Із нагоди 25-ї річниці «Коронації слова» продовжуємо знайомити з переможцями конкурсу різних років. Віктор Вальд (справжнє ім’я — Віктор Михайлов), херсонець, 1961 р. н., автор низки історико-пригодницьких романів, член Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії «Коронація слова» (2017 р.) за роман «Останній бій Урус-шайтана».
— Пане Вікторе, поділіться, будь ласка, Вашим досвідом участі у «Коронації слова».
— Спочатку було слово! І сказав мені мій добрий друг і перший, хто прочитав мій перший роман «Спарта», Золотий письменник України Сергій Понаморенко: «Надішли “Останній бій Урус-Шайтана” на конкурс “Коронація слова”. Хоча це й перший твій роман, написаний українською, але, може, щось і буде…»
І таки було. Наважився і надіслав роман на конкурс, про який дізнався зі слів Сергія. Мені б зазирнути в інтернет і здивуватися, який потужний і славетний той конкурс! Може б, і зупинився… А так — надіслав і став чекати відповіді.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Разом із тим продовжував жити й працювати. І в моє життя якось увірвався дзвінок. Мене запрошували в Київ на церемонію нагородження! Без деталей і нюансів. Мені навіть почулося — якщо зможете. А може, якщо хочете.
Звісно хотілося! І вирватися з тяжкої роботи, і побувати в столиці, і зустрітись із Сергієм. А може, навіть познайомитися з іншими справжніми письменниками.
Тільки ось біда — квитків на потяг немає, а церемонія вже через кілька днів. І тоді мій друг Сергій Дудченко (щасливий я на Сергіїв), власник херсонського видавництва «Айлант», відвіз мене до Києва на своєму авто. Сказав: «Може, якусь премію отримаєш. Для Херсона і для тебе це важливо».
— Тож таки потрапили на церемонію нагородження. Чим вона запам’яталася?
— Було літо. Та чомусь — прохолодно. А я — в одній сорочці. Тому радісно вскочив у будівлю Київської міськради й відразу — до дівчат-реєстраторів. В урочистій залі ми із Сергієм усілися за найближчий столик неподалік сцени. Мені б тоді зрозуміти, що Боженька саме нам залишив вільними ті важливі місця! Але нічого не ворухнулось ні в серці, ні в голові.
Почалася церемонія нагородження романів дуже незвично. Танцювали татарський танок діти, а потім на сцену вийшов шейх. У мусульманському вбранні. І він виголосив найгарнішою українською мовою (на що згодом звернув увагу ведучий), що дипломом від мусульманської Ассоціації «Альраїд» нагороджується роман «Останній бій Урус-Шайтана»! І додав, що це вражаючий роман, відзначив кропітку роботу над темою мусульманської культури, побуту, релігії. «І все це викладено майстерно, із великим знанням. Тому ще один подарунок — Преславний Коран!»
Як тут не випити келих вина? Здобув диплом найпрестижнішого літературного конкурсу! Але Сергій передчував, що… одним дипломом не обійдеться.
І знов мене запросили на сцену. Андрій Кокотюха вручив другий диплом — за найгостросюжетніший роман, представлений на конкурсі. І на додачу — медаль «Золотий пістоль»! А потім, в урочисту хвилину головного нагородження співзасновник «Коронації» Юрій Логуш промовив найголовніші для мене слова: «Я не називатиму прізвище переможця, а ви самі здогадайтеся. Скажу тільки, що він із Херсона!» І це теж була нагорода! І мені, і моєму славному і зараз уже героїчному місту. І я отримав третій диплом — переможця «Коронації слова — 2017»! А до нього ще й літературний «Оскар» України — золоту статуетку.
Додому повертався з величезним кошиком смачних шоколадних цукерок, які в поїзді частково роздав діткам.
— Яким був би шлях Вашого роману до читача, якби не конкурс?
— Якби не конкурс, шлях мого роману до читача… А чи був би? Тому на кожній презентації не втомлювався розповідати про унікальність цього конкурсу. Будь-яка людина, яка володіє художнім українським словом, має змогу взяти участь. Кожен сам обирає собі псевдонім, щоб ніхто із членів журі та засновників не знав, хто є автором і які в нього попередні нагороди. Усе по-справжньому, усе чесно.
— Які найбільш значимі для Вас думки Ви заклали в роман «Останній бій Урус-шайтана»? Чому взагалі вирішили взятися за роботу над ним?
— Не доведи Боже жити в часи змін, а особливо — війни. А війна вже була на Сході України. Із 2014 року. Крим уже опинився під окупацією. Відчувалося наближення ще чогось більш трагічного. Кожен був зобов’язаним робити щось важливе й корисне для рідної землі. Література — теж зброя. Надихаючий історико-пригодницький роман про героїчне минуле України — теж у допомогу. Особливо молодим козакам. Про це ми говорили під час зустрічей у колі Козацького товариства і в місті Каховці, де я на той час проживав, і в Херсоні. У мене дуже багато друзів-козаків. А як не писати про славну історію України, в основі якої — боротьба козацтва за славу і волю? Тому відклав роботу над іншими романами і спробував уперше в житті писати українською і про історію України. Знаю, що багато молоді прочитали мої козацькі романи «Останній бій Урус-Шайтана», «Меч Сагайдачного», «Отаман» і новелу «Іванова гора». Багато з тих читачів зараз зі зброєю в руках боронять рідну землю. Не корилася ніяким ворогам Україна й ніколи не скориться. Цьому вчила нас наша історія, і в цьому — наше майбутнє. Саме знання історії, підсилене художнім словом, є важливою зброєю і в цій страшній війні.
До того, як узятися за роботу, а прочитав, мабуть, усі доступні мені історичні романи. З особливим інтересом — романи козацької доби. До того часу я написав п’ять романів про Стародавню Грецію і Європу — середньовічну та років Другої світової війни. Настав час, коли мій досвід дозволяв узятися за опис історичних подій на теренах України.
Так, я мав достатньо знань написання історико-пригодницьких романів. А ось як обрати тему, таку, яку ще не висвітлювали українські майстри художнього слова? Свою, незвичайну, яка могла би бути цікавою і за кордоном.
— Тож, мабуть, щось таки сколихнуло й підказало потрібну тему…
— Якось я опинився в самому серці Дикого Поля. У тій самій Чорній Долині, де кошовий Сірко віддав наказ порубати три тисячі тумаків, яких він і запорожці вивели з кримського полону. Тумаки — це українські бранці, які працювали в садах і на ланах Криму, підтримуючи економіку своїх гнобителів. Там за багато років вони прижилися, народили діточок і навіть завели власне господарство. Чому Сірко віддав такий наказ, читач може дізнатися з мого роману.
Але не про це тоді я думав у серці Дикого Поля.
Була зима. Холодно, вітряно… Я в теплому одязі, а мені все ж хочеться скоріш до авто. І тоді замислився: а як же виживали люди серед зимового степу? Немає ні магазинів, ні кафе, ні будівель… Спати — у снігу. Їсти тільки те, що вполюєш. Замість води — сніг. А ще тебе здалека видно. І ти — легка здобич для ногайців, татар і пройдисвітів усякого штибу. Та хоча б тих самих розбійників-луговиків.
Поступово вимальовувались епізоди. Як заганяли вороги козака в зимовий степ. Які навики й хитрощі повинен був знати й використовувати козак, щоб вижити. А ще — зустрічі в безлюдному краю. Добре, якщо натрапиш на бурдюг — сховище старого козака, який доживає свій вік серед труднощів та ризиків. Там можна знайти кусень хліба й товариство. А якщо зустрінеш ворога? Добре, якщо таку саму одиноку й переслідувану людину. А якщо це буде не козак, а татарин? Як із ним порозумітися?
—Від того моменту до початку написання роману багато змінилося у баченні майбутнього твору?
— Так, коли почав збирати матеріали, це суттєво вплинуло на сюжет. Він змінився особливо різко, коли я потрапив на козацьке свято й побачив, що козаки несхвально дивилися в бік прибулих татар. Я питав козаків, чи знають, яку видатну роль зіграла татарська кіннота в перемогах Богдана Хмельницького? Чи знають, що татари приходили на суд до кошового Сірка, щоб він їх розсудив? Чи відають, що козаки брали татар за кумів і побратимів? Так, багато горя й бід приносили татарські набіги. Але було й таке, що коли в них сталася пошесть чуми, Сірко пустив татар і ногайців на запорозькі землі, щоб уберегти від смерті!
Чути від когось із «болотних учених» — це не знати правди історичних подій. Вивчати історію й зокрема за допомогою художньої літератури — це корисно. Особливо коли це історико-пригодницький роман. Тільки писати треба так, щоб було і цікаво, і корисно.
У 2019 році я разом із козаками Каховського куреня був на могилі кошового Сірка в селищі Капулівка. І було радісно від того, як поміж козацьких стягів розвивалися блакитні прапори з кримською тамгою. Скільки кримських татар зараз в окопах з українськими козаками — ми ще взнаємо і будемо дякувати героям. Може, і роман «Останній бій Урус-шайтана» спонукав зробити важливий крок у порозумінні спільної історії між сучасними козаками та кримсько-татарською спільнотою? Хочеться на те сподіватися.
Ще мені став на думку цікавий хід: а якщо розповісти про історичні події і самих козаків із точки зору тогочасних ворогів? Знаємо з документів, що про козаків часто-густо писали газети Європи. Є багато свідчень від хроністів і мандрівників Османської імперії. Є договори з Кримськими ханами. Та і в московії пильно стежили за подіями в Україні.
Історично-пригодницький жанр унікальний. У ньому можна використати всі відомі жанри. І пригоди, і любовну лірику, і детектив, і шпигунські пристрасті, і навіть вірші! Усе це в романі «Останній бій Урус-Шайтана» є. А ще — багато-багато праці. Як і в інших моїх романах. Щоб написати одну сторінку в романі, я вичитую та аналізую тисячу сторінок наукових статей, хронік, мемуарів і всього, що може бути потрібним!
— Так, це неймовірна праця. Тільки це було найскладнішим у роботі над романом?
— Та багато чого. Почав я його писати «руською» мовою, але скоро зрозумів, що пишу суржиком. Херсонським! Слово російське — слово українське. А писати про Україну та її історію потрібно українською! Це я відчув і зупинився на пів року. І читав, читав, читав українське. Ще — сумлінно вивчав. Дякую Тарасу Березі за його «Словник смачних українських слів» та інші книги. А ще — херсонським письменникам. Особливо Василю Загороднюку, Анатолію Кичинському і Таїсії Щербі.
Щодо інших труднощів у написанні роману — то це робочі моменти. Хоча і вони дуже цікаві. От спробуйте написати листа тій, про яку мрієш, а вона ще не визначилась у почуттях до тебе. І не «смс» якусь, а справжнього листа, який ще писали мої батьки та діди. Написати так, щоб було цікаво, і вона чекала нового. І так — щодня. Роман — це дуже багато листів кожного дня, за які читач готовий заплатити гроші. Під час прочитання першого вашого роману це аванс. Надалі читач уже купує книги автора з розумінням, чого вартий письменник і його книги.
А ще в попередніх романах я не дуже приділяв уваги так би мовити жіночій лінії. В «Останньому бою Урус-Шайтана» вдалося знайти потрібні образи. Одна з героїнь — українка Марійка. Юною дівчинкою її полонили, й вона опинилась у гаремі татарського мурзи. Але ніякі подарунки, солодощі й обіцянки не могли її зламати. Та все ж… Якось мула розповів дівчині, що є в татар закон. Якщо народжуєш шість діточок, то із сьомим можеш повернутися додому. Так і чоловіки, які не стали мусульманами після семи років сумлінної тяжкої праці, могли повернутися до рідної землі. Колись напишу повноцінний роман «Закон сьомого сина». Дуже цікаво жив Крим у ті часи. Не обійду трагічну тему нападів на Україну, але було й інше в житті татар. Гірський Крим та гірські татари — цікава й важлива сторінка розуміння, чому Крим був настільки могутнім, що йому платили данину й Річ Посполита, і московія, і народи Кавказу та інші.
І ось настав день, коли Марійка народила мурзі сьому дитину — хлопчика. Сама вона була людиною працьовитою і доброю. Як і всі щирі українки. Багато допомагала мешканцям аулу. У невеличкому гірському аулі правила гарему не були суворими. Хоча цікаво, що жінки в Кримському ханстві завжди користувалися свободою. Вони була соціально захищені й мали права більші, ніж жінки того часу в багатьох державах Заходу, Сходу і Півночі. А ще татарки виходили з дому куди бажали, нічого не кажучи чоловікам! У якій країні в ті часи таке було?
Увесь аул, сам мурза, мула і її дітки стояли на колінах і молили не покидати їх. Але Марійці постійно уявлялася рідна хата і рідна земля. Вона знала, щоб повернутися — треба здолати дуже складний шлях через Дике Поле. Їй разом із немовлям довелося пройти його пішки й пережити страшні події: степову пожежу, зустріч зі злодіями, криваві сутички тощо. І все це вона здолала. Бо на шляху до рідної землі ніщо не могло її зупинити.
— Яка подальша доля роману «Останній бій Урус-шайтана»? Він був опублікований?
— Договір на видання цього роману я підписав із видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» просто в залі під час церемонії нагородження «Коронації слова»! Уже через чотири місяці він вийшов. Потім його декілька разів перевидавали. Наклад — 15 чи 20 тисяч примірників.
— Але Вас було нагороджено ще раз — уже під час «Гранд Коронації» спецвідзнакою від стартапу «Лінгарт — живі книги» «За популяризацію Кубанської України». Що Вас пов’язує з цим краєм? Чому він опинився в центрі Вашої уваги?
— Роман «Отаман» багато в чому особливий. Уперше я писав не пряму розповідь, а з багатьма ретроспективами в часі і в подіях. Українська Кубань — це не головна сюжетна лінія. Але яка цікава! Землі заселені запорозькими козаками та їхніми сім’ями. Під кінець XVIII століття в них були і дружини, і діти. І на землі Кубані були білі мазанки під соломою, і лунала українська мова. Ще у 2010 році на привітання «Героям слава!» відповідали: «Слава Кубані!». Чи лунає зараз хоч одне українське слово? Чи є ще ті сміливці з українським корінням, що можуть протистояти півтораметровому тирану з московії?
Почав я роман із Кубані, бо саме там визрівала й росла думка про Велику Україну. Там готували юних козаків до майбутніх змін і відродження української державності. На Кубані було багато проукраїнських революційних партій. Там вів революційну роботу й Семен Петлюра. Знали про це?
Мій дід і бабуся з кубанських країв. Під час революції та громадянської війни кубанські козаки та інші мешканці краю об’єднались у Кубанську народну республіку й вели перемовини з Києвом про об’єднання та спільну боротьбу з ворогами українського народу. На жаль, не сталося. Про причини я розповів у романі.
А головна лінія роману «Отаман» — це Херсон і події навколо нього упродовж 1904–1922 років. Я завжди хотів написати художній роман про мій дорогий серцю Херсон. Тоді він був губернським містом. До складу Херсонської губернії входили Миколаїв, Одеса, Бердянськ, Мелітополь та інші міста. Херсон був міжнародним портом, через який по Дніпру пливли баржі з товарами всіх країн світу. І навіть представництво Перу було в Херсоні! Розміщувалось воно в «Золотому будинку» з камінним орнаментом у стилі давніх інків. На жаль, ця будівля вже зруйнована гарматами сучасних російських варварів-окупантів. Ті нелюди практично зруйнували місто, обстрілюючи його через Дніпро. Так само, як це робили врангелівці у 1920-му. Історія повторюється. Тому знати її і вивчати потрібно як ніколи.
Хоча сюжет роману розвивається довкола козацького скарбу, події роману різнопланові. Той, хто оберігав стародавній козацький скарб, пропонує значну кількість золота чекістам за допомогу в пошуках зниклої під час боїв на Каховському плацдармі дружини. Пройшовши таємний козацький вишкіл на островах річки Кубань, Сашко Гордієнко — герой-офіцер імперіалістичної війни. Його боротьба і з червоною навалою, і білим військом направлена на відродження української державності. Тому повинні сприяти й козацькі скарби. Але ще є й особистий ворог — колишній побратим Сашка, дії якого на користь московії шкодять відродженню. Протистояння честі і зради — головний мотив роману.
А ще там багато різних подій. Зокрема й бої на Каховському плацдармі у 1920 році. І тоді була московська навала і бої на Донбасі. А ще ось це — «не так страшні московські воші, як свої гниди». Є «московські воші», які мріють заграбастати українську землю і її природні багатства. Є «українськи гниди», ті, хто відкрив у 2022 році московцям Чонгар, Перекоп, Каховську плотину та Антонівський міст. Зрадники, які здали Херсон і весь Південь України…
Узагалі чи є в нас фахівці, які можуть глибоко аналізувати схожість подій та їхню періодичність? Ось такий історико-математичний приклад, який мене вразив. Якщо складати цифри початку Першої і Другої світових воєн, то виходить цифра 68!
Перша світова: 28 07 1914 (28+7+19+14 = 68).
Друга світова: 01 09 1939 (1+9+19+39 = 68).
Може, випадковість? А як бути масштабною навалою орків 24 02 2022? Якщо аналогічно виходить 24+2+20+22 = 68?
— Так, дивовижно… Напевне, за роки роботи над історичними романами у Вас були й інші несподівані відкриття.
— Мій перший історичний роман «Спарта». У той час мені було дуже складно. Залишитись без роботи у Києві та ще в орендованій квартирі — випробування. Та біда була не одна. Не встигав відійти від однієї — наступна… Це в Америці ходять до психолога. У нас більш дешевий співчувальник — чарка. Мені дуже поталанило відійти від прірви. Тоді я прочитав про одного письменника з Німеччини, який залишився без роботи, утратив дружину й останні гроші. Замість того, щоб упасти в депресію, він вирішив написати роман. І твір мав успіх. І ось я, який ніколи не писав навіть оповідання, узявся за роботу. Сорок шість років — саме час згадати, що ти ще в юнацтві мріяв написати найцікавіший роман.
Ті з письменників, хто працює в історико-пригодницькому жанрі, мене розуміють. Унікальний жанр літератури! Нескінченні теми. Бери будь-яку історичну подію, наповни яскравими історичними постатями, а також уявними героями. Використай відомі факти й закрути їх у вихорі інтриги, любові, зради, честі… І це — тільки початок. А потім, якщо передивився цей сюжет у голові, як фільм на екрані, сідай і починай працювати.
Отже, я вирішив написати роман. Про що і про кого? Звісно, про тих і про те, про що хотів прочитати, але не знайшов такого в корифеїв історичної прози. Тут і згадалася Херсонська середня школа № 36, у якій я вчився. Унікальна школа. Перш за все завдяки учителям і директорці Лідії Василівни Обідіної. А ще — це була, мабуть, перша в країні школа з кабінетною системою навчання. Хімію вивчали в обладнаному хімічному класі, фізику — серед фізичних пристроїв, астрономію вивчали під куполом зіркового неба. А історію, звісно, серед карт і макетів храмів Елади і вогнища інквізиції. У цей кабінет я вперше потрапив у п’ятому класі. І там на парті побачив видряпане слово «Спорта».
У СРСР завжди і всюди згадували про героїв минулих війн. У школах, кінотеатрах, по телевізору, у газетах тощо. Дитина виростала на прикладах вічної війни. Ефективний та дієвий засіб зростити солдата, який загине за державу. Цим дуже вправно скористалася московія. Двадцать років вони знімали безліч серіалів і фільмів, у яких «побєждалі» ворогів цінною гір геройських трупів. Тому сьогодні вони лізуть і гинуть, і уявляють, що і про них знімуть кіно. Кіна для них не буде! Буде чорний пакет! У кращому випадку — милиці.
Мене цікавило, як можливо з дитини виростити воїна. Цим займалися, мабуть, усі країни й міста-поліси стародавнього світу. Але найяскравішім прикладом такого державного перетворення була й лишається могутня Спарта. А ось про Спарту і її непереможних воїнів я знав не більше, ніж шкільна програма і фільм «300 спартанців» 1962 року.
Мені відомо, як багато часу витрачали письменники на збір матеріалу для написання роману. Особливо історичного. Місяці й роки проводили в бібліотеках. Зараз набагато простіше — інтернет. Ось тільки знайти й використати потрібні для роману матеріали — це ще та праця. Та мені допоміг досвід у бізнесі і ті таблиці, які я поступово заповнював. Я робив «ялинки»!
Наприклад: відкриваю теку «Одяг», у ній роблю ще три теки: «Чоловічий одяг», «Жіночий», «Дитячий». Відкриваю «Чоловічий одяг». І тут доповнюю: «Повсякденний», «Святковий», «Військовий одяг»… У «Повсякденному» — знову купа підтем: «Одяг вільних громадян», «Одяг рабів», «Одяг царедворців»… І вже в кінці — потрібний файл із текстом. І це — тільки одяг! Таких перших тек — із пів сотні. Пів сотні «ялинок»! Релігія, свята, побут, їжа, війни, історичні постаті, трієри, пірати, скіфи, перси… Опис полісів, фортець, палаців… Навіть як давні еліни пили вино і справляли фізіологічні потреби! Із тисячами потрібних файлів! Так і виходить, що для однієї сторінки в романі потрібно прочитати і зберегти на комп’ютері тисячу сторінок хронік: мемуарів, наукових статей, оглядів, раніше виданих романів… Тож якісний і цікавий роман — це 99 % кропіткої праці і 1 % «іскри Божої».
Щодо сюжету роману. Якщо коротко — він про боротьбу вільних елінських полісів проти перської навали. Роман виданий «Освітою України» накладом 1000 екземплярів. У «Спарти» є продовження: «Спарта у вогні». Мрію колись написати й закінчення трилогії — «Спарта в люті».
—Які історичні теми Вам найбільш цікаві?
— Усі. Працюючи над матеріалами романів чи просто читаючи книгу, передивлячись фільми й передачі — завжди ловив себе на думці, що одночасно з цим у голові вже пишу роман на цю тему. У ній уже написані романи і про скіфів, і про єдиний у світі жіночий лицарський орден в Іспанії, про інквізицію у Гватемалі, і про піратів-євреїв, які жорстоко карали іспанців за своє знищене життя під час Реконкісти…
Маючи значний досвід, я міг би написати роман про історичні події різних народів і в різні часи. На жаль, позбавлений такої можливості. Але буде перемога і я повернусь у Херсон, і знову візьмусь за письмо. Мабуть, ще встигну написати кілька романів.
— Цікаво дізнатися більше й про інші Ваші романи.
— Це велика тема, як вони народжувались, що до того спонукало… Мені й самому цікаво, як інші письменники знаходять сюжет і наповнюють його персонажами. З історичними постатями простіше. Вони мають ім’я й біографію. А ось як із тими, хто робить роман не сухою історією, а надає йому пригодницького характеру? Простіше з романами козацької доби. Багато всього є у хроніках та документах. А ось для роману «Спарта» мені довелося створити понад двісті імен та образів! І вони повинні бути відповідними і для греків, і для персів, і для скіфів та інших народів.
Роман «Кат» має цікаву історію. За легендою Джеймс Фенімор Купер почав писати романи випадково. У 1811 році Купер одружився на француженці Делане. Вона любила читати книги. Джеймс читав своїй дружині роман уголос і зронив фразу, що може не гірше написати й сам. Делана посперечалася з чоловіком. І Фенімор через кілька тижнів створив роман під назвою «Обережність».
Так само народився й мій роман «Кат». Ось тільки почався він у… музеї тортур через суперечку що, мовляв, не може бути любові між катом і його жертвою. Я тоді не знав, що є такий собі «Стокгольмський синдром», коли жертва співчуває терористу.
Роман мав звичайний задум — він і вона. Але — незвичайні обставини. Середньовічна Європа — це бруд, пошесті, розбійники, тортури, страти, на які народ збирався як на театральне дійство. А ще — Чорна чума, інквізиція, право сильного вбити слабшого. У романі все викладено правдиво, опираючись на хроніки минулого.
Я багато чому дивувався, коли збирав матеріал для цього роману. Наприклад, тому, що Чорна чума, яка вбила третину населення Європи, прийшла з Криму разом із генуезькими кораблями. Під час осади генуезьких фортець у Криму татари закидували за мури балістою трупи своїх воїнів, померлих від чуми. Така ось біологічна зброя минулого. Подібних прикладів у романі багато. Наскільки вдалим вийшов роман «Кат», свідчить проданий наклад — понад 20 тисяч примірників.
- Як Вам живеться із Вашим псевдонімом — Вальд? Ви його легко прийняли?
— Його вигадали у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Вальд німецькою «ліс». Німецькою тому, що в своїй літературній біографії я згадав слова Тараса Шевченка про те, що ще не народився в нас той німець, що розповість нам нашу українську історію. Навіщо мені був псевдонім у видавництві пояснили — за кордоном так простіше продавати мої романи. Однак ще не сталося виходу на зарубіжжя…
Я частіше підписую свої романи на презентаціях як Віктор Вальд-Михайлов. Так що в компромісі сам із собою. А ще вірю, що знайду для своїх романів стежку до зарубіжного читача. Звісно, якщо їм сподобається хоч один із моїх романів. На жаль, перебуваючи в Берліні, я знайшов у книгарні лише одного українського автора, перекладеного німецькою.
— Із якою діяльністю по життю Вам доводилося поєднувати літературну творчість?
— Найбільш насиченою моя літературна творчість була в проміжок 2014–2020 років. За цей час я написав вісім романів. І поєднував це з далеко не літературною професійною діяльністю. До 2017 року працював вантажником на Каховському заводі «Чумак». Працював по дванадцять годин удень, а наступного — стільки ж уночі. Потім — вихідний. Як вантажив удень — писав уночі, і навпаки. І так — багато років, поки не залишився без роботи. «Чумак» тоді був цікавим матеріалом для роману. Я навіть почав писати роман «Острів зелених рабів». Зелених, бо робочий одяг чумацьких працівників — зелений. Унікальне капіталістичне виробництво, де з робітниками укладали договір на… один місяць! А затим викидали, особливо перед пенсійним віком.
Звістку про запрошення на церемонію «Коронація слова — 2017» я зустрів охоронцем супермаркету «АТБ». По життю багато де працював: конструктором, майстром зміни, начальником бюро комплектації. Навіть керівником фірми був. А починав фрезерувальником. Зараз згадую ті 40 років трудового стажу і дивуюсь, як усе встигав. Зате спілкувався з багатьма людьми. Деякі з них потрапили на сторінки моїх романів. А все це разом, плюс постійне навчання й особливості характеру допомогли мені в зрілому віці казати: моя професія — письменник! Це моя дванадцята спеціальність! І вона ж, мабуть, остання…
— Чи пишете зараз і про що? Чи увійшла тема війни у Вашу творчість і як саме?
