валерія Шевчука, Володимира Гжицького, Романа Федоріва, Костянтина Паустовського, Костянтина Гамсахурдіа, Габріеля Гарсіа Маркеса, Кларісе Ліспектор, Володимира Короткевича, Германа Гессе, Кобо Абе, Мілана Кундери, Еріка-Емануеля Шмітта, Харукі Муракамі, Герти Мюллер… Зрозуміло, цих імен (а ще ж добрий десяток волинських авторів, чия творчість має всеукраїнську значимість) набагато більше, аніж у цьому спонтанному переліку. Адже я у більшій мірі читач, аніж писар. Та найголовнішими з текстів для мене залишаються Біблія й написані Тарасом Шевченком.
 
Чим для тебе є література?
Тим, без чого не можу жити.
 
В одному з твоїх віршів, присвяченому Йосипові Струцюку, є такі слова: «Творцеві й за рабство спасибі. / Обов’язку радісний фатум. / Навіщо колекція німбів, / Коли дано творчості свято…». Для тих, хто займається творчістю, у цих рядках все зрозуміле. Радість творчості – один з найбільших дарів, який все ж не отримуємо раз і назавжди. Щоб мати ту радість, треба постійно працювати над її утриманням. Що допомагає тобі не забувати у творчості про цей дар?
Життя. Причому як несподівані миттєвості осяяння, коли ця радість буття проситься у слово, так і прикрощі, які спершу здаються мало не вбивчими. Та, аби вирватися з їхніх тенет, пишеш, не нарікаючи, а дякуючи за те, що заслужив. Життя у всіх його виявах – тема. А поезія, дозволю процитувати свою небезпомилкову максиму, «гріх, благословенний Богом».
 
Вікторе, ми познайомилися у 2007 році у Волинському краєзнавчому музеї на презентації моєї прозової збірки «Supraphon». Я тоді отримав від тебе у подарунок книжку есеїв і діалогів «Під куполом спільного неба», видану 2006 року у видавництві «Твердиня». Вже після цієї книжки вийшли друком ще дві твої книги – «Карб єдиної дороги» (2008) та «У погляді століть» (2011). Більшість статей і розмов цього трикнижжя з’явилася завдяки журналістській праці. Про що тобі важливо написати і на які теми цікаво бесідувати?
Мій журналістський етап (дозволю скористатися таким «тюремним» терміном) уже, зважаючи на статус пенсіонера, позаду. Тож можу хіба згадувати про цей період і людей, з якими таланило спілкуватися. На всяк випадок заархівував кілька десятків текстів. Можливо, колись, якщо топтатиму ряст, впорядкую принаймні ще одну книгу есеїв і діалогів.
 
Ти автор публіцистичних текстів «Письменники Великої Волині». На сторінках «Української літературної газети» друкуються твої рецензії та розлогі розмови з волинськими письменниками. Не можна не помітити те, з якою любов’ю ти робиш цю справу. Якою тобі бачиться сучасна літературна Волинь?
Цікавою. Адже вкотре підтверджується аксіома, що Волинь периферійна хіба в географічному сенсі. Тож не випадково цьогорічна шевченківська лауреатка Оксана Забужко (до речі, її творчий шлях розпочався, як знаєш, із Луцька) зазначала свого часу після отримання Володимиром Лисом першої Гранд-коронації, що в числі десяти найкращих українських письменників має бути й цей волинянин. Закономірно також, що книги низки авторів (зокрема Ігоря Павлюка, Василя Слапчука, Олександра Клименка, Миколи Мартинюка) мають свого зарубіжного читача. У доброму розумінні подиву гідна сумлінна творча праця Йосипа Струцюка, Надії Гуменюк, Віктора Лазарука, Івана Чернецького, увінчана талановитою прозою та поезією. Мені цікавий в іпостасі белетриста Андрій Криштальський, як автор художньої інтерпретації – Андрій Бондарчук, як дослідник «Я» найзнаковіших майстрів слова – Ігор Ольшевський. Свій неповторний художній світ повсякчасно плекають Олена Пашук, Ольга Ляснюк, Клава Корецька, Петро Коробчук, Ніна Горик, Ната Гранич, Володимир Місюра, Тетяна Яков’юк, Микола Сидорчук, Галина Яструбецька, Оксана Гундер, Іван Котович, Ганна Луцюк, Юлія Хвас, Віта Литвак, Тетяна Бондар… Олена Криштальська українізує завдяки своїм перекладам іспаномовних і польськомовних авторів, Микола Онуфрійчук повертає імена національних подвижників із волинським корінням, творить лірику та іскрометний гумор Василь Простопчук… Мені цікава проза Юрія Сичука та Юрія Зилюка, стилістика Валентини Штинько та Миколи Шмигіна. А виболено-вилюблена лірика Олени Харитонюк, Наталії Шульської, Євгенії Назарук, Софії Стасюк, Юлії Фінковської – направду як цілющий духовний бальзам. А ще ж унікальне художнє мислення Віктора Гребенюка, Олесі Ковальчук, Тетяни Регешук, Еліни Форманюк… Зрештою, поняття Волинь не варто було б обмежувати суто обласними «кордонами». Та й ще одне (згадаймо світлої пам’яті Івана Корсака): письменник присутній у літерному процесі і після завершення свого земного шляху. Якщо, звісно, його книги виходять у світ, живуть у свідомості сучасників.
 
