Віктор Мельник: наше суспільство проминає “вибухові” книжки

114

Письменник з Вінниці Віктор
Мельник випікає з борошна слів неординарну прозу та поезію, в якій немає місця
солоденькій здобі. Його потужне чоловіче начало вміщає
аналітичний розум критика-рецензента, літературознавця і документаліста,
врівноважено-вивірену конструктивність романіста-детективщика, прискіпливу
точність перекладача і напрочуд тонкого, ніжного лірика-поета, схильного до
неймовірних експериментів. Скажімо, його збірка «Трильярди сонетів» увійшла в
книгу рекордів України, адже чотирнадцять сонетів складено фактично з
рядків-афоризмів, які змістовно сполучаються одне з одним в незліченній
кількості варіантів.

У доробку Віктора Мельника — дев’ятнадцять книжок, деякі з них за рівнем
талановитого осмислення дійсності, вочевидь, претендують на те, щоб не
залишитися в своєму часі, а піти далі у майбутнє.

 

Вікторе
Івановичу, нині відбувається глобальне опопсіння й деградація в моральній і
культурній сферах. Мілішають і великі літератури: британська, французька,
іспанська, німецька, російська тощо. Щоправда, ніколи ми не чули такого
визначення як велика українська література. Як Ви її оцінюєте в контексті інших
літератур?

По-перше, я не ставив би російську
літературу поряд з британською чи французькою як співмірну величину. Російська
література встала на ноги фактично лише в дев’ятнадцятому столітті. Кого з
письменників того століття ми можемо назвати справді класиками російської
літератури зі світовим звучанням? Скільки наберемо? Десяток. Максимум два. Коли
звернемося до двох найпотужніших європейських літератур — французької та
британської, — то крім дев’ятнадцятого століття, побачимо сузір’я імен в
попередніх віках. Кожна з цих літератур має тяглу історію в минулому, ще з
часів середньовіччя, а особливо Відродження. Що було в Росії в час Відродження?
Вона може похвалитись велетами на зразок Рабле, Шекспіра, Сервантеса? Думаю,
вона не може нарівні тягатися зі справді провідними літературами світу,
скажімо, з китайською. То просто колосальний материк, ми його не знаємо, в силу
мовного бар’єру. Англійський і французький мовний бар’єри легше здолати, ніж
китайський.

 

А дивовижна
японська література, хоча скільки тієї Японії…

Я назвав навскидь, можна ще назвати потужні
літератури навіть невеликих країн, скажімо, Норвегії чи Данії. Це я кажу з
певністю і знанням справи, бо скандинавськими літературами цікавлюсь давно,
дещо навіть перекладав з них.

І ще така заувага: наскільки коректно
взагалі застосовувати слово «велика» до літератур чи культур? Вона повинна бути
перш за все національною, відбивати дух нації та її інтенції – і це є головним
критерієм. Не утримаюсь від ще одного прикладу: а чи є великою албанська
література? Я думаю, що для албанського народу вона найбільша і найвеличніша,
бо вона його, вона виражає саме його духовну ауру.

Так треба дивитись і на українську
літературу, зокрема і в співвіднесеності з російською та літературами інших
поневолених Москвою народів. Література — то відображення певного історичного
досвіду, і статус країни чи народу віддзеркалюється в ній. Росія тривалий час
була метрополією, і її література – це література метрополії зі всіма
преференціями, які цим гарантуються. Українці були колонізованим народом,
культура зазнавала системних утисків — досить згадати і Валуєвський циркуляр,
і Емський указ, і менш відомі «Правила для народних бібліотек» 1910 року, якими
заборонялось комплектувати масові бібліотеки україномовними книгами. Українська
література, аби справді запропонувати щось велике, цілісне, мала долати величезний
тиск. Я вже не кажу про двадцяте століття і про ту «спадщину», яка залишилась
після панування політичного режиму вбивць.

На піднесення літератури впливає становлення
національного духу, звільнення народів, зокрема економічне. Що дало передусім
XX століття? Вивільнення людей для інтелектуальної праці. Якщо на початку
XIX-го століття якась частина суспільної еліти могла вільно писати, то основна
частина народу, не маючи можливості отримати освіту, заробляла на шматок хліба
і назавтра знову мусила йти заробити. Зростання продуктивності праці вивільнило
велику кількість людей, які змогли зайнятися чисто інтелектуальною працею. З
іншого боку, саме людство зросло чисельно. Якби ми умовно припустили, що
літературою чи мистецтвом завжди займається лише один відсоток людей у
суспільстві, то в XIX столітті була зовсім інша кількість, ніж тепер. Це
закономірний нормальний процес.

Що стосується української літератури
дев’ятнадцятого століття, я не можу назвати фігуру, рівну прозаїкам Бальзаку чи
Діккенсу, які дали великі полотнища людського життя. Але ми не повинні
взоруватися на інші літератури, на те, що ми змогли, чого не змогли. Українські
митці перебувають у певному історичному контексті і треба дивитись, наскільки
адекватно вони відбивають цей контекст.

Мистецька еліта дуже чутлива до будь-яких
суспільних імпульсів. Візьмемо таку фігуру як Шевченко. Кого можна поставити
рівного в інших літературах, щоб це була проста людина з народу, яка досягла
дивовижних висот, не отримавши університетської освіти? Шевченко отримав освіту
суто мистецьку, решту брав самоосвітою. В той же час у нього колосальна
концентрація саме народного духу і критичного мислення, критичного ставлення до
всього, в тому числі і до України. Згадаймо його жорсткі оцінки: «За шмат
гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте»… Це про дев’ятнадцяте
століття? Про двадцяте? Чи про теперішній час? Шевченкові сентенції можна
прикладати до будь-якого періоду нашої історії, і вони будуть справедливими. І
таких цитат можна навести дуже багато.

Так що українська література хронічно
перебувала в нерівних умовах, і досі нічого не змінилось. На початку XX-го
століття стався величезний спалах в українській поезії, прозі, драматургії, і
ми цей феномен до кінця досі ще не збагнули. Віктор Петров, він же Домонтович,
він же Бер, по суті, так і залишається для загалу невідкритим. А Валер’ян
Підмогильний? Те ж саме. Під кінець двадцятих років почався сталінський
розгром, сталося винищення культури як такої, адже вона була перш за все носієм
українськості. 

Шістдесяті роки знову дали потужний спалах,
причому українська поезія знов сягнула 
європейського рівня. Пізніше покоління теж було плідним, в критиці його
називають  постшістдесятниками, або
поетами-герметистами, як кому до вподоби. Серед них Віктор Кордун, Станіслав
Вишенський, Василь Рубан, Михайло Григорів і когорта інших. Назву, наприклад,
недостатньо знане в Україні ім’я Володимира Прилипка. Цей блискучий поет жив у
Вінниці, він видав за життя всього три книжечки, четверта – вибране – вийшла
посмертно. Шкодую, що його поезію мало знають в країні.

Потім прийшло покоління вісімдесятників, теж
поезія європейського рівня. Колись я мав велику розмову з поетом із Бельгії
Романом Бабовалом, який писав українською і французькою мовами. І він зі
знанням справи обстоював думку: українська поезія нічим не поступається
найкращим зразкам сучасної європейської поезії, зокрема інтелектуально.

Межа двадцятого та двадцять першого століть
дала багато каналів зв’язку, українські письменники знають мови, читають ту
саму інтелектуальну літературу, яку читають письменники на Заході, от лиш
перебувають в іншому морально-психологічному кліматі і відображають життя
по-іншому. А щодо максимальної естетичної планки, творчих завдань — ми нічим
не поступаємось.

 

А що нам
заважає?

Тривожну ситуацію в українській літературі я
діагностував для себе, мабуть, на початку дев’яностих років і назвав її
«порушенням симбіозу суспільства і літератури». Раніше, правда, це так не
відчувалось. Можна згадати величезні наклади, централізовані закупівлі книжок.
Вони коштували дешево, люди запросто їх купували. Нещодавно, перечитуючи книгу
Слабошпицького «Веніамін  літературної
сім’ї», я дістав з полиці томик Олекси Влизька 1968 року, якого купив
наприкінці сімдесятих. І раптом виявляю на 
книжечці штампик Шполянського районного споживчого товариства, який
засвідчує: через десять років видання книжечку уцінено із 74 копійок до 37
копійок. Тоді на зарплату у сімдесят карбованців можна було прожити і навіть
купувати книжки. А тепер хіба можна зіставити домірність ціни на книжку  і зарплатню?

І ще одне: збірка Влизька видана була
накладом сім тисяч примірників. Нині в Україні поезію видають накладом і в
кількасот примірників, хоча здебільшого – в тисячу. Навіть у Росії, де,
здавалося б, потужна видавнича культура, де є невтрачений читач, тиражі
поетичних збірок мізерні. Півтора роки тому я познайомився на поетичному
фестивалі у Варні з поетом Владіміром Бояриновим – головою Московської
організації Спілки письменників Росії. (Там у столичній організації 2700 членів
– більше ніж загалом у нашій НСПУ). Ми заприязнились, обмінялися книжками. Я
був дуже здивований накладом збірки Бояринова. Коли запитав його: «Чому тільки
тисяча примірників?», то він відповів: «Вікторе, поезія у нас тепер видається
такими тиражами». І це сказав «літературний начальник», який має доступ до
ресурсів, вплив! Та в Москві тільки письменників утричі більше, не казатиму вже
про потенційних читачів! До того ж Владімір Бояринов – знане ім’я в Росії, йому
нині за шістдесят років, а до Спілки був прийнятий ще молодим хлопцем.

 

Повернімося
до порушеного симбіозу літератури і суспільства…

Наведені порівняння багато про що кажуть. Я
давно відчув деякі ненормальності, тому що було дуже багато дутого. Казали, що
ми найбільш читаюча країна у світі. Ні, ми були країною, де найбільше
приписують! Я знаю, як робилися плани по бібліотеках, як звітувалися по
книговидачі, особливо у селах, коли писали формуляри на липових читачів,
фіктивно збільшуючи показники відвідувань та книговидачі, бо від цього залежали
зарплата і фінансування бібліотек. Наскільки я знаю, ця практика досі ще
остаточно не вмерла.

Люди, які читають, — це зазвичай
інтелектуальна еліта, і вони за будь-якої суспільної погоди читатимуть. Раніше
я дозволяв собі купити будь-яку книжку, тепер частіше беру в бібліотеці або
прошу в друзів, а купую дедалі рідше. З одного боку, з матеріальних причин, а з
іншого боку, з суто прагматичних міркувань: якщо я власну бібліотеку
наповнюватиму і далі, вона почне мене витискати з хати. Тому я легко дарую
книжки: купив, прочитав, подарував. Є, звісно, дорогі для мене книжки,
особливо  поетичні або з дарчими
написами, їх я бережу.

Отже, про порушення симбіозу: суспільство –
література. Воно певною мірою взаємне. З одного боку, це вина загалу, який не
читає і не підтримує письменників. Або є такі, що нормально спілкуються
українською мовою, а от книжок українських не читають, бо звичка не виробилась,
хоч російською читають чимало. Це теж один з факторів порушення симбіозу.

З другого боку, чи гідні самі письменники
великої уваги? Адже одна справа написати добротний текст, майстерний з мовного
боку, вибудувати сюжет, героїв промалювати – негативних, позитивних,
прикольних, як кому до вподоби. Є не одна спроба дати сучасного позитивного
героя – наприклад, у письменника зі Львова Володимира Хрущака, який дуже
добросовісно намагався створити саме такий тип героя.

Та при тому немає діагностування справді
глибинних суспільних проблем, сьогоднішніх проблем людських душ, які б зачепили
багатьох. Скажімо, польський письменник Януш Вишневський написав книжку
«Самотність у мережі», яка викликала чималий розголос. Він що, краще пише, ніж
наші літератори? Аніскільки. Але от зумів піймати і поставити проблему.

 

Хіба у нас
немає “проблемних” книжок?

Є. Але суспільство чомусь проминає їх.
“Музей покинутих секретів” Оксани Забужко я прочитав з величезним задоволенням.
Книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшего», як на мене, просто
блискуча, але вона дуже недооцінена. Це якоюсь мірою теж є симптоматичним:
дійсно болісна постановка проблеми, яка в ній є, пройшла мимо. Сталось так, що
я взявся читати «Записки» тоді, коли починав писати свої «Трильярди сонетів»
(на сьогодні це моя найкраща книжка). Відчув настільки глибинні перегуки між
тим, що писав сам, і книжкою Ліни Василівни, що просто не зміг читати – вона
заважала! І я відклав її. Повернувся до «Записок українського самашедшего»
тільки після того, як рукопис “Трильярдів сонетів” відіслав видавцеві.
«Записки» багато людей прочитало, але належного вибуху зацікавленості в країні
не сталось. І це теж симптом.

 

Хоча наклади
“Записок” були “самашедшими”.

Так, перший тираж у десять тисяч буквально
розмели. Я зайшов до видавця Івана Малковича, з яким ще з юності маю добрі
стосунки, прошу: «Продай мені один примірник». А він відповідає: «Нема взагалі.
Почекай два тижні, буде додатковий наклад». І він розповів, що коли зібрали
замовлення книготорговельних мереж, то ледве нашкребли чотири тисячі.
Надрукували десять тисяч, які розмели за лічені тижні, а потім книгопродавці заявили
претензію: «Чому ви так мало надрукували?» Тираж доброї літератури для нас
безпрецедентний (маскульт я до уваги не беру), хоча на сорокашестимільйонну
країну – це мізер. Але що далі? А суспільна дискусія? А літературна? Не
відбулося. Чому? Є над чим замислитись…

Пам’ятаю, у «Літературній Україні» голова
НСПУ Віктор Баранов скаржився, що йому бракувало дискусій. Справді, дискусій
немає в літературних газетах. Їх в Україні видається, напевно, не менше п’яти
(дві центральні), є ще «Слово Просвіти» з великим літературним блоком. А
дискусій немає. Чому? Це теж симптом незатребуваності літературних творів
суспільством. І діагнозом останнього.

 

Певно, тут є
і провина редакторів часописів, які шкодують площу на дискусії, бо надто
великим є потік піар-матеріалів.  

Думаю, фактор редакторського свавілля
незначний. Редактори хороший, глибокий, аргументований матеріал поставлять.
Якщо, скажімо, Іван Дзюба принесе дискусійну статтю, йому не відмовлять, та й
іншим також. Але питання в другій площині: для того, щоб я сів і написав
справді дискусійну статтю, мушу вивчити гору матеріалів, усе продумати
концептуально, отже, затратити масу часу. Однак за публікацію роботи я не
отримаю ні копійки. То вже краще прочитати лекцію, написати статтю чи взяти
інтерв’ю, за що я зароблю хай невеликі, але реальні гроші. Безгонорарщина
відбиває охоту від дискусій, б’є по всьому. Хоча ставити запитання і отримувати
слушні відгуки вельми корисно.

Насправді дискусію треба організовувати, а
не чекати, поки вона сама впаде з неба манною: домовитися з десятком людей,
підготуватися самому редактору, який має знати погляди учасників, які в чомусь
сходяться, а в чомусь протилежні. Дати кожному висловитись. І відразу
попередити: «Так, я тобі заплачу за статтю, але псевдоінтелектуальний кіч не давай,
то має бути серйозний інтелектуальний продукт”. Та кожен автор відразу підніме
свою мислительну планку, люди візьмуться і зроблять. Можливо, навіть спонсора
під дискусію треба знайти – ось таку ідею дарую. Хоча легко ідеї підкидати,
якщо сам їх не реалізовуєш.

 

Вважається за
банальність і поганий смак закидати нашим державникам, що вони не звертають
увагу на очевидні “рецепти”. Один з них: високий рівень культури і мистецтва є
запорукою потужної економіки. В здичавілих культурно країнах не може бути міцної
економіки. Чому наші державники цього не розуміють?

Річ в тім, що парадокс демократичних
суспільств полягає в тому, що обирають не найкращих, не найрозумніших, не
найпорядніших, не найморальніших. Обирають схожих на себе. Який виборець –
такою є політична еліта. А у нас закладено і протистояння двох частин України,
східної і західної, і протистояння цивілізаційне – європейськості та
азійськості в її гіршому варіанті. Бо як спрацьовує психологія виборця?
Спочатку підсвідомо, не задумуючись, людина вибирає кандидатів за шкалою «свій
— чужий». Східний виборець практично завжди скаже на західняка «чужий», і
навпаки. Це робиться інтуїтивно. І тільки потім людина починає підбирати
аргументи, чому «наш» кращий, а «не наш» — гірший. Ось так і формується так
звана «політична еліта», яка насправді є елітою тільки в значенні
політологічного терміну, але в жодному разі не в загальнолюдському сенсі.
Такими і є так звані «лідери». А справді гідні провідники шансів мають
небагато…

З яких інгредієнтів складається хлібина
вашої діяльності, з яких напрямів? 

Вона складається з того, чим я заробляю собі
на хліб, і з творчості. Останні 25 років заробляв на хліб журналістикою. Моя
кар’єра складалася так, що я робив практично все: від інформацій до інтерв’ю з
керівниками держави. Проводив журналістські розслідування, виходили публікації,
через які ходив під дамоклевим мечем судових позивів, дозволяв собі навіть на
суди “наїжджати” за негарні справи. І політичну аналітику писав, і статті про
мистецтво. Життя змушувало бути універсалом. В журналістиці як буває? Хтось
зав’язується на одних темах, в них вдосконалюється, тобто людина, яка пише на
кримінальні теми все життя, мистецького життя може не знати. У мене по-іншому
складалось: робота власного кореспондента газет «День» та «Україна молода»
змушувала бути універсалом, адже я був одним-єдиним представником редакції в
регіоні. Дехто нарікає, що журналістська праця заважає письменницькій, це їх
мучить. А от я так би не сказав: я працював у журналістиці з задоволенням,
викладався повністю, хоча зрозуміло, що коли писалися журналістські матеріали,
то не писались книжки. Втім, їх вийшло дев’ятнадцять, двадцята десь застрягла у
видавця – другий рік уже лежать. Але мені це особливо не муляє, бо вона не є
для показовою, колись та вийде.

Головні книжки у мене інші, справді
важливих, мабуть менше половини з тих, що я написав. А найкраща моя книжка, як
я вже згадував, це поетична збірка «Трильярди сонетів». Вона включена в Книгу
рекордів України, але це побічний ефект, просто склалось так, що книжка
формально відповідає критеріям. Але форма є тільки продовженням змісту, а він
якраз і дав картину мого світобачення, моєї зболеності від дійсності. Книга
новаторська, твори прописувались дуже важко, із болючими сумнівами, тому я
показував колегам, радився. Наперед домовився з Ігорем Павлюком, що він буде
редактором, і посилав йому кожний вірш одразу після написання. Так само посилав
Василеві Герасим’юку, Павлові Вольвачу, цікавився їхнім сприйняттям. Бо
естетичну планку підняв дуже високо. І коли закінчив, то Павлюк назвав її
ліричним епосом і сказав, що в сучасній поезії навіть важко знайти аналог.
Сподіваюсь, вона з тих книжок, які мають майбутнє. Адже більшість наших творів
залишиться у своєму часі, вони закорінені в ньому і разом з ним відійдуть у
минуле, це абсолютно нормально. Якого видатного письменника ми не взяли б, то
побачимо: багато написаного мало вартість тоді, коли він жив, але є ключові,
надчасові речі, які будуть цікаві і завтра, і післязавтра. Так, як «Сонячні
кларнети» Тичини.

 

А тепер
розкажіть про Віктора Мельника-детективіста…

Мій детективний роман «Двійник невідомого
контрабандиста» вийшов 2005 року, був 2008-го перевиданий. Заявлений
роман-продовження досі не написаний, хоч я ретельно вибудував його в голові.
Спочатку написання відкладав через зайнятість, потім з’явились вагоміші
причини, сказати б, суспільно-філософські. Річ у тім, що детективний роман
переживає становлення в країнах, які перебувають на стадії формування правової
держави. В Україні цього не відбувається. Навпаки: недосформована правова
держава пішла назад – у доцивілізаційне, доправове існування.

Мені відомо, як насправді відбувається
розслідування, бо багато років пишу документалістику на ці теми, і через те мій
герой — реальний працівник державної структури, слідчий прокуратури, який
спільно з колегами з міліції і СБУ розкриває злочин. Насправді то велика
командна робота. А що стосується «камерного» детективу на зразок творів Агати
Крісті, у якої аматори, присоромлюючи поліцейських, розкривають злочини…
Насправді, на практиці такого немає в принципі, і 95-97% злочинів, «розкритих»
у детективах Агати Крісті, назавтра в суді розсиплються без доказової бази —
дай тільки досвідченого адвоката. Для того, щоб злочинці були покарані,
потрібні задокументовані докази, а це можуть зробити тільки професіонали. Втім,
я і такі твори читаю з задоволенням, але суто як художні розповіді. Останній на
часі — детективний роман В’ячеслава Васильченка «Дворушники» – про журналіста,
який розслідує кілька убивств.

 

Вам, певно,
закидали, що у вашому романі занадто чесний слідчий? Хотіли б ми такого
побачити…

Справжній стан справ «в органах» вельми
неоднозначний. Є люди, які чесно й добросовісно викладаються. Знаю реальний
випадок, коли працівник міліції не був на весіллі власної дочки, бо якраз
напередодні сталось убивство, треба було організувати низку оперативних
заходів, щоб затримати убивцю. Ясно, що потім удома був скандал…

На жаль, реалії такі, що нині в суспільстві
статус органів, які розслідують кримінальні справи, дуже низький. Прокуратура,
а значною мірою Служба безпеки, міліція, часто стають виконавцями політичних та
економічних замовлень. Вистачає фальсифікацій. Добросовісні оперативники та
слідчі, які відповідально працюють, розкривають злочини і направляють справи в
суд, потім абсолютно не впевнені у справедливих вироках, бо в країні все може
продаватись і купуватись.

В такій ситуації створювати героїчний
позитивний образ слідчого у мене рука не піднімається. Це реалії нашого часу, і
мені важко через такий моральний бар’єр переступити. Я працював деякий час в
прокуратурі прес-секретарем, подихав тим повітрям, тому не маю нічого проти
конкретних людей, які чесно роблять свою справу. Але якщо вести мову про
систему в цілому, то…

Ви
казали, що вас засмоктала творча пауза. Чи не затягнеться вона на роки?

У
мене завжди є запасний вихід: займаюся ще перекладами. «Арістос» Джона Фаулза
був виданий у моєму перекладі з англійської. Отже, я завжди можу сісти і
перекладати, щоб чесно і совісно доносити важливе до читача з інших літератур.
Скажімо, з данської в Україні перекладають художню літературу троє-четверо
чоловік, можливо, я п’ятий…

 

З
цього місця детальніше.

По
життю я займаюсь журналістикою, літературою, але за натурою я — філолог, і
освіта теж філологічна. Я з любов’ю ставлюсь до мов, образно кажучи, мені
подобається купатись у різномовних стихіях, немов у морській воді, вже цього
досить, щоб отримати насолоду. Хоча в школі моєю найбільшою проблемою була
німецька мова, отакий-от парадокс. Все змінилось буквально за два тижні, я
іноземну підготував у пожежному темпі, коли вступав на філфак — просто мені
допомагала людина, яка блискуче подала курс. Після вступу я був подивований, що
мої однокурсники так погано знають німецьку. Отоді й був закладений базис — і
для германських мов, і загальнолінгвістичний. Тоді самотужки займався
іспанською, бо хотів прочитати Лорку в оригіналі…

Пізніше, вже у вісімдесяті роки, в поле
зору потрапив данський письменник Тор Ланге, який довго жив у Москві та в
Україні, багато перекладав український фольклор, українських письменників,
описував Україну, і все це книжками виходило в Данії. За моїми прикидками, він
знав шістнадцять мов (принаймні, зі стількох він опублікував переклади), був
поліглотом, блискучим філологом і поетом. Про Тора Ланге, до речі, я пізніше
написав книжку, якраз до 150-річчя від дня його народження.

Отже, зацікавившись Ланге, я пройшов
курс данської мови. А коли приїхав до Данії і почув розмовну данську на вулицях
Копенгагена, то розгубився: читаю вивіски — розумію, а жодного розмовного
слова довкола не втямлю. Я соромився признатись, що вчив мову. Коли ж перед
нами виступала викладач Данського університету, я почав розуміти. І тоді спитав
голову дансько-українського товариства (а в нього блискуче знання української,
данської, російської): «Це що, такий діалект копенгагенський, що не можу
розібрати нічогісінько?»  Він підтвердив
і додав: «Вона ж викладає в університеті літературною мовою, яку ти вчив, тому
й почав розуміти». Книжку про Тора Ланге я писав переважно за матеріалами
данською мовою, перекладав з неї кілька художніх текстів. Потім перекладав
шведа Пера Лагерквіста, адже структурно і лексично германські мови схожі.

Якось я пошкодив ногу й мусив місяць
відлежати в ліжку, і тоді пройшов курс англійської мови. А щоб закріпити
вивчене, почав перекладати для себе філософську книжку Джона Фаулза «Арістос».
То був 1989 рік, її ще не було в українському та російському перекладах. Коли
з’явилась нагода опублікувати фрагменти перекладу в журналі, я звернувся до
фахівців, і вони знайшли купу помилок. Довелося все переробляти. Правда, коли я
закінчував працю над тією книжкою, то помилок майже не було.

Англійська і французька, до речі, мають
приблизно шістдесят відсотків спільної лексики, що прийшла з латини, яка, в
свою чергу, є також містком, перекинутим до іспанської. Знаєте, одна мова – ще
важко, дві – вже легше, а коли третю вивчаєш, то стереотип рідної мови
розхитується настільки, що стає легше працювати з іншими мовами. Тут є ще такий
момент, який би я назвав взаємопереплетенням мов. Тобто коли вже з кількома
мовами працюєш, ти починаєш розуміти споріднені з ними через уже освоєне.

Цікавий випадок трапився, коли я готував
статтю про класика бразильської літератури Кларисе Ліспектор, яка народилась на
Вінниччині. Майже всі наявні матеріали були португальською мовою, якої я не
знав, але зумів прочитати їх завдяки своїм студіям іспанської. Хоча перекладати
за таких умов, можливо, не зважився б…

 

Отже,
кого конкретно ви перекладали?

Тора
Ланге і Гаральда Кристіансена – з данської, Пера Лагерквіста – зі шведської,
Германа Гессе — з німецької, Джона Фаулза – з англійської… «Арістос» вийшов
2003 року українською окремим виданням у моєму перекладі. Тобто, для тих
письменників, яких дуже люблю, мені хотілося щось зробити добре.

Слов’янські мови, звичайно, легше
опановувати, то вже сам Бог велів. З польської перекладав, з білоруської. Двох
поетів переклав з болгарської, та й мої сім добірок віршів опубліковано в
Болгарії. Є переклади і з російської – поета з Москви Валерія Латиніна. У нас
творча дружба – він теж перекладав мої вірші, які побачили світ у журналі
«Москва».

На сьогодні я маю в активі переклади з
десяти мов. Всі вони виконані з оригіналів за винятком одного: Рауля Чілачаву
перекладав з грузинської за підрядниками. Рауль Шалвович дуже добре оцінив мої
інтерпретації, включив їх у свій україномовний двотомник поряд з роботами
справжніх метрів перекладу, і це для мене велика честь.

Нині у мене зав’язалися хороші контакти
з Латвією, і я почав займатись латиською мовою. Сподіваюсь, що незабаром
дозволю собі перекладати ще й латиську поезію.

 

Шістдесяті
роки породили літературних велетнів — Василя Симоненка, Миколу
Вінграновського, Бориса Олійника, Леоніда Горлача, Петра Перебийноса, Дмитра
Павличка, Ліну Костенко… Вони досі є найкращими, взірцевими. Пізніше
з’явилися Ігор Римарук, Тарас Федюк, Юрій Буряк… Та чи мала продовження
тенденція, чи виникли нові плеяди імен? Хто з молодих поетів і прозаїків нині є
вершинними? Чому?

Будь
який перелік імен не буде вичерпним, бо їх багато, я можу назвати тільки ті,
які наразі згадаються. Наприклад, у згаданого вами Тараса Федюка я б виділив не
першу і не другу книжки, вони не дуже показові. Я відкрив його для себе на
збірках «Золото інків» та «Обличчя пустелі». І всі наступні — чудові. Але
найбільше лягає на душу його книжка “Хрещаті південні сніги», видану в середині
1990-их. Мені вона особливо співзвучна, деякі вірші знаю напам’ять. Тарас якось
навіть здивувався: «Ти що, мої вірші напам’ять вчив?» Умисне не вчив, у мене
просто пам’ять на поезію, вони самі схоплюються і залишаються у голові.

З найсвіжіших і найсильших подій я
назвав би, напевно, книжки Сергія Жадана. Його поетична збірка «Вогнепальні й
ножові», яка з’явилась у квітні минулого року, просто блискуча. Сергій сам дуже
високо її оцінює, вважає зі своїх чи не найкращою, і я цілком із ним згоден, бо
то поезія дуже високого ґатунку за образним рядом. Звичайно, вона відрізняється
від поезій Федюка, тому що є певні об’єктивні відмінності, зокрема,
регіональні, ментально-психологічні, зумовлені належністю до різних поколінь.
Сергій Жадан — молодший, живе у Харкові, Тарас Федюк сформувався як
особистість в Одесі.

Дуже приємно спостерігати, як швидко
прогресує Аня Малігон.

 

Кого
з прозаїків слід читати?

Люблю
Валерія Шевчука, прозаїка найстаршого покоління. Взагалі, тепер начитуюсь
удосталь, бо коли писав «Трильярди сонетів», то читав мало, жив весь час у
поетичній стихії, цілими днями перелопачуючи «тисячи тонн словесной руды», як
сказав би за Маяковським. І то без перебільшень.

 

Постійно
мусолять прізвища Василя Шкляра, Марії Матіос, Оксани Забужко, Лади Лузіної, Андрія
Куркова, Ірен Роздобудько, Михайла Слабошпицького, Андрія Кокотюхи, Юрія
Андруховича. Звісно, є письменники з піар-піни і ті, хто добросовісно длубають
скелю… Тож хто є хто?

Знаєте,
я довго займався поточним рецензуванням, на сьогодні мій літературно-критичний
доробок нараховує десь понад 350 рецензій. Маю рецензії на книги всіх вами
названих авторів, а що стосується декотрих, то написано по кілька рецензій.
Звичайно, на різні твори – по мірі їх виходу. На основі цього у мене вийшло три
книжки вибраної літературної критики.

Від «Залишенця» Василя Шкляра маю дуже
добре враження. Він мені близький, зокрема, тим, що я сам вникав у визвольні
змагання за самостійність України, правда, не в Холодному Яру на Черкащині, а
на Поділлі, де жив. Але я з Черкащини родом, і мені все те близьке.

Звичайно, читав «Солодку Дарусю» Марії
Матіос, але то дещо не моя проза. За творчістю Матіос стежу з виходу її першої
поетичної збірки, згодом рецензував її «Фуршет від Марії Матіос» та «Жіночий
аркан». Лада Лузіна (принаймні те, що читав) інтересу не викликала. Вона має
свого читача, і це добре. Побачимо, що з написаного нею залишиться, а що вмре
разом зі своїм часом. Читав і рецензував Андрія Куркова. «Смерть чужого» —
чудовий екзистенційний роман, не випадково він набув такого розголосу, що був
перекладений у десятках країн.

Оригінальний літературний досвід зі
створення українського психіатричного роману у Степана Процюка. Його нові
біографічні твори, присвячені Винниченку та Стефанику, до моїх рук ще не
дійшли, але Степан – яскравий автор, який має своє виразне естетичне обличчя.
То дуже добрий письменник.

Дуже цікава інтелектуальна ігрова проза
в Ольги Деркачової з Івано-Франківська, я навіть якийсь аналог назвати не можу,
щоб порівняти…

 

А
Ірен Роздобудько?

Я
дуже люблю Іру Роздобудько як людину, знаю її багато років. Вона надзвичайно
світла, яскрава, і ця світлість особистості фонтанує з усіх творів. Певно, тому
вони легко читаються. На її книжки я, знову ж таки, написав кілька рецензій…

Українська література дуже різнопланова,
розмаїта, але їй, повторюсь, справді бракує постановки глибинних проблем, які б
зачепили людину. А з іншого боку – чи той читач? Чи зможе його щось зачепити?
При нинішній кількості каналів інформації, доступності всього в Інтернеті.
Нещодавно, скажімо, мені знадобився Костянтин Паустовський, я заглянув у Мережу
— а там повне зібрання його творів. І не тільки Паустовського. Все є, зокрема
й твори маловідомих письменників. Навіть у бібліотеку йти не треба. Я певний
час жив і працював на Далекому Сході, на Колимі, тому маю свій внутрішній
пієтет перед творами про ті краї. Я схиляю голову перед письменником
Володимиром Берсенєвим, який написав, зокрема, роман «Дерсу Узала». Пошукав в
Інтернеті — будь ласка, є навіть його книжки, видані в п’ятдесятих роках.

Ще один мій блок читання — зарубіжна
література. Особисте знайомство з зарубіжними письменниками примушує прочитати
їхні твори, та й взагалі хоча б ріденьким пунктиром пробігтись по історіях
національних літератур. Останні за часом — мої дружні контакти з болгарами.

Єдине, що я перестав читати, – російську
прозу. В якийсь момент як відрізало. І це при тому, що дуже люблю Андрія
Платонова, вважаю його геніальним письменником. Але «русскость» як феномен
просто перестав сприймати, і не можу себе примусити. Поезію російську,
щоправда, читаю і навіть перекладаю.

 

Імперскість
заважає, шовінізм?

Напевно,
чимось таким просякнуто…

 

Може,
зверхністю?

Та
ніби зверхності немає, нормальні автори з нормальним ставленням до інших
народів. Але ментально щось замішано таке, що відштовхує. Зате залюбки читаю
зарубіжну літературу. У мене данці завжди у фаворі. Недавно прочитав роман
Петра Хега «Жінка і мавпа», тепер ось вийшов українською мовою його роман
«Тиша» — стоїть на полиці, чекає своєї черги. Дуже люблю британця Джона
Фаулза, прочитав усе, що у нас видавали. Коли вийшов перший том його
«Щоденників» у перекладі на російську, я прошерстив Петрівку і таки знайшов.
Поки що не можу знайти в Інтернеті посилань, чи вийшла друга половина його
«Щоденників».

 

Що
Вас найбільше засмучує в Україні?

Жлобство.
Воно набуло надзвичайного розвою, розмаїття, вросло, вкоренилося в нас.

 

Причому
вже у всіх верствах населення, на всіх рівнях.

Авжеж.
Вищий рівень – це віддзеркалення нижчого, ми вже про це казали. Жлобство,
хамство, зневага дістають найбільше. Іноді виникає шалене бажання поїхати геть
з України, і якби була така можливість, то, може, зірвався б кудись. Правда, не
шукаю таких нагод, щоразу вертаюся в Україну. І при перетині кордону щоразу
таке враження, ніби плюхаюсь у смердюче болото – не вдається збутися його з
року в рік. Торік їхав зі Словаччини, і на автостанції в Кошицях серед
біленьких чепурненьких автобусів раптом уздрів нашого червоного «Ікаруса»,
випущеного, мабуть, ще на початку вісімдесятих. Він був обдертий уже ззовні, а
всередині, як виявилось, ще більше. І я відразу відчув «подих Батьківщини»…

Але з «обдертістю» ще можна миритися. Я
пройшов Радянську Армію — служив у Залізничних військах в районі БАМу, —
потім працював на Колимі у геологорозвідці. Я невибагливий щодо умов життя,
ніколи не носив жодних прикрас, тільки обручку. А от ментальні речі мене
шокують. В поведінці наших людей патологічно бракує поваги до приватної
території іншої людини. Якщо хтось слухає музику, йому «по барабану», чи заважає
вона кому-небудь. Розмовляючи по мобілках, кричать на всю площу чи на весь
вагон електрички, осипають матюками жінок, дітей… Цей фатальний водорозділ
відрізає нашу людину, «гомо українікус», від людини європейської.

Я люблю данців, американців, поляків –
дисциплінованих, коректних, доброзичливих. У Словаччині бачив те саме: повагу
до території іншого. Там не лізуть у спокій іншої людини. Мислять так: «Якщо я
щось роблю, мушу подумати, чи додам комусь дискомфорту своїм вчинком».
Шанобливість до твого приватного життя там закладена традиціями, вихованням
майже на клітинному рівні, і мені там комфортно. Так само було і в США, де люди
дуже приязні, доброзичливі. Коли заходиш у трамвай, кав’ярню чи простуєш
вулицею, людина, з якою ти зустрівся поглядом, раптом каже: «Хай!» — «Привіт!»
Хоч досі ніколи в житті тебе не бачила. Після повернення зі Штатів я три місяці
не міг вжитись у штиб нашого життя — все протестувало всередині…

 

Отже,
італієць чи американець машиною своєї ментальності не заїжджає на газон душі
ближнього. А у нас автівками готові заїхати до під’їзду.

І
така безпардонність розквітає махровим квітом. На жаль, наше суспільство дедалі
сильніше морально занепадає, жлобства дедалі більшає, і не видно, що може
спинити деградацію. Дуже боюсь, що українське суспільство вже пройшло ту
критичну точку, після якої процес стає незворотнім. Якщо не зраджує пам’ять, це
сказано в книжці Костя Москальця «Келія чайної троянди»: на жаль, ніякої
окупації не передбачається, і тому ніхто не зашкодить нам донищити цю країну до
кінця.

Спілкувався і фотографував Володимир
КОСКІН

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!