— На жаль, зараз не маю змоги писати. Після окупації Херсонщини втратив житло. У дім влучив снаряд, де я із братом перебував. Нічого не лишилося… Виїхав на Рівнинщину. Комп’ютера, на якому міг би працювати, не маю. Але бажання писати не втрачено. У голові все так і народжуються романи. Хоча є такі, що не притаманні моєму жанру. Наприклад, роман «Вайгач». Це таке сакральне місце, в яке з благоговінням і острахом припливали на каяках народи Півночі. Потім, у 1930-х роках на цей острів НКВД завезли зеків і почали пробивати шахти. У якийсь момент ті шахти затопив Арктичний океан, багато хто загинув. Це історія. А роман, можливо, і буде, але дещо про інше. Лише привідкрию, що події відбуваються в 2030 році, і вирішується доля людства. Але не так, як у Голлівуді. Це не схоже на все те, що бачили чи читали в інших книгах. Якщо напишу, то цей роман буде другим моїм не історико-пригодницьким.
Написані романи — це історичні події до війни чи після, або ж між війнами. Так, війна, кроваві сутички, напади, шпигунство, зради — на жаль, це і є історія світу. А між тими подіями живуть і виживають люди. І піднімають келих, і бажають миру, бо нічого страшнішого за війну людство ще не вигадало. Природні катаклізми набагато менше вбили людей, ніж люди самі себе.
Написавши півтора десятки історико-пригодницьких романів про різні часі й різні народи я розумію — ми на хвилях розквіту й занепаду, що жбурляє корабель людства від скелі до скелі. І дуже прикро, якщо людство вже втомилося тримати штурвал, заплющило очі, віддало його в руки «рятівників». Як може одна людина поставити на коліна весь народ, а потім кинути його на війну? Ми вже знаємо. Так було, і так, на жаль, є. Але не розумію, чому людство ніяк не подорослішає? Чому вірить, що «хтось прийде і порядок наведе»? Чому в усіх «великих діячів» сьогодення голови в піску? Чому всі вони «дуже занепокоєні» в той час, коли гинуть сотні тисяч людей? На ці та інші питання мені хочеться відповісти в новому романі.
А щодо війни… Вона в кожному моєму романі. Крім останньої російсько-української. Якби вистачило в мене сил — був би поруч із тими героями, які беруть участь у боях чи інших героїчних діях.
— Дивлячись через роки, чи можна сказати, що перемога в «Коронації слова» була для Вас етапною, мала в подальшому вплив на Вашу літературну діяльність? Чи звертають на це увагу видавці, що перед ними — «коронований» автор? Яку взагалі перемогу в літературному конкурсі вважаєте найбільш вагомою у Вашому житті?
— Так, перемога в «Коронації слова» відчинила особисто для мене багато «дверей». А головним відкриттям стало усвідомлення: я маю право говорити вголос, що я — письменник. А якщо так, то й писати так, щоб кожний роман підтверджував це.
Ще я дуже вдячний «Коронації слова» за безліч зустріч із читачами багатьох міст України, за інтерв’ю на телебаченні, радіо і ЗМІ. І завжди, коли мене запрошували до слова, перше, про що згадували, це те, що я є переможцем «Коронації»! Ці слова лунали й під час присвоювання мені звання «Почесний громадянин міста Херсон».
Чи звертають на це увагу видавці? Я працюю з видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» (м. Харків). У крайньому романі «Отаман» видавництво на обкладинці розмістило спеціальний знак «Роман від переможця “Коронації слова”». Дякую і сподіваюсь на продовження співпраці, як із цим видавництвом так і іншими, якім буде цікаво працювати з письменником Віктором Вальдом.
Спілкувалася Юлія Бережко-Камінська