Процитую з твого вірша: «З літами поети / Переходять на прозу, / Як, зрештою, і життя / Перемандровує в свій образ. / Коли не вистачає слова, / Рятуємося велемов’ям. / А поезія, / Наче покинута дитина, / Чекає у дверях, / Простягнувши руку». Сумна картина і реалістична. Бо час справді зафарбовує людей. Слідувати євангельському «будьте, як діти» з роками дедалі важче. Але якщо програє людина, яка живе, то це означає, що обов’язково програє і та людина, яка пише. Що дає тобі сили писати?
Дорогий Олександре, мушу зізнатися: ніколи цим не переймався, не вишуковував якихось мотиваційних моментів. Напевне, дається взнаки намагання «вловити летючу мить життя» (перефразую Олександра Олеся), вкотре вдячно запричаститися (скористаюся терміном Олександра Рисака) щомиттєвим дивом, відновити єдність своєї миттєвості з вічністю, невміння втекти від свята творчості.
 
Ти народився на Волині. І у твоїх творах багато Волині. Це, мабуть, особливе відчуття, коли фіксуєш у словах – топонімах, іменах, назвах – те, що знаєш і любиш з дитинства?
Батьківщини (і тієї, що з малої літери, й тієї, що з великої) не вибираємо. Тож дякую долі, що Волинь, «позичу» констатацію Лесі Українки, «найрідніший-рідний край» і для мене, грішного. Правда, і майже кожна місцина, де судилося побувати хоча б упродовж кількох днів, теж хоч трішечки стає моєю, що засвідчують і народжені тексти.
 
Інколи хочеться бути серед людей, спілкуватись, інколи – мовчати, бути на самоті. Інколи хочеться залишитись у місті, інколи – їхати до рідного села. Інколи хочеться писати вірші та прозу, інколи – просто косити траву. Але всі ці речі зводяться до спільного знаменника. Яким є світоглядний знаменник Віктора Вербича?
Життя – дорога. Дорога до Бога, до Слова.
 
Вікторе, чи міг би просити тебе на завершення нашої розмови прочитати щось з нових поезій…
Це відлуння мандрів. Цього разу – до Грузії (Сакартвело). Побувавши там, зрозумів, чому Леся Українка зізнавалася: якби не була українкою, то хотіла бути грузинкою.
 
МОНОЛОГ НІКО ПІРОСМАНІ
Маргарита де Севр із «Бель Вю»*
Чи Марго для Ніко з Алазані.**
Цілий світ промовляє: «Люблю»
У Сігнагі*** чи місті кохання.
Не акторство, а дар таїни,
А святий неминучості фатум.
Марго, серце своє відчини –
Кожна квіточка хоче співати.
Залишившись на самотині,
Не тамую жагу в Алазані***
Я пишу тебе на полотні
Як незгасне небесне чекання.
Ми, кохана, у різних світах.
Як дарунок прощально-останній –
На плечі твоїм янголоптах
Від Ніко Піросмані.
 
*Театр, у якому працювала актрисою Маргарита де Севр
**Село, де народився Ніко Піросманішвілі (Піросмані)
 
***Місто, де під час гастролей у Грузії проживала Маргарита де Севр; площу перед готелем Піросмані встелив квітами (начебто привіз кілька возів)
 
****Річка біля Сігнагі
 
САКАРТВЕЛО
На хрестах закарбована пам’ять.
Забуття затирає учора.
Якщо гори нагадують храми,
То і храми нагадують гори.
Аби жити, зазвичай вмирають.
Звично крона нагадує корінь.
Якщо є на землі
Представництво від раю,
То воно – в Сакартвело, у горах.
 
Розмовляв Олександр Клименко
Луцьк, 2019 р.
 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал